Спільні інтереси Японії, Італії та Німеччини швидко зблизили їх. 25 листопада 1936 р. Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилась "вісь" Берлін—Рим—Токіо. Сторони зобов'язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу.
Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали за Австрію і обидві прагнули гегемонії на Балканах, перш ніж їм вдалося домовитись про розмежування сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії, після чого обидві країни активно координували свою політику і спільно провели ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії.
Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони ускладнювались тим, що Японія захопила німецькі колонії у Тихому океані та Китаї і не збиралась їх повертати. Німеччина та Італія під час японської агресії 1937 р. проти Китаю продавали китайському уряду зброю. Обидві країни знаходились далеко одна від одної і прагнули зберегти свободу дій у своїй сфері інтересів.
До середини 30-х років Німеччина, Італія та Японія стали на шлях прямого порушення умов післявоєнного врегулювання. Над усією Версальсько-Вашингтонською системою нависла загроза. Німеччина, Італія та Японія запропонували їй альтернативу: заснований на пануванні сили "новий порядок", який зводився до розподілу світу між цими державами.
Причини виникнення політики "умиротворення"
За таких умов мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, незважаючи на певні недоліки, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам, що передбачав колективні дії проти агресора через Лігу націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював.
Прихід до влади А. Гітлера не відразу було сприйнято як поворотний у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів на переділ світу спочатку розцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був спрямований на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони носили явно зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права— договору потрібно дотримуватись.
Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свого хижацького обличчя; країни Європи не зазнали жахів окупації, а Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись.
Особливо слід наголосити на позиції США. Криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і можливостями впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Найактивнішим прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен (1937-1940). На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він підкреслював: Перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок.
Насправді Гітлер висував нові і щоразу нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалось задоволенням територіальних домагань Німеччини.
