Закон заперечення заперечення 3 страница

 

* * *

 

Завершити розгляд структури та функції суспільної свідомості хотілося б кількома самими загальними положеннями { 200 }

щодо взаємодії її форм. Перш за все, треба мати на увазі, що кожна історична форма матеріального та духовного виробництва формує свою домінуючу форму свідомості. Так, наприклад, відомо, що у середні віки таку домінуючу роль відігравала релігія, а мистецтво, мораль, правова свідомість та т. ін. були за­барвлені на той час у релігійні тони, і усі вони були «служницями» релігії. Таке становище зберігається і у теперішній час у країнах з теократичною формою правління. З утвердженням капіталізму на перший план виступають політико-правові форми свідомості. Середньовічне релігійне «небо» змінюється на «небо» політичне: всі ідеологи у питаннях щодо свободи, прав особистості тощо апелюють до юридичних і політичних ідей.

Уявляється, що з поступовим перетворенням людини на само­ціль матеріального і духовного виробництва формується й ідеал «суцільного знання», особливо чітко висловлений В. Соловйовим та іншими представниками руської релігійної філософії. Суцільна істина відкривається тільки суцільній людині, яка зможе зрозуміти істинне буття світу та буття себе у світі. Тільки зібравши воєдино усі форми духовного виробництва — раціо­нальне мислення, почуттєвий, естетичний, моральний і релігійний досвід — можна вирішити цю задачу.

 

 

Зміст та спрямованість історичного процесу

 

Сказане вище спонукає дуже шанобливо, хоча і критично, ставитися до будь-яких намагань філософів, учених, теологів осмислити хід історичного процесу та індивідуального людського життя, тобто зрозуміти смисл та спрямованість розвитку суспіль­ства і смисл та призначення кожної окремої людини. Цілком очевидно, що ці два смисли необхідно розглядати в діалектичній єдності. Будь-яка спроба протиставити суспільство людині хибна і через це загрожує згубними наслідками. З одного боку, розвиток людини поза суспільством — це повна нісенітниця: кому будуть потрібні прекрасні властивості особистості — його чесність, великодушність, здатність любити людей і цінити прекрасне, якщо ця особистість приречена жити на безлюдному острові?
З іншого боку, приречений на невдачу і загасання розвиток багатства суспільного виробництва, що досягається за рахунок { 201 }

деградації здійснюючого його суб’єкта. Треба погодитися з думкою Володимира Соловйова: «Не можна, по суті, протиставляти особистість і суспільство, не можна питати, що з цих двох ціль і що тільки засіб».

Такий світоглядно-методологічний підхід уже дає можливість у найзагальніших рисах сформулювати смисл розвитку соціальної системи. З одного боку, цей поступальний розвиток сус­пільної побудови, її структури, способів саморегулювання, демократизації суспільства, створення умов задля якнайбільш повної, всебічної самореалізації особистостей, що входять до неї. З іншого боку, це — розвиток окремо взятої особистості, її «культивування» і одухотворення, максимальне задоволення її інтересів, прагнень до свободи і творчості.

Ми вже знаємо, що будь-який процес розвитку є поступовим розгортанням і здійсненням сутності системи, що розвивається. Згадаємо системні складові сутності людини: створення знарядь праці і самого процесу продуктивної праці, формування суспільних відносин, розвиток мислення і засобів комунікацій, розвиток уміння ставити і реалізовувати цілі і, нарешті, — досягнення свободи за допомогою розвиненої, що стала творчою, праці.

Також, як неможливо говорити про смисл та спрямованість історії, розриваючи на частини системне ціле «людина — сус­пільство», так само не можна вирвати із системного складу людської сутності якийсь один, нехай навіть дуже важливий, компонент.

Так, наприклад, вважається, що продуктивність праці обумовлює рівень прогресу людини і суспільства. І це вірно, але ж абстрактної істини не буває, у зв’язку з чим не слід забувати інших моментів, пов’язаних із трудовою діяльністю. У всякому випадку, висновки, що звучать трохи однобічно, повинні супроводжуватися осмисленими коментарями. Так, відомий економіст Д. Рікардо зазнав свого часу серйозної критики за свій вис­новок про те, що виробництво існує і повинне існувати задля самого ж виробництва. Звичайно, якщо бачити тут абстрактне протиставлення суспільного виробництва — людині як його суб’єктові, то така точка зору здається дивною і навіть антигуманною. Але Девід Рікардо був видатним мислителем, і в його думці слід пошукати більш глибокого змісту. По-перше, його ідея явно підкреслює субстанціональний характер людського{ 202 }

виробництва як системи, що саморозвивається. По-друге, якщо бачити у виробництві не частину соціальної системи, а її ціле, розуміючи виробництво широко, як виробництво людини, а саме — розвиток продуктивних сил людини як розвиток багатства людської природи, то таке виробництво дійсно — самоціль, і окрім нього у соціальній системі немає і не може бути нічого іншого.

Віддаючи належне всім складовим людської сутності, на перше місце при дослідженні проблем суспільного прогресу слід ставити, звичайно, рівень людської свободи і творчості. Гегелем ця загальна тенденція історичного розвитку висловлена в ідеї «всесвітнього сходження до свободи».

Але що розуміти під свободою?

Одна з традиційних тем філософських дискусій — це свобода волі. Ряд філософів, наприклад, Р. Декарт, Й. Фіхте, вважали, що воля ширша за розсудок і веде його. Інші (Б. Спіноза) вважали, що воля настільки ж широка, як розсудок. Яка ж воля свободна? З погляду суб’єктивного самопочуття — перша, за об’єктивним же значенням — друга [ 64, 112].

У будь-якому випадку треба визнати, що свобода волі не надана людині від народження, а виробляється нею у процесі життя. В цілому, вона проявляється в умінні перемогати впливи усього того, що відхиляє, що заважає досягти поставленої особистістю «стратегічної» мети усього життя, або якогось її історичного етапу. Оскільки людина «їсть для того, щоб жити», її соціальні потреби повинні панувати над біологічними. Найбільш невільна людина та, яка «вільно» слідує велінням своїх природних бажань та примх, тим самим стаючи їх рабом (наркомани, алкоголіки, розпусники). Невільною є людина, яка не здатна сказати «ні» людям і спільнотам людей, які намагаються перетворити її на засіб досягнення своїх корисливих цілей. Отже, важливою умовою свободи постає здатність і можливість усунути зовнішній примус. Але це ще не вся свобода. Це свобода «від». Але існує ще свобода «задля». Куди піде звіль­нена від рабських кайданів людина, що вона робитиме у житті? І тут
важливо осмислити спінозівське визначення свободи як пізнаної необхідності.

Свободна людина вільно діє як універсальна істота, діє у згоді з універсальним зв’язком речей. Абсолютна свобода, за Спінозою, — це абсолютно повна згода дій людини із сукупною { 203 }

світовою необхідністю. Зрозуміло, збіг смислу життя людини зі смислом Буття — це недосяжний для більшості людей ідеал, але як категоричний імператив, як мета, цей збіг відіграє вирішальну роль в історії людства. І. О. Ільїн пише так: «Таким є значення і призначення одиничної людини в житті субстанції: вільно схотіти свободи і знайти її в злитті із субстанцією, в ототожненні своєї свободи із свободою Загального» [ 36, 388]. А в іншому місці цей мислитель, шукаючи підкріплення у свого духовного вчителя і давніх філософів, уточнює свою думку, ототожнюючи свободу людини, що розуміється як пізнана світова необхідність, з людським щастям: «Так виправдовує Гегель мудрість давніх, які думали, що «чеснота» є джерелом «щастя» [ 36, 408].

Якщо міркувати в руслі нашої основної теми — «діалектичної філософії», то виходить, що вільна людина, отримуючи «свободу від» догматизму, релятивізму й інших перекручувань правиль­ного мислення, стає творчо мислячою особистістю, яка володіє «свободою для» життя і розвитку згідно з законами Об’єктивної Діалектики.

Отже, свобода як пізнана необхідність є свободою прояву себе як реалізації загальної сутності роду «Людина», а ширше — сутності Універсума, тобто свобода слідувати Логосові як своєму власному законові. До речі, саме релігійна свідомість цінна тим, що до науки та поза наукою вона змушує людину вписуватися у контекст соціального і природного Логосу. Мова, звичайно, йде про той компонент релігії, що наказує віруючим слідувати загальнолюдським цінностям.

Свобода і відповідальність — це дві сторони однієї медалі. «Мова йде про відповідальність за світ, загальний з іншими. Відповіді на запитання про смисл історії чи про реальність прог­ресу виступають не як констатація наявної без людських зусиль даності, а як підсумок цих зусиль, як їхній зміст. Причому це підсумок таких зусиль, що істотно включають працю розуміння ситуації свого життя, бо тільки на основі розуміння і можлива зміна самої ситуації. У цьому розумінні відповідь ство­рює саму реальність смислу і є дією, яка створює смисл» [ 65, 56].

Догматичне невміння діалектично поєднати свободу з необхідністю породжує такі філософські течії, як волюнтаризм, який абсолютизує свободу дії, що не рахується із законами природи{ 204 }

і суспільства, і фаталізм, який абсолютизує приреченість життя людини долею, волею Бога, дією непорушних законів природи та суспільства. Обидві ці течії, незважаючи на шалене їхнє протистояння, мазані, так би мовити, одним миром: обидві вони — плоди догматичного стилю мислення, що насильно вириває діалектично пов’язані між собою атрибути єдиної субстанції.

Насправді ж свобода не є ані свавіллям, ані фікцією. Свобода людини — це процес, процес звільнення від зовнішніх та внутрішніх кайданів.

Людину вільною створюють два моменти: виховання й освіта. У процесі виховання людина створюється доброю. «У про­цесі освіти індивід стає особистістю, суб’єктом культури. Культурна — це усередині себе вільна людина, а свобода її дій припускає озброєність знаннями попереднього досвіду людства (освіта) і в той же час відповідальність (виховання) як перед собою, так і перед суспільством» [ 65, 62].

Однією із самих серйозних перепон на шляху людини до свободи є відчуження, яке полягає у пануванні упредметненої праці над працею живою, у перетворенні однієї особистості на засіб досягнення життєвих інтересів іншої, на об’єкт експлуатації і маніпулювання. Діяльність людини та її результати у процесі відчуження перетворюються на самостійну силу, що панує над людиною і ворожа їй.

Американський філософ Ф. Фукуяма запевняє світове сус­пільство у тому, що з перемогою ідеї лібералізму над іншими ідеологіями, у тому числі, ідеологіями фашизму і комунізму, фактично настає кінець історії. Лібералізм, у його розумінні, — це ідеологія найоптимальнішого й остаточного варіанта облаштування людського суспільства, у зв’язку з чим усі «ідеологічні претензії на інші, більш високі форми співжиття» треба забути [ 66, 114].

Така позиція здається явно претензійною. Хоча поняття «лібералізм» і походить від слова «свобода», однак сама свобода цією ідеологією розуміється, на жаль, не у тому загальному, абсолютному смислі, про який йшла мова вище, а в достатньо вузькому, орієнтованому на ідею вільного ринку, ідею вільних виборів тощо. У зв’язку з цим заслуговують на увагу висловлювання іншого сучасного ученого та суспільного діяча: почесного президента Римського клубу Олександра Кінга, який переконливо { 205 }

доводить, що якраз ані ринкові структури, ані демократичні вибори у принципі не спроможні вирішити назрілі глобальні проб­леми людства. Ліберальні виборці обирають ліберальних парламентаріїв та президента, які після цього виявляються заклопотаними тільки тим, як би зберегти свою владу і вирішують, у зв’яз­ку з цим, суто локальні, термінові питання, фундаментальні ж проблеми сучасного людства залишаються невирішеними, збільшуючи з кожним роком страждання більшої частини людей і наб­лижаючи загальну катастрофу.

Хочеться підкреслити, що обґрунтована вище позиція О. Кін­га поділяється, причому в набагато більш жорстких формулюваннях, багатьма впливовими людьми нашого часу.

Щоб уникнути свого дійсного, причому — катастрофічного, кінця історії, який цілком реально може настати через нерозв’язання глобальних проблем, що нагромадилися, людство, всупереч забороні Ф. Фукуями, повинне якраз дуже серйозно потур­буватися про «більш високі форми співжиття». У радикальному смислі це означає вироблення ефективної програми подолання усіх форм відчуження, у тому числі, визволення людини від товарного ставлення до неї, а врешті-решт — від економічної необхідності як такої.

У цьому відношенні заслуговують на увагу думки, висловлювані в сучасній літературі, про необхідність і навіть неминучість переходу людства від техногенної цивілізації, у якій воно зараз перебуває, до антропогенної, де всі цінності будуть пов’язані з фізичним та духовним здоров’ям людини.

Роздуми про майбутнє людства не повинні бути утопіч­ними, вони повинні виходити з цілком реальної тенденції розвитку, а тенденція розвитку, як ми вже зрозуміли, обумовлюється сутністю соціальної системи. Як було сказано у розділі про сутність, остання повинна бути зрозуміла як суперечність.

У філософській літературі пропонуються різні варіанти розуміння такої суперечності. Найбільш поширений трактує таку суперечність як протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також (як розвиток останнього) — як протиріччя між системою потреб і можливостями їх задоволення. Для того, однак, щоб зрозуміти справжній сенс цих супе­речностей, слід звернутися до запропонованої А. Дж. Тойнбі (1889—1975) формули, яка містить у собі причину розвитку { 206 }

 

цивілізацій. Уявляється, що саме у ній закладений найбільш загальний смисл, який визначає спрямованість людського розвитку. Мова йде про те, що сам Тойнбі іменує як «Виклик-і-Відповідь».

Ось як він пише про це сам: «...Представники одного і того ж виду суспільств, опинившись в однакових умовах, зовсім по-різному реагують на випробування — так званий виклик історії. Дехто одразу ж гине; інші виживають, але такою ціною, що після цього вже ні на що не здатні; треті настільки вдало протистоять викликові, що виходять не тільки не послабленими, але навіть створивши більш сприятливі умови задля подолання майбутніх випробувань...

Виклик спонукає до зростання. Відповіддю на виклик сус­пільство вирішує поставлену перед ним задачу, чим переводить себе у більш високий та більш досконалий з точки зору ускладнення структури стан...» [ 67, 85, 119-120].

Якщо на природний виклик тривалої черги посушливих років, люди знаходять відповідь у вигляді винаходу поливного землеробства, їхнє суспільство отримує більший ступінь свободи від природи та потужний імпульс до процвітання. Якщо у відповідь на згубний виклик міжусобиці виникає нова релігія, яка об’єднує розрізнені племена у систему одновірців та однодумців, створюється нова цивілізація, (яскравий приклад якої є середньовічний Арабський халіфат), що збагачує і прикрашає людську історію.

А. Дж. Тойнбі, як можна бачити, звертає пильну увагу на специфічний, соціальний, прояв вихідної та універсальної суперечності Буття, тобто здатність будь-якої форми субстанції відбивати різноманітні впливи на неї довколишнього середовища. Специфіка соціальної системи полягає в тому, що її матеріальна (трудова) перебудова неодмінно опосередковується перетворенням її ідеальної форми — свідомості. Саме тому Тойнбі таке велике значення у своїх дослідженнях надає релігії, філософії та іншим формам духовності.

Народження, зліт і падіння людських суспільств, їхня конкурентна боротьба між собою, добір найсильніших, — це тема багатьох досліджень у галузі філософії історії. Відомий історик та географ Л. М. Гумільов розглядає це явище як етногенез. Етнос, за Гумільовим, — не простий натовп чимось схожих між { 207 }

 

собою людей, а «система різних за смаками та особливостями особистостей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, що їх вміщає, етнічного оточення, а також певних тенденцій, пануючих у розвитку системи...» [ 68, 22].

Виявляючи багато важливих та цікавих закономірностей у розвитку суперетносів, етносів та їх підсистем, Л. М. Гумільов у той же час причину енергетики цього руху (так званої «пасіонарності») пояснює дуже невиразно, у більшості пов’язуючи її із впливом космосу.

Як можна бачити, у центрі досліджень А. Тойнбі, Л. М. Гумільова так само, як і для ряду інших соціологів і філософів історії (Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер та ін.), знаходиться ідея тих чи інших людських спільнот, так званих культур­но-історичних типів, які циклічно розвиваються більш-менш відок­ремлено один від одного. Така точка зору звертає увагу на цілу низку цікавих і цілком реальних моментів людської історії, але в цілому вона однобічна і може бути прийнята лише як певний аспект розвитку загальнолюдської культури і загальнолюдської історії. Будучи абсолютизованою, така точка зору може стати запереченням загальнолюдської культури та загально­людської історії.

Незважаючи на розмаїття долі окремих етносів і цивілізацій, є підстава говорити про всебічне єднання людей у загальній спрямованості їхньої історії. Факти цього єднання наявні: система мирних договорів держав, економічне та політичне об’єднання Європи, миротворчі, економічні і культурні акції ООН, діяльність Римського клуба, «зелений рух», «народна дипломатія», дружні жести однієї релігійної конфесії стосовно іншої тощо. Правий великий Кант: людство повільно і суперечливо, крізь рецидиви війн і тероризму, рухається до Вічного Миру.

Уявляється, що тим інтегруючим вченням, яке схоплює головне у людській історії, є вчення про ноосферу (у перекладі з грецької — «сферу розуму»). «Людина своєю працею — і своїм свідомим ставленням до життя — переробляє земну оболонку — геологічну галузь життя, б і о с ф е р у. Вона переводить її у нове геологічне становище: через працю і свідомість біосфера переходить у н о о с ф е р у» [ 69, 56].

Чому настільки велике значення слід надавати саме вченню про ноосферу? Тому, що вона розглядає тенденцію розвитку { 208 }

 

людської історії гранично широко — у контексті руху та роз­вит­ку не тільки соціальної, але і всієї природної дійсності.

В одному з листів В. І. Вернадського є такі воістину поетичні рядки: «Я дивлюся на все з погляду ноосфери і думаю, що у бурі і грозі, у жаху і стражданнях стихійно народжується нове прекрасне майбутнє людства» [ 70, 211].

Тут слово «стихійне» безсумнівно означає лише одне: процес виникнення нової якості відбувається закономірно, як природно-історичний процес.

Академік М. М. Моісеєв, який вніс найбільш серйозний внесок у сучасний розвиток вчення про ноосферу, має рацію у тому відношенні, що було б великим спрощенням вважати, що В. І. Вернадський, говорячи про «стихійність» і неминучість перетворення біосфери на ноосферу, уявляв собі, що цей процес може відбутися немов автоматично. Навпаки, В. І. Вернадський не забуває про труднощі та перепони, які постають на цьому шляху: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати розум і свою працю на самознищення» [ 71, 509].

Загальний висновок В. І. Вернадського такий: «Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас — усіх і кожного — і вільної думки особистості визначають життя людства, виявляються мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери на користь вільно думаючого людства як єдиного цілого.

Це нове становище біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є «ноосфера».

А трохи вище: «Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи» [ 71, 509].

Ті соціальні сили, групи людей, які йдуть проти цього закону, приречені на поразку. І це стосується не тільки таких крайнощів, як фашизм, неминучість поразки якого В. І. Вернадський пророкував, виходячи саме зі свого вчення про ноосферу. У наш час — час різкого загострення глобальних проблем людства — думку цю можна і треба висловити у більш загальній формі: як політика окремо узятої держави, так і політика всієї спільності держав будуть приречені на кінцеву поразку (а це — { 209 }

 

загибель цивілізації), якщо вони не сприймуть ідею ноосфери як своєрідний категоричний імператив.

Суперечки вчених і філософів про смисл поняття ноосфери продовжуються дотепер. Безсумнівним і головним у цьому понятті виступає те, що воно покликане позначати не стихійне, а свідоме, засноване на досягненнях науки, ставлення людства до біосфери, до всієї природи. Однак людство ще само є системою, яка лише перебуває у процесі становлення. Для того, щоб люди діяли як одне ціле, необхідно, щоб вони гармонізували взаємини усередині самої соціальної системи.

«Ноосфера, за Вернадським, — це становище біосфери, у якому людство бере на себе тягар відповідальності за подальший розвиток не тільки суспільства, але і біосфери в цілому» [ 72, 27].

Тягар відповідальності передбачає не тільки технічну, але і соціальну, у тому числі і моральну, перебудову суспільства. Недарма поруч із поняттям «ноосфера» останнім часом з’явилося поняття «етосфера». Видатний гуманіст сучасності А. Швейцер (1875—1965) дійшов висновку про необхідність засвоєння
людьми «етики благоговіння перед життям». М. М. Моісеєв висунув поняття «екологічний імператив», сама назва якого також підкреслює необхідність морального виміру процесу руху до ноосфери. Отже, ноосфера повинна бути водночас і етосферою. Колективний розум і колективне сумління, до речі, були нерозривно пов’язані вже в самому вихідному пункті виникнення людства. Зараз, пройшовши, очевидно, необхідний період індивідуалістичного, навіть багато в чому егоїстичного, розвитку, людство, відповідно до закону заперечення заперечення, знову змушене повертатися до цієї єдності.

Як же примусити людину благоговіти не тільки перед іншою людиною, але і перед будь-яким проявом життя?

Умовляння, пояснення, екологічна, демографічна та інша освіта, звичайно, необхідні, однак вони можуть бути ефективними тільки на тлі економічних і соціальних перетворень, на які людство змушене буде піти, щоб вижити. Сумління формувалося в людині суспільством, що тільки-но зароджувалось, за допомогою жорстких табу і приписів, без дотримання яких людина у боротьбі з дикою природою просто не вижила б, не від­булася б як людина. Тільки багатовікове слідування цим пра­вилам людського співжиття розвинуло сумління як деякого{ 210 }

 

«внутрішнього контролера», що вимагає від людини дотримання категоричного імператива, суть якого ще до Канта висловили давні філософи і пророки: роби з людьми так, як ти хотів би, щоб і вони робили з тобою! Людство і сьогодні знову стоїть перед проблемою виживання. Умовляючи сумлінного і примушуючи безсовісного, вирішувати цю проблему доведеться цілком мате­ріаль­ними засобами, заснованими на істинних наукових даних.

Велике значення у цьому розумінні відіграє синергетика — наука, яка нещодавно виникла і є вченням про процеси самоорга­нізації складних, нестійких систем. З одного боку, творці синер­гетики, зокрема, І. Пригожин, філософськи узагальнюючи висновки своєї науки, усіляко підкреслює важливість випадковості, неоднозначності в процесі розвитку систем. З іншого боку, поняття синергетики «атрактор» (галузь притягання) свідчить про важливість діалектично протилежних моментів у розвит­кові — необхідності і спрямованості. М. М. Моісеєв, як уже було сказано, поряд із поняттям «атрактор» уживає більш точне поняття «канал еволюції»: «Нестійкість (нестабільність) біосфери полягає в тому, що під дією тих або інших обставин відбувається зміна еволюційних каналів, а перехід з одного каналу в іншій означає якісну зміну структури, зміну самих механізмів її саморозвитку. За термінологією Анрі Пуанкаре відбувається біфуркація, за термінологією Рене Тома — катастрофа. І історія біосфери знає безліч катастроф. Я думаю, що не буде великим перебільшенням сказати, що розвиток біосфери — це безперерв­на низка катастроф різного масштабу» [ 72, 28].

Людина повинна прагнути до того, щоб навчитися жити, розвиватися в рамках такого «каналу еволюції» біосфери, що дозволив би їй зберегтися, вижити. Для пояснення цієї стратегії розвитку М. М. Моісеєв використовує поняття «коеволюція», наповнюючи його таким змістом: «Отже, вимовляючи слово «коеволюція», я маю на увазі таку поведінку людства, таку адаптацію його діяльності до природних процесів, які відбуваються у біосфері, тобто до розвитку навколишнього середовища, що зберігає (або сприяє зберіганню) стану біосфери в околицях того атрактора, що виявився здатним створити людину. Отже, принцип коеволюції означає таку систему заборон (екологічних імперативів), яка виключала б можливість зміни параметрів біосфери, що наближає її стан до меж атрактора, { 211 }

 

тобто тієї заборонної межі, переступати яку людство не має права ні за яких обставин! Якщо, звичайно, хоче зберегти себе у складі біосфери!» [ 72, 29].

Цілком приймаючи висновки М. М. Моісеєва, хотілося б на закінчення розмови про зміст і спрямованість історичного процесу підкреслити ту обставину, що перехід до ноосфери — це не просте наведення порядку у спілкуванні людини з природою і суспільством. Ні, це — початок «біфуркації», яка в остаточному рахунку повинна призвести до якісної зміни самої людини, до стрибкоподібного переходу її не тільки, так би мовити, до ноосфери В. І. Вернадського, але і — крізь неї — далі, до ноосфери П. Тейяра де Шардена.

Образ надрозума, колективного розуму — це не просто плід уяви філософії, релігії і фантастичної літератури (згадаємо, наприклад, «Солярис» Станіслава Лема). Справа в тому, що Універсум (Субстанція) розвивається в гігантському універсальному «атракторі», «каналі еволюції», обумовленому головними атрибутами Субстанції — протяжністю та здатністю до самовідображення. Протяжність передбачає структурованість буття, а співвідношення окремих систем, які складають цю структуру, має властивість відображення, що у процесі свого розвитку, через добір ідеальних варіантів «виживання», породжує ієрархію незвідних один до одного рівнів, форм Універсума.

Як ми вже показали у другому розділі, особливо очевидною є спрямованість розвитку при розгляді еволюції живих, тобто біологічних, систем, у яких відображення набуває інформаційного характеру. Загострення і вирішення протиріччя між способом виробництва інформації і способом її реалізації призводить до розвитку форм живої природи. Оскільки ж людська сис­тема — це не тільки соціальна, але і просто жива система, вона теж повинна підкорятися зазначеному законові розвитку.

Раз у раз у людському суспільстві назрівають і вирішуються інформаційні суперечності: через винахід писемності, друкарства, через видання наукових журналів, енциклопедій, через прис­корення швидкості засобів пересування, оскільки вони сприяють прискоренню руху інформації, і через удосконалювання специфічно інформаційних засобів руху людських повідомлень (радіо, телефон, телевізор), через удосконалювання засобів збереження інформації (бібліотека, фонотека, магнітофон, комп’ютер) тощо. { 212 }

 

Результати цих маленьких і великих революцій відчуваються не всіма і не відразу, але без них неможливий людський прогрес.

Як можна помітити, усі ці революції відбувалися і відбуваються поки що усередині певної міри — усередині специфічно людської форми виробництва, збереження і руху інформації. Мова йде про традиційну усну і письмову мову. Зрозуміло, її можливості ще далеко не вичерпані. Зокрема, вже цілком виправ­довують себе ті великі надії, що у цьому розумінні покладаються на ЕОМ: на них усе більшою і більшою мірою перекладається в наш час механічний, розсудковий компонент процесу мислення. Великими є можливості у поліпшенні організації пошуку і збереження інформації, що вже завершується створенням єдиної мобіль­ної системи збереження і циркуляції інформації.

Проте уявляється, що рано чи пізно, але обов’язково настане такий момент, коли звична нам усна і письмова мова, як голов­ний спосіб одержання і передачі інформації, цілком вичерпає усі свої можливості. Що прийде їй на зміну, вірогідно сказати важко. Про новий спосіб виробництва інформації можна говорити лише загалом, як про тенденцію.

В ідеалі необхідно, щоб у системі людського суспільства діяль­нісна інформація могла рухатися цілком вільно і з мінімаль­ними втратами і витратами. Такий ідеальний стан насамперед припускає можливість негайного одержання будь-якою людиною необхідної йому інформації з єдиного суспільного сховища і, навпаки, можливість робити вироблену мислителем інформацію негайним надбанням суспільства. Інакше людству неможливо буде свідомо керувати процесом саморозвитку, який передбачає невиходження з рятівного каналу еволюції.

Як технічно буде здійснюватися процес реалізації такого ідеального стану людської інформаційної системи, сказати, звичайно, важко: попереду ще безліч непізнаних явищ, які можуть стати в нагоді у цій справі. Треба бути незакритим до цілком несподіваних і парадоксальних можливостей: а раптом телепатія відкриє свої секрети і стане масовим способом передачі інформації! Але якщо такі, як телепатія, явища не тільки не освоєні, але і не доведено, чи реально вони існують, то цілком реально існує і стрімко розвивається процес впровадження в людський інформаційний цикл кібернетичних пристроїв. Саме { 213 }