Фундаментом та змістовною основою будь-якої економіки є відтворення — процес суспільного виробництва у безперервному повторенні й постійному відновленні.
Його основними різновидами є:
1) відтворення природних умов життєдіяльності людини, зокрема ресурсного потенціалу та природного середовища;
2) відтворення людини — суб'єкта соціально-економічної творчості, головного ресурсу економічного розвитку, творця суспільного багатства. Економічна теорія та практика переконливо довели стержневу зворотну залежність відтворення соціально орієнтованої ринкової економіки постіндустріального типу: чим вищий рівень розвитку людської особистості, тим більший потенціал економічного зростання, і навпаки, чим більший потенціал економічного розвитку суспільства, тим більше можливостей для розвитку людини.
3) відтворення суспільного продукту: засобів праці та продуктів особистого споживання;
4) відтворення виробничих відносин, зокрема, техніко-, організаційно- та соціально-економічних.
Перехідне відтворення є розгалуженою рухливою системою взаємозв'язків продуктивних сил, виробничих відносин, відповідних організаційно-регулятивних форм та форм господарювання, що зумовлені виробництвом, розподілом, обміном і споживанням валового внутрішнього продукту в умовах якісних трансформаційних змін в усіх сферах життєдіяльності людини та суспільства (економічній, екологічній, соціальній, політичній тощо). Це складний комплексний феномен, якому притаманний певний унікальний набір характеристик.
Загальні характеристики перехідного відтворення України властиві усім без винятку економічним системам, що перебувають в процесі якісної еволюційної чи реформаторсько-революційної трансформації. До них, зокрема, належать:
— рухливість — суттєві якісні та кількісні зміни у короткострокових періодах;
— якісна динамічність — домінування процесів відмирання старих і становлення принципово нових зв'язків і елементів над процесами їх функціонування;
— біфуркаційність (від лат. bifurcus — роздвоєння) — альтернативність та багатоваріантність подальшого розвитку;
— еклектичність1 — співіснування та взаємодія достатньо масивних і впливових, хоча й деградуючих складових старого типу відтворення й новостворених, хитких, а тому відносно слабких складових нового типу; наявність у соціально-економічному середовищі зон, неоднакових за обсягом, значущістю та реформаційною пластичністю.
Певна спадковість щодо минулого та інерційність економічного розвитку зумовлюють і наявність в національній моделі перехідного відтворення залишкових характеристик, витоки яких успадковані від економіки України як структурного компоненту народного господарства СРСР, зокрема:
— фрагментарність, що виражається:
• у нецілісності технологічної та соціально-економічної тканини національної економіки;
• незавершеності відтворювальних контурів — відсутності певних ланок у технологічному ланцюгу;
— технологічна неоднорідність, виявами якої є:
• поєднання доіндустріальних, індустріальних та пост-індустріальних технологій і відповідне взаємопереплетін-ня різноманітних технологічних способів виробництва (ручного, механізованого та автоматизованого) з домінуванням часткової механізації в промисловості і перевагою ручної праці у сільському господарстві;
• нерівномірність у техніко-технологічному оснащенні на рівні окремих підприємств, галузей, секторів та підрозділів економіки;
— диспропорційність — нерівномірне зростання (занепад) секторів та галузей економіки, надлишок виробництва одних товарів за явного дефіциту інших;
— нестійкість до зовнішніх шоків — висока чутливість внутрішньої економічної кон'юнктури до зовнішніх впливів;
— асоціальність — вирішення соціальних проблем здійснюється за "залишковим принципом" або заради забезпечення стабільності соціально-економічної системи й досягнення певних політичних цілей, а не підпорядкована завданням саморозвитку особистості.
Третя група — унікальні характеристики, що є "особистим" здобутком України за підсумками процесу реформування. З поточних результативних характеристик на найбільшу увагу заслуговують такі.
1. Нестабільна економічна динаміка за яскравого домінування звуженого відтворення2 у 1990—1999 pp. та розширеного, починаючи з 2000 р. (рис. 4.2, 4.3).
|
Порівняння обсягу наявного реального ВВП із стартовими умовами перебудови переконує, що суто економічні втрати становлять приблизно 47 % початкового "національного пирога". А якщо ще додати погіршення якості життя й демографічної ситуації, втечу капіталів та "мізків" — стратегічного ресурсу розвитку, соціальну напруженість тощо, це дає підстави визначити звуженість як поки що домінуючу тенденцію перехідного відтворення.
Провідним негативним суб'єктивним чинником була неадекватна економічна політика держави, що полягала в послідовній реалізації моделі "шокової терапії" протягом 1993—1999 pp.
Модель "шокової терапїі" передбачала, що економічне зростання відбудеться як безпосередній наслідок приватизації, монетарно-фінансової стабілізації та лібералізації економічного життя. Інтенсифікація цих процесів вважається головним чинником прискорення ринкових перетворень, динамізації загальногосподарської кон'юнктури. Допоміжну роль призначені виконувати запроваджені державою жорсткі бюджетні та монетарні обмеження.
У відповідь на застосований державою комплекс заходів українська економіка продемонструвала певні специфічні реакції, відмінні від реакцій розвиненої ринкової економіки:
• суб'єкти господарювання винаходять способи певною мірою нейтралізовувати "сцгнали", подані їм державою через грошово-кредитну та бюджетну сфери. Користуючись неринковістю економічного середовища, вони за допомогою взаємного кредитування та переходу до бартерних відносин пом'якшують введені державою жорсткі монетарні та бюджетні обмеження;
• підприємства продовжують виконувати частину функцій, пов'язаних з соціальним захистом населення, не поспішаючи передавати їх державі: з одного боку, розвинене у попередні роки почуття соціальної відповідальності, бажання запобігти напруженню у відносинах між адміністрацією та трудовими колективом; а з другого — чинне законодавство, яке вимагає від підприємств здійснювати значні компенсаційні виплати вивільненим робітникам, не спонукає керівників великих підприємств навіть у безнадійному фінансовому становищі вдаватися до масових звільнень працівників, не залучених до виробничого процесу. "Штучна" підтримка зайнятості обертається для підприємств необхідністю не тільки спрямовувати кошти, насамперед, на споживання замість підтримки у дієздатному стані матеріально-технічної бази, а й використовувати значну частину прибутку на цілі, не пов'язані з інвестуванням.
Водночас блокування економічного зростання відбувається внаслідок дії таких чинників:
• політика штучного стримування падіння обмінного курсу національної валюти у поєднанні з її швидким внутрішнім знеціненням (1992—1994 pp.) зумовлює зниження конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, підриваючи їх можливості з модернізації обладнання та адаптації до нових економічних реалій;
• домінування суб'єктивних чинників при розподілі обмежених бюджетних ресурсів за напрямками використання (промисловість, сільське господарство, наука, освіта тощо) призводить до невідповідності структури державних видатків реальним потребам економіки;
• спроби суб'єктів господарювання в умовах хронічної нестачі обігових коштів створити певний резерв товарно-матеріальних запасів обертаються-деформацією відтворю-вальної структури інвестицій — зміною пропорції, в якій інвестиційні витрати розподілялися між основним та обіговим капіталом. Як наслідок, подальше зменшення коефіцієнтів введення та оновлення основного капіталу, погіршення його фізичного стану;
• прискорення інфляційних процесів спричиняє подальше скорочення обігових коштів, створює дефіцит кредитних ресурсів та ініціює зростання ставки відсотка. Швидке підвищення останньої створює перешкоди для* залучення суб'єктами господарювання приватних кредитних ресурсів в інвестиційні проекти;
• інфляція призводить до втрати головних джерел відтворення основного капіталу — амортизації та тієї частки заощаджень населення, котра перебуває на депозитних вкладах Ощадбанку. Ще одна частина заощаджень поглинається різноманітними трастовими фондами та страховими компаніями і в більшості залишає національну економіку.
2. Регресивність — домінування процесів і тенденцій, що суперечать стержневій меті реформ та перешкоджають виведенню національної економіки України на траєкторію стабільного постіндустріального розвитку. Йдеться, насамперед, про "витискування" індустріальних та постіндуст-ріальних технологій, поглиблення макроекономічних та структурних диспропорцій; стрімке погіршення якісних характеристик людського капіталу тощо.
3. Макроекономічна нерівноважність — стан еколого-соціально-економічної системи, за якого не досягається оптимізація функціонування та взаємодії усіх її складових.
Імперативна мета реформування — економічне зростання, спрямоване на становлення ефективної економіки постіндустріального типу. Нагадаємо ті основні теоретичні положення, що мають принципове значення для аналізу його поточного стану і перспектив в Україні.
1) Економічне зростання — складний економічний феномен, який має свою структуру, чинники, джерела, наслідки. Немає зростання загалом, реально існують його конкретні види, виділення яких можливе за різними класифікаційними ознаками. Наприклад, за темпами збільшення головних макроекономічних показників (ВВП та ВВП в розрахунку на душу населення) розрізняють повільне, бурхливе та стале економічне зростання; за ступенем використання економічних ресурсів — екстенсивне та інтенсивне зростання; щодо чинного законодавства — легальне, тіньове та кримінальне зростання; за характером взаємодії національної та міжнародної економіки — експортороз-ширююче, імпортоване, імпортозаміщуюче, розорюючи зростання тощо. Одночасна наявність і співіснування різноманітних видів зростання зумовлює необхідність диференціації і відповідних механізмів регулювання.
Зрозуміло, що змістовні характеристики зазначених вище та інших видів зростання не можуть бути однаковими в різних соціально-економічних умовах, але у своєму конкретно-історичному поєднанні утворюють специфічну національну модель економічного зростання.
2) Стратегічним джерелом сучасного економічного зростання є цілісний комплекс внутрішніх найактивніших складових технологічних, економічних і соціальних укладів суспільства. Серед них:
а) п'ятий і шостий технологічні уклади, основу яких становлять електронна промисловість, інформаційні технології та комунікації, виготовлення конструкційних матеріалів із заданими властивостями, використання природного газу як провідного енергоносія, перевезення повітряним і трубопровідним транспортом; біотехнології, генна інженерія, штучний інтелект; космічна техніка;
б) гармонійне співіснування приватних, колективних та державних форм власності та підприємництва;
в) високоінтелектуальний і кваліфікований людський капітал з домінуючими ознаками економічного активізму, патріотизму та суспільної відповідальності.
3) На основні взаємодії та взаємозв'язку вказаних елементів формуються національні економічні відтворюваль-ні контури, підґрунтя яких утворюють комплекс ресурсно-факторних чинників (природні ресурси, географічне положення країни, професійно-кваліфікаційні та інтелектуально-освітні характеристики робочої сили, наявний продуктивно-технологічний потенціал виробничих фондів тощо) та цілісна динамічна система сполучених і підтримуючих галузей і взаємозв'язків між ними.
4) Роль каркасу для зазначених контурів мають виконувати потужні інтегровані корпоративні структури — великі фінансово-виробничі, науково-освітні, торговельно-сервісні та інформаційні об'єднання ділових одиниць, що ведуть спільну діяльність на засадах консолідації активів та/або контрактних відносин для досягнення визначених цілей. Форми цих структур можуть бути різними: дивізіо-нальні компанії, холдингові компанії, промислово-фінансові групи, транснаціональні корпорації, — але всі вони мають забезпечувати ефективний бізнес за всіма ланками ланцюга: "наука, освіта — виробництво — збут — споживання".
Такі економічні структури інтегративного типу, акуму-люючи в собі організаційну силу та фінансово-економічний потенціал промислових підприємств, банківських структур, науково-дослідних організацій, торгових фірм, інвестиційних і трастових компаній, спроможні:
— протистояти стихії "дикого" ринку;
— позитивно впливати на конкурентоспроможність національного товаровиробництва;
— зберегти науково-технічний потенціал країни та відповідні наукові школи;
— захистити вітчизняну промисловість від можливого поглинання іноземним капіталом;
— обійти певні обмеження та бар'єри на шляху експорту вітчизняної продукції або забезпечити безпосередній вихід на зовнішні ринки.
5) Сучасному економічному зростанню вливстивий глобальний характер, суттєва залежність від конкурентоспроможності конкретних національних економік.
Країни — технологічні лідери реалізують свої конкурентні переваги, вилучаючи через механізми і канали міжнародних економічних відносин (торгівля, рух капіталу, "втеча мізків", валютно-фінансові операції) значні додаткові доходи, в тому числі монопольну ренту, економічний прибуток тощо. Зрозуміло, що роль "донорів" виконують менш розвинуті країни. Отже, досягнення якісного економічного зростання передбачає створення нових і реалізацію наявних національних детермінант конкурентоспроможності в контексті глобального економічного розвитку.
Враховуючи важливість характеру взаємодії національної та міжнародної економіки, приділимо основну увагу саме цьому аспектові економічної динаміки. Важливою складовою національного варіанта економічного піднесення є стійке експорторозширююче зростання. Але, як свідчить досвід нових індустріальних країн, це можливо за наявності певних необхідних і достатніх умов, головними з яких є такі:
а) формування та існування, нехай небагатьох, але в основному технологічно завершених вітчизняних конкурентоспроможних відтворювальних контурів з випуску кінцевої продукції високого ступеня обробки;
б) наявність відповідного розвинутого внутрішнього платоспроможного попиту та його первісне насичення;
в) завоювання відповідних ніш світового ринку має супроводжуватись експортом національного підприємницького капіталу.
Відсутність або нерозвиненість зазначених чинників за умов переважно експортної орієнтації окремих галузей (наприклад, чорної металургії), навіть з метою виживання, призводить до небажаних наслідків. Ось чому в національній економіці експорторозширююче зростання набуває все більш чітких ознак розорюючого. Його ознаки добре відомі та відчутні матеріально:
— значні витрати внаслідок нееквівалентної зовнішньої торгівлі;
— значні обсяги валютної виручки, що не повертаються в країну;
— використання існуючих експортних каналів для практично безвідплатного вивезення національних ресурсів за кордон;
— інтенсивне переливання ресурсів із депресивних галузей у експортні з наступною "втечею" за зазначеними та іншими схемами.
Загальний знаменник вказаних складових розорюючого зростання — знекровлення національної економіки.
Здатність національної економіки вийти на рівень найбільш розвинутих економік визначається темпами стратегічного постіндустріального економічного зростання. Його джерелами покликані стати конкурентоспроможні цілісні відтворювальні контури, що органічно поєднують всі складові життєвого циклу продукції, дозволяють досягти максимального ефекту від опанування значних сегментів світового ринку, стають носіями глобального економічного зростання.
На відміну від багатьох країн Центральної та Східної Європи Україна має серйозні передумови для постіндустрі-ального зростання. Вона володіє важливими складовими відтворювальних контурів з умовними назвами: "Космос", "Літак", "Турбіна", "Автомобіль", "Танк", "Судно". Але, на жаль, для більшості з них характерні незавершеність та фрагментарність. У сучасних умовах вони значною мірою економічно відрізані від джерел сировини і обладнання, кредитних ліній, ринків збуту, це не тільки не сприяє їх розвитку, а відштовхує до межі виживання.
Кожний з розглянутих видів економічного зростання має визначені передумови, механізми і наслідки. Але слід виходити з того, що в системі видів зростання провідне місце має займати постіндустріальне як стратегічно ефективне. В тактичному плані незаперечна доходотворча роль імпорто-заміщуючого та імпортованого видів зростання.
Комплексний підхід до реалізації вказаного "сценарію" розвитку потребує відповідних взаємопогоджених зусиль двох "свідомо-цілеспрямованих" елементів "триєдиного" механізму регулювання сучасної економіки (державного й громадянського регулювання) та творчого використання ними потужного стимулюючого потенціалу третього елемента — ринкового саморегулювання.
Заходи, що можуть бути задіяні для стимулювання й підтримки економічного зростання, за сферою дії умовно поділяють на дві великі групи. До першої, загальної групи, включають заходи, що мають об'єктом свого втручання національну економіку в цілому, визначають загальні умови функціонування суб'єктів господарювання і сприятливість економічного середовища.
Друга, селективна група, утворюється з механізмів та інструментів, спрямованих на вирішення завдань в окремій відносно великій сфері економіки (екологічній, соціальній, інвестиційній, грошово-кредитній, фінансовій тощо).
