Європейський валютний союз є результатом поглиблення інтеграційних процесів в Європі – від зони вільної торгівлі, започаткованої у 50-х роках, до сучасного Європейського Союзу п'ятнадцяти європейських держав.
Європейський Союз є прикладом найдосконалішого інтеграційного угруповання у світовій економіці.
За ці роки створено Європейський банк реконструкції і розвитку, метою діяльності якого є надання фінансової допомоги країнам Центральної та Східної Європи; засновано Європейський центральний банк – для підтримання стабільності європейської валюти євро та контролю за обсягом валюти, що перебуває в обігу; ратифіковано Шенгенську угоду про скасування прикордонного контролю; підписано Хартію нової Європи; запропоновано єдиний європейських ринок, а також вирішено низку інших актуальних питань інтеграційного спрямування.
Згідно з Хартією основоположних прав Європейського Союзу, ухваленою на саміті ЄС у Ніцці 18 грудня 2000 року, народи Європи, створюючи тісний союз між собою, мали на меті забезпечити мирне майбутнє, засноване на спільних інтересах кожної європейської нації. ЄС послідовно спирається на загальнолюдські цінності: гідність, свободу, рівність і солідарність. Ґрунтуючись на засадах демократії та верховенства права, в основу своєї практичної діяльності ЄС поставив людину, заснувавши громадянство Європейського Союзу і створивши простір свободи, безпеки та справедливості.
ЄС постійно намагається зберігати і розвивати ці загальнолюдські цінності, водночас поважаючи різноманітність культур і традицій народів Європи, а також національну ідентичність держав-членів та організацію їх органів влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Із цього приводу президент Франції Жак Ширак зауважив: «Ідеться не про Сполучені Штати Європи, а про Сполучену Європу Незалежних Держав». ЄС постійно сприяє збалансованому, сталому та всебічному розвитку держав-членів і забезпеченню зокрема вільного руху осі, товарів, послуг, капіталу.
На 1 січня 1986 року до складу ЄС входило 12 держав-членів: Бельгія, Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія та Португалія. Із 1 січня 1995 року повноправними членами ЄС стали ще три держави: Австрія, Фінляндія, та Швеція, в результаті чого загальна площа території ЄС досягла 2,2 мільйона квадратних кілометрів, а чисельність населення – 376,4 мільйона чоловік.
На сьогодні заявки про вступ до ЄС подали ще 13 країн: Туреччина (1987 р.), Кіпр (1990 р.), Угорщина, Польща (обидві – 1994 р.), Румунія, Латвія, Словаччина, Естонія, Литва, Болгарія (усі – 1995 р.), Чехія, Словенія (обидві – 1996 р.) та Мальта (у 1998 році заявку поновлено). Загальна площа території цих країн – кандидатів на вступ до ЄС становить 1,9 мільйона квадратних кілометрів, а чисельність населення – 170 мільйонів чоловік. Таким чином ідеться про розширення найближчих часом ЄС як за територією, так і за населенням у півтора рази. Крім того, ВВП держав-членів ЄС може перевищити ВВП навіть Сполучених Штатів Америки, а щодо чисельності населення, то вона вже значно більша. Ніж у цій супердержаві.
Тому, безумовно, подальше розширення ЄС потребує виважених, ретельних підходів. Із цією метою Рада Європейського Союзу на засіданні в Копенгагені у червні 1993 року визнала право країн Центральної та Східно Європи вступати до ЄС за умови виконання ними вимог за такими критеріями:
· політичним (стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство закону, дотримання прав людини та захист прав меншин);
· економічним (наявність діючої ринкової економіки та спроможність витримати тиск конкуренції і ринкових сил у межах ЄС);
· членським (здатність узяти на себе зобов‘язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема, визначення принципів політичного, економічного та монетарного об‘єднання).
У грудні 1995 року в Мадриді на засіданні Ради Європейського Союзу ці основоположні критерії вступу, які отримали назву копенгагенських, були ще раз підтверджені. Крім того, наголошувалося на важливості перебудови адміністративної структури країни-заявника і створення умов для її поступової гармонійної інтеграції до ЄС.
Очікується, що переговори про приєднання з тими державами-кандидатами, які відповідатимуть вимогам членства у ЄС, завершаться до кінця 2002 року, а в 2004 році вони вже зможуть стати повноправними членами Європейського Союзу.
Однак нинішній процес розширення набагато складніший, ніж попередні, оскільки є значно більшим за масштабами й охоплює не лише економічні аспекти, а й зовнішню політику, внутрішні справи, перебудову адміністративних структур. Складність полягає в досягненні балансу між доцентровими силами інтеграції, якими є спільні інтереси і переваги, та прагнення держав зберегти, прагнення держав зберегти свій суверенітет і національну самобутність.
Основним засобом фінансового і технічного співробітництва ЄС із вищезазначеними країнами Центральної та Східної Європи щодо надання їм допомоги для здійснення необхідних змін в економічній і політичній сферах у перехідний період перед вступом до ЄС стала започаткована у 1989 році спеціальна програма PHARE, бюджет якої у 1990-х роках перевищив 10 млрд. євро. Згодом. Розвиваючи програму PHARE, ЄС уклав із державами-кандидатами на вступ до ЄС угоди про асоційоване членство. Головними завданнями цих європейських угод є політичний діалог, вільна торгівля і свобода пересування, економічне співробітництво, фінансова співпраця, співробітництво в питаннях культури.
Надалі, враховуючи позитивний досвід програми PHARE, Рада Європейського Союзу 19 липня 1993 року затвердила ще одну програму – Tacis – для незалежних держав, що виникли після розпаду СРСР (за винятком Литви, Латвії та Естонії, на які поширюється дія програми PHARE), та Монголії. До 1999 року відповідно до програми Tacis на реалізацію проектів у цих країнах було витрачено 4,2 млрд. євро.
Зазначимо, що програма Tacis не передбачає обов‘язкового вступу колишніх радянських республік до ЄС, хоча вона відіграє позитивну роль у наданні їм економічної і технічної допомоги.
Наприкінці минулого століття подальшого розвитку набула регіональна політика Європейського Союзу. Починаючи з 1980-х років регіони ЄС постійно намагаються розширити свої права у всіх сферах політичного, економічного, соціального й культурного життя ЄС, що зовсім не перешкоджає європейській інтеграції, оскільки підвищення рівня самостійності регіонів суттєво сприяє досягненню основної мети ЄС – поліпшенню життєвих умов кожного окремого громадянина.
Сучасна регіональна політика ЄС зосереджена на сприянні структурним перебудовам і розвитку відсталих і депресивних регіонів, боротьбі з безробіттям, особливо серед молоді, та проведенні реформ у сфері спільно аграрної політики. Важливе місце в регіональній політиці ЄС відведено також стимулюванню розвитку підприємництва та забезпеченню охорони довкілля, тому значна увага приділяється можливостям конкретного регіону мобілізувати свій потенціал для всебічного розвитку в місцевих умовах. Вивчення досвіду європейського регіоналізму є актуальним і корисним для нашої країни, беручи до уваги формування принципово нової схеми взаємовідносин між центром і регіонами.
ЄС одразу визнав проголошення незалежності України як одну з найважливіших подій у сучасній історії Європи і висловив переконання, що демократична Україна зможе відігравати значну роль у забезпеченні загальної стабільності на європейському континенті. Тому ЄС у своїй діяльності послідовно підтримує незалежність, територіальну цілісність і суверенітет нашої держави.
Враховуючи те, що наша молода держава географічно розташована у центрі Європи, а також поділяє загальноєвропейські цінності, стратегічний курс України на європейську інтеграцію і вступ до ЄС постає цілком природним і таким, що повністю відповідає національним інтересам. За цих умов не дивно, що Україна першою серед незалежних держав, які виникли після розпаду СРСР, 14 червня1994 року уклала Угоду про партнерство та співробітництво з Європейськими Співробітництвами та їх державами-членами (УПС). Безумовно, укладення УПС сприяло піднесенню міжнародного авторитету нашої держави і, що вкрай важливо, створило необхідну правову основу для взаємовідносин між Україною та європейською спільнотою оскільки ЄС існує як співтовариство держав, об‘єднаних на основі права. І це цілком зрозуміло, адже лише союз, заснований на вільному волевиявленні його членів, може надійно існувати протягом тривалого часу.
Із набуттям чинності УПС із березня 1998 року європейський вибір України набув особливої актуальності. Пріоритетність співробітництва України з ЄС та державами, що входять до його складу, ґрунтується на тому, що саме ЄС відіграватиме провідну роль у забезпеченні економічного і соціального розвитку та політичної стабільності на континенті на довгострокову історичну перспективу.
Однак із різних об‘єктивних і суб‘єктивних причин процес ратифікації УПС державами-членами ЄС затягнувся майже на чотири роки. Тому цілком слушним стало підписання у червні 1995 року тимчасової угоди між Україною і ЄС, основною метою якої було врегулювання економічних і торговельних питань, що не потребували ратифікації всіма державами – членами ЄС. Таким чином, більшість положень УПС із питань промислового співробітництва та поліпшення умов торгівлі набули чинності трьома роками раніше, ніж інші її розділи. На жаль, можливості, що надала тимчасова угода, не були використані повною мірою і лише через місяць після ратифікації УПС парламентом Португалії (останнім у цьому процесі), тобто з 1 березня 1998 року, почали діяти передбачені цією угодою механізми співробітництва і політичних консультацій із питань інтеграційних процесів у правовій та економічній сферах.
Основними цілями, передбаченими УПС, є:
· забезпечення політичного діалогу між сторонами, який сприятиме тіснішим політичним відносинам між Україною та ЄС;
· сприяння сталому розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами;
· створення умов для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково0технічного та культурного співробітництва;
· підтримання зусиль України зі зміцнення демократії, розвитку економіки та завершення переходу до ринкової економіки.
УПС проголошено також обопільну прихильність до демократії і ринкової економіки. Що дає можливість обом сторонам зміцнювати політичні, економічні і культурні зв‘язки на шляху інтеграції та закладати основи для переговорів про зону вільної торгівлі.
УПС укладено на 10 років. По закінченні цього строку її дія автоматично продовжується, якщо Україна або ЄС не захочуть її припинити. Через три роки після набуття УПС чинності (із 1 березня 2001 року) до неї за ініціативою сторін можна вносити необхідні зміни.
В УПС визначено сфери, в яких ЄС і Україна мають наміри розширювати і зміцнювати співробітництво. Це такі галузі промисловості, як космічна, енергетика, інформатика і зв‘язок, цивільна ядерна галузь, транспорт, сільське господарство, мале й середнє підприємство, фінансові послуги, митна справа, боротьба з відмиванням грошей, наука і техніка, освіта та навчання, культура, соціальна сфера та інші.
На сьогодні головним інструментом стратегії України на шляху європейської інтеграції у політичній, торгівельній, науковій, освітній і культурній сферах є схвалена указом Президента України від 14 вересня 2000 року №1072 Програма інтеграції України до Європейського Союзу (надалі – Програма). Інші програми та плани політичного, економічного, соціального, науково-технічного і культурного напрямів, розроблені органами виконавчої влади та іншими державними органами всіх рівнів, повністю ґрунтуються на основних цілях цієї загальнодержавної Програми.
Нині вже можна стверджувати, що завдяки проведеній останніми роками роботі, спрямованій на реалізацію Програми, створено необхідні політико-правові та організаційні передумови, а саме:
· засновано Раду та Комітет з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами, а також Комітет з парламентського співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами;розроблено спільну програму імплементації УПС, яка щороку переглядається на підставі даних спільного моніторингу України та ЄС про хід виконання УПС;
· регулярно здійснюються політичні діалоги на найвищому рівні, а також на рівні міністрів і на галузевому рівні державних структур, що відповідають за реалізацію УПС та європейську інтеграцію;
· за затвердженими планами триває робота галузевих підкомітетів Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС;
· розроблено Програму технічної допомоги ЄС Україні;
· налагоджено співробітництво на двосторонній основі Україна – держави-члени ЄС.
План Вернера
Формування Європейського валютного союзу органічно пов'язане з утворенням в Європі єдиного економічного простору, що був започаткований у 1951 р. як Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) і об'єднав шість держав: три країни Бенілюксу (Бельгію, Нідерланди, Люксембург), ФРН, Францію та Італію. Паризька конвенція набула чинності з 23.01.1952 року.
У 1955 р. країни Бенілюксу запропонували для обговорення меморандум з європейської інтеграції. Діставши згоди щодо "розвитку спільних інститутів, поступового злиття національних економік, створення Спільного ринку та успішного узгодження соціальної політики", цей меморандум став підґрунтям Римської угоди, підписаної 25 березня 1957 р. Римська угода засвідчила появу Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської співтовариства з атомної енергії (Євратом) і набула чинності з 1 січня 1958 р.
Римська угода 1957 р, про створення Спільного ринку не передбачала стратегії формування європейського валютного простору. На засіданні в Страсбурзі (Франція) 9 березня 1958 року відбулась ще одна важлива подія – заснування Європейської Парламентської Асамблеї, першим президентом якої був обраний Роберт Шуман. До початку 1960-х років в рамках Римської угоди функціонував тільки консультативний орган - Валютний комітет, метою якого було координація внутрішньої та зовнішньої грошової політики країн-членів Спільного ринку. З 1964 р. було запроваджено процедуру консультування щодо змін валютних курсів та створено Комітет керуючих центральних банків. У 60-ті роки також запроваджено європейські розрахункові одиниці для Європейського інвестиційного банку, сформовано бюджет ЄЕС та вироблено загальну концепцію сільськогосподарської політики.
Визначною подією стала позачергова зустріч на вищому рівні голів держав та урядів у грудні 1969 р. у Гаазі, де було прийнято рішення про поетапний перехід до економічного і валютного союзу. У жовтні 1970 р. у Копенгагені було затверджено план поетапного створення економічного і валютного союзу - так званий план Вернера, за яким метою Європейської економічної спільноти було визначено: повну і безповоротну конвертованість валют, ліквідацію меж коливань валютних курсів, безперечне фіксування валютних паритетів та повне звільнення руху капіталів. План Вернера був розрахований на завершення створення валютного союзу у 1980 р.
Особливістю плану Вернера була доволі конкретна послідовність заходів першого етапу, спроба реалізації яких докорінно відрізнялась від теоретичного задуму.
Ціль поступового створення економічного і валютного союзу було підтверджено Єдиним європейським актом, що став результатом засідань Ради Європи у Брюсселі в грудні 1985 р. та Гаазі у лютому 1986 р. і набув чинності з 1 липня 1987 р. На той час кількість держав-учасниць становила вже дванадцять: з 1 січня 1973 р. до "Європи Шести" приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія ("Європа Дев'яти"), з 1 червня 1981 р. - Греція та з 1 січня 1986 р. - Іспанія та Португалія.
На засіданні Ради Європи у червні 1988 р. в Ганновері Комітету голів центральних банків та експертів, очолюваному Жаком Делором, було доручено сформулювати конкретні заходи у напрямку досягнення союзу. Результати вивчення цим комітетом стану економічної та грошово-кредитної інтеграції у ЄЕС і запропоновані етапи досягнення економічного і валютного союзу дістали назву доповіді Делора (далі доповідь).
Доповідь наголошувала, що країни-учасниці мають погодитись із делегуванням до інституцій ЄЕС своїх повноважень у прийнятті рішень щодо економічної та валютної політики, а також дотримуватись певних обмежень у фіскальній політиці.
Комітет Делора стверджував, що пріоритетом, навіть порівняно з дотриманням фіксованих валютних паритетів, повинно було стати запровадження єдиної валюти. Єдина валюта мала продемонструвати безповоротність руху до валютного союзу, централізувати грошове регулювання у ЄЕС та ліквідувати операційні витрати, пов'язані з валютним обміном. За цих умов необхідним визнавалося також існування Центрального банку ЄЕС для проведення єдиної валютної та кредитно-фінансової політики замість тільки координування діяльності національних центральних банків. Обов'язковим було й здійснення лібералізації фінансових ринків.
Щодо паралельної валюти, то комітет Делора заперечував цей підхід з двох головних причин. По-перше, через те, що додаткове джерело утворення грошей, не пов'язане з економічною діяльністю, загрожувало б стабільності цін. По-друге, через те, що нова валюта, офіційно емітована ЄЕС, ускладнила б координування різних грошових політик.
Досягнення ЄВС передбачалося у три етапи, з яких кожний наступний мав зумовити більш значні зміни, ніж попередній. На відміну від першого другий і третій етапи були значно менш деталізованими. Точний строк було визначено тільки для першого етапу-липень 1991 р.
Ціль першого етапу було визначено як посилення координації економічної та валютної політики країн-учасниць у рамках чинної інституціональної структури. У цьому аспекті основними напрямками зусиль на шляху до валютного союзу були:
· створення широкого ринку згідно з Єдиним актом;
· зміцнення заходів, спрямованих на вирівнювання регіональних дисбалансів;
· поглиблення співробітництва та координування у грошово-кредитній політиці;
· ліквідація перешкод щодо фінансової інтеграції, включаючи усунення перешкод щодо приватного використання ЕКЮ;
· вступ усіх членів ЄВС до Механізму валютних курсів.
Було також визнано за доцільне створення на цій стадії Європейського резервного фонду для управління наданими у спільне розпорядження резервами; здійснення валютних інтервенцій на підставі рішень країн-учасниць; моніторинг і аналіз розвитку інтеграції у грошово-кредитній сфері.
Впродовж другої стадії передбачалося створення основних інституціональних органів економічного і валютного союзу, включаючи реорганізацію існуючих та заснування нових.
Відповідно до задуму, другий етап характеризувався поступальним розвитком порівняно з попереднім. У сфері економічної політики це стосувалося можливості визначення середньострокових макроекономічних орієнтирів, деякого обмеження бюджетних правил, зміцнення єдності заходів у валютнокурсовій та грошовій політиці. Було намічено заснування Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка мала увібрати в себе існуючі Фонд європейського валютного співробітництва та Комітет керуючих центральними банками. ЄСЦБ відводилася провідна роль у розробці та провадженні єдиної валютної політики. Ключовим завданням ЄСЦБ було розпочати перехід від координації незалежних національних валютних політик до розробки і втілення спільної валютної політики самого ЄСЦБ.
На третьому етапі передбачалося надати економічних і валютних повноважень усім інституціям союзу та закріпити остаточне фіксування валютних курсів для подальшого переходу до єдиної валюти. Комітет Делора вважав такою валютою ЕКЮ. Регіональна економічна політика мала набути обмежувального характеру.
Доповідь Комітету Делора мала і позитивні риси, і недоліки. Позитивним було те, що створення валютного союзу розглядалося у взаємозв'язку з економічною політикою та конвергенцією економіки. Було наголошено на необхідності і масштабі делегування суверенних повноважень до наднаціональних керівних інституцій. Комітет Делора пропонував країнам приступати до першого етапу тільки за умови наявності чітких політичних зобов'язань щодо заключного етапу інтеграції. Слабкість плану Делора було зумовлено суттєвими недоліками. Наприклад, стверджуючи про можливість регіональних дисбалансів, доповідь не визначала, яка саме регіональна політика мала виконувати коригуючу роль. Не було докладно обговорено роль і статус ЄСЦБ. ФРН вважала, що, будучи незалежною, ЄСЦБ повинна мати пріоритет стабільності цін подібно до Бундесбанку. Інші країни надавали перевагу Комітетові керуючих, де було б представлено кожну країну – учасницю, і який би здійснював економічну політику з
Таким чином, ЄВС відрізнялася від простої угоди щодо фіксації курсів за кількома важливими аспектами: центральною роллю ЕКЮ, заснуванням резервного фонду, індивідуалізацією дивергенції і теоретично симетричними обов'язками дефіцитних і надлишкових країн. Але водночас ЄВС була досить далекою від системи типу "валютний союз". ЄВС була просто зоною валютної стабільності, де було можливим урегулювання навіть центральних курсів. Не існувало Європейського центрального банку як емітента ЕКЮ. ЕКЮ, набувши визнання приватними фінансистами як рахункова одиниця, не стала ще засобом обміну.
Але, безперечно, Європейська валютна система була важливим кроком на шляху досягнення Європейського валютного союзу. Вона була також значно успішнішою від своєї попередниці - "валютної змії", що значною мірою пояснювалося посиленням спільних зусиль урядів європейських країн у подоланні інфляції.
Визначною подією у розвитку європейської валютно-фінансової інтеграції стало узгодження умов переходу до економічного і валютного союзу на засіданні Ради Європи у грудні 1991 р. у Маастрихті (Нідерланди). У лютому 1992 р. 12 країн ЄС підписали Договір про поетапне формування валютно-економічного союзу, який набрав чинності з 1 листопада 1993 р. Порівняно з умовами Римської угоди це рішення символізувало якісно новий етап валютної Європи.
План Делора став підґрунтям подальшого руху країн - учасниць до вищого ступеня інтеграції. За доповіддю Делора, найкращим підходом у досягненні ЄЕВС було використання концепцій паралелізму та градуалізму. Згідно з концепцією паралелізму, економічний та валютний союзи розглядалися як складові єдиного цілого, які мали рухатися до цілі паралельно, а успішне досягнення валютного союзу - як таке, що вимагає вищого ступеня економічної інтеграції. Концепція градуалізму знайшла свій прояв у визначенні планом Делора поетапного досягнення валютного союзу. Отже, з позицій градуалізму економічна інтеграція - це повільний процес.
Порівняно з планом Делора Маастрихтський договір був значно чіткішим у визначенні механізму досягнення економічного і валютного союзу впродовж трьох етапів:
І етап - з лютого 1992 р. до кінця 1993 р.,
П етап - зі січня 1994 р. до 31 грудня 1996 р. включно,
ПІ етап - з 1 січня 1997 р. до 1999-2000 років.
Згідно з визначеними строками, у II періоді було створено Європейський валютний інститут (ЄВІ), що забезпечило умови для координації валютної політики країн-учасниць. ЄВІ існував лише у перехідному періоді і був пізніше замінений на Європейський центральний банк
З 1 січня 1997 р. країни, які відповідали критеріям конвергенції, визначили строк запровадження єдиної валюти і створення Європейського центрального банку (ЄЦБ). Критерії конвергенції - це макроекономічні та інституціональні умови, дотримання яких надає країні право вступу до Європейського валютного союзу, а саме:
· інфляція не може бути більшою ніж на 1,5% від середнього рівня інфляції трьох країн, де він найменший;
· процентна ставка по довгострокових державних облігаціях не може перевищувати більше ніж на 2% середню ставку трьох країн, де вона найменша;
· дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3% ВВП;
· відношення державного боргу до ВВП не може перевищувати 60%;
· обмінний курс має бути фіксованим у межах, визначених Механізмом валютних курсів - впродовж останніх двох років;
· статус центрального банку має бути сумісним з пропозиціями ЄЦБ.
Фінальним етапом Європейської валютної інтеграції став випуск з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг єдиної валюти євро одинадцяти європейських країн, які увійшли до Європейського економічного і валютного союзу (ЄЕВС). Критерії конвергенції не було дотримано всіма країнами, що пояснюється пріоритетом політичного рішення. При вступі до ЄЕВС було враховано прагнення країни до приєднання та факт суттєвого прогресу у скороченні відносних розмірів бюджетного дефіциту. До ЄЕВС не приєдналися Данія (через негативні результати плебісциту) та Великобританія (через негативне рішення уряду).
Тепер розглянемо основні регіональні організації ЄС.
Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) (1973 – 1993 рр.)
ЄФВС розпочав свою діяльність 1 квітня 1973 р. і був створений у зв’язку з введенням ЄВС. До його функцій належало узгодження позицій центральних банків, управління взаємними короткостроковими валютними кредитами країн ЄЕС, здійснення централізованих розрахунків за інтервенціями.
Фонд надавав кредити країнам – членам ЄВС для погашення дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з регулюванням валютного курсу. ЄФВС об’єднав фонд короткострокових кредитів (строком на 3 – 6 місяців з правом пролонгації), існуючий з лютого 1970 року і фонд середньострокових кредитів (від 2 до 5 років), створений 22 березня 1971 року, кредити надавались за умови виконання країною – позичальником стабілізаційної програми (за зразком МВФ).
У своїй діяльності ЄФВС використовував європейську рахункову одиницю. До серпня 1971 р. цю одиницю прирівнювали до 0,889 г чистого золота, що відповідало золотому вмісту долара 1944 р.
У березні 1975 р. з'явилася нова європейська рахункова одиниця - ЄРО. Вона визначалася як кошик валют, причому вага кожної з валют залежала від частки країни у ВНП ЄЕС.
Вцілому діяльність ЄФВС була недостатньо ефективною, обсяг кредитів був незначним.
Європейський фонд розвитку (ЄФФ) (1958)
Був створений у 1958 році для проведення колективної політики ЄС по відношенню до асоційованих з ним країн, які розвиваються. Оскільки він не має статусу юридичної особи, їм управляє генеральний директорат ЄЕС з питань співробітництва і розвитку. Країни, що розвиваються, мають лише право дорадчого голосу. ЄФФ формується при підписанні чергової конвенції при асоціації на 5 років за рахунок внесків країн ЄС. Функцією ЄФФ є координація двосторонніх програм офіційної допомоги розвитку асоційованим країнам.
Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) (1958 р.)
ЄІБ був створений для здійснення глобальних програм відповідно до Римської угоди у 1958 році. Банк надає довгострокові кредити від 7 – 12 років (промисловість) до 20 років (інфраструктура) країнам, що розвиваються, кредити на малорентабельні проекти – до 40 років в розрахунку до 1 – 2 % річних. Мета діяльності ЄІБ:
1. Освоєння найменш розвинутих районів країн ЄС;
2. Реконструкція і будівництво підприємств, які не можуть бути здійснені за рахунок ресурсів однієї країни;
3. створення спільних господарських об’єктів, що представляє спільний інтерес для країн ЄС;
4. Розвиток пріоритетних галузей – вугільної, сталевої, енергетичної.
Членами ЄІБ є 15 країн ЄС. Це інститут з автономним юридичним і фінансовим статусом. Його керівні органи – Рада керуючих у складі міністрів фінансів країн – учасниць, яка визначає кредитну політику, приймає рішення про надання кредитів та гарантій, встановлює процентні ставки, та Директоріат. Оперативне керівництво здійснює президент і його 5 заступників. Джерелами ресурсів є статутний капітал, резерви, випуск облігаційних позик.
Європейський фонд орієнтації та гарантування с/г (ФЄОГА) (1969 р.)
Був створений у 1962 році з метою створення спільного аграрного ринку (“Зелена Європа”). Керівництво ФЄОГА здійснює ЄЕС при сприянні Постійного комітету з питань структурної с/г політики. Джерелом ресурсів ФЄОГА є спільний бюджет ЄС, 70 % якого використовується для фінансування спільної с/г політики. ФЄОГА залучає значні суми від імпортерів с/г продукції, а основні його ресурси одержують країни – експортери в порядку субсидування вивезення цієї продукції в треті країни.
