Міжгалузеві й галузеві принципи 21 страница

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

 

Методи правового регулювання суспільних відносин характе­ризуються:

а) різним порядком встановлення прав і обов'язків учасників
суспільних відносин, які можуть випливати із закону (право бра­
ти участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.;

б) різним ступенем автономності суб'єктів при виникненні
прав і обов'язків. Норми права можуть вичерпно визначати пра­
ва і обов'язки суб'єктів або надавати їм можливість самостійно
вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов'язків. Тому
суб'єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані
нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах

супідрядності;

в) різними способами захисту встановлених прав та забезпе­
чення виконання юридичних обов'язків, який може здійснюва­
тись в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за
допомогою різних засобів (цивільно-правових, кримінально-пра­
вових та ін.).

Відміна в методах правового регулювання втілюється голов­ним чином в обсязі правових можливостей суб'єктів. До найбільш загальних методів належать:

1) централізований (імперативний) метод, при якому регу­
лювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній ос­
нові. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової
дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно
до цього, становище суб'єктів характеризується відносинами
субординації, прямої супідрядності;

2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться
про відносини між рівноправними суб'єктами, що складаються на
основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, «ав­
тономним» джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього —
положення суб'єктів характеризується договірними відносинами
взаємної координації.

Ці так звані первинні методи конкретизуються і можуть про­являтися в різних сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. Вони знаходять своє продовження в методах, що характери­зують ті чи інші структурні сукупності суспільних відносин, до

яких можна віднести:

1) метод матеріального і морального заохочення, який прита­манний трудовому, цивільному та іншим галузям права. Таке за­охочення спрямоване на стимулювання матеріальної зацікавле­ності у вирішенні певних завдань, на підвищення різних форм ро-

III

 

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

 

бочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, набуття но­вих професій тощо;

2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не мо­жуть бути застосовані. Цей метод характерний для підприємниць­кого, корпоративного та інших галузей законодавства. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять нор­ми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права.

Структура системи права

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Роз­крити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов'язані елементи, а з другого — через інтегрування (об'єднання) норм права в єдину систему.

Головними структурними елементами системи_права є норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту.

Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охо­роняється державою. Норма права безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі. І наскільки законодавець зумів відтворити в ньому зміст суспільних відносин, їх сторони, настільки цей припис буде життєздатним у регулюванні цих відносин. Норма права є тим_пещпщ елементом, який відчуває на собі зміни у праві. Завдяки своєму універсальному значенню нор­ма права поширює свої властивості і на інші рівні системи права, служить відправною точкою одиницею виміру правової матерії. Упорядкування, узгодженість, взаємопов'язаність і диферен­ціювання комбінацій правових норм обумовлені, з одного боку, структурою суспільних відносин, а з другого — націленістю зако­нодавця на їхнє правове опосередкування.

Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду інститут пра­ва — це перша після норми права правова спільність (наприклад, інститут приватної власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інсти­тут референдуму в конституційному праві та ін.).

Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що:

а) регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин;

б) є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм;

в) функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати
регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів
права (це не означає, що інститут права не має зв'язків з іншими

інститутами права).

Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділя­ються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.

Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї га­лузі права, а_міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей "права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших га­лузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і

трудового права.

Підгалузь права — певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, що об'єктивно складається в межах однієї галузі пра­ва. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне ко­ло відносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою уособленістю.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'яз­ковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як пар­ламентське, муніципальне право; в цивільному — зобов'язальне, авторське, спадкове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги норма­тивного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належить про­цесуальні галузі права.

Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин. Галузь права, найбільший структурний під-розділ і центральна ланка права, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання.

РОЗДІЛ XVIII

Окремим галузям права властиві різні режими правового ре­гулювання. Вони різняться специфікою прийомів регулювання, дією власних галузевих принципів, характером виникнення, фор­мування та реалізації галузевих прав та обов'язків, специфікою санкцій.

Галузі права неоднорідні за своїм складом, нерівнозначні за своїм обсягом, роллю в процесі впливу на суспільні відносини. Одні з них є великими__но|щативними утвореннями (наприклад, конституційна, цивільна галузьУ, інші являють собою порівняно компактну сукупність правових норм (наприклад, процесуальні галузі). Пояснюється це відмінністю їх предметів правового регу­лювання.

Як історично унікальні утворення галузі права не «приду­мані» законодавцем, а викликані до життя соціальними і прак­тичними потребами, які він усвідомлює і оформляє. Серед умов, що визначають об'єктивний процес виникнення тієї чи іншої га­лузі права, важливе місце посідають ступінь своєрідності тих чи інших суспільних відносин, неможливість їх врегулювання за до­помогою норм інших галузей права; необхідність застосування особливого методу регулювання та ін.

Гал^[з^ь^Iр_ава_я^дяеxо£дю_^ор^^д^гішу^1Ілісність, тобто таку су­купність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових ідстиіутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, га­лузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інстру­ментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, тру­дових, сімейних).

Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, ав­тономною підсистемою правового регулювання. Головне її при­значення — забезпечити стосовно певної області суспільних відно­син специфічний режим правового регулювання — сукупність ха­рактерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядко­ваного системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб'єк­тів права; законні засоби реалізації прав і виконання обов'язків та державно-правові заходи, які спрямовані на забезпечення не­ухильної реалізації правових норм в конкретних правових відноси-2Й0

 

СИСТЕМА ПРАВА 1 СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

нах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм.

При характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності пред­мета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права — космічного, еко­логічного, інформаційного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення.

Галузі права можна поділити на такі види:

1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно нале­жать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне,
цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони
характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісні, тобто
містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей
права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні ре­
жими, галузеві методи правового регулювання;

2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані,
пристосовані до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе­мельне, сімейне та ін.);

3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних ін­ститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей,
наприклад підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового ре­гулювання, а головне — соціального призначення, всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне_і про­цесуальне право. Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відносини, які реально складалися між людьми і по­винні бути організовані з допомогою правового регулювання. Велике значення в їх організації мають самі суб'єкти права.

Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших

правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учас­никами, як правило, виступають орган держави, посадові особи. Вони організуються заради «чужих» інтересів. 261

РОЗДІЛ XVIII

§ 4. Публічне і приватне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юрис­ти були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною осо­бою. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відби­ває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція рим­ського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і пуб­лічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуаз­них ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мис­лителів Західної Європи (Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно роз­роблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершене-вичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Як­що в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і при­ватне набула майже повного визнання, то в країнах англо-сак-сонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», — пи­сав він, — не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси — розширити за­стосування державного втручання у «приватно-правові» відноси­ни; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...»¹. Ця ідеологія стала основою тотального одер-жавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, лега-

5. И. Полн. собр. соч. - Т.44. - С. 398.

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

лізація приватного права є природною і необхідною для форму­вання громадянського суспільства, стимулювання приватно­підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній сис­темі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, дер­жави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відно­син, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулю­вання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це пере­дусім норм конституційного, адміністративного, кримінально­го, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріори­тет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в

цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регу­лювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах ко­ординації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демо­кратії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один що­до одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечу­ються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

 

 

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кор­донів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони ви­конують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне по­кликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви­никають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

§ 5. Галузі вітчизняного права

Основоположне значення має поділ системи права на ряд галу­зей залежно від предмета та методу правового регулювання, особ­ливостей їх юридичного режиму. Зупинимось на головних з них.

Конституційне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави і органів місцевого самоврядування. В системі суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі, головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і держа­вою. Саме вони визначають устрій держави і її функціонування. Природа цих відносин обумовлює і методи регулювання. Домінуючим методом є імперативний. Норми конституційного права, які тісно пов'язані з владними відносинами, мають зо­бов'язальний і заборонний характер; а ті, що пов'язані з регулю­ванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Головним джерелом українського конституційного права є Кон­ституція України 1996 року, конституційні закони.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють сферу майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин (ім'я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з при­воду володіння, користування та розпорядження власністю, на­буття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб'єктами права — фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нор­мами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб'єктів права (позивач — відповідач, замовник — під­рядчик та ін.); відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предме­том адміністративного, фінансового права. Така природа відно­син обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї га­лузі права.

В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формуван­ня громадянського суспільства та побудова правової держави

практично неможлива.

Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконав­чо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини, пов'язані з діяльністю держави по фор­муванню й виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб'єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи пра­вового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі са­мостійності суб'єктів фінансової діяльності.

Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виник­нення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов'язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному об­слуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб'єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами ре­гулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання.

РОЗДІЛ XVIII

Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що пов'язані з володінням, користуванням та распорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визна­чення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фер­мерські, орендні тощо). Головні методи правового регулюван­ня — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони.

Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб'єктами і громадяна­ми природного середовища з метою зберігання природних ба­гатств, запобігання екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини.

Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони при­роди, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законо­давства і нормативів якості навколишнього природного середо­вища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище.

Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визна­чають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри пока­рання, що застосовуються до злочинців. Норми цієї галузі вста­новлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використо­вується в галузі кримінального права, — імперативний (метод за­борони).

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов'язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв'язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як не­обхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом вста-266

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

новлення чіткої регламентації прав і обов'язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов'язальний).

І § 6. Система законодавства

і її співвідношення з системою права

Категорія «система законодавства» є однією з найпоши­реніших у сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Важ­ливе місце вона посідає і в теорії права. Особливістю цього по­няття (категорії) є його використання для позначення певних су­купностей, не завжди однакових за формою і за рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними орга­нами держави, посадовими особами, самоврядувальними ор­ганізаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в других — закони, укази Президента України і урядові постанови (саме так витлумачив термін «законодавство» Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 липня 1998 року, додавши до них «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України...»); в третіх — і це майже стало традиційним — усю діючу в межах країни (держави) сукупність нормативно-правових актів. В ос­танньому випадку це поняття інколи не точно використовується як синонім поняття «право», бо система законодавства — це пе­редусім форма права, тобто засіб існування, вираження і ор­ганізації його норм у цілісну, внутрішньо узгоджену систему. Саме завдяки законодавству стає можливим виокремлення пра­вових норм із інших систем нормативного регулювання, форму­вання права як цілісного нормативного явища і культурної

цінності суспільства.

Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. В більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існу­вання права, спосіб надання юридичного значення нормам пра­ва, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, норма­тивні приписи, нормативно-правові акти, інститути і галузі зако­нодавства.

Системі законодавства притаманна низка ознак, які характери­зують її як статичну і функціональну. Так, по-перше, вона, як фор­ма права, є елементом більш широкої за обсягом правової системи.

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

 

По-друге, система законодавства має вертикальну (ієрархічну) бу­дову. Це означає, що нормативно-правові акти розташовані в ній залежно від їх юридичної сили, яка визначається місцем відпо­відного органу в державному апараті. По-третє, вона характери­зується цілісністю, системністю, єдиною спрямованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє, хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань і цілей, які закріплені в Кон­ституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Окрім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, супідрядних зв'язках з іншими нормативними акта­ми. По-четверте, система законодавства має інтегративний ха­рактер. Ця її властивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально система законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання.

Важливим теоретичним і практичним завданням є встанов­лення правильного співвідношення між системою права і систе­мою законодавства. Вирішення його на належному рівні має на меті забезпечити доступність законодавства, скорочення не­потрібної кількості актів, її узгодженість між собою та ін. При цьому важливо мати на увазі ще одну обставину. Історично скла­лося так, що термін «право» використовується не тільки в юри­дичному розумінні. Його застосовують при визначенні як право­вих, так і таких можливостей, які випливають із корпоративних норм, зокрема з статутів політичних партій при визначення прав і обов'язків їх членів. Щодо терміна «законодавство», то він склався в добу Нової історії, коли буржуазні демократичні дер­жави (перший вид держави громадянського типу) почали масово закріплювати в письмовій формі нормативи, що склалися в ре­зультаті багаторазового повторення певного виду відносин. Внаслідок цього термін «законодавство» набув винятково юри­дичного значення. Ним стала позначатись сукупність норматив­но-правових актів, що мають юридичну силу в результаті їх видання і захисту державою.

Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємо­вплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впливати на розвиток формування права. В одних випад­ках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (визначається це передусім їх повторюваністю). В 268