Романо-германська правова сім'я

До неї компаративісти відносять правові системи, які з'явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

Дана правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням — (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи — Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала у різних регіонах світу.

Правові системи цієї сім'ї поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ряду інших країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї є континентальна Європа. Однак її бурхливий розвиток в останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім'ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи.

Дослідники цієї правової сім'ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Спори між приватними особами і соціальними групами вирішувалися у цей період «за законом сильного».

Другий період розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно визначається з XIII по XVIII ст. він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися практично на всю Європу.

Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Передові верстви суспільства вимагали від панівних класів того, щоб всі суспільні відносини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. У цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як вже згадувалось, однією з особливостей права романо-германської системи є те, що у цей період і у подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. Її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося у тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесенні рішень у справі. У цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядається як своєрідна наука для суддів у їх професійній та суспільній діяльності. Воно являє собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. Із допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше й деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв'язків та відносин стає інквізиція, що діяла з ХШ по XIX ст.. Інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, що запроваджувалася для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення. Особливого розповсюдження набуває в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюється не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується у намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрям, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно затверджується в університетах Європи в XVII— XVIII ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували «краще право» «нове право», «справедливе право», виявлялися зв'язки права з філософією, релігією, мораллю.

Третій період, який триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме у цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 p.), в Німеччині (1896 p.), в Швейцарії (1881—1907 pp.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. У наступний період — кримінальні, кримінально-процесуальні й інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів у системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів у цілому.

Тому публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров'я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

Публічне право знаходить свій матеріалізований, структурно-пізнавальний вираз у побудові правових систем, галузей законодавства, в законах й інших джерелах права, правових актах, у методах правового регулювання.

Англосаксонська правова сім'я (система загального права)

Ця система як система загального права (common law) являє собою сукупність національних правових систем, які мають загальні риси, що проявляються у єдності закономірностей і тенденцій на основі норми, сформульованої суддями у судовому прецеденті, який є основним джерелом (формою) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Ця сім'я, що сформувалася багато віків тому в Англії, є найбільш розповсюджеою у світі. Від інших правових сімей вона відрізняється тим, що як основне джерело права в ній визнається судовий прецедент. Суди не тільки застосовують, а й створюють норми права у процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значних розбіжностей обставин справи, яка розглядається від тієї, що розглядалася раніше; суд у цілому і судді, зокрема, мають значну свободу. Визначення прецеденту джерелом права означає, що суд здійснює не тільки юридичну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчість. У силу таких обставин загальне право досить часто називають «судовим правом». Ще однією особливістю є відсутність у англійській правовій сім'ї чітко вираженого (порівняно з континентальним правом) поділу на галузі права. Норми загального права спрямовані перш за все на вирішення проблем, а не на формулювання загального правила поведінки як орієнтира на майбутнє. Характерне також традиційне перебільшення ролі процесуального права порівняно з іншими галузями права.

Для цієї правової сім'ї характерний поділ права на загальне право та право справедливості.

Вчені-компаративісти, досліджуючи сім'ю загального права, приділяють першочергове значення англійському праву як ідеологічній базі всієї правової сім'ї, об'єктивно оцінюють високу питому вагу американського права і ступінь впливу на нього й інших національні законодавства концепції загального права.

В силу історичних й інших умов англійське право завжди займало і продовжує займати центральне домінуюче місце в англосаксонській правовій сім'ї. В історії його розвитку дослідники, як правило, розрізняють чотири періоди.

Перший період, який називають англосаксонським, розпочинається з норманського завоювання Англії у 1066 р. Йому притаманна наявність численних законів і звичаїв варварських племен германського походження (саксів, англів, ют тощо), що мешкали у цей період в Англії. У країні не було загального права, діяли не пов'язані між собою у єдину систему локальні звичаї.

Другий період у розвиткові англійського права визначають часом з 1066 по 1485 pp. (до встановлення династії Тюдорів). У цей час поступово долається домінуюча роль місцевих звичаїв і відбувається становлення загального права. Цей період справив великий вплив на всі наступні періоди розвитку правової системи Англії.

Третій період розвитку тривав з 1485 по 1832 pp. і вважається періодом розквіту загального права в Англії. Його особливістю слід вважати те, що в силу ряду причин система загального права в Англії співіснувала з правом справедливості.

Четвертий період визначається з 1832 р. і існує до цього часу. Поступово здійснюється значна трансформація як державного механізму, так і правової системи Англії. Значних змін зазнала судова система, яка зрівняла всі англійські суди у правах. Вони одержали можливість застосовувати як норми загального права, так і норми справедливості. Проте, як вважають правознавці, подібні реформи не позбавили англійське право його традиційних рис.

У наш час в якості найважливіших джерел англійського права залишаються судові прецеденти. Поряд з тим, з кінця XIX ст. все більшого значення набувають парламентські статути — законодавчі акти, що приймаються британським парламентом.

Протягом XX ст. серед джерел права зростає роль делегованого законодавства, особливо у сфері освіти, медичного обслуговування, соціального страхування тощо.

Поряд з англійським правом у англосаксонській правовій сім'ї особливо виділяється також американське право — правова система США. Вона почала формуватися ще в XVII— XVIII ст. в умовах світового колоніалізму і зберегла свої первинні особливості до цього часу.

Особливий вплив на процес становлення і формування правової системи США справило англійське право. Проте на правові системи окремих штатів безумовно впливали іспанська, французька правові системи тощо. Зазнавши впливу англійського права, правова система США залишалася цілком самостійною у правовому відношенні, хоч за своєю структурою суттєво не відрізняється від права Англії. Вона також поділяється на загальне право і право справедливості, тут також формується судова практика у вигляді прецедентів. Джерелами права є судові прецеденти, закони, правові доктрини, розроблені окремими суддями і судовими корпораціями. Велике значення має інститут присяжних.

Серед інших особливостей правової системи США слід виділити і її федеральний характер. На території США фактично діє 51 система права. Серед інших особливостей необхідно вказати на більшу роль, що у ній відіграє законодавство порівняно з англійською правовою системою, більшу «кодифікованість», меншу роль судової практики.

Мусульманське право

Мусульманське право є системою норм і найбільш досконалою політико-правовою доктриною у релігійно-общинній групі правових систем. Ця правова система існує у рамках ісламської релігії, яка має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов'язана з правом.

Мусульманське право не є самостійною галуззю чи сферою науки. Його підвалини закладені ще в VII—X ст. у період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті. Воно незмінно виступає як одна із сторін Ісламу.

Згідно з догмами Ісламу, мусульманське право походить від Аллаха, який відкрив це право і довів його до всього суспільства через свого посланця Мухамеда. Особа останнього займає важливе місце як в релігійній доктрині Ісламу в цілому, так і в одній із складових — мусульманському праві.

Основою мусульманського права є Коран (араб. «читання») — священна книга мусульман. Це зібрання різних проповідей, обрядових та юридичних настанов. Зміст Корану — це висловлювання і настанови пророка і посланця Мухамеда.

Коран — перше і основне джерело мусульманського права. Жоден мусульманський юрист не сприймає його ні в якості книги права, ні в якості мусульманського права. Невелика кількість правил поведінки, що містяться в Корані, є недостатніми для кодифікації. Тому мусульманський суддя звертається безпосередньо не до Корану, який не може і не повинен тлумачити право, а до книг, написаних у різні часи найбільш авторитетними юристами, вченими-богословами, що містять таке тлумачення. Статус Корану можна визначити як такий, що виступає моральною і релігійно-філософською основою мусульманського права, вихідним началом формування мусульманської держави та права. У священній книзі — Корані — містяться також керівні положення, що стосуються беззаперечності та чистоти мусульманської віри. Поряд з положенням релігійного чи філософсько-релігійного плану в Корані містяться також положення, що розглядаються в суто юридичному плані. Це, наприклад, приписи правовірних цінувати милосердя Аллаха і самим бути милосердними тощо.

Норми і принципи Корану досить обширні і диспозитивні, їх тлумачення дозволяє проявляти в установлених ними релігійних рамках правову ініціативу.

Крім Корану, до основних джерел мусульманського права належать: Сунна, Іджма, Кияс. Зокрема, Іджма слугує доповненням у мусульманському праві в ситуаціях, які не передбачені іншими джерелами.

Теорія і практика застосування мусульманського права використовує і такі джерела права, як різного роду регламенти, угоди, звичаї. Поряд із санкціонованими звичаями важливе практичне значення мають угоди. Зміни у мусульманському праві щодо пристосування до сучасних умов відбуваються за допомогою так званих юридичних стратагем та фікцій. Вони дозволяють використовувати менталітет і традиції, що склалися у правозастосовчій практиці мусульманського права. Так, наприклад, заборона Корану займатися лихварством долається шляхом обмеженого тлумачення кола осіб, на яких ця заборона поширюється.

Будь-які заборонні норми можна обходити також у той спосіб, що угоди, заборонені для мусульман, є дозволеними, коли одна сторона із сторін не є мусульманином.

Для визначення природи ісламських правових систем слід розмежовувати мусульманське релігійне право з позитивними правовими системами мусульманських країн. Є два близьких поняття — «мусульманське право» і «право окремих мусульманських країн», які співіснують не тільки в теорії, а й у реальному житті мусульманської країни. Рене Давид зауважував, що суспільство мусульманських країн «завжди живе під владою звичаїв чи законів, які, безумовно, спирались на принципи мусульманського права і відводили їм серйозну роль».

Ускладнення соціально-економічних, політичних та інших відносин, поглиблення зв'язків між мусульманськими та не мусульманськими країнами, фактори вестернізації призводять до проникнення в мусульманське право правових засад західних країн.

Індійське право

Індійське право — національне право Індії. На відміну від «індуського права», застосування його норм не залежить від релігійної належності громадян.

Індійське право охоплює всі закони Республіки Індія, які мають загальне застосування, навіть якщо окремі положення цих законів не поширюються на окремі категорії громадян.

Головна тенденція сучасного індійського права — заміна традиційних релігійних систем індуського, мусульманського, канонічного права на сучасну правову систему, норми якої знаходяться у відповідності з потребами розвитку суспільства.

Індійське право, як право територіальне, почало розвиватися у період англійського колоніального панування. На той час у країні найпоширенішими та впливовішими були індуське право та мусульманське право. Ці дві релігійні системи не охоплювали тоді велику частину населення Індії: християн, євреїв, персів тощо. Окрім того, традиційні релігійні правові системи взагалі не мали багатьох норм для регулювання цілої низки нових суспільних відносин, які виникли у суспільстві. Ці умови передували виникненню загальної потреби у швидкому розвитку індійського права.

Історія розвитку індійського права складається з кількох етапів. Перший етап починається з часу Британського колоніального панування (XVII — перша половина XIX ст.), коли колоніальні суди, які вирішували і цивільні справи, належали не Англійській Короні, а Ост-Індійській компанії. Лише у 1856 р. управління Індією перейшло до Британії. У цей період склалася така ситуація. Індуське та мусульманське право були досить поширеними в деяких регіонах Індії, в інших — англійське колоніальне право. Одночасно, там, де не діяло мусульманське та індуське право, застосовувалося англійське право. Під час вирішення спорів суди повинні були знаходити вихід відповідно до принципів справедливості та моралі.

Другий етап розвитку індійського права розпочався після початку роботи Юридичної комісії при генерал-губернаторі Індії. Комісія намагалася розробити три кодекси: один — що систематизував би норми мусульманського права; другий — який мав би викласти норми індуського права і третій — кодекс територіального права. Норми права останнього мали використовуватися у всіх випадках, коли неможливо було б застосовувати мусульманське або індуське право.

Комісія запропонувала до розгляду не лише проекти запланованих кодексів. Були зроблені й інші пропозиції, а саме — розроблено проект кримінального кодексу.

Внаслідок серйозного опору з боку юристів-прихильників загального права всі проекти цієї комісії були відхилені членами нової комісії, яка була створена 1853 р. Одночасно нова комісія розробила кілька нових законопроектів, які стали підґрунтям для нового законодавства. Воно було прийняте у другій половині XIX ст. та суттєво сприяло заміні англійського права.

Серед нових важливих джерел оновленого права слід назвати: цивільно-процесуальний кодекс 1859 p., закон про спадщину 1865 р. (пізніше був замінений відповідними законом 1925 p.), закон про договори 1872 p., закон про докази 1872 p., закон про реальне виконання зобов'язань 1872 р., закон про цінні папери 1881 p., закон про перехід власності (із змінами 1929 p.), закон про довічну власність 1882 р. тощо. Більшість із названих законів було розроблено англійськими юристами, що фактично свідчило про активну рецепцію англійського права, яка, однак, мала досить творчий характер. Використовувалися не лише англійські норми права, а й французький кримінальний кодекс та Кримінальний кодекс Луїзіани.

Окрім того, нове законодавство виникло не на базі простої консолідації. Це був результат творчого підходу авторів, які враховували особливості національної правової системи та правосвідомості. Внаслідок цього є багато суттєвих відмінностей не лише у змісті правових норм, а навіть у існуванні цілих інститутів права. Наприклад, індійське право не знає існування судів справедливості, поділу на загальне право та право справедливості, має зовсім інше трактування багатьох інститутів права, наприклад, довічної власності тощо.

Після проголошення незалежності Індії Конституція 1950 р. підтвердила дію попереднього права. Індія залишилася у складі Британської співдружності та у системі загального права. Але, безумовно, попередній вплив англійського права призупинився.

Індуське право

Індуське право — одна з релігійних традиційних систем права Індії. Норми цього права, пов'язані зі шлюбом, родинними відносинами, спадщиною, регулюють відносини не лише значної частини населення Індії, а й інших країн (насамперед країн Південно-Східної Азії), де поширений індуїзм.

У стародавні часи та у період Середньовіччя індуське право пройшло три головні стадії:

1. «Велична епоха» — період, який передував появі перших релігійно-правових компіляцій.

2. Період сутр та дхармашастр.

3. Період коментарів до дхармашастр.

Другий період (період дхармашастр) вважають «золотою епохою» індуського права.

Із найстаріших часів розвиткові індуського права були притаманні дві тенденції: перша — секуляризація права, яка йшла одночасно з розвитком держави та посиленням її впливу; друга — розширення кількості суспільних відносин, які раніше регулювалися звичаями.

Історичні зміни індуського права не дають змоги дати єдине визначення та характеристику цієї системи права стосовно всіх періодів його розвитку. Аналіз свідчить, що традиційні, зовні схожі інститути цього права за різних часів відіграли неоднакову роль, для визначення якої слід враховувати і характер державності, і соціально-економічні особливості країни на різних етапах її розвитку.

З точки зору меж дії, індуське право — це (на противагу територіальному праву) персональна система права, яка визначає правові норми як такі, що не пов'язані ні з релігією, ні з родоплемінними звичаями. Тобто індуське право — це право, яке поширюється на людей в Індії та інших країнах, які сповідують індуїзм.

Індуїзм — специФічна релігія. Вона не має ієрархічно організованої церкви, її релігійні догми та норми не є уніфікованими. Наслідком цього є віротерпимість до всіх інших релігій.

Історія індуського права невіддільна від індійської релігії, яка на всіх єтапах свого розвитку (від ортодоксального брахманізму або індуїзму-брахманізму, який був модифікований буддизмом та джайнізмом) спиралася на міцне філософське підґрунтя. На відміну від багатьох інших країн філософія в Індії не була притаманною лише вузькому колу вчених, а була органічною складовою релігії населення. На релігійно-філософські концепції спиралися всі норми соціальної регуляції, а саме право та етика. Останні, у свою чергу, були невіддільні від кастового ладу.

Головними принципами індуїзму — релігії, філософії та права — були ідеї дхарми. Дхарма — це релігійно-моральний обов'язок, виконання якого веде до прикінцевої, головної мети життя кожної людини, так званої «мокши» (тобто повного звільнення). Кожна стадія життя людини та кожна каста (які належать до однієї з чотирьох варн: брахманів, кшатріїв, вайшиїв та шудр) мають свою дхарму. Одночасно, дхарма — це зібрання правил, обов'язкових для кожного індуса, що регламентують його віру, поведінку та відрізняють від людей, які сповідують будь-яку іншу релігію. Право органічно охоплюється цим зібранням правил.

Сфера дії індуського права визначається особливостями індуїзму як релігії. Тобто, з одного боку, право поширюється, насамперед, на індусів. Але невизначеність самого поняття «індус» призвело до великої кількості досить суперечливих коментарів, судових рішень тощо. Аналіз різних джерел права свідчить, що індуське право поширюється не лише на індусів за народженням, а й на індусів за релігією.

Серед джерел індуського права слід виділити, насамперед, дхармашастри та дхармасутри — релігійно-етичні та правові трактати, які були написані брахманами і протягом тривалого часу фіксували та доповнювали найпоширеніші та загальновідомі норми звичаєвого права. Певний вплив на зміст означених коментарів мали державні установи. Так, наприклад, тривалий час більшість філософських та правових питань розглядалася на вищій раді махараджи — парішаді. Другим важливим джерелом індуського права були коментарі до дхармашастр, які набули особливого значення у Середньовіччі. Особливістю джерел індуського права є те, що коментарі фактично з самого початку їх виникнення були санкціоновані державою. Багато з них були написані за дорученням вищих посадових осіб.

До джерел індуського права також слід віднести артхашастри — твори про філософські, соціально-політичні та економічні проблеми державної діяльності. Найбільш відома артхашастра — Артхашастра Каутіл'ї — радника царя Чандрагупти (IV — III ст. до Р.Х.).

Одним із останніх значних джерел індуського права були звичаї, існування яких сприяло більш гнучкому пристосуванню індуського права до потреб суспільного розвитку.

Англійське колоніальне панування, безумовно, мало певний вплив і на розвиток індуського права. Офіційно була проголошена політика невтручання колонізаторів у індуське право. Як наслідок цього, зросло значення судового прецеденту як джерела права. Судові рішення інтерпретували класичні джерела індуського права. Найвищою ланкою у судовій системі був Судовий комітет Таємної ради Великобританії.

У сфері дії індуського права законодавчі акти стали з'являтися лише з другої половини XIX ст. їх було небагато, і вони лише модифікували окремі інститути цього права.

У період отримання незалежності сталися істотні зміни у системі джерел індуського права. Конституція Республіки Індія 1950 р. стала головним джерелом індуського права. Протягом 1955—1956 pp. були прийняті закон про одруження індусів 1955 p., закон про спадкові права індусів 1959 p., акт про неповнолітніх дітей та опіку індусів 1956 p., закон про усиновлення та утримання індусів 1956 р. Ці закони складають так званий «індуський кодекс». Нове законодавство залишило судовий прецедент як джерело права. Вищою судовою ланкою інтерпретації індуського права став Верховний суд.

Індуське право і у наш час залишається однією з головних складових частин «індійського права».

Соціалістичне право

Поряд з традиційними правовими системами іноземних держав в XX ст. існувала і розвивалася ще одна правова сім'я. Вона виникла з утворенням радянської держави в 1917 p., a згодом — соціалістичне право — у широкому значенні — виникає після утворення інших соціалістичних країн у післявоєнні роки. Такий новий феномен світового правового життя викликав неоднакову реакцію — від критики до визнання. Критична оцінка багатьох принципів і положень соціалістичного права чи визнання деякої подібності (структури поняття) з романо-германською правовою системою не завадила видатним компаративістам визнати у свій час дану систему як реальність, що підлягає порівняльному вивченню.

Після розладу соціалістичного табору і розвалу СРСР відбулася різка зміна в оцінках соціалістичного права. Так, К. Цвайгерт та X. Кетц, зазначають, що після означених політичних змін соціалістичну правову систему слід вважати історичною пам'яткою.

Інші вчені вказують на наступництво у минулому і сучасному, і закликають до формування нової правової сім'ї. Такі дослідники вважають можливим формувати загальне слов'янське право. Фундаментом для цього процесу є культурно-історична і морально-психологічна спільність народів. Така перспектива, вважає Ю. Тихомиров, обґрунтована спільністю праворозуміння і джерел права, з деякими традиційними колективістськими структурами і факторами правового спілкування, традиціями загальної юридичної мови, побудовою законодавства, збереженням нормативних текстів. Посилення інтеграції слов'янських народів і держав посилює дану тенденцію, і вона заслуговує на подальше вивчення.

Виділення слов'янської правової сім'ї як самостійного напряму правової цивілізації має певну новизну і тому вимагає додаткового обґрунтування, вивчення та осмислення.

Особливістю наведеного варіанта структури правових сімей є намір відобразити підхід до вже відомих типологій. Йдеться про держави колишньої соціалістичної співдружності: СРСР, НДР, СФРЮ, Польщу, Болгарію, Угорщину, Чехословаччину, Румунію, які складали, за думкою Рене Давида, сім'ю соціалістичного права.

В основу виділення цієї правової спільності як окремої специфічної правової сім'ї були закладені соціально-економічні та ідеологічні критерії, що знаходили концентрований вираз у поняттях «суспільно-економічна формація», «соціальний устрій суспільства», які з допомогою права намагалися затвердити політичну владу зазначених країн. Деякі науковці вважають, що соціалістичне право не витримувало випробування часом та історією і раніше.

Ряд норм і інститутів попереднього етапу був рецепційований новими правовими системами незалежних держав, ряд норм і принципів запозичений з правових систем зарубіжних країн.

В умовах формування нової правової системи України актуальним є проблема чи увійде вона у велику систему континентального права, якими стануть умови формування національного права, якою мірою і у яких формах повинні враховуватися національні особливості, традиції, ментальність у процесі правотворчості і правореалізації.

На сучасному етапі така типологія потребує суттєвих корекцій. Фундаментальні зміни, що відбулися в кінці 80-х — на початку 90-х pp. з появою на політичній карті нових держав (самостійної України, Росії та балканських країн, Чехії, Словаччини, Хорватії, Білорусії) викликали необхідність теоретичного аналізу правового простору сучасної Європи.

При цьому необхідно визначити, якими критеріями слід користуватися, щоб досить повно відобразити правову природу, яка нова політична, соціально-економічна, законодавча орієнтація держав колишнього «соціалістичного табору».

Слід зазначити, що правові системи країн, що входили у соціалістичну співдружність, раніше належали до романо-германської правової сім'ї, тому може йтися про приналежність їх до цієї спільноти.

Однак прийняття цієї позиції буде означати, що колишні соціалістичні країни повинні поступово повністю інтегруватися у західній світ і його політику, економіку, систему духовно-моральних цінностей.

Події останніх років, конкретна практика міжнародної поведінки Заходу у питаннях конфлікту в колишній Югославії, економічні відносини з Росією, інші процеси свідчать про складність вирішення таких питань.

Визначення правової природи колишніх соціалістичних держав і відповідно продовження дослідження цього аспекту глобальної правової типології потребує врахування історичної і етнологічної специфіки України, інших східноєвропейських країн як фактора диференціації правових сімей більшою мірою, ніж це було раніше, вивчення етноправових і культурно-історичних особливостей правового регулювання, усвідомлення дійсного характеру суспільства і держави.

Врахування таких критеріїв демонструє, що у сфері права соціалістична система була дуже неоднорідною, і до неї входили держави, що належали до різних культурно-історичних спільностей: слов'янської, західноєвропейської, східної.

Тому в наш час, мабуть, має йтися не про «огульне», колективне повернення всіх «нових» східноєвропейських держав у лоно романо-германської правової культури. Різні країни мають свої історичні, національні, психологічні особливості, самобутність, які неодмінно впливають на їх подальший державно-правовий розвиток, вибір шляхів розвитку правових систем.

Слід враховувати, що правове регулювання повинно ґрунтуватися на твердій предметній і методологічній основі. На думку Ю. Тихомирова, категорія слов'янської правової сім'ї відображає цілісний правовий феномен, що має глибокі національні, духовні, історичні й спеціальні юридичні підвалини у правовій культурі України і ряді східноєвропейських держав. Східні і південні слов'яни мали вже в VI—IX ст. свої державні утворення, сформували основи самостійної культурної традиції і стали прямими нащадками Візантійської імперії, яка довгий час була взірцем православ'я і східноєвропейської культури.

Дослідники підкреслюють, що самобутність слов'янської правової сім'ї обумовлена не стільки техніко-юридичними, формальними ознаками, скільки глибокими соціальними, культурними, державними началами життя слов'янських народів, серед яких: самобутність слов'янської державності, що не зазнає елімінації навіть після тривалого впливу іноземних управлінських і конституційних форм; особливі умови економічного прогресу, для якого характерні колективні форми ведення господарства, специфічна етика праці, трудова демократія, взаємодопомога, традиції місцевого самоуправління тощо; формування особливого типу соціального статусу особи, якому властиве домінування колективних елементів правосвідомості; спільність праворозуміння і джерел права, деякі традиції загальної юридичної мови, побудови законодавства, збереження нормативних текстів; тісний зв'язок традиційної основи права і держави зі специфікою православної гілки християнства. Одним з елементів слов'янської правової сім'ї, на думку деяких вчених, є українська правова система. Право України за її правокультурною сутністю — це серцевина своєрідної юридичної екосистеми, яка потребує регенерації всіх своїх державних, політичних, соціально-духовних елементів. Тому необхідно виявити своє власне місце у світовому геоправовому просторі, з урахуванням світового та європейського правового культурного досвіду.

Змішані правові системи

Деякі дослідники виділяють змішані (гібридні) типи правових систем, до яких, зокрема, належать Данія, Норвегія, Фінляндія, Ісландія та країни Балтії. Безумовно, це своєрідні системи права, на які суттєво впливають системи континентального і англо-американського права. Як правило, законодавчі акти цих країн не мають загальних частин і присвячені конкретно-регулюючим нормам. У зв'язку з інтенсивністю міжнародного співробітництва і обміну правовою інформацією стає все більш очевидним подібність законів цих країн континентальній системі. У країнах скандинавського права намітився загальний курс на його уніфікацію, що, зокрема, одержало вираз у створенні в 1952 р. Північного Союзу. Певні особливості «гібридного» типу відмічаються у правових системах латиноамериканських країн, що дало підстави Ю. Тихомирову виділити їх в латиноамериканську правову сім'ю, яка зазнала сильного іспанського правового впливу і впливу американського конституційного права.