Таким чином, у разі визнання недійсним заповіту від 12 березня 2008 року через дефект волі заповідача на підставі ст. 225 ЦК відновлюється дія попереднього заповіту, висновок суду першої інстанції про те, що оспорений позивачкою заповіт порушує її права, не відповідає обставинам справи, тому із цих підстав її вимоги задоволенню не підлягають.
Якщо судом встановлено, що спадкоємці, на користь яких були складені попередні заповіти, спадщину не прийняли, позовні вимоги спадкоємців за законом про визнання недійсним заповіту з підстав, передбачених ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК, підлягають задоволенню, якщо визнання недійсним оспорюваного заповіту є підставою для виникнення права спадкування за законом спадкоємців черги, яка закликається до спадкування відповідно до статей 1261 - 1264 ЦК (ухвала колегії суддів ВССУ від 30 листопада 2011 року (справа № 6-35578св11)).
Системний аналіз норм ЦК свідчить, що відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК виключно підстави недійсності правочину, визначені у ст. 225, ст. 231 ЦК, зумовлюють те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підстави припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст. 145 ЦПК). Суд не має права давати оцінку медичним документам, які потребують спеціальних знань.
Ухвалюючи рішення про визнання недійсним заповіту з підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 ЦК, суди повинні враховувати, що для визнання такого правочину недійсним предметом доказування є та обставина, що особа-заповідач у момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними (ухвала колегії суддів ВССУ від 2 листопада 2011 року в справі № 36-29047св11). Висновок судово-психіатричної експертизи у такій категорії справ є лише одним із доказів, якому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами.
У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Тільки у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування належить особі, визначеній подружжям у заповіті (ст. 1243 ЦК).
У порушення вищезазначених вимог закону Горохівський районний суд Волинської області рішенням від 15 березня 2011 року визнав право власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок за П. після смерті батька П.
Суд не звернув уваги на те, що подружжя П. та П. склали спільний заповіт щодо належного їм майна, оскільки помер тільки один з подружжя, тому їх син, позивач по справі, не мав права на спадкування за спільним заповітом після смерті батька, оскільки відповідно до ст. 1243 ЦК його частка переходить до дружини. Позивач має право на спадкування за заповітом тільки у разі смерті обох батьків.
Якщо заповіт містить суперечливі положення, за вимогою заінтересованих осіб застосовується тлумачення заповіту (ст. 1256 ЦК) за умови, якщо відсутні підстави визнання заповіту недійсним, тобто тлумаченню підлягає лише дійсний заповіт. Для тлумачення змісту заповіту застосовуються також загальні правила тлумачення змісту правочинів встановлені ст. 213 ЦК.
7. Захист права на обов'язкову частку в спадщині може здійснюватись шляхом пред'явлення вимог про визнання права на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК), перерозподіл спадщини (ст. 1280 ЦК), визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301 ЦК).
При вирішенні спорів про зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині (абз. 2 ч. 1 ст. 1241 ЦК) встановленню та оцінюванню судом підлягає характер відносин між спадкодавцем та спадкоємцем, інші обставини, що мають істотне значення. Зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні стосунки, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо.
Зменшення розміру обов'язкової частки в спадщині полягає у пропорційному зменшенні частки такого спадкоємця.
Судам слід звернути увагу, що книга шоста ЦК не містить норм, відповідно до яких можливе застосування такого захисту цивільних прав та інтересів, як позбавлення, скасування обов'язкової частки в спадщині. Відповідно до норм ст. 1224 ЦК особа, в тому числі спадкоємець, який має право на обов'язкову частку в спадщині, може бути усунена від права на спадкування.
Спадкування обов'язкової частки в спадщині здійснюється на підставах встановлених законом, шляхом прийняття спадщини в порядку, передбаченому статтями 1268 - 1269 ЦК.
Право на обов'язкову частку в спадщині не залежить від змісту заповіту, отже рішення суду про визнання недійсним заповіту в частині, що порушує права спадкоємця на обов'язкову частку в спадщині, не вимагається.
У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на обов'язкову частку в спадщині зазначена відмова може бути оскаржена до суду в порядку позовного провадження.
8. У спорах між спадкоємцями про поділ спадкового майна застосуванню підлягають спеціальні норми, які регулюють спадкові правовідносини щодо поділу спадкового майна (статті 1278, 1279 ЦК). Загальні норми про право спільної власності, зокрема, ст. 365 ЦК, застосовуються судом в частині, що не врегульована нормами книги шостої ЦК (ухвала ВССУ від 25 травня 2011 року по справі № 6-9410-св11).
Якщо спадкоємці не були разом із спадкодавцем співвласниками майна, у разі спору про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників-спадкоємців, застосуванню підлягають норми ст. 365 ЦК.
Щодо перерозподілу спадщини між спадкоємцями (ст. 1280 ЦК) слід враховувати, що відмова від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців допускається лише протягом строку для прийняття спадщини. Після закінчення цього строку частка у спадщині не може бути збільшена з тих підстав, що хто-небудь із спадкоємців відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємців.
Спадкоємці, які прийняли спадщину, можуть укласти договір про поділ спадкового майна, що узгоджується із нормами статей 6, 627 ЦК.
9. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, факту прийняття спадщини відповідно до ст. 549 ЦК.
Найбільша кількість помилок при розгляді справ про встановлення факту, що має юридичне значення, допускається судами через неврахування вимог ч. 6 ст. 235 ЦПК.
Відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК у разі виникнення між заявником і заінтересованою особою спору про право в порядку окремого провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заявнику та заінтересованим особам, що вони мають право пред'явити позов на загальних підставах.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються з обов'язковою участю заявника та заінтересованих осіб.
Не допускається вирішення справи в порядку окремого провадження, якщо заява містить вимогу про визнання права, зокрема права власності.
При встановленні судами факту проживання зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до дня смерті (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати положення ст. 3 СК, відповідно до якої сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, а також те, що сім'я створюється на підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 9 березня 2011 року задоволено заяву Г. і встановлено факт проживання його однією сім'єю з С. із грудня 1991 року по 3 січня 2011 року в с. Гута Глібівська, Новоушицького району Хмельницької області.
Із заяви заявника та доданих доказів (паспорта заявника) вбачається, що Г. дійсно проживав із С. разом, вони спільно вели господарство.
Однак судом не враховано, що Г. в цей період перебував у зареєстрованому шлюбі з П., і шлюб у встановленому порядку не припинено. Тому створення сім'ї з С. суперечить моральним засадам суспільства, і заявник не може набувати право на спадщину, як спадкоємець четвертої черги за законом. У цьому випадку встановлення факту не зумовлює юридичних наслідків, тому підстави для задоволення заяви відсутні.
У справах про визнання спадщини відумерлою судам слід звернути увагу на застосування абз. 2 п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, відповідно до якого правила ст. 1277 ЦК про відумерле майно застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК.
Зазначені положення застосовуються, якщо спадщина не перейшла до держави в порядку, передбаченому ст. 555 ЦК УРСР.
Прикладом неправильного вирішення справи про визнання спадщини відумерлою є рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 січня 2011 року, яким розглянуто заяву Шепетівського міжрайонного прокурора в інтересах територіальної громади в особі Лотівської сільської ради Шепетівського району за участі прокурора та представника позивача, визнано відумерлою спадщину (земельну частку (пай)) розміром 3,78 умовних кадастрових гектари вартістю 61308 гривень 80 копійок на території Лотівської сільської ради після смерті П., який помер 16 жовтня 2000 року.
Судом неправильно встановлено правовідносини, які виникли із відкриттям спадщини. У зазначеному випадку спадщина перейшла до держави на підставі ст. 555 ЦК УРСР, тому вимоги про визнання права власності за територіальною громадою та заява про визнання спадщини відумерлою не підлягали задоволенню.
Якщо нерухоме майно знаходиться не за місцем відкриття спадщини, визначеним відповідно до норм ст. 1221 ЦК, належним заявником є орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а не за місцем знаходження нерухомого майна.
У заяві про визнання спадщини відумерлою не можуть ставитись вимоги позовного характеру, зокрема, вимоги про передачу спадкового майна у власність територіальної громади. Суди повинні враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 1277 ЦК суд лише визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.
Мають право подавати заяви про визнання спадщини відумерлою в інтересах територіальної громади також органи прокуратури відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про прокуратуру".
Щодо встановлення факту прийняття спадщини, то, враховуючи положення статей 1268, 1269 ЦК, мова може йти лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо спадкові правовідносин виникли після набрання чинності ЦК (після 1 січня 2004 року). Якщо спадщина відкрилась до набрання чинності ЦК, судам слід враховувати, що ст. 549 ЦК УРСР було визначено перелік дій, які свідчать про прийняття спадщини - фактичний вступ у володіння та управління спадковим майном.
У порядку окремого провадження можуть розглядатися заяви про належність правовстановлюючого документу. Проте судам потрібно враховувати, що якщо нотаріусом відмовлено особі в оформленні права на спадщину (видачі, свідоцтва про право на спадщину), вона може звернутися до суду за захистом своїх прав відповідно до ст. 16 ЦК та п. 23 ППВСУ від 30 травня 2008 № 7 (ухвала ВССУ від 11 травня 2011 року у справі № 6-3629св10).
| Виконуючий обов'язки Голови | С.М. Міщенко |
| Секретар пленуму | Д.Д. Луспеник |
{Текст взято з сайту Вищого спеціалізованого суду http://www.sc.gov.ua/}
