Розвиток української літератури в ХХ ст.: основні напрями, течії, проблеми, особливості

Українська література ХХ ст. перебувала у досить складному становищі розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Пожвавлення літературного життя спостерігаєтьсяз березня 1917р.У цей час виникають приватні й кооперативні видавництва («Друкар», «Криниця» тощо)нові газети, творчі об’єднання, літературні журнали («Шлях», «Книгар», «Літературно-науковий вісник» та ін.), які друкували нові твори і статті українських науковців, письменників, критиків.

Але не зважаючи на цензуру, друкувались цікав твори.

М. Коцюбинський (1864-1913) у повісті "Тіні забутих предків", спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками, "чугайстром", "мольфаром", "щезником".

У молодій поезії формується оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних європейських поетів (цикл "На позиченій скрипці" Б. Лепкого, вірші В. Пачовецького зі збірки "Розсипані перли", П. Карманського зі збірки "Ой, люлі, смутку"). Національна ідея впливає не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX-XX ст., а й, передусім, - на змістовне навантаження художніх творів. Вони несуть до загалу болісні роздуми про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" - Україна у вірші 11. Карманського "Кривавий плач України несеться", мотиви туги за державністю у поемі В. Пачовського "Сон української ночі"), пристрасні заклики до соціального оновлення та возз'єднання українства (кантата К. Стеценка "Єднаймося" на вірш І. Франка), активну проповідь бунтарської нескореності народу (кан-тата-симфонія Є. Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т. Шевченка), обстоюють право і обов'язок жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Українки "Бояриня"). Персонажі художніх творів - звитяжці минулого - немовби промовляють до нащадків із закликом боротися за волю. Втіленням людської незламності виступають романтичні постаті народних героїв (кантата М. Лисенка "Іван Підкова", картини О. Новаківського "Довбуш - володар гір", "Ярослав Осмомисл", картина О. Мурашка "Похорон кошового").

Роки непу характеризувались бурхливим розвитком літератури. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а потім українізації набув широкого розмаху. Виникли числені центри літературної творчості, гуртки, студії. У Києві сформувалась група неокласиків, ідейним натхненником був Микола Зеров(літературний критик і перекладач).До цієї групи входили М.Драй –Хмара, М.Рильський та ін.Головним літературним центром стало м.Харків. Тут у 1922 р. сформувалась спілка селянських письменників «Плуг».

Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом літераторам - початківцям із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Активними членами "Плуга" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, Л. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, II. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925-1927 рр. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки - в Одесі, Дніпропетровську, Харкові - і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" - залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, мимоволі заохочуючи графоманів. У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 р. став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань - футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" - "Майстерня революційного слова"). Літератори - вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель

(Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кітура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об'єднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

Рєволюційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Тому й писалися такі поеми, як "Червона зима", "Навколо" В. Сосюри, вірші "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, поема "В космічному оркестрі" II. Тичини, "Офіра" В. Чумака та ін. До цієї течії мимоволі приставали й ті поети, яким з часом треба було доводити свою лояльність радянському ладові, що поступово витісняло всі інші тенденції. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й "поета моря", прозаїка Юрія Яновського.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Аптопич ("Привітання життя"), Олег Ольжич ("Ріньє"), Святослав Гординський ("Барви і лінії", "Буруни", переспів "Слова о полку Ігоревім"), Наталя Лівицька-Холодна ("Вогонь і попіл"), Осип Туринський (поема в прозі "Поза межами болю") та ін. Ці поети так само, як і "молодомузівці", лишаючись занепокоєними суто українськими суспільними проблемами, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як "Літературно-науковий вісник", "Дзвони", "Поступ", "Ми", "Наша культура", "Діло" (із літературним додатком "Назустріч"). Для широких верств українців призначалися популярні книжки таких видавництв, як "Червона калина", "Хортиця", "Добра книжка", "Дешева книжка" та ін.

Вірними темі України, тонкими знавцями народних тилів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, 0. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними були історичні романи і повісті, якими багата українська література цієї доби; романи й повісті "Іду на вас", "Ідоли падуть", "Сумерк" Ю. Опільського, "Шоломи в сонці" К. Гриневичевої.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя - терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та інші, що утворили 1928 р. літературну організацію "Горно", тримали зв'язок з Міжнародним об'єднанням революційних письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в радянській періодиці.

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ - письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х рр. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кинув гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу". Еволюція багатьох художників цього часу відбиває суперечливість шляху діячів українського культурного ренесансу, коли від віри у світлі ідеали революції вони прийшли до скепсису щодо їх здійснення, від сміливого художнього експериментаторства до заангажованого "соціалістичного реалізму" або - як це трапилося і з Хвильовим - від надмірної політизації суто художніх явищ у власних деклараціях - до перетворення себе на жертву офіційної "придворної" критики, а після - і політичних гонінь.

Більшовицька тоталітарна система завдала непопрваного удару літературі. Були загнані за грати в’язниць і таборів сотні талановитих письменників і митців. В 1934 році 97 письмеників було репресовано. Массові репресії знекровили українську літературу, на багато років паралізували й деформували духовне життя республіки. Тим не менш наприкінці 20-х -30 хроках продовжували свою творчу працю письменники України,яких не захопили репресії, а саме. П.Тичина, М. Рильський, В.Сосюра, М.Бажан, П.Устенко, А.Малишко.

Національно-патріотичне піднесення воєнного періоду знайшо відображення у творчості українських письменників. Головною темою в художній творчості стала тема Вітчизни, героїка народу, що піднявся на боротьбу з ворогом, усенародної непокори окупантам. Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво про­мовляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк,

Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими ко­мандирами, II. Воронько був мінером партизанського з'єднання; Олена Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активно діяли в русі опору; А. Патрус-Карпатський став офіцером Чехословацького корпусу, І. Багряний, О. Вишня, Зінаїда Тулуб, Б. Антоненко-Давидович перебували у політичному ув'язненні.

У повоєнні роки достатньо широко розвивалась література. Найвідоміші літературні твори того часу - романи О.Гончара «Прапороносці», на цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська - не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха - романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і. поетичні розповіді М. Рильського.

У подальшому суспільному розвиткові України важливу роль відіграло зародження під час «відлиги» національно культурного руху. Його розвиток пов'язаний з іменами «шістдесятників». Це нова генерація української інтелігенції-письменників, поетів - В.Симоненко, Л.Костенко, І.Драч, І.Дзюба Л.Лук’яненко та ін. Поява нової генерації прогресивно мислячої молоді викликала велике занепокоєння правлячої верхівки. Це стало сигналом для безпідставних нападок на цих авторів й цькування у засобах масової інформації. Навколо «шістдесятників» створювалась атмосфера відчуження і страху. Із середини 60- х років посилювався ідеологічний тиск на громадську думку. Посилилась літературна цензура. Розпочались репресії проти інакодумців. Варто зазначити, що тиск на творчу інтелігенцію спричинив деформацію в художньо-творчому процесі, але не перервав його. З іменами Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновського, Д.Павличка, В.Симоненка, В.Стуса пов’язана нова хвиля піднесення української літератури.

5. Українська література доби незалежності Після завоювання незалежності в літературі України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була не реальною. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.

Значно розширився діапазон прозових, поетичних і драматичних творів. Слід візначити наповнену високим громадянським змістом творчість О.Гончара, І.Драча, Д.Павличка, П.Мовчана, О.Мусіенка, І. Дзюби та ін. Помітним явищем у літературно-мистецькому житті держави стало повернення із забуття творів В.Винниченка, М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, Г.Косинки, Є.Плужника, дисидентів-шістидесятників - В.Стуса, І.Світличного, Е.Сверстюка, та ін. можливість прилучитися до творчості літераторів і митців української діаспори- У.Самчука, В.Барки(поет-модерніст, прозаїк, літературознавець,США) І.Багряного, О.Ольжича, О.Теліги, Ю.Липи.

З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда" продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман "Наливайко".

Твори сучасних поетів і прозаїків видавалися у численних антологіях: Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Іменник, 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки, Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років та ін.

Відомі сучасні українські поети - Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Андрій Бондар, Ігор Павлюк, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш.

Провідні прозаїки, крім Андруховича, Забужко і Жадана, — Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Юрій Винничук, Олесь Ульяненко, Наталка Сняданко, Євгенія Кононенко, Ірена Карпа, Любко Дереш.

Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Карбідо, а Сергій Жадан -разом з гуртом Собаки в космосі. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів та слемів. Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові.

На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.

Оскільки розвиток літератури після звільнення від офіційних заборон часто йшов шляхом провокації по відношенню до унаслідуваного від СРСР істеблішменту, виникали різні конфлікні ситуації між представниками поколінь. В 1997 році була утворена Асоціація українських письменників у результаті протесту низки письменників проти застарілих принципів Спілки письменників України. Одним із подібних протестів була відмова Юрія Андруховича від найвищої державної літературної премії -премії України імені Тараса Шевченка, у комітеті з присудження якої були присутні особи, що мали високі пости за часів СРСР. Натомість виникла низка альтернативних нагород та книжкових конкурсів (Коронація слова, Літературний конкурс видавництва «Смолоскип», Книга року Бі-Бі-Сі та ін.), у яких сучасні українські письменники одержали нагороди.

Після одержання Україною незалежності часопис «Сучасність» з 1992 року став видаватися у Києві. У ньому публікувалися твори нових українських письменників. Згодом часопис втратив вплив. Натомість з’явилися нові журнали такі, як «Четвер» та «Кур'єр Кривбасу», які зайняли нішу Сучасності.

Англійською мовою виходить друкований та електронний журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів. Багато сучасної української літератури перекладається на польську мову зокрема завдяки перекладачці та літературознавцю Олі Гнатюк.

В 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списка літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку [4]. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, в 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок, у якому роман Льва Толстого «Анна Кареніна» був на сьомому місці [5]. В 2010 році висунутий на знання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс».

У 2011 році в американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською.

Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі «European writer Introduction.

Питання для самоконтролю:

1. Які ви знаєте провідні жанри оригінальної літератури Київської Русі?

2. Кого ви назвете з видатних діячів культури Київської Русі?

3. Особливості літописної, перекладної та оригінальної літератури?

4. Які фактори зумовили український культурний ренесанс.

5. Охарактеризуйте українську літературу доби бароко.

6. Назвіть основні літературні течії 20-років в Україні та їх представників.

7. Розкрийте основні риси розвитку української культури у ІІ пол.ХХ століття.

8. Охарактеризуйте стан сучасної української літератури. Назвіть відомих вам сучасних українських письменників.

 

Література:

1. Гусев В. Е. Зстетика фольклора. Л., 1967;

2. Мишанич С. В. Система жанрів в українському фольклорі // Рад. школа. 1990. № 2.

3. Пропп В. Я. Фольклор и действительность. М., 1976;

4. Рильський М. Т. Словесна творчість українського радянського народу. К., 1987;

5. Українська народна поетична творчість: У 2 т. / За ред. М.'Т. Рильського. Ж., 1958;

6. Українська народна поетична творчість / За ред. О. І. Дея. К., 1965; Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. М., 1978.

7. Златоструй. Древняя Русь X-XIII веков. - М., 1990.

8. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К., 1989.

9. История культури Древней Руси. - М., 1948-1951. -Т. 1-2.

10. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. - Л., 1996.

11. Історія української культури. - К., 1993.

12. Рибаков Е.Я. Язичество дрєвних славян. - М., 1981.

13. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

14. Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоновича. - К., 1993.

15. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. К., 1987.

16. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.

17. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX XX століть. - К., 1993.

18. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. - К., 1988.

19. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.- К., 1997.