Державне регулювання інноваційних процесів

Інновації як специфіч­на форма науково-технічного прогресу

Інновація — це кінцевий результат впро­вадження досягнень НТП з метою отриман­ня економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

Термін «інновація» нині активно використовують у ринковій економіці України як самостійно, так і для позначення низки близьких понять: «інноваційна діяльність», «інноваційний процес» тощо.

Різні вчені трактують це поняття по-різному — залежно від предмета свого дослідження. Наприклад, І. Шумпетер під інновацією розуміє науково-організаційну комбінацію виробничих факторів з метою впровадження нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації в промисловості[6]. Ю. П. Морозов трактує інновацію як прибуткове використання нововведень[7]. Д. В. Соколов під інноваціями розуміє кінцевий результат створення і впровадження прин­ципово нового або модифікованого нововведення, яке задовольняє конкретні суспільні потреби та уможливлює отримання ряду ефектів (економічного, соціального, науково-технічного, екологіч­ного)[8]. М. Хучек зазначає, що інновація — це впровадження будь-якої нової речі, новини, реформи[9].

Аналіз різноманітних визначень інновації веде до висновку, що специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін.

Терміни «інновація» та «інноваційний процес» є близькими, але не однозначними. Інноваційний процес пов’язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Інноваційний процес складається з таких взаємозумовлених стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дос­лідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання.

У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість учених додержується схеми: «фундаментальні дослідження —прикладні дослідження — розробки — дослідження ринку — конструювання — ринкове планування — дослідне виробництво — ринкове випробування — комерційне виробництво». На відміну від НТП інноваційний процес не закінчується впровадженням, або поширенням (дифузією). Новинка вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування й нові ринки. У загальному вигляді інноваційний процес можна вважати способом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології (рис. 5.6).

Рис. 5.6. Механізм інноваційного процесу

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва та сферу експлуатації. Він є системою стадій та робіт, яка має складну структуру (рис. 5.7).

Стадії інноваційного процесу
Виникнен­ня ідеї	Фундамен­тальні дослідження	Прикладні досліджен­ня	Дослідно-конструкторські розробки	Дослідне виробництво	Виробництво	Споживання
Виявлення незадоволених потреб	Логічні досліджен­ня	Прикладні системні досліджен­ня	Конструкторські розробки	Експериментальне виробництво	Технічна підготовка виробництва	Використання новинки
Пошук можливостей задово­лення потреб	Теоретичні дослід­ження	Прикладні інтегровані дослід­ження	Технологічні дослідження	Виготовлення пер­ших промислових серій	Серійне виробництво	Масове споживання
Генерування нових ідей	Цілеспрямовані дослідження	Прикладні експлуатаційні дослідження	Організаційно-еко­номічні дослідження розробки проекту	Промис- лові дослід- ження	Масове виробництво	Старіння
Економічна доцільність	Техніко-економічні обгрунтування	Техніко-економічні обгрунтування	Економічні обгрунтування	Розрахунки економічних показників	Розрахунки економічних показників	Ринкові дослід­ження
Невиробнича сфера	Сфера матеріального вироб­ництва	Сфера експлуатації

Рис. 5.7. Стадії інноваційного процесу

Інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов’язані з ринковими відносинами. Їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються.

Розрізняють три форми інноваційного процесу:

· простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

· простий міжорганізаційний (товарна форма);

· розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововведення. Унаслідок взаємної конкуренції виробників нововведення вдосконалюється, набуває нових якостей, розширюються його ринки збуту.

Процес поширення інновацій проходить дві фази: 1) створен­ня нововведення і його розповсюдження; 2) дифузія нововведення. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва ново­введення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій — це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів.

З поняттям інноваційного процесу тісно пов’язане інше поняття — інноваційна діяльність. Це діяльність, спрямована на використання й конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжному ринках. Інноваційна діяльність, яка пов’язана з капіталовкладенням в інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. передбачено, що інноваційна діяльність, як одна з форм інвестиційної діяльності, здійснюється з метою впровад­ження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво й соціальну сферу. Видами інноваційної діяльності є:

· випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

· прогресивні міжгалузеві структурні зміни;

· реалізація довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності;

· фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил;

· розробка та впровадження нової ресурсозберігаючої технології, яка призначена для поліпшення соціального та екологічного стану суспільства.

Об’єктами інноваційної діяльності є розробка та впровадження нововведень у галузі техніки, технології, економіки, організації та управління (у сфері матеріального виробництва та в невиробничій сфері).

Суб’єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, громадяни України, держави, іноземні організації і громадяни, а також особи без громадянства, що беруть участь в інноваційній діяльності.

Комплексний характер інновацій, багатосторонність і різноманітність сфер і способів їх використання зумовлюють необхідність запровадження певних класифікаційних ознак (табл. 5.3). Класифікація інновацій уможливлює конкретизацію напрямків інноваційного процесу, комплексну оцінку його результативності, а також вибір форм і методів державного регулювання, адекватних особливостям кожного інноваційного процесу.

Таблиця 5.3

КЛАСИФІКАЦІЯ ІННОВАЦІЙ

Характер інновацій	Зміст інноваційних процесів
1. Рівень новизни	1.1. Радикальні (впровадження відкриттів, винаходів, патентів) 1.2. Ординарні («ноу-хау», раціоналізаторські пропозиції)
2. Стадія життєвого цик­лу товару, на якій запроваджується інновація	2.1. Дослідження та розробки 2.2. Виробництво 2.3. Сервіс
3. Сфера застосування	3.1. Технологічні 3.2. Виробничі 3.3. Економічні 3.4. Торговельні 3.5. Соціальні 3.6. У галузі управління
4. Міра новизни	4.1. Нові у світі 4.2. Нові в країні 4.3. Нові в галузі 4.4. Нові для фірми
5. Темпи здійснення	5.1. Швидкі 5.2. Уповільнені 5.3. Такі, що нарощуються 5.4. Рівномірні 5.5. Стрибкоподібні
6. Вид ефекту, отриманого в результаті впровадження інновації	6.1. Економічний 6.2. Соціальний 6.3. Екологічний 6.4. Інтегральний

Ефективність держав­ної підтримки інно- ваційних процесів

Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов’язані з інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Досвід індустріально розвинутих країн доводить, що внаслідок застосування добре продуманої державної інноваційної політики можна досягти значного прис­корення інноваційного процесу.

Суспільні витрати на виробництво інноваційного продукту складаються з двох частин: по-перше, це приватні витрати суб’єкта інноваційного процесу (приватні витрати називають іще внутрішніми) і, по-друге, зовнішні для цього суб’єкта витрати, які зробили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв’язку з продукуванням інноваційного продукту. Отже, суспільні витрати — це сума внутрішніх та зовнішніх витрат, пов’язаних з інноваційним процесом. Відповідно до цього визначаються граничні вит­рати. Граничні витрати — це така величина суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного продукту.

В оцінці ефективності інноваційного процесу, крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб’єкт інноваційного процесу (такий ефект іще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв’язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Це стосується і граничних їхніх характеристик, що показують значення приросту цих ефектів на додаткову одиницю інноваційного продукту під час його виробництва та споживання.

Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб’єктами інноваційної діяльності у зв’язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх.

Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб унаслідок того, що в ціні товару через дифузію інновацій не відображено витрат, пов’язаних із виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій.

Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит.

Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

Цю ситуацію ілюструє графік рис. 5.8. На вертикальній осі відображено норму прибутку на капітал, вкладений в інноваційні проекти (R), а на горизонтальній — обсяги цих інвестицій (К).

Рис. 5.8. Ефективність державної підтримки інноваційної діяльності

У таких осях побудовано графіки функцій при­ватної граничної норми прибутку на капітал (Hn ₁); граничної суспільної норми прибутку на капітал (Hn ₂). Для спрощення гра­фіка функцій припускаємо, що норма банківського процента на капітал є незмінною, а залежність норми прибутку від обсягів інвестування має лінійний характер.

З графіка видно, що за орієнтації виробників інноваційної продукції на ринкові критерії максимізації прибутку продавця і браку інтерналізації позитивної екстерналії у країні буде здій­снено тільки К ₁ інвестицій в інновації, хоча суспільство готове оплатити такі товари в обсязі, відповідному інвестиціям К ₂. Якщо держава бере на себе функцію інтерналізації позитивної екстерналії у вигляді додаткових державних витрат на підтримку інноваційних проектів D К, функція граничної приватної норми прибутку на капітал зміститься вгору до лінії функції граничної суспільної норми прибутку на капітал, а обсяг інвестування зросте до К ₂, що матиме наслідком збільшення виробництва інноваційних товарів. Відтак державна підтримка інноваційного процесу сприяє максимізації національного доходу.

Методи державного регулювання інноваційного процесу в промисловості

Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками:

· сприяння зростанню інноваційної актив­ності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

· орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;

· узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності;

· сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах Украї­ни, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва.

До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі:

· підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери, у тому числі шляхом створення перспективних науково-дос­лідних інститутів і лабораторій, які розробляють інноваційні проекти;

· надання розробникам, виробникам і фірмам, які впровад­жують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів;

· створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами;

· розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників інноваційного продукту;

· створення системи атестації інноваційної продукції, що включає: розробку методик атестації, визначення установ та організацій, які матимуть право проводити таку атестацію, розробку та затвердження форм атестатів інноваційної продукції, що надаватимуть право виробникам такої продукції користуватися податковими пільгами;

· створення державної інформаційної інфраструктури розвит­ком загальнонаціональної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж; створення установ для надання консультаційних, дорадчих та організаційних послуг інноваторам;

· фінансова допомога вченим, винахідникам і малим фірмам, які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту у вигляді надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням, приладдям, приміщенням та сервісом, експертного кредитування та ін.;

· зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;

· розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації;

· створення сприятливого правового середовища для інноваторів: розвиток державного патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції, системи стандартизації виробництв та окремих видів продукції, дозвіл на тимчасову монополію інноватора;

· забезпечення сприятливих умов для міжнародної інвестиційної діяльності, зокрема зниження ставок ПДВ на обладнання, що ввозиться для виробництва інноваційної продукції;

· захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнарод­ній кооперації праці;

· прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги;

· державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.

 

 

 

[1] Адам Сміт (1723—1790) — шотландський філософ і економіст. Головна праця: «Дослідження природи і причин багатства народів».

[2] Карл Маркс (1818—1883) — німецький філософ і економіст. Головна праця: «Капітал».

[3] Альфред Маршал (1842—1924) — англійський економіст. Головні праці: «Принципи економіки», «Промисловість і торгівля».

[4] Йозеф Шумпстер (1883—1950) — австрійський економіст. Головна праця: «Теорія економічного розвитку».

[5] Джон Мейнард Кейнс (1883—1946) — англійський економіст. Головна праця: «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

[6] И. Шумпетер. Теория экономического развития. — М.: Прогресс, 1982.

[7] Ю. П. Морозов. Инновационный менеджмент: Учеб. пособ. — Н. Новгород: Изд-во ННГУ, 1997.

[8] Д. В. Соколов, А. Б. Титов, М. М. Шабашов. Предпосылки анализа и формирование инновационной политики. – СПб.: ГУЭФ, 1997.

[9] М. Хучек. Инновации на предприятиях и их внедрение. – М.: Луч, 1992.