Витрати на виробництво. Собівартість продукції

Загальна характеристика витрат підприємства.

Класифікація витрат підприємства.

Поняття собівартості продукції.

Планування собівартості продукції підприємства.

Калькулювання собівартості продукції.

Значення і шляхи зниження собівартості продукції в умовах ринкової економіки.

Підприємство будь-якої форми власності під час своєї діяльності здійснює певні затрати (матеріальних, нематеріальних, грошових і трудових ресурсів), пов'язані з простим і розширеним відтворенням основних та оборотних засобів, виробництвом і реалізацією продукції, наданням послуг, виконанням робіт, соціальним розвитком колективу тощо.

Розрізняють витрати, пов'язані з операційною, інвестиційною та фінансовою діяльністю підприємства (рис. 8).

Витрати, що зумовлюються основним видом діяльності підприємства (виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт), або такі, що забезпечують її здійснення, називаються операційними.

Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, підприємство здійснює при довготерміновому вкладанні капіталу з метою отримання прибутку (капітальне будівництво, розширення та розвиток виробництва, придбання цінних паперів тощо).

Витрати, пов'язані з фінансовою діяльністю, підприємство здійснює в разі сплати відсотків за отримані від інших юридичних і фізичних осіб фінансові кошти у вигляді кредитів та позик, при первинному розміщенні на ринку цінних паперів акцій, облігацій власної емісії тощо.

Найбільшу питому вагу в загальних витратах підприємства мають операційні витрати. За функціями розрізняють витрати на виробництво, управління (адміністративні), збут та інші.

За економічним змістом розрізняють такі операційні витрати підприємства:

1. матеріальні;
2. на оплату праці;
3. на соціальні потреби;
4. амортизаційні відрахування;
5. інші.

Класифікацію операційних витрат за різними ознаками наведено на рис. 9.

З метою визначення фінансового результату діяльності підприємства операційні витрати поділяють на закінчені (спожиті) і незакінчені, витрати на продукцію і витрати періоду, прямі й непрямі, основні й накладні.

На практиці не всі витрати пов'язані безпосередньо з виробництвом. Тому розрізняють витрати на продукцію та витрати періоду.

Витрати на продукцію безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції: це витрачені сировина і матеріали, заробітна плата з нарахуваннями на неї, амортизація виробничого обладнання.

Витрати періоду безпосередньо не стосуються виробництва і розглядаються як витрати періоду, в якому їх було здійснено. Це витра-

ти на управління, маркетинг, дослідження ринку тощо, тобто всі операційні витрати, крім витрат на виробництво.

За способом віднесення на окремі види продукції витрати поділяють на прямі та непрямі.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на одиницю продукції. Якщо на підприємстві виробляється один вид продукції, то всі витрати на її виробництво є прямими. Якщо ж виробляється кілька видів продукції, то окремі витрати неможливо прямо віднести до виробництва якогось одного виду продукції. Ці витрати називаються непрямими. Наприклад, амортизація виробничого обладнання, енергія, спожита на технологічні цілі, тощо.

Виробничі витрати традиційно поділяють на основні й накладні.

Основні витрати — це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. Розрізняють прямі матеріальні витрати, на оплату праці та інші.

До прямих матеріальних витрат належать вартість витрачених матеріалів, які стали частиною готової продукції і можуть бути прямо віднесені до певного виробу. Наприклад, вартість витрачених дощок на виготовлення меблів.

Прямі витрати на оплату праці включають заробітну плату робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію. Витрати на оплату праці інших категорій працівників, які забезпечують або обслуговують виробничий процес, належать до виробничих накладних витрат.

Інші прямі витрати — це ті, що не належать до прямих матеріальних витрат і прямих витрат на оплату праці. Наприклад, це амортизація або платежі за оренду спеціального виробничого обладнання, нарахування на заробітну плату робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію (відрахування на соціальні потреби).

Виробничими накладними називають витрати, пов'язані з процесом виробництва, які не можуть бути віднесені прямо до певного виду виробу. Це витрати матеріалів, на утримання, ремонт і амортизацію приміщень виробничих цехів, витрачена з технологічною метою енергія та ін.

Виробничі накладні витрати розподіляють за видами виробів пропорційно вибраній базі розподілу. На основі вибраної бази (кількість продукції, кількість годин роботи основних працівників, машино-години роботи обладнання, прямі витрати на оплату праці, прямі матеріальні витрати, основні витрати) обчислюють ставку розподілу накладних витрат — відношення сумарних накладних витрат (НВ) до загальної величини бази їх розподілу:

де НВ — загальна сума накладних витрат, гр. од.; Б показник, узятий за базу (шт., год, машино-год, гр. од.).

Звідси сумарні накладні витрати, що відносяться до певного виду продукції, визначають так:

де Бпрод — взятий за базу показник, що належить до певного виду продукції.

З метою планування, аналізу і обгрунтування прийняття економічних рішень операційні витрати поділяють на релевантні та нереле-вантні; одноелементні й комплексні; постійні й змінні; маргінальні й середні.

До релевантних належать витрати, які можуть зменшитися внаслідок прийняття певних рішень, до нерелевантних — витрати, які не залежать від прийняття того чи іншого рішення.

Одноелементні (або прості) витрати мають єдиний економічний зміст і є первинними. Наприклад, це витрати сировини і матеріалів, заробітна плата, амортизаційні відрахування тощо.

Комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють кілька од-ноелементних витрат. Наприклад, це витрати на утримання і експлуатацію устаткування, що містять кілька елементів витрат, зокрема це витрати сировини і матеріалів, заробітна плата працівників, які обслуговують устаткування, відрахування на соціальні заходи тощо. До комплексних належать також витрати загальновиробничі, загальногосподарські, на усунення браку тощо.

Постійними вважають витрати, що не залежать від обсягу виготовленої продукції, а змінюються лише з часом. Наприклад, витрати на орендну плату за приміщення зростатимуть не зі збільшенням обсягу виробництва, а зі збільшенням терміну оренди.

Змінними називають витрати, що змінюються зі зміною обсягу виробництва продукції (надання послуг, виконання робіт).

При нульовому обсязі виробництва змінні витрати підприємства на виробництво продукції дорівнюють нулю. Вони зростають із збільшенням обсягів виробництва.

Постійні витрати є при будь-якому обсязі виробництва продукції.

Співвідношення постійних і змінних витрат називають структурою витрат підприємства.

Залежність сумарних витрат і виручки підприємства від обсягу виробництва ілюструє рис. 10.

У точці перетину ліній виручки і сумарних витрат (D) витрати підприємства збігаються з отриманою виручкою. Обсяг виробництва, що відповідає цій точці, називається беззбитковим, або критичним (Nкр). Якщо підприємство реалізовуватиме продукцію в обсязі, меншому за критичний обсяг виробництва, воно зазнає збитків, оскільки витрати перевищуватимуть виручку. Якщо обсяг реалізації продукції перевищуватиме критичний обсяг виробництва, підприємство отримуватиме прибуток, оскільки виручка перевищуватиме витрати.

Аналітично беззбитковий (критичний) обсяг виробництва обчислюється за формулою

де Спост — постійні витрати, гр. од.; N — обсяг виробництва в натуральних одиницях; Ц — продажна ціна одиниці продукції, гр. од.; Сзм1 — змінні витрати на одиницю продукції.

Маргінальними називають витрати підприємства на виробництво однієї додаткової одиниці продукції. Середні витрати визначають, скільки в середньому витрат припадає на виготовлення однієї продукції.

За можливістю контролю за рівнем розрізняють контрольовані та неконтрольовані підприємством витрати.

До контрольованих належать витрати, які керівництво підприємства може безпосередньо контролювати або на які може суттєво впливати: ступінь корисного використання матеріалів, робочого часу та ін.

До неконтрольованих належать витрати, які підприємство не може контролювати або суттєво на них впливати. Наприклад, це витрати, спричинені дією руху ринкових цін на сировину, тарифів на енергію тощо.

Найбільшу питому вагу серед витрат підприємства мають операційні витрати, тобто пов'язані з основною діяльністю підприємства і операціями, що її забезпечують. Ці витрати формують собівартість продукції, яку виготовляє підприємство. Отже, собівартість продукції — це вираження у грошовій формі поточних витрат підприємства на підготовку виробництва продукції, її виготовлення і збут. Для забезпечення беззбиткової виробничо-господарської діяльності підприємства ці витрати повинні відшкодовуватись за рахунок виручки від продажу виготовленої продукції (наданих послуг, виконаних робіт).

Собівартість продукції відображує рівень витрат підприємства на її виробництво і комплексно характеризує ефективність використання ним ресурсів, організаційний і технічний рівень виробничого процесу, рівень продуктивності праці тощо.

Розрізняють собівартість продукції індивідуальну і галузеву. Індивідуальна собівартість продукції характеризує витрати конкретного підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Застосовують її при плануванні й оцінюванні діяльності конкретного підприємства. Галузева собівартість відбиває середньогалузеві витрати на виробництво і реалізацію продукції, тобто

де і — кількість підприємств галузі, і = 1, m; Si— собівартість одиниці певного виду виробу на і-му підприємстві, гр. од.; Ni — обсяг виготовленої продукції певного виду на і-му підприємстві.

З метою здійснення економічного аналізу рівня витрат підприємства розрізняють собівартість продукції нормативну, планову, фактичну і кошторисну.

Нормативна собівартість продукції формується з витрат на виробництво і реалізацію продукції, які визначають за діючими нормами витрат ресурсів.

Планову собівартість визначають перед початком планового періоду за прогресивними нормами витрат ресурсів і діючих цін на ресурси в момент складання плану. Найчастіше її приймають нижчою від нормативної собівартості або такою, що дорівнює їй.

Фактична собівартість відбиває фактичні витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку. Вона може бути нижчою від планової собівартості або перевищувати її.

Кошторисна собівартість відбиває витрати підприємства на виріб або замовлення, які виконуються в одиничному (індивідуальному) виробництві або в разовому порядку.

Залежно від послідовності формування витрат на виробництво і збут продукції розрізняють собівартість продукції цехову, виробничу та повну. Формування собівартості продукції підприємства ілюструє рис. 11.

Цехова собівартість продукції включає всі прямі поточні витрати, пов'язані з виробництвом продукції в межах цеху підприємства (сировина, заробітна плата основних працівників, нарахування на заробітну плату основних працівників, амортизація обладнання цеху).

Виробнича собівартість продукції охоплює витрати на виробництво продукції в межах підприємства, тобто як прямі, так і накладні виробничі витрати (витрати на енергію, спожиту в технологічних цілях, на утримання і експлуатацію обладнання, амортизацію будівлі виробничого корпусу та ін.).

Повна собівартість продукції підприємства — це сукупність витрат, що становлять виробничу собівартість, і позавиробничих витрат підприємства (адміністративних, на збут та інших).

Необхідно зауважити, що не всі витрати підприємства входять у собівартість продукції. Через собівартість відшкодовуються лише витрати, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів та засобів праці, природних ресурсів, робочої сили. Це витрати, пов'язані з такими аспектами діяльності підприємства:

1. дослідженням ринку і виявленням потреби у продукції;
2. підготовкою і освоєнням випуску нової продукції;
3. виробництвом продукції (витрати сировини і матеріалів, енергії, амортизація основних фондів і нематеріальних активів, оплата праці виробничого персоналу з нарахуваннями на неї);
4. обслуговуванням і управлінням виробничого процесу;
5. збутом продукції (витрати на пакування, транспортування, рекламу, комісійні витрати тощо);
6. розвідкою, використанням і охороною природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи; плата за використання водних і лісових ресурсів; витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів тощо);

• набором і підготовкою кадрів; поточною раціоналізацією виробництва та вдосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції, крім капітальних витрат. Існує три способи планування собівартості продукції підприємства. Перший спосіб базується на використанні кошторису виробництва, який складається на основі елементів витрат (матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів, інші витрати).

Другий спосіб обчислення собівартості продукції підприємства (Сп п) передбачає визначення попередньо обчисленої собівартості окремих виробів:

де Сі — собівартість продукції і-го виду продукції, гр. од.; Ni — обсяг виготовленої прод укції і-го виду, натур. од.; і — вид продукції підприємства, і = 1, т.

Третій спосіб обчислення собівартості товарної продукції підприємства базується на застосуванні пофакторного методу, за допомогою якого визначається собівартість продукції з урахуванням впливу на неї різних факторів, які діють безпосередньо на рівні підприємства. Згідно з цим методом собівартість продукції підприємства визначається так:

де СппБаз— собівартість (розрахункова) планового обсягу випуску продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду, гр. од.; АСj — зміна собівартості у плановому періоді під впливом j-го фактора, гр. од.; j — фактор, що в пливає на формування собівартості продукції підприємства, j = 1, т.

До факторів, вплив яких на собівартість продукції можна визначити заздалегідь, належать організаційно-технічні заходи підприємства, зміна структури і обсягу виробництва продукції.

Зміну собівартості під впливом організаційно-технічних факторів (таких як підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва, праці, управління) обчислюють за плановим обсягом виробництва продукції як різницю витрат на одиницю продукції до і після впровадження заходів:

де С1,С2 — витрати на одиницю продукції відповідно до і після впровадження заходів; N2 — обсяг виробництва продукції після впровадження заходів у плановому періоді, натур. од.

Вплив зміни обсягу виробництва на собівартість продукції обчислюється так:

де АСуп — зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді, гр. од.;

Суп.баз — абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді, гр. од.;

АСуп % — зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді, %;

А Q % — зміна обсягу виробництва у плановому періоді, %.

Собівартість реалізованої продукції як показник застосовують для визначення фінансового результату операційної діяльності підприємства і визначають як виробничу собівартість виготовленої підприємством продукції шляхом її коригування на зміну залишків нереалізованої продукції:

де Ср.п — собівартість реалізованої в звітному періоді продукції підприємства, гр. од.;

Сзв.п — виробнича собівартість виготовленої підприємством продукції у звітному періоді, гр. од.;

Сгпп, Сгпк — виробнича собівартість залишків готової продукції на складі підприємства відповідно на початок і кінець звітного періоду, гр. од.

Процес обчислення собівартості одиниці продукції називається калькулюванням собівартості продукції. Він передбачає встановлення об'єкта калькуляції, вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат.

Об'єктом калькулювання називають продукцію або роботу (послугу), собівартість яких обчислюють. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать основна і допоміжна продукція, послуги і роботи, призначені для споживання як за межами, так і всередині підприємства.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирають калькуляційну одиницю, тобто одиницю його кількісного вимірювання (маса, площа, об'єм, кількість у штуках тощо). При калькулюванні витрати підприємства групують за калькуляційними статтями. Статті калькуляції формують з витрат, які різняться функціональною роллю у виробничому процесі й місцем виникнення. Перелік статей калькуляції витрат може бути різний, що зумовлюється особливостями галузі, до якої належить підприємство. Загалом калькуляція витрат має такий вигляд:

1. Сировина і матеріали.
2. Енергія, спожита на технологічні цілі.
3. Заробітна плата виробничих робітників (основна і додаткова).
4. Відрахування на соціальні потреби.
5. Утримання та експлуатація машин і устаткування.
6. Загальновиробничі витрати.
7. Загальногосподарські витрати.
8. Підготовка і освоєння виробництва.
9. Позавиробничі витрати. Відмінність статей калькуляції від аналогічних елементів витрат

кошторису виробництва полягає в тому, що у статтях калькуляції враховуються тільки витрати на одиницю певного виду продукції, а в кошторисі — усі витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період.

Розрізняють такі методи калькулювання:

1. нормативний — передбачає встановлення витрат на одиницю продукції згідно з діючими нормами;
2. параметричний — базується на визначенні витрат на проектний виріб виходячи із залежності їх рівня від зміни техніко-економіч-них параметрів виробу;

• розрахунково-аналітичний — розподіл прямих витрат на виробництво одиниці продукції за діючими нормами, а непрямих — пропорційно заробітній платі основних робітників. Витрати сировини (матеріалів) на одиницю продукції визначають за формулою

де т — кількість видів сировини (матеріалів), які використовують для виробництва одиниці продукції; Нмі — норма витрат і-го виду сировини (матеріалів) на виробництво одиниці продукції, натур. од.;

Цмі — ціна придбання і-го виду сировини (матеріалів), гр. од.; Нвідх — витрати і-го виду сировини (матеріалів), що згідно з технологією виробництва йде у відходи, натур. од.; Цвідх — ціна можливої реалізації відходів і-го виду сировини (матеріалів).

Витрати енергії на одиницю продукції обчислюють за нормами витрат і діючими тарифами на енергію:

де т — кількість видів енергії, які використовують для виробництва одиниці продукції; Нені — норми витрат і-го виду енергії на виробництво одиниці продукції, натур. од.; Цені — ціна (тариф) на використання і-го виду енергії, гр. од.

Витрати на оплату праці робітників включають основну і додаткову заробітну плату виробничих робітників, які безпосередньо виготовляють основну продукцію підприємства. Основну заробітну плату обчислюють за нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або за відрядними розцінками на виконання операцій, виготовлення деталей, вузлів, одиниці продукції. До витрат на основну заробітну плату включаються доплати і надбавки робітникам за кваліфікацію, роботу в понадурочний час, перевиконання плану тощо. Додаткову заробітну плату сплачують за невідпрацьований час (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків тощо).

До відрахувань на соціальні заходи включають обов'язкові нарахування на заробітну плату основних робітників: до державного фонду соціального страхування, державного пенсійного фонду, фонду страхування на випадок безробіття та ін. Ці нарахування визначають у процентах до суми основної і додаткової заробітної плати основних робітників.

Витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування є комплексними, оскільки охоплюють витрати на енергію, пальне, стиснуте повітря, що безпосередньо необхідні для експлуатації обладнання, амортизаційні відрахування за машинами і устаткуванням, оплату праці та відрахування на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини, на ремонт устаткування тощо. Оскільки такі витрати неможливо обчислити безпосередньо на одиницю продукції, тобто вони є накладними виробничими витратами, їх розподіляють за вибраною базою розподілу. Найчастіше за таку базу беруть основну заробітну плату виробничих робітників. Витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування, що припадають на одиницю продукції, обчислюють так:

де Сум1, Сзп1 — витрати відповідно на утримання та експлуатацію машин і устаткування й заробітну плату, що припадають на одиницю виготовленої підприємством продукції, гр. од.; Сум, Сзп — сумарні витрати підприємства відповідно на утримання та експлуатацію машин і устаткування й заробітну плату основним робітникам, гр. од.

Загальновиробничі витрати так само комплексні. Вони охоплюють витрати на такі потреби, як управління, виробниче та господарське обслуговування в межах виробництва, а також витрати на заробітну плату з відрахуванням на соціальні заходи працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, охорону праці, амортизацію будівель і споруд виробничого призначення тощо.

До комплексних належать також загальногосподарські витрати. Вони містять витрати на управління підприємством загалом, а також витрати на заробітну плату з відрахуваннями на соціальні заходи адміністративно-управлінського персоналу, послуги зв'язку, утримання будівлі адміністративного корпусу, амортизаційні відрахування за основними фондами загальногосподарського призначення, послуги юридичних і аудиторських фірм, страхування майна, дослідження, випробування, винахідництво тощо.

Загальновиробничі та загальногосподарські витрати є накладними витратами підприємства і розподіляються на одиницю продукції аналогічно витратам на утримання машин і устаткування.

Зниження витрат виробництва та собівартості продукції є однією з основних умов збільшення прибутку підприємства, підвищення рентабельності та ефективності його діяльності.

До основних джерел зниження собівартості продукції підприємства належать скорочення:

1. витрат уречевленої праці, що досягається за рахунок поліпшення використання засобів та предметів праці;
2. затрат живої праці, які можна скоротити за рахунок підвищення продуктивності праці;
3. адміністративно-управлінських витрат, зниження яких досягається шляхом розумної економії.

Зниження собівартості продукції підприємства досягається скороченням витрат, які мають найбільшу питому вагу в її структурі, зокрема, під впливом таких факторів, як підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва і праці, зміни структури та обсягу продукції, галузевих та інших чинників.

Підвищення технічного рівня виробництва сприяє економії витрат за рахунок:

• зниження норм витрат матеріалів. У цьому разі економію розраховують за формулою

де Н0, Н1 — норма витрат матеріалів відповідно до і після здійснення заходу, натур. од.; Ц1 — ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.; N1 — обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур. од.;

• підвищення продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості праці. У цьому разі економію обчислюють так:

де t0, t1 — трудомісткість одиниці продукції відповідно до і після здійснення заходу, нормо-год; С0, С1 — середньогодинна ставка працівників відповідно до і після здійснення заходу, грн.; %дзп — середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії працівників; %в.с.з — встановлений законодавством відсоток відрахувань на соціальні заходи.

Удосконалення організації виробництва і праці на підприємстві сприяє економії витрат за рахунок поглиблення спеціалізації й розширення кооперування, яку визначають так:

де S — собівартість одиниці виробів, виробництво яких планується на спеціалізованих підприємствах, грн.; Цопт — оптова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн.; Т — транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн.; Nk — кількість виробів, що буде отримано при кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту здійснення спеціалізації до кінця року, натур. од.

Зміна структури і обсягу продукції сприяє відносному зниженню умовно-постійних витрат підприємства. У цьому разі економію обчислюють за формулою

де АQ — приріст обсягу випуску продукції у плановому році, %; Пуп — сумарні (повні) умовно-постійні витрати в базовому році, грн.

Загальний вплив зазначених факторів на собівартість продукції визначають так:

де і — фактор впливу на собівартість продукції.

Зниження собівартості продукції за факторами розраховують у такій послідовності.

1. Визначають витрати на 1 грн товарної продукції в базовому році:

де Ббаз — собівартість продукції в базовому році, грн.; Обаз — обсяг випуску товарної продукції у базовому році, грн.

2. Обчислюють собівартість товарної продукції у плановому році на рівні витрат базового року:

де 0пл — обсяг випуску товарної продукції підприємства у плановому році, грн.

1. Розраховують економію затрат з урахуванням техніко-економічних факторів методом прямого розрахунку.
2. Обчислюють планову собівартість продукції:

5. Визначають витрати на 1 грн товарної продукції у плановому році:

6. Розраховують зниження витрат на 1 грн у плановому році порівняно з базовим:

Розрахувати зниження собівартості продукції за факторами можна не тільки методом прямого розрахунку, а й індексним методом. Цей метод ураховує вплив факторів на собівартість за укрупненим способом.

Зменшення собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на них обчислюють так:

де Ін м, Іц — індекси зміни відповідно норм витрат матеріалів на один

виріб і ціни на одиницю матеріального ресурсу;

амв — питома вага матеріальних витрат у собівартості продукції, %.

Зменшення собівартості продукції за рахунок підвищення продуктивності праці обчислюють за формулою

де Ізп, Іпп — індекс підвищення відповідно середньої заробітної плати та продуктивності праці;

азп — питома вага заробітної плати в собівартості продукції, %.

Зменшення собівартості продукції за рахунок зміни умовно-постійних витрат розраховують так:

де Іуп, Ід — індекс підвищення відповідно умовно-постійних витрат і обсягу випуску продукції;

аупв — питома вага умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %.