Національна економіка, основи системи галузей та їх класифікація

Національна економіка будь-якої країни є продуктом тривалого історичного розвитку. Вона формується століттями в результаті поглиблення суспільного поділу та кооперації праці, ґрунтується на використанні наявних національних ресурсів і забезпечує реалізацію національних економічних інтересів цієї країни.

Національна економіка або господарство країни – це економічно й організаційно єдина система взаємопов’язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.

Національна економіка характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільного відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічними зв'язками.

Національну економіку вирізняють серед інших економік такі ознаки:

· зв'язки між господарюючими суб'єктами, обумовлені суспільним поділом праці;

· господарська цілісність;

· спільне економічне середовище, в якому діють суб'єкти господарювання;

· спільна система економічного захисту тощо.

Суб'єктами національної економіки є домашні господарства, підприємства і держава. Вони вступають між собою в економічні відносини, що можуть набувати форми вертикальних і горизонтальних зв'язків. Будь-який економічний суб'єкт — домогосподарство, підприємство чи держава є економічно відокремленим, а отже, має певний економічний інтерес. Діяльність кожного економічного суб'єкта підпорядкована реалізації цього інтересу. Економічні інтереси суб'єктів різні й навіть суперечливі, тому досягти єдності економічних інтересів усіх суб’єктів дуже складно.

Для вивчення національної економіки і вибору механізмів її регулювання національну економіку треба певним чином структурувати, тобто виділити її окремі підсистеми та елементи.

Залежно від напряму аналізу економічних явищ найпоширенішими типами структурування економіки є структура факторів відтворення, галузева структура, структура економіки в розрізі її великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв'язків, регіональна структура, структура виробництва й споживання тощо.

Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить її галузевій структурі, пов'язаній зі станом суспільного поділу праці. Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розрізняють поділ праці двох видів — усередині суспільства й усередині підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо. Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Важливими факторами суспільного поділу праці на нинішньому етапі розвитку України є багатоукладність і переважно ринковий характер її економіки. Тому традиційний підхід до аналізу галузевих пропорцій, відповідно до якого досліджується динаміка співвідношення між промисловістю та сільським господарством, між важкою та легкою промисловістю тощо, не є ефективним, оскільки не відображає функціональних зв'язків між підсистемами та елементами національного ринку. Теоретичною основою такого підходу, який застосовувався в умовах планової економіки, був пріоритет виробництва над споживанням. А в умовах ринкового трансформування структура виробництва визначається структурою платоспроможного попиту. Тільки в умовах певної пропорційності між попитом і пропозицією, а також при достатньому рівні розвитку ринкової інфраструктури стає можливим ефективне функціонування механізму, який зводить разом продавців і покупців.

Національний ринок країни – це складна система взаємодії окремих ринків як у продуктовому, так і в географічному розрізах.

Структурування національної економіки і структурування національного ринку, мають багато спільного і повинні існувати паралельно, доповнюючи одне одного.

Сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності, складає галузь. До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу).

Галузі економіки – сукупність організацій, підприємств, установ, що виробляють однорідні товари і послуги, використовують однотипні технології, задовольняють близькі за природою потреби.

Господарська галузь – це сукупність підприємств і установ з одним органом управління. Групування підприємств за галузями здійснюється виходячи з призначення вироблюваної продукції, характеру технологічного процесу або подібності використовуваної сировини. Класифікаційною одиницею є підприємство з самостійним балансом. Кожне окреме підприємство належить тільки до однієї галузі.

Чиста галузь – це сукупність підприємств, які випускають однакову продукцію, але перебувають у підпорядкуванні різних відомств. Чиста галузь не збігається за показниками розвитку з господарською, що формується як сукупність підприємств, які перебувають у підпорядкуванні одного відомства. Вона враховує продукцію, вироблювану на підприємствах усіх типів і будь-якої спеціалізації, що дає можливість виходити з реальної структури економіки. Схема чистих галузей використовується при розробці міжгалузевих балансів і у системі національних рахунків, узгоджується з номенклатурою товарних ринків і аналізом ринкової кон'юнктури.

Господарські галузі, в яких виробництвом галузевого продукту зайнята основна частина організацій галузі; адміністративні галузі, організації яких відносяться до одного міністерства, відомства. У галузі матеріального виробництва входять промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво, транспорт і зв'язок, торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення (логістика). До галузей соціально-культурної орієнтації, сфери послуг відносять: культуру, освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, науку, управління, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення. Правомірне виділення як галузі економіки банківського сектора, діяльності, пов'язаній з інформаційними технологіями.

У галузях матеріального виробництва здійснюється виробництво матеріальних благ, призначених як для використання у сфері виробництва в якості засобів виробництва (продукція виробничо-технічного призначення), так і для використання у сфері особистого споживання (вироби народного споживання). У разі якщо продукти виробництва можуть використовуватися як у виробництві, так і для особистого споживання, економічна форма таких продуктів визначається залежно від цільового призначення певного продукту виробництва.

Економіка галузі є не лише теоретичною, але і прикладною наукою, користується не лише виводами інших наук, але і сама забезпечує суміжні науки фактичною інформацією про закономірності формування і розвитку галузі, процесів її розвитку, зв'язки процесів концентрації і диверсифікації виробництва з ефективністю його функціонування параметрів виробничого процесу з існуючим рівнем розвитку технології, а також виконує методичні функції.

Національна економіка країни є цілісним організмом. Вона об'єднує взаємопов'язану систему галузей, видів виробництв і територіальних комплексів. У цій системі органічно взаємодіють галузі матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо) і галузі нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров'я, культура). Природно, що співвідношення зазначених сфер і галузей, тобто структура економіки, рівень розвитку, ефективність функціонування мають значні відмінності в різних країнах. Чим розвиненіший науково-технічний потенціал країни, тим досконаліша система господарювання, тим краще використовуються переваги міжнародного поділу праці, тим вищі економічна та соціальна ефективність виробництва та рівень життя населення.

У макроекономічних дослідженнях як основу для галузевої структури нерідко використовують поняття „сектор економіки”.

Сектор економіки – це сукупність інституціональних одиниць-резидентів, які мають подібні економічні цілі, функції та поведінку.

Згідно з системою національних рахунків, рекомендованою ООН у 1993 р., економіка поділяється на п'ять секторів:

· нефінансових корпорацій (об'єднує корпорації, зайняті ринковим виробництвом);

· фінансових корпорацій (охоплює інституціональні одиниці, зайняті фінансовим посередництвом);

· державних установ (являє собою сукупність юридичних осіб, зайнятих неринковим виробництвом);

· домашніх господарств (включає, здебільшого, споживаючі одиниці);

· некомерційних організацій (об'єднує організації, що обслуговують домашні господарства, надаючи їм неринкові послуги).

У складі сектора нефінансових корпорацій виділяють три групи галузей:

1 Пов'язані з видобуванням ресурсів (первинний сектор);

2 Зайняті переробкою цих ресурсів і випуском готової продукції (вторинний сектор);

3 Сфера послуг у широкому розумінні (третинний сектор).

Існує і таке визначення сектора економіки, як "велика, значна частина економіки".

Виходячи саме з такого розуміння, виділяють промисловий сектор економіки, який включає добувну і обробну промисловість, енергетику, газо- і водопостачання. Саме промисловість визначають як провідну галузь матеріального виробництва.

Міжгалузевими генералізованими структурними підрозділами промисловості є:

1 Паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і електроенергетика);

2 Машинобудівний комплекс;

3 Комплекс галузей, які виробляють сировину й матеріали (хіміко-лісовий комплекс, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів);

4 Галузі, які виробляють предмети споживання (легка та харчова промисловості).

М. Портер вважає, що жодна національна галузь не може досягти конкурентоспроможності ні на зовнішньому, ні на внутрішньому ринку без виникнення та зміцнення ряду підтримуючих і супутніх галузей, які утворюють систему, визначену в його теорії як кластер. Величезний прогресивний вплив на економічний розвиток країн справляють саме такі сконцентровані за географічною ознакою – групи взаємозв'язаних компаній, спеціалізованих постачальників і фірм різних галузей, а також пов'язаних з їх діяльністю організацій (освітніх закладів, агентств із стандартизації, торговельних підприємств). М. Портер вважає, що кластери являють собою новий спосіб структурування економіки, організації, теорії та практики економічного розвитку, а також встановлення державної політики, який забезпечує додаткові можливості для зростання продуктивності суспільної праці.

Поділ національної економіки на кластери може здійснюватись двома шляхами:

1 Встановлення кооперованих зв'язків між підприємствами при посередництві регулюючої функції ринку;

2 Безпосередня організація відносно замкнутої сітки виробничо-господарських зв'язків кооперованих підприємств різних галузей на базі взаємного переплетення їх інтересів (найтиповіші форми цього типу структурування – концерн, корпорація, ФПГ).

Концепція кластерів базується на ширшому, динамічнішому баченні процесу конкуренції між фірмами та регіонами на основі зростання продуктивності. Згідно з цією концепцією, взаємозв'язки та обмін у кластері сильніше впливають на зростання продуктивності, ніж масштаби діяльності окремих фірм. Усі кластери є пріоритетними, і всі вони являють собою потенціал щодо вкладу у підвищення добробуту людей. Державні та приватні інвестиції, що направляються на поліпшення умов функціонування кластеру, приносять користь відразу багатьом фірмам.

На відміну від цього, розгляд ситуації у країні та у світі з точки зору галузей або вузьких секторів часто зводиться до лобіювання їх інтересів у питаннях виділення субсидій, обмежень імпорту або полегшення податкового тиску на компанії, що беруть участь у відповідних процесах. Отримані при цьому пільги й переваги можуть деформувати ринок, порушуючи пропорції міжгалузевого конкурентного розподілу капіталів. Однак уже в середньостроковому періоді ці "підтримані" галузі, позбавлені умов для повноцінної реалізації своєї продукції в умовах загальної несприятливої економічної кон'юнктури, починають відчувати ті самі (якщо не більші) проблеми розвитку.

Замість того, щоб рекомендувати якісь обмеження для іноземних фірм, теорія кластерів пропонує заохочувати їх. Ці фірми посилюють зовнішні зв'язки кластеру та сприяють підвищенню його продуктивності, а їх діяльність, у свою чергу, створює умови для зростання зайнятості в кластері та його додаткового інвестування.

Якщо промислова політика має тенденцію до порушення конкуренції на користь окремих галузей або підприємств, то теорія кластерів фокусує свою увагу на подоланні обмежень, які накладаються на підвищення продуктивності та зростання конкуренції, а також на динамічний розвиток ринку.