Міжгалузеві й галузеві принципи 19 страница

 

відомим для членів окремого суспільства чи соціальної групи внаслідок постійного і одноманітного його застосування до то­тожних життєвих ситуацій. Слід насамперед відмежувати звичаї, що збереглися як пережиток минулого і не відповідають сучасно­му розумінню гідності і свободи особистості, від звичаїв, вироб­лених у процесі спільної діяльності людей і корисних для держа­ви та суспільства.

Звичаї, що віджили (наприклад, кровна помста, примушуван­ня до вступу в шлюб, одруження з малолітніми та ін.), прямо за­бороняються і витісняються за допомогою юридичних норм з практики розвинених держав. Звичаї, корисні для держави і суспільства (наприклад, звичаї в галузі земле - і водокористуван­ня, торгівлі, мореплавства, шлюбних, політичних та інших відно­син), підтримуються державою шляхом створення умов для їхньої реалізації і захисту. Проте до більшості звичаїв юридичні норми байдужі.

Нормам права і звичаям притаманні такі спільні ознаки: вони є загальнообов'язковими правилами поведінки людей, що розра­ховані на кількоразове застосування до невизначеного кола осіб, можуть бути формами інших соціальних норм.

Водночас норми розрізняють за такими критеріями. За походженням: звичаї виникають поступово внаслідок постійного відтворення стереотипних варіантів поведінки в подібних життєвих ситуаціях; норми права й приписи складають­ся внаслідок взаємодії суб'єктів повторювальних суспільних відносин і подальшого закріплення останніх у джерелах права. За вольовою спрямованістю норм: звичаї висловлюють волю певної соціальної групи або територіальної спільності; правові при­писи висловлюють погоджену волю держави і всього суспільства. «Г, За формою вираження: звичаї виражаються в поведінкових традиціях, звичках членів певного суспільства; правові приписи являють собою деталізовані правила про бажану, дозволену чи заборонену поведінку, а також зафіксовані в нормативних ак­тах — законах, указах, постановах, рішеннях і т. ін. За часом набуття чинності: звичаї виникають поступово й так само відмирають; правові приписи набувають чинності в чітко встановлений строк і так само скасовуються.

За способом забезпечення виконання: слід констатувати від-сутність особливого механізму забезпечення звичаю, який вико­нується через звичку. Звичаї на відміну від норм права при вико­нанні не становлять системи через. їх багатоманітність, вони не

РОЗДІЛ XVI

 

соціальних норм

 

зв'язані між собою і регулюють лише окремі сторони суспільних відносин.

Співвідношення правових і звичаєвих норм може бути досліджене за такими напрямками.

Звичай може бути тільки додатковим (субсиліарним) джере­лом щодо правових норм. Наприклад, у цивільному спорі сторо­ни можуть посилатися на існуючий у даній місцевості спосіб зем­лекористування або користування водоймищем. Якщо суддя в процесі розгляду справи встановить наявність такого звичаю, він, приймаючи рішення у справі, має можливість додатково посила­тися поряд з нормою законодавства на звичай цієї місцевості.

По-друге, звичай може застосовуватися не тільки як право. а і як самостійне джерело чи навіть проти норм писаного права за наявності суперечностей між ними. Застосування звичаю проти нормативного права більш характерне для традиційних правових систем, хоча зустрічається навіть у континентальній Європі.

§ 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом

У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об'єднань громадян або корпоративні норми. Йдеться про документи нормативного характеру, що розробляються політич­ними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільностями з ме­тою реалізації інтересів своїх членів.

Предметом їх регулювання є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом. Корпоративні норми визначають правосуб'єктність названих організацій, встановлюють їх мету і завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії дотримання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з державою.

Механізм дії та ознаки норм громадських утворень мають значну схожість з правовими. Вони: —є правилами поведінки людей;

—текстуально закріплені у відповідних актах-документах; —є системою норм;

—приймаються за відповідною процедурою; —забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій.

Поряд з цим корпоративні норми суттєво відрізняються від норм права.

2:52

Розмежування між ними проводиться за такими критеріями. У- За суб'єктом_якому вони адресовані: корпоративні норми поширюються тільки на членів Даної спільності, мають локальний характер, тоді як правові норми характеризуються ознакою за­гальнообов'язковості.

За спрямованістю, корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові норми — по­годжені інтереси різних суб'єктів суспільних відносин. Д. За способом встановлення г набрання чинності: корпоративні норми створюються в процесі організації і діяльності спільності на відповідних з’їздах, зборах, конференціях, засіданнях і набирають чинності після їх легалізації; правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію і на­бирають чинності у встановлений законодавством термін. У формою зовнішнього вираження: корпоративні норми за­кріплюються в статутах, програмах, положеннях, рішеннях суспільних утворень, тоді як Правові норми фіксуються у відпо­відних нормативних актах — законах, указах, постановах, інструк­ціях і т. ін.

За ступенем_вшначеності заходів впливу: корпоративні нор­ми на відміну від норм права безпосередньо не пов'язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок порушення ор­ганізаційними та примусовими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій. 6. За специфікою санкцій: дотримання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями, як догана, зауваження, попередження, виключення з організації, а санкції правових норм передбачають штраф; виправні роботи, позбавлення волі та ін. При цьому право Не передбачає можливості відторгнення суб'єкта правопорушення від суспільства. Рішення громадських організацій про накладання стягнення не підлягають оскаржен­ню в судовому порядку.

Незважаючи на те що корпоративні норми поступаються пе­ред правовими за Юридичною силою, обов'язковістю, сферою дії, вони є дуже важливими для функціонування громадянського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза Межами правового регулювання.

Співвідношення вказаних груп норм визначається за такими напрямами. В_окдемих випадках корпоративні норм (наприклад, порядок призна­чення і виплати допомоги за державним соціальним страхуван-

РОЗЛІЛ XVI

ням, порядок видачі застрахованим листків тимчасової непрацез­датності і на цей час визначаються за нормами, прийнятими профспілковими органами). Як правило, в усіх нормах суспільних утворень є загальне зобов'язання дотримуватися вимог правових норм, боротися з правопорушеннями.

Нині замість застосування до правопорушників заходів дер­жавного примусу можливе застосування заходів громадського впливу (ст. 152 Кодексу законів про працю України). Крім того, до особи, яка вчинила правопорушення, мають застосовуватися заходи громадського впливу — оголошення догани або виклю­чення з числа членів організації.

Від дотримання статутних норм іноді залежить правильне за­стосування норм права. Наприклад, при звільненні працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу потрібна по­передня згода на це профспілкового органу (статті 40, 41, 43 Кодексу законів про працю України). Кворум на такому засіданні визначається за нормами статуту профспілкової організації. Корпоративні норми слід відрізняти від юридичних які містяться у локальних нормативних актах підприємств, госпо­дарських товариств статутах, установчих договорах, положеннях). Порушення локальних нормативних актів підлягає захисту
в судовому порядку і з допомогою інших заходів державного
впливу.

 

Розділ XVII

ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

§ 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнан­ня) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціону­вання певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найваж­ливіших складових частин свідомості є правова свідомість люди­ни. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існу­вання державно-організованого суспільства. Категорія «пра­восвідомість» служить для відображення особливого виміру пра­вової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки люд«й, правової діяльності держави, її інституцій. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може здійснювати свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо впливаючи на їхню свідо­мість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з точки зору життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедли­вості, формуються установки на правову поведінку, уявлення що­до критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів ре­формування та удосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики.

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є ви­знання принципу верховенства права, життя і здоров'я, честі та гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціаль­ної цінності, беззастережна повага до прав людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.

РОЗДІЛ XVII

Правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та пра­вових установок, за посередництвом яких відображається пра­вова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачен­ня перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зо­ру забезпечення гідного існування людини, справедливості у мїжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відобра­жувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його ас­пект — правову дійсність. В умовах формування засад правової, демократичної державності правова складова суспільної свідо­мості дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.

Носіями правосвідомості є різні суб'єкти права: особис­тість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспіль­ство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб'єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб'єктів правовідносин, їх оцінка. Правосвідомість знахо­дить свій вияв на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елемента право­вої системи.

Об'єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам'яток, наприклад Римського права, Руської правди) або формувати уяв­лення про право бажане, майбутнє.

На певних етапах розвитку суспільства правосвідомість може розглядатися як одна з форм права.

Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвит­ку праворозуміння. Право, яке складається об'єктивно, відпо­відно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і прак­тики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки. 236

ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей). Інколи, передусім на етапах трансфор­маційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (наприклад, від феодальної до буржуазної держа­ви), чинне право вступає в суперечність з об'єктивною необхід­ністю розробки нових підходів до регулювання суспільних відно­син, в першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошуку нового бачення змісту, соціального призначення права. Отримані напрацювання об'єд­нуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином, в історії розвитку права складаються різні школи права — природ­но-правова, історична, позитивістська, класова, психологічна та інші, які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали.

Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб'єктів права в різних правових ситуа­ціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі

рішення.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним пра­вовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, кон­цепції, почуття, емоції, настрої, установки тощо), структурно об'єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і правову ідеологію.

Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю, емоційна реакція (у вигляді оплес­ків, викриків і т. ін.) присутніх у залі судових засідань на певне рішення судді, тобто емоційне ставлення до права. В цілому — це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлен­ня права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб'єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища.

Помилково було б оцінювати цю складову правової свідо­мості як щось другорядне. Ігнорування правової психології як населення, так і окремих осіб у процесі формування і проведення державної правової політики може призвести до суттєвої про­тидії (пасивної чи активної) здійсненню тієї чи іншої реформи (такою була, наприклад, протидія антиалкогольній кампанії під

РОЗДІЛ XVII

ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ 1 ПРАВОВА КУЛЬТУРА

 

час перебудови в СРСР, несприйняття частиною державних службовців адміністративної реформи в сучасній Україні тощо). Особливість правової психології визначається ще й тим, що вона містить елементи несвідомого. Йдеться про певні психічні явища і процеси (інтуїція, психологічний афект, звичка, збудження, соціальне збудження — паніка тощо), які обумовлені певними фактами навколишнього світу, вплив яких на свою поведінку лю­дина зазвичай не усвідомлює. Однак ця сфера може активно впливати на формування як правомірної, так і протиправної по­ведінки (стереотипів, звичок тощо).

У структурі правової психології вирізняють такі елементи:

1) сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (на­
строї, почуття, хвилювання);

2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і
емоційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є вчення природно-правової, позитивістської, класової та інших теорій права. Частину цієї ідеології становлять сучасні наукові погляди на право.

У правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), хоча конкретна правова теорія або концепція завжди форму­люється безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяль­ності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія — ідеологія лібералізму, консерва­тизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави і навіть регіонального об'єд­нання держав передбачає наявність такої ідеології (національної ідеї). Так, державне будівництво в СРСР відбувалося на основі ідеології марксизму-ленінізму, а в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі кон­цепцію демократичної, соціальної, правової держави. В цілому політико-правова ідеологія розвинених держав дістає своє відоб­раження передусім в конституції країни.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий 238

характер, складається стихійно, переважно на основі повсякден­ного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв'язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. Вона складається на основі нау­кових досліджень, вивчення юридичної літератури, в тому числі

підручників.

До формування правової ідеології в демократичній, правовій

державі висуваються такі вимоги. Вона повинна:

1) формуватися на основі пріоритету загально-людських
стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону,
принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо;

2) будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зару­
біжного історичного досвіду, вивченні нових поглядів та підходів
до правових явищ;

3) орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи,
суспільства і держави, виходячи при цьому з тези, що саме
людина і її права визнані найвищою соціальною цінністю, на
досягнення соціального і політичного компромісу.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує ряд основних функцій, до яких передусім належать гносео­логічна, оцінна і регулятивна.

Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичен­ня знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності.

Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають спе­цифічним регулятором поведінки людей. Особливу роль у здійсненні цієї функції відіграють правові установки, які свідчать про готовність, схильність особи до певної моделі поведінки — правомірної чи неправомірної, що формується під впливом низки економічних, соціальних або психофізіологічних факторів.

Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяль­ності) людей, оцінку права в цілому. В повсякденному житті в лю­дини формується певне, передусім емоційне, ставлення щодо різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду та правової практики. Норми, які захищають і охороня­ють інтереси людини, сприяють їх реалізації, дістають, як прави­ло, схвалення, позитивну оцінку. Недосконалі норми, з суттєви­ми прогалинами, суперечностями, що здатні порушувати права і

РОЗДІЛ XVII

свободи людини, сприймаються негативно. Вони можуть піддава­тися конструктивній критиці (аж до внесення пропозицій щодо удосконалення змісту таких норм) або деструктивній критиці (заперечення права, його зневага, протидія ефективному функ­ціонуванню механізму правового регулювання).

У змісті правосвідомості виокремлюють такі оціночні суд­ження щодо: права і законодавства (принципів, норм, інститутів, галузей); правової поведінки особи і їх груп та об'єктів діяльності (злочинності, правопорушень, правопорушників); правоохорон­них органів (суду, юстиції, прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокатури, нотаріату та їх діяльності); власної поведінки з точки зору визначення її як правомірної чи протиправної.

§ 2. Види правосвідомості

Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації. Так, з точки зору глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівня пра­восвідомості.

Побутова (емпірична) правосвідомість — це найпоши­реніший рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду лю­дей у сфері правового регулювання. Як правило, вона має емоційний, поверховий характер, отже, в її структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерне знання в загальних рисах окремих принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними, етичними настановами.

Професійна правосвідомість притаманна юристам-профе-сіоналам. Вона формується внаслідок отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (в правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті тощо). Носії професійної правосвідомості, як правило, не лише володіють спеціалізованими, конкретизованими знання­ми чинного законодавства, але й вмінням, навичками його засто­сування. Разом з тим слід зазначити, що професійній правосвідо­мості, внаслідок певної спеціалізації юристів, властивий дифе­ренційований характер. Так, найвищий рівень правосвідомості серед юристів-практиків притаманний суддям, які в процесі здійснення правосуддя зустрічаються з найрізноманітнішими правовими і пов'язаними з правом явищами.

ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ і ПРАВОВА КУЛЬТУРА

Для юристів рівень правової підготовки має вирішальне зна­чення. Він є вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Цей рівень обумовлений як необхідністю знати і розуміти право, так і вмінням його застосовувати. Так, у процесі правозастосування існують окремі етапи (встановлення фактич­них обставин справи, юридична кваліфікація діяння, тлумачення норм права, прийняття рішення у справі), кваліфіковано викона­ти які можуть тільки юристи.

Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. На відміну від буденної наукова пра­восвідомість передбачає не лише наявність юридичної освіти, але й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійснювати широкі і глибокі узагальнення правово­го матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер. Сутність та особливість наукової правосвідомості розкривається також через співвідношення її структурних елементів — у ній пра­вова ідеологія превалює над правовою психологією.

За суб'єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Разом з тим зазна­чимо, що суспільна, групова і масова правосвідомість не існує по­за індивідуальною.

Індивідуальна правосвідомість — це система особистих по­глядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середови­ща і залежить від рівня правової освіти особи.

Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об'єднань, профспілкових організацій тощо), верств населення, класів. На процес її форму­вання впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи. Діапазон відмінностей правосвідомості різних груп може бути надзвичайно широким: від можливості створювати тимчасові союзи для досягнення спільної мети (на­приклад, передвиборчі блоки або утворення парламентської більшості з представників різних фракцій) до прямого протисто­яння між ними.

Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, яка ха­рактерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, на­приклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій пра­восвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утво-

РОЗДІЛ XVII

рень з широкого кола правових питань, ці об'єднання мають ситу­ативний характер.

Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етно­су). Наприклад, низкою характерних особливостей відрізняється класична юридична правосвідомість, яка заснована на вірі в право і порядок, справедливість суду, тоді як для пострадянських країн властиві ознаки підміни правосвідомості етичними поглядами, по­ширення правового нігілізму, зневажливе ставлення до права і за­кону. Слід підкреслити, що протягом десяти років в українському суспільстві зроблені важливі, але тільки перші реальні кроки для утвердження принципів верховенства права, непорушності прав і свобод людини.

§ 3. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в правотворчості(правоустановленні) і правореалізації

Правосвідомість є одвічним супутником права. В їх супереч­ливому розвитку відбувається регулювання суспільних відносин. Правосвідомості і праву притаманні окремі спільні риси: вони входять до єдиної правової системи; виконують нормативні функції; регулюють суспільні відносини; обумовлюються одними соціально-економічними, політичними, ідеологічними, культур­ними та іншими факторами.

Все це обумовлює їх єдність. Правосвідомість як важливий прояв права може здійснювати самостійне правове регулювання, що відбувається при відсутності інших нормативних правових явищ, які є складовими частинами права. Наприклад, це може мати місце при застосуванні аналогії закона і аналогії права.

Разом з тим правосвідомість і право мають відносно авто­номний характер. Так, право завжди є об'єктивним, реальним, інституційним утворенням, зміст якого становить система загаль­нообов'язкових, формально визначених норм і принципів, втіле­них у відповідні форми (джерела) права. Правосвідомість, як фор­ма суспільної свідомості, завжди є суб'єктивним явищем, зміст якої становлять: правові ідеї, поняття; уявлення людей про минуле чи бажане право; суб'єктивне ставлення до чинного права як фено­мену суспільного життя; масові емоційні реакції на право, на вчин­ки людей, особливо представників влади, та інші духовні елементи. 242

ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ і ПРАВОВА КУЛЬТУРА

У певних історичних ситуаціях (післяреволюційні, перехідні періоди від одного типу правової системи до іншого), коли право ще не стало завершеною системою, коли система лише фор­мується, правосвідомість стає основою усього механізму правово­го регулювання. Проте явище це тимчасове, правосвідомість може замінювати правову систему лише до повного її становлення.

Істотно різняться ці категорії і за рівнем та характером своєї структури. Право має чітку структуру, тобто поділяється на окремі групи, які в юридичній науці дістали назву правових інститутів, галузей, що у своїй сукупності утворюють єдину ор­ганічну цілісність. Структурні елементи правосвідомості (право­ва ідеологія і правова психологія, правосвідомість індивідуальна, групова, суспільна та ін.), на відміну від права, не утворюють єдиної органічної цілісності, оскільки правосвідомість за своєю природою не є єдиним системним утворенням. Можна говорити лише про відносну цілісність правосвідомості в межах певної

правової системи.

Різняться право і правосвідомість і механізмами своєї дії. Механізм дії правового регулювання, через який право впливає на поведінку суб'єктів права, втілений у складному інституційному юридичному інструментарії (норми права, суб'єктивні права і обов'язки, правові акти та ін.) і передбачає застосування держав­ного примусу. Законодавче право регулює поведінку людей шля­хом встановлення загальних, формально визначених зразків, ета­лонів поведінки — владних імперативів, що впливають на свідомість і волю людей. Як регулятор поведінки людей воно має об'єктивний характер, не є проявом свідомості окремої людини, груп людей. Дія правосвідомості полягає в загальній правовій оцінці соціальних фактів, у судженнях про відповідність поведінки суб'єктів суспільних відносин нормам і принципам права. Свою регулятивну функцію правосвідомість здійснює через усвідом­лення обов'язковості юридичних норм, принципу законності і, разом з тим, критеріїв правильності, соціальної виправданості по­ведінки або фактів. Правосвідомість характеризується різно­манітністю суджень, ставлення суб'єктів до чинного права, оскіль­ки одна людина може визнавати чинне право, інша засуджувати, третя — виказувати байдужість до нього. Аналогічний характер має правосвідомість окремих груп населення.