СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
Методи правового регулювання суспільних відносин характеризуються:
а) різним порядком встановлення прав і обов'язків учасників
суспільних відносин, які можуть випливати із закону (право бра
ти участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.;
б) різним ступенем автономності суб'єктів при виникненні
прав і обов'язків. Норми права можуть вичерпно визначати пра
ва і обов'язки суб'єктів або надавати їм можливість самостійно
вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов'язків. Тому
суб'єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані
нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах
супідрядності;
в) різними способами захисту встановлених прав та забезпе
чення виконання юридичних обов'язків, який може здійснюва
тись в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за
допомогою різних засобів (цивільно-правових, кримінально-пра
вових та ін.).
Відміна в методах правового регулювання втілюється головним чином в обсязі правових можливостей суб'єктів. До найбільш загальних методів належать:
1) централізований (імперативний) метод, при якому регу
лювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній ос
нові. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової
дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно
до цього, становище суб'єктів характеризується відносинами
субординації, прямої супідрядності;
2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться
про відносини між рівноправними суб'єктами, що складаються на
основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, «ав
тономним» джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього —
положення суб'єктів характеризується договірними відносинами
взаємної координації.
Ці так звані первинні методи конкретизуються і можуть проявлятися в різних сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. Вони знаходять своє продовження в методах, що характеризують ті чи інші структурні сукупності суспільних відносин, до
яких можна віднести:
1) метод матеріального і морального заохочення, який притаманний трудовому, цивільному та іншим галузям права. Таке заохочення спрямоване на стимулювання матеріальної зацікавленості у вирішенні певних завдань, на підвищення різних форм ро-
III
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
бочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, набуття нових професій тощо;
2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не можуть бути застосовані. Цей метод характерний для підприємницького, корпоративного та інших галузей законодавства. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права.
Структура системи права
Структура системи права — це її внутрішній устрій. Розкрити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов'язані елементи, а з другого — через інтегрування (об'єднання) норм права в єдину систему.
Головними структурними елементами системи_права є норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту.
Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охороняється державою. Норма права безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі. І наскільки законодавець зумів відтворити в ньому зміст суспільних відносин, їх сторони, настільки цей припис буде життєздатним у регулюванні цих відносин. Норма права є тим_пещпщ елементом, який відчуває на собі зміни у праві. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості і на інші рівні системи права, служить відправною точкою одиницею виміру правової матерії. Упорядкування, узгодженість, взаємопов'язаність і диференціювання комбінацій правових норм обумовлені, з одного боку, структурою суспільних відносин, а з другого — націленістю законодавця на їхнє правове опосередкування.
Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду інститут права — це перша після норми права правова спільність (наприклад, інститут приватної власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інститут референдуму в конституційному праві та ін.).
Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що:
а) регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин;
б) є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм;
в) функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати
регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів
права (це не означає, що інститут права не має зв'язків з іншими
інститутами права).
Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділяються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.
Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї галузі права, а_міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.
Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей "права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і
трудового права.
Підгалузь права — певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, що об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою уособленістю.
На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; в цивільному — зобов'язальне, авторське, спадкове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належить процесуальні галузі права.
Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин. Галузь права, найбільший структурний під-розділ і центральна ланка права, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання.
РОЗДІЛ XVIII
Окремим галузям права властиві різні режими правового регулювання. Вони різняться специфікою прийомів регулювання, дією власних галузевих принципів, характером виникнення, формування та реалізації галузевих прав та обов'язків, специфікою санкцій.
Галузі права неоднорідні за своїм складом, нерівнозначні за своїм обсягом, роллю в процесі впливу на суспільні відносини. Одні з них є великими__но|щативними утвореннями (наприклад, конституційна, цивільна галузьУ, інші являють собою порівняно компактну сукупність правових норм (наприклад, процесуальні галузі). Пояснюється це відмінністю їх предметів правового регулювання.
Як історично унікальні утворення галузі права не «придумані» законодавцем, а викликані до життя соціальними і практичними потребами, які він усвідомлює і оформляє. Серед умов, що визначають об'єктивний процес виникнення тієї чи іншої галузі права, важливе місце посідають ступінь своєрідності тих чи інших суспільних відносин, неможливість їх врегулювання за допомогою норм інших галузей права; необхідність застосування особливого методу регулювання та ін.
Гал^[з^ь^Iр_ава_я^дяеxо£дю_^ор^^д^гішу^1Ілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових ідстиіутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних).
Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення — забезпечити стосовно певної області суспільних відносин специфічний режим правового регулювання — сукупність характерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб'єктів права; законні засоби реалізації прав і виконання обов'язків та державно-правові заходи, які спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм в конкретних правових відноси-2Й0
СИСТЕМА ПРАВА 1 СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
нах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм.
При характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності предмета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права — космічного, екологічного, інформаційного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення.
Галузі права можна поділити на такі види:
1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне,
цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони
характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісні, тобто
містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей
права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні ре
жими, галузеві методи правового регулювання;
2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані,
пристосовані до особливих сфер життя суспільства (трудове, земельне, сімейне та ін.);
3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей,
наприклад підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін.
Залежно від особливостей предмета та методу правового регулювання, а головне — соціального призначення, всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне_і процесуальне право. Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відносини, які реально складалися між людьми і повинні бути організовані з допомогою правового регулювання. Велике значення в їх організації мають самі суб'єкти права.
Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших
правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учасниками, як правило, виступають орган держави, посадові особи. Вони організуються заради «чужих» інтересів. 261
РОЗДІЛ XVIII
§ 4. Публічне і приватне право
Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юристи були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.
Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.
Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершене-вичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англо-сак-сонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.
Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», — писав він, — не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси — розширити застосування державного втручання у «приватно-правові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...»1. Ця ідеологія стала основою тотального одер-жавлення всієї правової системи.
Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, лега-
5. И. Полн. собр. соч. - Т.44. - С. 398.
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
лізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.
Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.
Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норм конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в
цілому.
Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.
§ 5. Галузі вітчизняного права
Основоположне значення має поділ системи права на ряд галузей залежно від предмета та методу правового регулювання, особливостей їх юридичного режиму. Зупинимось на головних з них.
Конституційне право — це сукупність правових норм, які регулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави і органів місцевого самоврядування. В системі суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі, головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави і її функціонування. Природа цих відносин обумовлює і методи регулювання. Домінуючим методом є імперативний. Норми конституційного права, які тісно пов'язані з владними відносинами, мають зобов'язальний і заборонний характер; а ті, що пов'язані з регулюванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Головним джерелом українського конституційного права є Конституція України 1996 року, конституційні закони.
Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин (ім'я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, набуття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб'єктами права — фізичними і юридичними особами.
Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб'єктів права (позивач — відповідач, замовник — підрядчик та ін.); відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.
В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави
практично неможлива.
Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше.
Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з діяльністю держави по формуванню й виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб'єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб'єктів фінансової діяльності.
Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов'язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному обслуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб'єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами регулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання.
РОЗДІЛ XVIII
Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що пов'язані з володінням, користуванням та распорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Головні методи правового регулювання — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони.
Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб'єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини.
Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості навколишнього природного середовища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище.
Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що застосовуються до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони).
Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов'язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв'язку з розглядом цивільних справ.
Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом вста-266
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
новлення чіткої регламентації прав і обов'язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов'язальний).
І § 6. Система законодавства
і її співвідношення з системою права
Категорія «система законодавства» є однією з найпоширеніших у сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Важливе місце вона посідає і в теорії права. Особливістю цього поняття (категорії) є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою і за рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними органами держави, посадовими особами, самоврядувальними організаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в других — закони, укази Президента України і урядові постанови (саме так витлумачив термін «законодавство» Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 липня 1998 року, додавши до них «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України...»); в третіх — і це майже стало традиційним — усю діючу в межах країни (держави) сукупність нормативно-правових актів. В останньому випадку це поняття інколи не точно використовується як синонім поняття «право», бо система законодавства — це передусім форма права, тобто засіб існування, вираження і організації його норм у цілісну, внутрішньо узгоджену систему. Саме завдяки законодавству стає можливим виокремлення правових норм із інших систем нормативного регулювання, формування права як цілісного нормативного явища і культурної
цінності суспільства.
Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. В більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути і галузі законодавства.
Системі законодавства притаманна низка ознак, які характеризують її як статичну і функціональну. Так, по-перше, вона, як форма права, є елементом більш широкої за обсягом правової системи.
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
По-друге, система законодавства має вертикальну (ієрархічну) будову. Це означає, що нормативно-правові акти розташовані в ній залежно від їх юридичної сили, яка визначається місцем відповідного органу в державному апараті. По-третє, вона характеризується цілісністю, системністю, єдиною спрямованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє, хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань і цілей, які закріплені в Конституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Окрім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, супідрядних зв'язках з іншими нормативними актами. По-четверте, система законодавства має інтегративний характер. Ця її властивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально система законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання.
Важливим теоретичним і практичним завданням є встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства. Вирішення його на належному рівні має на меті забезпечити доступність законодавства, скорочення непотрібної кількості актів, її узгодженість між собою та ін. При цьому важливо мати на увазі ще одну обставину. Історично склалося так, що термін «право» використовується не тільки в юридичному розумінні. Його застосовують при визначенні як правових, так і таких можливостей, які випливають із корпоративних норм, зокрема з статутів політичних партій при визначення прав і обов'язків їх членів. Щодо терміна «законодавство», то він склався в добу Нової історії, коли буржуазні демократичні держави (перший вид держави громадянського типу) почали масово закріплювати в письмовій формі нормативи, що склалися в результаті багаторазового повторення певного виду відносин. Внаслідок цього термін «законодавство» набув винятково юридичного значення. Ним стала позначатись сукупність нормативно-правових актів, що мають юридичну силу в результаті їх видання і захисту державою.
Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємовплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впливати на розвиток формування права. В одних випадках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (визначається це передусім їх повторюваністю). В 268
