Передісторія і поч..європ. у-ту

Освічених людей у середні віки було відносно небагато, і то, здебільшого, в монастирях.

Піднесення Європи, що почалося у X ст., спричинило потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше виникали біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім «вільних наук» — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали «тривіум», наступні чотири — «квадривіум».

Починаючи з XI ст., в Європі зароджуються вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas — сукупність). Така назва пояснюється тим, що перші університети були громадами, які об'єднували учителів і учнів (учні називали університет «альма матер» — ласкава мати). Такі об'єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на незалежність від влади міста, в якому знаходилися.

Перші подібні об'єднання виникли в італійських містах Саперно і Болонья, де вивчали медицину і римське право. Упродовж XII—XIII ст. кількість університетів постійно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університеті.

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому закладі. Чіткого терміну навчання не було, тому окремі студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами навчання були лекції та диспути між професорами. Вивчення лише Святого Письма не задовольняло людей, які прагнули пізнати навколишній світ.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету, монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки під час вивчення природи за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження веселки. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі або рухалися морським дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв'язках із дияволом. Монаха кинули до в'язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно переплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори арабських і грецьких авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров'я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками «філософського каменя», за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало приладів для дослідів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож у Китай і Центральну Азію. Свої враження він описав у «Книзі», яка впродовж усього середньовіччя залишалася найулюбленішим чтивом європейців.

У XIV-XV ст. побачили світ чимало описів різних земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони містили різні фантастичні історії, наприклад, про напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними описами були сповнені книги про тварин і рослини. Враження від подорожей розширювали знання про світ і сприяли удосконаленню географічних карт. Так закладався підмурівок для майбутніх великих географічних відкриттів

29. На думку окремих дослідників "самим раннім університетом середньовічної Європи" був Салернський. Він розвивався на основі найдавнішої Салернської медичної школи, перше згадування про яку ставиться до 197 р. до н.е. Існуюча тут "Гиппократова громада" (civitas Hippocratica) зберігала й розбудовувала краще з античної медичної спадщини. Салернська медична школа в якості одного з найбільших центрів освіти була відома аж до 1812 року. Однак університетом вона все-таки не стала. По-перше, тому, що крім медицини такого ж високого рівня освіти по інших дисциплінах не давала. По-друге, широке поширення з початку 13 століття арабської медицини, нових ідей, ліків, створених на основі ідеї хімічного впливу на організм, суміш знань і умов уразили уяву Європи. Ідеї здоровішого способу життя, фізичного впливу на організм Галена й Гіппократа були відтиснуті в університетах на другий план.

Саме із цих причин, найдавнішими європейськими університетами вважаються Болонськ, що виник наприкінці XI століття, і Паризьк, що з'явився в XII столітті. Названі університети, хоча й сформувалися майже одночасно, відрізнялися по своєму внутрішньому обладнанню й персоніфікували собою два основні типи університетів середньовічної Європи. Перший (Болонський) університет виник як головний у Західній Європі центр по вивченню римського права. Він виріс на основі міської світської школи (школи «глосаторів») і був організацією студентів. Це означало, що студентські гільдії привласнили собі право керувати всім університетським життям. Викладачі Болонського університету були позбавлені права голосувати на університетських зборах, увесь навчальний процес протікав під строгим контролем студентів, за порушення навчального процесу професори могли наказати штрафами.

У середньовічній Європі особливо славився Паризький університет. Недарма в ті часи існувала приказка: «В Італії - папство, у Німеччині - імператор, у Франції - університет». Він нараховував порядку семи тисяч людей, у число яких входили не тільки викладачі й студенти, але й обслуговуючий персонал (книгопродавці, переписувачі рукописів, виготовлювачі пергамену, пір'я, чорнильного порошку, аптекарі, трактирники й лихварі). На відміну від Болонського університету, тут об'єднання почали не школярі, а викладачі. Але це були не прості викладачі, а студенти старших факультетів, що встигнули закінчити підготовчий факультет. Вони були одночасно магістрами семи вільних мистецтв і студентами. Природно, що вони почали протиставляти себе іншим викладачам, школярам і городянам, вимагати визначення свого статусу. В 1215 р. у Паризькому університеті завершилася боротьба за автономію проти єпископа. Паризькі магістри одержували підтримку римського папи, втім, за це вони були змушені заплатити частиною своїх академічних воль (вони були зобов'язані брати участь у боротьбі папи і єдиної церкви з єрессю). Теологічний факультет Паризького університету став як би відповідальним за офіційну доктрину церкви.

В 13 столітті виникає й Оксфордський університет. Як і Паризький, він виникає після маси конфліктів з міськими й церковними владами. Після однієї з таких сутичок в 1209 році студенти в знак протесту пішли в Кембридж і там виник новий університет. Ці два університети настільки тісно зв'язані один з одним, що часто поєднуються під загальною назвою "Оксбридж". Тут меншою мірою були представлені богословські проблеми, зате набагато більша увага приділялася природничим наукам. Особливістю Оксбриджа є й наявність так званих коледжів (від слова "колегія"), де студенти не тільки вчилися, але й жили. Утворення гуртожитків привело до появи такого феномена децентралізованого університету.

Гордістю Іспанії є університет у Саламанці (1227г). Про підставу його остаточно було заявлено в грамоті короля Альфонса X в 1243 році. В XIII столітті виникає й маса інших університетів: