Рівень освоєння території України відносно високий. Економіка України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на всій території. Вона має складну, досить диференційовану й диверсифіковану структуру. Для неї характерні:
· переважання важкої індустрії;
· недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання;
· наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний прогрес і розширення та поглиблення внутрішньо і міжгалузевих виробничих зв'язків.
Однак переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексів до випуску товарів народного споживання.
На галузеву структуру економіки України впливають різні економічні та природні чинники, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки й техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.
Функціонування та вдосконалення господарства України пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням рівня суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища.
Економіка України розвивалася за міжреспубліканським поділом праці, дво- і багатосторонніми економічними угодами. У процесі розвитку докорінно змінилася її структура. Провідну роль почала відігравати переробна промисловість, на яку в 2001 р. припадало 37,5% ВВП, а вже у 2008 році – 38,2%. Це змінило співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між видобувною та обробною промисловістю, а також між різними галузями промисловості й міжгалузевими комплексами.
За останнє десятиріччя структура господарства України значно змінилася. Світова фінансова криза справила вплив на всі галузі України. Дійсно в усіх галузях виникла кризова ситуація, що характеризується стійким зниженням індикаторів розвитку. Так, зменшилися виробництво та розподіл електроенергії, газу та води – на 39,5%, частка сільського господарства у ВВП – з 14,4% у 2001 р. до 7,4% у 2008 р. Будівельний комплекс зазнав значних позитивних змін, питома вага якого мала сталу тенденцію до зростання, що констатують такі дані: у 2008 році частка будівництва зросла до 5,4%, а у 2001 р. його частка сягала майже 4%, а частка послуг у ВВП зросла з 22,3% до 24,5% у 2008 р.
Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу України. У цій галузі в 2001 р. було задіяні 34% промислово-виробничих фондів, а вже у 2008 році їх питома вага зменшилася до 2,4%. Обсяг промислової продукції в загальному обсязі валової продукції галузей економіки (в основних цінах) становив майже 49% у 2001 році, а у 2008 році можна спостерігати тенденцію скорочення до 46,1%, протилежна ситуація спостерігається стосовно валової доданої вартості промисловості в загальному обсязі валової доданої вартості галузей економіки, що має сталу тенденцію до зростання з 24,4% у 2001 році до 27,7% у 2008 році.
Промисловий комплекс включає у себе такі підгалузі:
1 Добувна промисловість:
1.1 Добування паливно-енергетичних корисних копалин;
1.2 Добування корисних копалин, крім паливно-енергетичних.
2 Переробна промисловість:
2.1 Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів;
2.2 Легка промисловість: текстильне виробництво; виробництво одягу, хутра та виробів з хутра; виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів;
2.3 Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів;
2.4 Целюлозно-паперове виробництво; видавнича діяльність;
2.5 Виробництво коксу, продуктів нафто переробки;
2.6 Хімічна та нафтохімічна промисловість: хімічне виробництво; виробництво гумових та пластмасових виробів;
2.7 Виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції;
2.8 Металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів;
2.9 Машинобудування: виробництво машин та устаткування; виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування; виробництво транспортних засобів та устаткування.
3 Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.
Кризовий період у промисловості, протягом якого обсяг виробництва скоротився майже на 3%, було подолано в 2008 р., коли негативна динаміка змінилася на позитивну. Крім того, почала поліпшуватися галузева структура промисловості за рахунок випереджального розвитку переробних галузей, які випускають кінцеву продукцію, порівняно з добувними галузями, які випускають проміжну продукцію.
Будівельна галузь є однією з найважливіших галузей національної економіки, від якої залежить ефективність функціонування всієї системи господарювання в країні. Важливість цієї галузі для економіки будь-якої країни можна пояснити наступним чином: капітальне будівництво, напевне, як ніяка інша галузь економіки, створює велику кількість робочих місць і споживає продукцію багатьох галузей народного господарства. Економічний ефект від розвитку цієї галузі полягає у мультиплікаційному ефекті коштів, вкладених у будівництво. Адже з розвитком будівельної галузі будуть розвиватися: виробництво будівельних матеріалів і відповідного обладнання, машинобудівна галузь, металургія і металообробка, нафтохімія, виробництво скла, деревообробна і фарфоро-фаянсова промисловість, транспорт, енергетика тощо. І, вочевидь, як ніяка інша галузь економіки, будівництво сприяє розвитку підприємств малого бізнесу, особливо того, який спеціалізується на оздоблювальних і ремонтних роботах, на виробництві та встановленні вбудованих меблів тощо.
Продовжуючи вивчення галузевої структуризації України, необхідно звернутися до таких понять як «економічний район», «територіально-виробничий комплекс» та «регіональна економіка», які займають визначну роль в розвитку відповідних галузей економіки України.
Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) пов’язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. Економічний район розглядається не лише як ланка народногосподарського комплексу, але і як велика територіально-виробнича система з потужним ресурсним потенціалом. ТВК – це сполучення підприємств, для яких територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок тривалості взаємозв’язків виробництва, скорочення транспортних витрат, раціонального використання ресурсів.
Існують три типи ТВК: монопродуктові, субпродуктові та поліпродуктові.
Для реалізації міжгалузевих народногосподарських програм створюють програмно-цільові ТВК.
Технополіси – це центри науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами і комплексами. Зосередження технополісу для випуску науково місткої продукції на обмеженій території називається технопарком.
Основними напрямами технополісу є: машинобудування, медицина, море господарський комплекс, сільськогосподарське виробництво, екотехніка та охорона навколишнього середовища.
Економічний район – це територіально цілісна частина народного господарства країни, що має наступні ознаки: спеціалізацію; комплексність; керованість. Об’єктивною основою економічного району є ТВК. Спочатку в Україні було фізико-географічне районування, а потім воно об’єктивно переросло у економічне районування.
Економічне районування країни – це відокремлення, відмежування на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.
Існує низка визначень поняття «економічний район», наведемо лише деякі з них:
- економічний район – це географічно суцільна територіальна частина народного господарства країни, яка має спеціалізацію і міцні внутрішні економічні зв’язки.
- економічний район – це територіально суспільна частина народного господарства країни, яка має спеціалізацію, комплексність, керованість.
- економічний район – це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно характерні географічна цілісність та економічна спільність.
Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.
Галузеві райони – це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.
Інтегральні райони – це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв’язки, територіальна та адміністративна цілісність.
Відповідно до території виділяють:
- мікрорайони (група адміністративних районів);
- мезорайони (2-3 області);
- макрорайони (велика частина території, яка може налічувати 10 і більше областей).
Якщо “економіку ” розглядати як науку про вміння раціонально вести домашні справи, але у нашому випадку таким домом є регіон. Регіон – це територія, яка за сукупністю елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. Регіон є територіально цілісним та неподільним.
Регіональна економіка – це науковий напрямок, який вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. РПС займається регіональними та міжрегіональними проблемами, а регіональна економіка за об’єкт дослідження має регіон.
Функції регіональної економіки:
- створення різних сервісних виробництв та організацій та виробництв, які випускають продукцію міжгалузевого призначення;
- забезпечення адаптації досягнень НТП до місцевих умов;
- врахування зовнішньоекономічної діяльності.
Господарство регіону є відкритою економічною системою, яка функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні зв’язки.
Для регіональної економіки характерні:
- комплексність економіко-екологічного та соціального розвитку;
- територіальна єдність процесів виробництва, природокористування та охорони навколишнього середовища;
- відповідальність демографічної ситуації, розміщення виробництва та соціальної інфраструктури;
- поєднання територіального та галузевого управління господарськими об’єктами.
Соціально-економічний потенціал визначає інтегральну характеристику регіону. Економічний потенціал характеризується величиною національного багатства, кінцевого продукту, національного продукту, вартості основних фондів та ін. До складу соціально-економічного потенціалу входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціали.
Для здійснення регіональної політики потрібно провести соціально-економічний аналіз дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, визначення джерел і масштабів розвитку, оцінки варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.
Однією з задач регіональної політики є визначення перспектив розвитку регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій з урахуванням цілісності народногосподарського комплексу України.
Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, виконання яких забезпечується спеціальними фондами регіонального розвитку та наданням пільг, розподіл фінансових коштів. Основу регіонального господарського механізму становить система регуляторів та стимулів територіальних відношень. Механізм централізованого економічного управління має забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, зокрема раціональне розміщення підприємств та поліпшення використання територіальних ресурсів.
Без ініціативи регіонів неможливий ефективний розвиток господарства. Регіональна спеціалізація є внутрішньо регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації є профільні, які мають значну питому вагу в господарстві регіону та непрофільні, які мають незначну питому вагу.
Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділ праці. Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.
Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників:
- частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави;
- коефіцієнт локалізації галузі на території регіону;
- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення;
- коефіцієнт товарності.
Ефективність регіональної політики залежить від визначення території регіону, меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Регіон є об’єктом регіональної політики.
Регіональні аспекти державної науково-технічної політики
Україна має високий науково-технічний потенціал. Нині відбувається організаційно-структурна перебудова науки з метою наукового забезпечення:
- ефективного соціально-економічного розвитку регіонів;
- комплексного розв’язання наукових, технічних, організаційних, управлінських проблем;
- зростання технологічно-інформаційного рівнів виробничої сфери;
- розробки, послідовного здійснення стратегічного розвитку регіону;
- сприяння формуванню високоефективної структури економіки.
Кожній країні потрібно мати власний науково-технологічний потенціал для утримання на конкурентоздатному рівні, тим паче кожному регіону.
