АНАЛІЗ
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Метою цього аналізу є вивчення практики застосування судами України способів захисту цивільних прав та цивільних інтересів, з’ясування проблем, що виникають під час розгляду цивільних справ, для забезпечення правильного та однакового застосування законодавства.
При проведенні аналізу використано судову практику застосування ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), у тому числі відповідні судові рішення Верховного Суду України.
Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Питання захисту судом цивільних прав та інтересів залишається вкрай актуальним, оскільки відсутність належного правового врегулювання та суперечність окремих положень чинного законодавства породжує багато проблем при застосуванні передбачених указаними нормами способів захисту, що в більшості випадків позбавляє їх ефективності й істотно ускладнює здійснення судом захисту порушених цивільних прав та інтересів учасників спірних правовідносин.
Насамперед слід визначитись із поняттям «способи захисту права» у зв’язку з відсутністю його в чинному законодавстві, що породжує не лише проблеми в судовій практиці, але й численні дискусії із цього питання серед вчених-юристів та практиків[1].
Виокремлюють також матеріальний і процесуальний аспекти захисту цивільних прав та інтересів.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з’ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
При цьому слід виходити з положень ст. 11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов’язків. Відповідно до них цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об’єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або не настання певної події.
Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК).
Відповідно до ст. 13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (ч. 1). При їх здійсненні особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах (ч. 3). При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч. 4). Не допускається використання цивільних прав для неправомірного обмеження конкуренції, зловживанням монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ч. 5). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені чч. 2-5 ст. 13 ЦК, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч. 2-5 ст. 13 ЦК.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковими для неї. Виконання цивільного обов’язку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, яка встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов’язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ст. 14 ЦК).
Матеріальний аспект захисту охоплює й положення гл. 3 ЦК, в якій йдеться саме про захист цивільних прав та інтересів.
До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб’єктам цивільного права.
Значно складнішою є ситуація з визначенням інтересу, оскільки в законодавчих актах не дається його визначення. Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб’єктивне право на захист – це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах ст.ст., що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.
Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в:
- недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК);
- поширення про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);
- розкриття таємниці про стан здоров’я особи (ст. 286 ЦК);
- піддання фізичної особи катуванню, жорстокому або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ст. 289 ЦК);
- неповага до гідності та честі особи (ст. 297 ЦК);
- протиправне позбавлення права власності чи його обмеження (ст. 321 ЦК);
- безпідставне заволодіння особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК);
- створення власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК);
- неправомірне використання твору без згоди автора (ст. 443 ЦК);
- невиконання чи неналежне виконання умов зобов’язання (ст. 610 ЦК);
- безпідставна одностороння відмова від договору (ст. 651 ЦК);
- продаж товару неналежної якості (ст. 678 ЦК);
- втрата (нестача) чи пошкодження речі (ст. 951 ЦК);
- спричинення фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (ст.ст. 1166-1167 ЦК).
Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб’єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб’єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб’єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким випадком може бути невизнання нотаріусом дійсності нацього стороною правовстановлюючого документа при укладенні договору.
Оспорювання суб’єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб’єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.
Визначеними ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства, яким мають відповідати як цивільні права, так і цивільні інтереси, є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1). Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства (ч. 2). Суди розглядають справи, визначені в ч. 1 ст. 15 ЦПК, у порядку позовного, наказного та окремого провадження (ч. 3). Крім того, суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4).
Ст. 3 ЦПК передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ч. 2). Відмова від звернення до суду за захистом є недійсною (ч. 3).
При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст. 4 ЦПК).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).
З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з’ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.
Так, у одній зі справ фізична особа звернулась до суду з позовом до ЗАТ “Херсонліфт”, ЗАТ “Укрбілліфт”, Херсонської міської ради, виконавчого комітету Херсонської міської ради, про визнання недійсним свідоцтва про право власності ЗАТ “Укрбілліфт” на частину складських приміщень та спонукання ЗАТ “Херсонліфт” вчинити дії щодо прийняття в експлуатацію спірних складських приміщень.
Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 24 квітня 2009 року позов задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на складські приміщення за літ. “Г” та літ. “Д” площею 432 кв. м від 14 вересня 2004 року. Зобов’язано ЗАТ “Херсонліфт” вчинити дії щодо прийняття в експлуатацію спірних складських приміщень.
Додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 28 травня 2009 року визнано недійсним рішення виконавчого комітету Херсонської міської ради від 6 вересня 2004 року № 439.
Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 23 липня 2009 року зазначені судові рішення залишено без змін.
Задовольняючи частково касаційну скаргу ЗАТ “Укрбілліфт”, Верховний Суд України вказав на те, що власник порушеного права може скористатися певним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Однак, ухвалюючи рішення, суди не встановили факт порушення особистих прав позивача - фізичної особи, які підлягають захисту в судовому порядку в обраний ним спосіб.
З матеріалів справи вбачалося, що позивач є акціонером ЗАТ “Херсонліфт” і фактично звернувся до суду в інтересах цього товариства, що дало підстави вважати, що стороною у справі є не сам позивач, а ЗАТ “Херсонліфт”.
Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК повноваження представника юридичної особи посвідчується довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника.
Ст. 44 ЦПК передбачено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
Згідно з роз’ясненнями, викладеними в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13 “Про практику розгляду судами корпоративних спорів”, акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства.
Зазначений спір фактично виник між юридичними особами, а тому він підлягав розгляду господарським судом.
З урахуванням наведеного колегія суддів Верховного Суду України касаційну скаргу ЗАТ “Укрбілліфт” задовольнила частково, оскаржувані судові рішення скасувала, провадження у справі закрила, справу повернула до Суворовського районного суду м. Херсона (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 21 вересня 2011 року у справі № 6-22555св09).
Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов’язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з’ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб’єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз. 2 п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Існують особливості щодо захисту особистих немайнових прав, визначені ст. 275 ЦК, за якою захист цих прав здійснюється способами, встановленими гл. 3 ЦК і може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило порушення.
ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. Наприклад, земельне законодавство регулює відносини, у тому числі й цивільні, об’єктом яких є земля; сімейне законодавство містить норми щодо захисту цивільних прав, пов’язаних з сімейними відносинами, тощо. З урахуванням наведеного суд під час розгляду і вирішенні цивільної справи визначає спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору.
У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст. 16 ЦК, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення ст. 16 ЦК і положення спеціальної норми щодо способу захисту у випадках, коли ці способи тотожні й на них поширюється дія ЦК (ст. 8 Сімейного кодексу України (далі – СК)).
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Вивчення апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя та Автономної Республіки Крим судової практики та аналіз її у Верховному Суді України показало, що здебільшого причиною перегляду рішень у цивільних справах були неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, інші порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, не пов’язані безпосередньо із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів.
У певній мірі наявності недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів сприяло неповне врегулювання цього питання законодавством.
Наприклад, у справах про спори, які виникають із договору підряду, де предметом позову є вимоги про зобов’язання відповідача (замовника) підписати акт здачі-приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, одні суди м. Києва задовольняли такі позови, а інші – правильно відмовляли в їх задоволенні, указуючи, що такого роду способів захисту цивільних прав та інтересів ст. 16 ЦК не передбачає.
Подібне спостерігається в практиці вирішення судом позовів про визнання недійсними (незаконними, нечинними, скасування) відповідних документів (свідоцтв, актів, протоколів зборів у юридичних осіб тощо), зобов’язання передати майно в статутний капітал, припинення права власності у спільному майні (крім випадків, передбачених ст. 365 ЦК) тощо.
Трапляються непоодинокі випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, що передбачений законом або договором.
Так, Хустський районний суд Закарпатської області у справі за позовом одного зі співвласників квартири до іншого про усунення перешкод у користуванні квартирою, що створювалися, на думку позивача, порушенням відповідачем правил співжиття, рішенням попередив відповідача про недопустимість їх порушення.
Такий спосіб захисту може застосовуватися згідно зі ст. 116 Житлового кодексу України (далі – ЖК) як захід запобігання подібних правопорушень у правовідносинах між наймачами житлових приміщень, членами їх сім’ї та іншими особами, які з ним проживають, і не є способом захисту права чи інтересу, що застосовується на вимогу власника житла на підставі ст. 321 ЦК.
Також, Макарівський районний суд Київської області задовольнив позов позикодавця до позичальників про звернення стягнення на належні їм земельні ділянки та визнання за ним права власності на ці земельні ділянки у зв’язку з невиконанням позичальниками грошового зобов’язання. При цьому суд не звернув уваги на те, що відповідно до положень ст.ст. 1046, 1049 ЦК позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій саме сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій саме кількості, такого саме роду та такої саме якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Подібне рішення не можна вважати правильним, оскільки ст. 1050 ЦК визначає спосіб захисту прав позикодавця в разі порушення позичальником грошового зобов’язання, нею не передбачено можливості звернення стягнення на майно позичальника, яке не було предметом договору позики або застави.
Чорнобаївський районний суд Черкаської області відмовив у позові власнику земельної ділянки про знесення спорудженого на ній відповідачем залізобетонного паркану з тих підстав, що позивач відмовився від запропонованого йому обміну частини земельної ділянки, на якій розташовано паркан, на іншу, чим було б вирішено спір.
Зазначене обмеження на застосування обраного позивачем способу захисту поза його волею суперечить установленим ст. 203 ЦК загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Окремі суди Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Полтавської, Рівненської, Харківської, Херсонської областей за позовами власників житлових будинків або квартир про усунення перешкод у користуванні цією власністю застосовували на підставі ст. 391 ЦК як спосіб захисту права власності зняття з реєстрації місця проживання в цих житлових приміщеннях колишніх членів сім’ї їх власника або інших осіб, що відповідно до Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» належить до компетенції органів реєстрації місця проживання та місця перебування осіб.
Згідно зі ст. 7 цього Закону (у редакції Закону від 5 липня 2012 року № 5088-VI) цими органами зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі:
- заяви особи або її законного представника;
- судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою;
- свідоцтва про смерть;
- паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану або документа про смерть, вицього компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;
- інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту;
- підстав на право користування житловим приміщенням.
Це означає, що належним способом захисту цивільних прав у такому разі є пред’явлення позову про позбавлення права власності або визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, які є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання відповідними уповноваженими органами.
Така позиціє підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними в постанові від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11. Зокрема, у тексті постанови зазначено, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньої; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про її право користування житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст.ст. 71, 72, 116, 156 ЖК; ст. 405 ЦК).
Визнання права та суміжні способи захисту цивільного права, що не вносять змін до існуючих правовідносин
Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Крім того, наслідком визнання права може бути визнання наявності або відсутності обов’язків у особи або їх припинення, визнання особи такою, що втратила право, визнання наявності правовідносин тощо, про що також можуть заявлятися позовні вимоги.
Наприклад, у речово-правових відносинах не застосовуються способи захисту прав, установлені для зобов’язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача. У разі якщо право власності оспорюється або не визнається іншою особою, власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності відповідно до ст. 392 ЦК (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12).
Разом з тим за змістом ст. 17 Земельного кодексу України (далі – ЗК) земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, а тому участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, передбачених законом.
У зв’язку із цим будівництво будинку на земельній ділянці, яка забудовнику не відводилась, не дає підстав для визнання за ним права власності на вже збудований будинок (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2012 року у справі № 6-42цс12).
До сфери дії п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК належать також суміжні способи захисту прав, що не вносять змін до існуючих правовідносин. Зокрема, у справах за позовом власника, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, про заборону вчинення нею дій, що можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ч. 2 ст. 386 ЦК), про захист особистих немайнових прав, за заявами про визнання фізичної особи недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення померлою, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Дослідження практики застосування судами законодавства про визнання права свідчить про випадки допущення судами помилок під час розгляду справ цієї категорії.
Істотна кількість помилок спостерігається під час розгляду справ про самочинне будівництво. Так, у практиці судів областей, міст Києва та Севастополя і Автономної Республіки Крим мали місце випадки визнання із застосуванням положень п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК права власності на самочинне будівництво або на новостворені житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно за відсутності для набуття такого права підстав, передбачених ст.ст. 331, 376 ЦК та нормами інших законів.
Інколи в судів виникали складнощі при визначенні належного позивача. Так, Верховним Судом України було визнано помилковим висновок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим про те, що позов про знесення самочинного будівництва може бути пред’явлений лише титульним власником земельної ділянки й таке право не належить особі, права якої порушені самочинним будівництвом (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 року у справі № 6-4639св10).
Виникають проблеми й під час розгляду справ за позовами про визнання спадщини на нерухоме майно.
При застосуванні визнання права як способу захисту цивільних справ та інтересів у справах про право на спадщину необхідно також ураховувати, що спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, а також не є малолітньою, неповнолітньою, недієздатною особою та особою, цивільна дієздатність якої обмежена, може прийняти спадщину лише шляхом подання заяви нотаріусу про це в установлений строк (ст.ст. 1268-1270 ЦК) або в додатковий строк, встановлений судом за позовом спадкоємця (ст. 1272 ЦК).
У разі пред’явлення позову про визнання права на спадщину без додержання цих вимог закону суд згідно зі ст. 121 ЦПК залишає заяву без руху. Якщо нотаріус відмовляє в оформленні спадщини та видачі свідоцтва про право на спадщину в позивача - спадкоємця виникне право на звернення до суду в порядку позовного провадження.
Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» у п. 6 роз’яснено, що права спадкоємців щодо самочинного збудованого майна визначаються судом відповідно до положень ст. 1218 ЦК та з урахуванням роз’яснень, наданих у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування». У цьому пункті роз’яснено, що якщо спадкодавцем було здійснено самочинне будівництво (ч. 1 ст. 376 ЦК) до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (ч. 6 ст. 376 ЦК).
