Історія педагогічної думки зарубіжжя

Мета та завдання дисципліни “Історія педагогічної думки зарубіжжя”

 

Метою викладання навчальної дисципліни «Історія педагогічної думки зарубіжжя» є формування у майбутніх вчителів дидактичної культури, професійно-прикладних навичок і вмінь на основі творчого ставлення до педагогічної спадщини минулого; допомогти майбутнім педагогам повніше і глибше осмислити історію розвитку виховання, шкільництва та педагогічних теорій, оволодіти методами порівняльного аналізу історико-педагогічних явищ.

Основними завданнями вивчення дисципліни «Історія педагогічної думки зарубіжжя» є:

- формувати в студентів цілісну систему знань про історико-педагогічні процеси, явища і факти, що мали місце в світі;

- забезпечити оволодіння майбутніми вчителями кращими здобутками зарубіжної педагогіки, вміннями застосовувати їх у школі, здійснювати пошукову діяльність, розвивати свій творчий потенціал;

- розкрити внутрішні закономірності і специфічні ознаки, притаманні розвиткові школи, виховання і педагогіки зарубіжних країн;

- розкрити питання розвитку освітньо-виховної практики та педагогічної теорії у зарубіжних країнах від найдавніших часів до ХХ ст.;

- формувати у майбутніх вчителів цілісну наукову картину світу, професійний педагогічний світогляд, національну свідомість, висвітлити витоки історичної пам'яті, духовності, гуманізму;

- формувати знання історичного генезису концепцій вчених-педагогів минулого;

- розвивати уміння критичного осмислення і творчого використання передового педагогічного досвіду минулого;

- навчити студентів оперувати педагогічними категоріями й розуміти їх генезис;

- виховання історичної й національної свідомості, педагогічної обізнаності, ерудиції і культури майбутнього педагога;

- оволодіння студентами методологією наукового аналізу педагогічної теорії і практики.

Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні:

знати:

- розвиток освіти, школи, педагогічної думки з найдавніших часів;

- найважливіші зарубіжні педагогічні теорії, що склалися у різні історичні епохи;

- погляди та спадщину найвидатніших зарубіжних педагогів, вчених.

вміти:

- аналізувати та вміти давати принципову оцінку зарубіжним педагогічним концепціям і теоріям;

- творчо використовувати кращі надбання зарубіжної педагогіки під час розв’язання сучасних актуальних проблем.

 

 

Предмет, завдання та джерела вивчення історії педагогіки

Історія педагогіки – це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання», педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відображали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику виховання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педагогічних теорій.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (науковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насамперед у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності.

Як соціальна наука, історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури. Проте методологічні позиції історико-педагогічних проблем передбачають зв'язок з історією філософії. Певний зв'язок історії педагогіки відчутний із такими науками, як історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної джерельної бази, яку становлять пам'ятки древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література минулого; матеріали загальної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

 

Підходи до виникнення виховання в людському суспільстві.

Виховання у первісному суспільстві

Серед встановлених підходів досить чітко виділяються: біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий).

Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г.Спенсер і французький етнограф Ш.Летурно (кінець XIX ст.). Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. На основі спостереження над тваринами Ш.Летурно робить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить кошенят ловити мишей, а качка каченят – плавати. Отже, за Ш.Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обґрунтував у кінці XIX ст. американський історик педагогіки П.Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопсихіки. Разом з тим, П.Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХ ст. К.Шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання. За цим твердженням, у вихованні виявляється насамперед творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця (Бог – Отець, Бог – Син і Бог – Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К.Марксом і Ф.Енгельсом. Останній у роботах «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» та «Походження сім’ї, приватної власності і держави» показав, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей.

В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (А.М.Бойко, О.А.Дубасенюк, І.Д.Звєрєва, Л.Г.Коваль, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська). За цього підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури.

 

 

Виховання у первісному суспільстві.

З історії відомо декілька етапів становлення первісної людини.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. За цих часів люди стали проживати родами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з трудовою діяльністю.

У період раннього матріархату, що особливо важливо, виникає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дівчаток у цей період у перших навчальних закладах – «будинках молоді». Останні функціонували окремо для хлопчиків і дівчаток.

Доцільність вищезазначених закладів простежується й у період патріархату. Однак у зв’язку зі створенням моногамної сім’ї навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням.

Отже, вже в умовах первісного суспільства спостерігається процес виховання як спеціальної соціальної діяльності, котра розширюється відповідно до конкретних вимог тодішнього «виробництва» засобів для виживання.

 

Виникнення перших шкіл та організація виховання в них у світовій цивілізації

Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктографічні школи (від гр. pictos – писаний фарбою, мальований і gramma – пишу; мальоване письмо). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішніх Перу, Мексики. В той час на цій території проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних дослідженнях цей період називають культурою майя.

За пізніших часів перші школи з'являються в країнах Сходу: Ассирії, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, основи математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання.

Приблизно у IV тисячолітті до н.е. відбулося об'єднання держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період і з'являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термій-навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими здатностями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті. Проте потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тисячолітті шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У Древньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом «Лю-і», етикетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуванням колісницею. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків).

З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх, руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх – такою була програма навчання в китайській школі: державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

 

Виховання у Древній Греції (Спарта, Афіни)

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах Древньої Греції й Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор’я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочинається у VI-IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних соціальних галузей знань; існувала багата література; склалось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких та загартованих спартіатів-воїнів, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток – воїтельниць-амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам.

Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях – змаганнях. Юнаки 18-20 років об'єднувались у групи ефебів.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість.

Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха – керівника школи для дітей вільних громадян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє відображення у системі виховання дітей та молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.

До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку – гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне – займатися рукоділлям.

Хлопчики здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» – навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напамять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної грамоти надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалося одночасно або послідовно – спочатку в школі граматистів, а потім – кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14-16 років навчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань.

Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.

Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калокагатії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості).

Загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і їх виховання відбувалось у праці нарівні з дорослими.

 

ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇ

Афінська система Мета виховання: різнобічний гармонійний розвиток особистості Форми та зміст: 0-7 р. – сімейне виховання; 7-13 р. – музична школа: школа граматиста (навчання грамоті і лічбі); школа кефариста (літературно-музичне виховання); 13-18 р. – гімназійні школи: палестра (школа давнього п'ятиборства); гімнасія (риторика, гімнастика, музика); 18-20 р. – ефебія Традиційні цінності полісного виховання: єдність, рівність перед законом, ідеал героїчного і безкорисного служіння рідному місту.

Спартанська система Мета виховання: підготовка мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів. Форми навчання і виховання: 0-7 р. – сімейне виховання; 7-18 р. агелли (військові загони); 18-20 р. – військова служба (ефебія). Зміст навчання і виховання: володіння зброєю, розвиток сили і витривалості; елементарне навчання читанню й письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно; естетичне виховання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси тіла. Методи виховання: особистий приклад, змагання, формування звичок, покарання, бесіди; общинне виховання.

 

Древньогрецькі філософи про шляхи формування людської особистості (Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт)

В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу стали одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.

Сократ – давньогрецький філософ, який більшу частину свого життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності.

Він:

♦ Заперечував можливість і необхідність пізнання світу і природи через нібито недоступність їх людському розуму;

♦ Вважав, що людина повинна пізнати саму себе, звідси й мета – пізнання самого себе, моральне самовдосконалення;

♦ Головне завдання вихователя – пробудити кращі потаємні душевні сили вихованця;

♦ Вчительська діяльність важливіша за обов'язки батьків і визначив її як повивальне мистецтво;

♦ Найдієвіший засіб виховання – переконання;

♦ Виходячи з ідеї самопізнання розробив метод евристичної бесіди, який розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку.

Платон – видатний афінський філософ, учень Сократа, займався педагогічною діяльністю в Афінах, де заснував філософську школу.

Він:

♦ Заперечував можливість пізнання об'єктивного світу;

Використовуючи досвід афінської та спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління:

♦ Діти з 3-6 років здобувають виховання «на майданчиках» при храмах, де жінки – вихователі, призначені державою розвивають їх через ігри, казки, бесіди, пісні;

♦ Державні школи (з 7-12 р.) для хлопчиків і дівчаток, де навчають читання, письма, лічби, музики і співів;

♦ Школи – палестри (12-16 р.);

♦ Гімнасії (для юнаків з 16-18 р.);

♦ Ефебії (з 18-20 р.), де проходять військову службу;

♦ Вищі школи від 20 до 30 р. – найздібніші молоді люди отримують вищу освіту;

♦ Люди віком від 30 до 35 р. – найздібніші, найосвіченіші можуть удосконалювати свою освіту і стати керівником держави;

♦ Для представників третьої верстви (ремісники і хлібороби) виховання здійснювалось у процесі практичного життя;

Мета виховання, на його думку – формування «і тіла, і душі найпрекраснішими»;

Написав низку праць: «Держава», «Закон» та ін.

Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема, про необхідність виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, освіту для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.

Аристотель – учень Платона, видатний філософ і вчений Давньої Греції, у науці пішов своїм шляхом, заснував і очолював школу Лікей у Афінах.

Педагогічні ідеї Аристотеля викладені в його філософських творах: «Політика», «Про душу», «Метафізика».

Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації:

♦ Від народження до 7 років;

♦ Від 7 до 14 років;

♦ Від 14 до 21 року.

Критерії такої періодизації – природа розвитку особистості.

На відміну від Платона, Аристотель обґрунтував значення діяльності у вихованні та навчанні.

Був переконаний, що фізична праця принижує вільно народжених і забирає час для розвитку інтелектуальних сил.

Категорично виступав проти навчання дівчат і жінок, вважаючи, що вони за своєю природою істотно відрізняються від чоловіків і тому освіта не принесе їм користі.

Мета виховання – розвинути в людині вищих якостей душі – розумову і вольову. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначає мету, завдання і зміст виховання і навчання.

Демокріт – видатний представник античного матеріалізму: обстоював ідею гармонійного розвитку особистості.

♦ Метою виховання вважав підготовку молоді до реального життя;

♦ Одним з перших у світі висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини (принцип природовідповідності);

♦ Навчання розглядав як серйозну трудову діяльність;

♦ Обґрунтував перевагу праці перед «спокоєм»;

♦ На його думку виховання і навчання облагороджують людину, розвивають розум і тому роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих – дати можливість дітям учитися;

♦ Значної уваги надавав проблемам виховання дітей у сім'ї, зокрема батьківському авторитету.

 

Школа і педагогіка в Стародавньому Римі

Римська система виховання і освіти відповідала розвитку рабовласницького ладу, вона склалась в VI-V ст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (патриції – рабовласники, вільне привілейоване населення і плебеї – вершники, біднота). Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення – граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади у державі.

Значно пізніше у Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. У середині 1-го тис. до н.е. приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого релігійного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь.

 

ЕТАПИ НАВЧАННЯ У ДАВНЬОМУ РИМІ

 

 

Загальна характеристика культури і освіти епохи Середньовіччя. Система шкіл у Західній Європі цього періоду

В 476 році ослаблена внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу перестала існувати Римська імперія, яка занепала під тиском варварських племен. В історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який умовно називається середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала світським і духовним феодалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.

Весь розвиток культури та освіти середньовіччя відбувався в світлі релігійної думки католицизму. Середньовічна церква категорично заперечувала майже всю спадщину античного світу в галузі культури.

Епоха середньовіччя охоплює період XV початок XVI ст. Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначила розвиток культури. Аскетизм, ставши офіційною ідеологією, проповідував байдужість до світських благ і покору владі.

В епоху Середньовіччя у Західній Європі склалося кілька типів виховних систем.

Серед них:

Церковне (духовне) виховання, що здійснювалося в християнській сім’ї та в державних школах, на той час найпоширеніших:

♦ Парафіяльних;

♦ Монастирських (зовнішніх і внутрішніх);

♦ Соборних.

Основним методом навчання в вищезгаданих школах був катехізний метод (запитання і відповіді).

В монастирських соборних школах кращі учні вивчали «сім вільних мистецтв», які поділялися на дві частини:

♦ Тривіум (граматика, риторика, діалектика);

♦ Квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика);

♦ Вершиною навчання являлося богослов'я.

«Схоласти» – учені-церковники, професори, що прославилися своїми богословськими творами.

Незважаючи на релігійний характер навчання, ці школи сприяли покращенню письменності, підвищенню загальної культури населення країн Західної Європи.

Лицарське виховання ставило за мету сформувати в майбутнього лицаря кріпосницьку мораль, навчити поводитись у «вищому товаристві, дати фізичну підготовку».

В основу світського виховання лицарів було покладено вивчення вільних благочестей:

♦ Їзда верхи;

♦ Стріляння з лука;

♦ Метання списа;

♦ Фехтування;

♦ Плавання;

♦ Полювання;

♦ Гра в шахи;

♦ Вміння складати і писати пісні.

Гільдійські і цехові школи, в яких навчали рідною мовою. Завданням цих шкіл було допомогти дітям у їх майбутніх торговельних справах та в розвитку різних ремесел.

Практичне навчання слугувало дітям селян, яких виховували батьки у повсякденній праці в хаті, на городі, на полях.

Виховання і освіта жінок мали становий характер:

♦ Дівчата знатного походження виховувались у сім'ях або в пансіонатах при жіночих монастирях. їх вчили писати, читати, латинської мови, благородних манер;

♦ Дівчата з непривілейованих станів набували вдома вміння вести господарство, навчалися рукоділлю та релігійних настанов.

 

Виникнення перших університетів у Західній Європі. Організація та методика навчання в них

У зв'язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в XII-XIII ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів – університети (від лат. – сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спільнота – аналог цеху середньовічних ремісників: школяр – учень, бакалавр – підмайстер, магістр чи доктор – майстер. Навчаючи вчитися – формула середньовічної освіти.

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. «facultas»- здібності). Пізніше під словом «факультет» почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань.

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і, теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові, університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості.

Перші університети були відкриті у:

♦ Болоньї (1158 р.);

♦ Оксфорді (1168 р.);

♦ Кембриджі (1209 р.);

♦ Парижі (1200 р.);

♦ Празі (1348 р.) та інших містах.

У середньовічних університетах було чотири факультети:

♦ Артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5-7 років, упродовж яких навчали «сім вільних мистецтв» і після закінчення якого студенти могли вступати на інші факультети, а також діставали ступінь «магістра мистецтв»;

♦ Юридичний;

♦ Медичний;

♦ Богословський.

Основними методами занять були:

♦ Лекції;

♦ Диспути;

♦ Трактати (вправи і письмові роботи).