Баланс інтересів війна - мир. Державний тероризм

Кожна держава є виразником конкретного національно-державного інтересу. Ми вживаємо це поняття в однині; воно є складовою частиною переважної більшості конституцій саме в однині і позначає визначальний інтерес кожної нації, який покликана представляти і захищати держава. Держава прагне розширити свій вплив у стосунках з іншими державами і тому змушена відстоювати безліч інтересів на користь стрижневому інтересу «своєї» нації.

Тому для пошуку конкретних форм узгодження інтересів різних держав на міжнародній арені потрібно досягти згоди щодо їх суті і значення. Цьому може сприяти їх обґрунтована класифікація. В теорії міжнародних відносин прийнято ділити інтереси держав на такі, що збігаються; на взаємовиключні, або різноспрямовані; на такі, що не перетинаються. Кожній із цих комбінацій інтересів відповідає певна модель взаємин: перша камбінація передбачає «ідеальну» кооперативну модель - модель співробітництва, друга - конфронтаційну модель, третя - нейтральну модель відносин.

Прикладом інтересів, що збігаються на міжнародній арені, можна вважати спільну зацікавленість держав в існуванні міжнародної системи комунікацій, розвитку міжнародної торгівлі, дотриманні міжнародних норм.

Специфічний випадок становить зацікавленість країн в усуненні якоїсь спільної загрози. Наприклад, створення антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни. Індивідуальні державні інтереси її учасників збіглися в контексті конкретної ситуації. США допомагали СРСР воювати проти Німеччини з розрахунку, а не з почуття солідарності. Коли перемога над фашизмом була здобута і головна загроза усунута, інтереси СІЛА розійшлися з інтересами СРСР, оскільки тепер уже СРСР став сприйматися у Вашингтоні як головне джерело геополітичної загрози.

Партнерські відносини між державами можуть складатися в тому разі, якщо інтереси держав не перетинаються (відсутність напруження і конфліктів) і держави можуть їх задовольняти безперешкодно. Можна навіть акцентувати взаємну нейтральність у стосунках між ними.

Характер взаємовиключних інтересів створює непрохідний бар'єр на шляху їх задоволення. Набирає обертів зіткнення інтересів, за якого виграш однієї сторони означає програш іншої, а розв'язання суперечностей відбувається через силове протиборство.

Стосунки між державами залежать від міжнародних амбіцій сторін, пов'язаних з їх реальною або уявною силою, і від панівних принципів міждержавних відносин та норм міжнародного права. Ці відносини можуть будуватися або на підставі мирного зіставлення інтересів у переговорному процесі, або на підставі конфліктів, війн і насильства.

Довгий час різницю між миром і війною вважали відносною і розглядали мир просто як перепочинок між війнами, як час підготовки до нової війни. Інший погляд не домінував, але був безумовно продуктивним: війна є відхиленням від оптимальної політики і потрібно шукати способів її уникнення. Сутність кожного з цих станів міждержавних відносин - війни і миру - визначалася тільки через його протилежність: війна - це відсутність миру, а мир - це відсутність війни.

У XX столітті цей сумнівно-політичний поділ (або війна, або мир) не давав адекватного опису міждержавних відносин. У цьому столітті неодноразово виникали ситуації, які відповідали за своїм змістом формулюванню «ні війні, ні миру».

Після Другої світової війни головним чинником міждержавних відносин було протистояння капіталістичних і соціалістичних країн, які формально не перебували в стані війни.

Ці країни інтенсивно нарощували свій військовий потенціал, систематично здійснювали акти агресії проти інших країн, які потрапили у сферу їхніх системних геополітичних інтересів. США вели воєнні дії в Кореї, В'єтнамі, Гренаді, бомбардували Лівію, Ірак, підтримували «контрас» у Нікарагуа. Всі ці акції здійснювалися без проголошення війни. В аналогічному «алгоритмі» поводив себе і СРСР: воював в Афганістані, посилав війська в країни Східної Європи, став організатором збройної і технологічної підтримки прокомуністичних сил в Азії, Африці і Латинський Америці. Війна також не була проголошена в жодному випадку.

За своєю сутністю така геополітика обох сторін набувала змістовного характеру державного тероризму. Ми наводили визначення цієї державної «технології» в іншій лекції. Тому обмежимося такими констатаціями:

1. Будь-яке втручання «великої» держави у внутрішні справи іншої держави під будь-якими гаслами обернеться дестабілізацією суспільно-політичного ладу цієї країни.

2. Будь-яка спроба нав'язати суспільний лад іншій країні за власними критеріями шляхом збройного втручання є неприпустимою.

3. Будь-яке прагнення забезпечити глобальний баланс інтересів на користь «великої» держави за рахунок «третіх» країн шляхом припинення їхнього державного суверенітету або фізичного знищення їхніх керівників є проявом державного тероризму.

4. Така політична «технологія», що здійснюється не за «правилами гри» (шляхом оголошення війни, її мети, вираження претензії до об'єкта агресії) є відкритим державним тероризмом із замаскованою сутністю.

Поточна «аргументація» політичного екстремізму

Ми беремо в лапки слово «аргументація», оскільки тут вона є скоріше умоглядно-гіпотетичною, ніж виважено теоретичною.

З давніх часів значна частина філософів вважала, що причиною міждержавних конфліктів є недосконала людська природа.

Наводимо кілька гіпотетичних аргументацій:

1. Конфуціанство розглядало війни як наслідок брехні та хитрощів.

2. Св. Августин вважав, що війна є проявом первородного гріха людини.

3. Б. Спіноза доводив, що людину підводить схильність до некерованих розумом дій; людина є рабом своїх пристрастей і прагне їх задовольнити будь-яким чином.

Шлях від загальновідомої технології розв'язання конфліктів до спокуси екстремістських терористичних засобів досить короткий, але значна частина держав так і не вдавалася до державного тероризму. Тому вся попередня аргументація позбавлена права стати доказом «універсальності» причин конфліктів тим більше, що поведінки конфліктантів часто набувають суто екстремального характеру.

Оцінки проявів екстремізму в категоріях системного аналізу наводять на такі роздуми:

1. Потреби системи (планетарна спільнота людей є складно-структурованою системою) мають пріоритет над потребами її учасників. Іншими словами: інтеграційна якість світової спільноти є вища цінність над усіма, а екстремізм є її антиподом.

2. Висновки С. Хантінгтона щодо культурних розломів і зіткнення цивілізацій упродовж «ліній розломів цівілізацій орієнтують на необхідність зваженого врахування в політиці всього комплексу цивілізаційних відмінностей, інакше саме вони перетворяться на живильне середовище для екстремістів усіх різновидів.

3. Будь-який фундаменталізм, доведений до крайнощів екстремізму, є вкрай небезпечною технологією для всіх складових не тільки «своєї» системи (країни), але й для інших систем (хоча в останньому випадку ця небезпека не є помітною з першого погляду).

4. Державний тероризм (особливо це стосується «великих» держав) є специфічною спробою руйнування інтегральної якості інших соціальних систем під будь-яким приводом.

5. Саме це твердження спростовує аргументи щодо «санаційної» ролі окремих обраних держав (держави) в регулюванні міждержавних відносин.

Аналіз проявів екстремізму в категоріях та визначеннях теорії «пасіонарного поштовху» Л. Гумільова наводить на такі висновки:

1. Роль пасіонаріїв у суспільстві є, безумовно, значною, але їх чисельність порівняно з іншими категоріями людей є відносно невеликою.

Проте в динамічних суспільствах (етносах) завжди присутні і діють пасіонарії, які вкладають свою залишкову енергію в «розвиток» своєї системи. При цьому інтенсивність розвитку не завжди корисна для суспільства або етноса. Можливі «перегріви», коли пасіонарність позбавлена розумної цілеспрямованості і з конструктивної діяльності перетворюється в руйнівну силу.

Екстремісти всіх різновидів створюють «момент руйнації», який робить пріоритетними екстремістські технології внаслідок знищення змістовної спрямованості політики.

2. «Негативна пасіонарність» керується імпульсами, а її вектор завжди протилежниа змісту пасіонарного напруження.

Екстремісти в політиці є субпасіонаріями, які дотримуються непохитної логіки за принципом «ніхто не спроможний передбачити майбуття» і тому сподіваються на краще сьогодення шляхом погіршення статусу своїх опонентів - національних урядів, парламентів, лідерів партій. Але дисфункціональність цих суб'єктів політики зовсім не сприяє сталому стану суспільства, у якому діють субпасіонарії.

3. У політичній природі немає екстремістів, які підлягають детальній градації за критерієм їх соціальної шкоди. Аргумент у цьому разі дуже простий: субпасіонарії з табору екстремізму, незалежно від їхніх ідеологічних забарвлень, не є «провідною силою». Вони є соціальним гальмом; вони сповідують сумнівні ідеї, що набувають надзвичайно спотвореного характеру саме в екстремістських акціях.

4. Екстремісти сповідують концепцію безпосередньої вигоди, але вона ніколи не була сформульована в її вичерпності, бо інакше стала б очевидною її абсурдність.

5. Найвищий рівень «розвитку» екстремізму є не що інше, як банальна фаза обскурацїі - майже повної заміни пасіонарних індивідів субпасіонаріями від політики. А саме вони руйнують етноси, класи та суспільні верстви в їх поступі.

6. Екстремізм може набути рис неякісного гібриду (у Л. Гу-мільова ми зустрічаємо слово «бастард»). Екстремісти гібридного типу є заручниками своєї ідеї на чужих теренах, а це є подвійне соціальне лихо.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Чому недосконалість людської природи не може виправдати екстремістські технології в політиці?

2. Чому важливо відрізняти війни від проявів державного тероризму?

3. Що переважає в ісламському фундаменталізмі: релігійне чи політичне?

4. За яких умов будь-який фундаменталізм може перетворитися на екстремістську технологію в політиці?

5. Чи можна визначити глобальний тероризм за спрощеними формулами викривлених відносин у системі координат «Захід -Схід»?

6. Чи можна перетворити націю в колективного суб'єкта глобального тероризму?

7. Чому епіцентр терористичної активності відзначається надзвичайною рухливістю?

8. Чому політика «подвійних стандартів» не має стратегічної перспективи?

9. За якими критеріями можна кваліфікувати зовнішню політику певної держави як державний тероризм?

10. Чи може «нейтральна модель» бути тривалим чинником міждержавних відносин?

11. Чому розвал СРСР спричинив чергову хвилю тероризму?

12. Чи є беззаперечними аргументи класиків щодо психобіологічної обумовленості екстремізму?

13. Чи можуть бути розбіжності ідеологій (світських і релігійних) та культур єдиною причиною глобального тероризму?

14. Чи мають суперечності між модернізмом і фундаменталізмом визначальний антагоністичний і довічний характер?

15. Чому тероризм в окремій країні неминуче поширюється в інших країнах?

16. У чому полягає спільність технологій державного тероризму?

17. У яких країнах більша імовірність проявів тероризму — демократичних чи авторитарних?

18. Чи завжди національне питання є вирішальним чинником виникнення тероризму?

19. Чи можна вважати, що тероризм має суто «азіатську», «африканську» та «латиноамериканську» специфіку?

20. У чому полягає головна різниця між «лівим» та «правим» флангами екстремізму?

Терміни і поняття

Газават — «священна війна» мусульман проти немусульман; термін має обмежений зміст порівняно з терміном «джихад».

Джихад - термін буквально позначає «докладення зусиль», має комплексне значення; найбільш поширене — «ведення війни проти невірних».

Екстремізм - недемократичний спосіб розв'язання загальних проблем, який суперечить принципу плюралізму; схильність до надзвичайних поглядів і дій у політиці та: ідеологічному протиборстві.

»Ідеологічна агресія» - концепція, яка обґрунтовує необхідність захисту ісламської ідеології від зазіхань інших держав та ідеологій.

»Кооперативна модель» - відносини співробітництва між державами.

»Конфронтаційна модель» - конфліктні відносини між державами.

Мартиролог - перелік усіх, хто постраждав за християнську віру; у широкому значенні - перелік осіб, які загинули або зазнали тортур, знущань, катувань.

»Нейтральна модель» - нейтральні відносини між державами.

Пандемія тероризму - поширення глобального тероризму, яке набуло планетарних масштабів.

Тероризм державний - політика залякування, придушення супротивника насильницькими засобами, дестабілізація суспільства насильством.

Розділ 24