Спогади очевидців голодомору 1932-1933 рр

«В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали»

За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років

 

 

«Жили всі закрито, мати на засов хвірку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу»

 

 

«Мені в рік голодомору було лише 4 роки, але добре пам'ятаю всі ті страхіття, багато пухлих людей, а також мертвих прямо на дорогах.

Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака. По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю, шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити: сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної частки борошна.

Коли стало зовсім скрутно із харчами(в родині було четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося краще: сприяла цьому професія батька - мірошник.

Пригадую ще й жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м'ясо продавала. Батьки,вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов.

Мій батько, Дмитро Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту 7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через тиждень.»

Завгородній М.Д., 1928 р.н.

 

«На той час люди їли лопухи, колоски, траву, кінський щавель, пекли коржики з сіна. Солому люди крали і топили нею. Був випадок, коли одна жінка, вкравши солому, несла її на собі, та в той самий момент все це побачив бригадир і, розлютившись, запалив солому в неї на спині. Бідна жінка ледве пережила цей жах.

В одній родині було двоє корів, але одну забрали, а за рахунок другої сім’я жила. Молоко продавали. Люди, слабі духом, закінчували життя самогубством. Одна дівчина, ще зовсім молода, років 18-ти, не витримала голоду і повісилась у лісі.

Були випадки, коли батьки розуміли, що вже не здатні прогодувати своїх дітей, і обманом примушували своїх дітей їсти траву, яка була отруйною. Діти не знали цього, наїдались і помирали на місці, а поряд із ними помирали і їх батьки або родичі.

Потім пізніше, через рік, почалося відродження людства. Людям давали маленькі мішечки з зерном по 300 г. Тобто можна сказати, що час Голодомору – це найжахливіше страхіття!»

Бондар Поліна Костянтинівна

 

«У 1932 році мені виповнилось 10 років. Нас у сім’ї було на той момент четверо. Мама намагалася усіма силами прогодувати себе і сім’ю.

Грошей не було, не мали можливості купити жменю хліба. А мама ходила за 35 кілометрів у Росію і обмінювала речі на їжу. Піде, принесе 10 буряків, а ми з’їмо їх за один день і знову треба йти. Розповідала мама, що в неї була сестра, а в сестри був син, який пішов працювати до колгоспу, у сусіднє село, та й не повернувся.

Розповідали жителі села, що його з’їли. Я в той момент ходила до дитячого садка. Якось із вихователькою ми пішли у поле збирати колоски і зустріли бабусю. Вихователька відразу зібрала нас і ми пішли звідти. Як розповідали старші, у будинку тієї бабусі було знайдено сім людських голів. Вона займалась канібалізмом…

Ось такими були ті страшні роки, їли все, починаючи з корінців і закінчуючи листям та очеретом». (Спогади записав Головко Дмитро, 10 листопада 2007 року)

Палієва Віра Никифорівна

 

«Мені в 1933 році було 18 років. Усе в нас позабирали ще навесні 1932 року за те, що не виконали план заготівлі. У людей забирали корів, коней, розбирали хліви, кухні, забирали «реманент». У нас теж забрали корову, подушки і курей.

У мене була одна нова хустина, і ту забрали. Тоді почали ховати те, що залишилося, в лісі. То й там знаходили і забирали. Навесні і влітку 1933 року з липового листя робили млинці.

Торішню гнилу картоплю шукали на полях, коли зійшов сніг. Нічогісінько не було. Люди помирали з голоду. Дійшло до того, що людей стали їсти.

Один нещасний чоловік (не скажу хто, бо жива його дочка) підстеріг, як сусідська дівчинка вийшла на город їсти «квасець», спіймав її, задушив і з’їв. Хто ходив у колгосп, на роботу, тому видавали по 100 грамів хліба. Хто не міг, той помирав».

Тюня Серафима Володимирівна

 

«Мой отец, Карпцов Яков Романович, по заданию Сватовского сельсовета 1-й части своей бричкой собирал по улицам умерших от голода и тифа. Умерших хоронили в общую яму на Репьяховском кладбище по ул.Столбовой без гробов и крестов.

Я помню, массовая смертность, особенно, детей была в марте-мае 1933 года. Отец заболел тифом и умер, но наша семья не пухла с голода. Когда мы остались без отца, у нас была корова, бычок и продукты.

Когда нам предъявили большой налог, мы оставили индивидуальное хозяйство и вступили в колхоз «Коммунар».

Карпцова (Давиденко) Віра Яківна