Поняття законності як багатоаспектної категорії. Зміст законності

Законність та її функції є об'єктом уваги багатьох вчених-юристів. Це пояснюється актуальністю цієї категорії, що має як теоретичне, так і практичне значення. З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб'єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а, отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

У радянській юридичній науці склалось і стало пануючим розуміння законності як неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб'єктами права. Окремі спроби підійти по-новому до розкриття змісту категорії законності не отримували підтримки і залишались поза увагою науковців.

Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, проф. П. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.

Проф. М. Вітрук характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній правотворчості. Проф. О. Поляков розуміє законність у дещо звуженому аспекті як принцип функціонування апарату держави, в межах якого застосування права посадовими особами здійснюється у чіткій відповідності з вимогами закону.

Як багатоаспектне явище характеризують законність проф. О. Мурашин та М. Кельман. Вона визначається як правовий характер суспільного життя, вимога загальної поваги до закону та обов'язок його виконання всіма без винятку суб'єктами права, а також забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку. Доцент В. Ткаченко робить висновок, що законність є режимом правомірної діяльності органів держави, що знаходить свій вияв у прийнятті правових законів та підзаконних актів, у їх неухильному дотриманні та правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Правомірним є висновок, що поняття «законність» дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як «реалізація права», «правомірна поведінка» та «ефективність права». Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

І. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

— загальність вимог закону;

— верховенство і єдність закону;

— рівність громадян перед законом та судом;

— невідворотність відповідальності суб'єктів за скоєне правопорушення.

Саме у цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

II. Законність як принцип поведінки суб'єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов'язків, реалізації суб'єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

— конституційне закріплення прав та свобод людини;

— створення необхідних умов для добровільної реалізації суб'єктами права законоположень;

— рівність права суб'єктів;

— невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;

— діяльність у сфері права на основі загальнодозвільного принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регламентованих правом. Можливість безперешкодного виконання обов'язків та використання прав і складає сутність законності у аспекті регулювання відносин в суспільстві.

III. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень у межах наданих повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

— можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур;

— наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов'язки, а і відповідальність органів та посадових осіб;

— реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи;

— наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб'єктивних прав;

— врахування в діяльності органів держави міжнародно-правових стандартів та принципів.

IV. Законність як вимога державного управління суспільством.

Забезпечення управління суспільними відносинами пов'язується не лише з наявністю певних можливостей у держави, а й покладенням на неї певних зобов'язань та визначення необхідних вимог. Однією з них є вимога законності, основним змістом якої є:

— забезпечення управлінських функцій держави правовими засобами;

— можливість встановлювати права та обов'язки суб'єктів суспільних відносин правовими законами;

— чітка нормативна визначеність меж впливу держави на суспільство;

— правова регламентованість діяльності механізму держави та визначеність її форми;

— правова обумовленість функціонування держави як суб'єкта міжнародних відносин.

Отже, управлінський характер законності визначається у процесі характеристики правової регламентації державно-владного впливу на суспільство з метою його упорядкування.

V. Законність як принцип побудови системи нормативно-правових актів забезпечує ієрархічну підпорядкованість системи юридичних документів та їх взаємодію у процесі регулювання суспільних відносин. Зміст цього аспекту поняття законності складають наступні положення:

— система нормативно-правових актів є ієрархічно узгодженою сукупністю юридичних документів, що характеризуються взаємодією та взаємозалежністю;

— верховне місце у системі актів належить Конституції держави та конституційним законам;

— підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі, на виконання та відповідно до закону;

— найменша юридична сила у системі нормативно-правових актів належить локальним актам, які регулюють відносини у межах підприємства, установи чи організації та приймаються на основі законів, а також системи підзаконних актів;

— чітке нормативне визначення принципів співвідношення національного та міжнародного права.

VI. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб'єктами права.

Змістом законності є наступні положення:

— загальність права, що поширюється на всіх суб'єктів та всі суспільні сфери;

— неможливість виключень, що забезпечують можливість невиконання правових положень певними суб'єктами;

— панування правового закону;

— наявність визначеного статусу всіх суб'єктів права: фізичних, юридичних, посадових осіб та органів держави.

Отже, законність є складною категорією, що характеризується різними рівнями прояву та аспектами. У цілому вона може бути визначена таким чином.

Законність — це комплексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави. Це визначення характеризує основні риси законності як самостійної категорії:

— це критерій оцінки правового життя суспільства;

— це принцип, метод і режим неухильного виконання норм права;

— це категорія, що має визначений зміст.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб'єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом.

Основними вимогами законності є наступні:

1. Верховенство права в житті суспільства та держави вимагає правової регламентації найважливіших сфер діяльності суспільства, які об'єктивно потребують регулювання правом, відповідності змісту закону ідеї права, гуманізму та справедливості.

2. Верховенство закону виявляється у верховенстві його змісту над змістом інших нормативно-правових та індивідуальних актів, які приймаються на основі закону, у встановленому ним порядку та формі.

3. Рівність перед законом забезпечує надання всім суб'єктам рівних прав та покладення рівних обов'язків, створення рівних умов реалізації права, відсутність будь-яких привілей у сфері права, невідворотність відповідальності та боротьбу з правопорушеннями.

4. Неухильне дотримання правових актів всіма суб'єктами права передбачає необхідність реалізації державно-владних приписів та їх обов'язковість для всіх суб'єктів права.

5. Неухильна реалізація прав та свобод забезпечує необхідність конституційного закріплення прав та свобод, створення умов щодо їх реалізації; забезпечення механізму реального втілення прав, їх охорони, гарантування і поновлення. Ця вимога відображає конституційне положення про права і свободи людини як вищу соціальну цінність суспільства.

6. Правильне та ефективне застосування норм права компетентними органами держави у межах повноважень, відповідно до закону, гарантоване можливістю застосування юридичної відповідальності.

7. Послідовна боротьба з правопорушеннями вимагає чіткого визначення та нормативного закріплення протиправної поведінки, встановлення відповідальності відповідно до санкції правової норми, своєчасного реагування на будь-яке правопорушення та неможливості ухилитися від відповідальності за скоєне.

8. Неприпустимість свавілля в діяльності посадових осіб забезпечує реалізацію владних повноважень відповідно до наданої компетенції, з врахуванням інтересів суспільства, у рамках закріпленої правової процедури.

Здійснення зазначених вимог і утворює законність та визначає її місце в суспільстві як засобу забезпечення стабільності правопорядку та ефективності правового регулювання.

Важливого значення у сучасній юридичній науці та практиці набирає категорія «конституційна законність» як система юридичних засобів, що забезпечують діяльність всіх суб'єктів права на основі Конституції та у відповідності до її вимог. Конституційна законність характеризується наступними ознаками:

1) Правовий характер самої Конституції держави, яка засновується на принципах справедливості, свободи та рівності, закріплює і гарантує права та свободи людини.

2) Верховенство Конституції в системі нормативних актів як акта вищої юридичної сили.

3) Пряма дія принципів і норм Конституції, які не потребують уточнення і безпосередньо регулюють суспільні відносини.

4) Дія Конституції на всій території держави та стосовно всіх суб'єктів.

Важливим інститутом забезпечення та охорони конституційної законності є конституційний контроль. Конституційний контроль складає діяльність спеціальних органів держави із забезпечення вимог конституційної законності. Суб'єктами, що здійснюють конституційний контроль, є:

— глава держави, парламент, уряд, які забезпечують загальнополітичний контроль;

— спеціалізовані органи конституційного контролю, що мають форму органів конституційного нагляду (квазісудові органи);

— судові органи здійснюють судовий контроль. Особливістю конституційного контролю, що здійснюється судами загальної юрисдикції, є здійснення контрольних функцій у межах звичайної процедури судового процесу. Що торкається спеціалізованих конституційних судів, то вони мають спеціальну юрисдикцію та здійснюють конституційний контроль шляхом конституційного судочинства — конституційного правосуддя.

Принципи законності

Єдність такого багато аспектного явища суспільно-політичного життя забезпечується за допомогою її принципів. Принципи законності — це система керівних положень та ідей, що визначають природу законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб'єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб'єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин.

У юридичній літературі обґрунтовується наявність різного числа принципів законності. Найбільш важливими з них є наступні:

1. Принцип єдності законності полягає у забезпеченні єдності розуміння законів та підзаконних актів, одноманітного тлумачення та застосування нормативно-правових актів, встановлення рівних можливостей та відповідальності для всіх суб'єктів права. Цей принцип:

— забезпечує єдину націленість законності у сфері правотворчості та правореалізації у межах території держави;

— встановлює вимогу загальнодержавного розуміння змісту та ролі закону на всій території держави;

— забезпечує можливість врахування у нормативних документах особливостей певної територіальної одиниці держави, які можуть мати історичний, природний, кліматичний, етнокультурний характер;

— передбачає єдине розуміння і застосування законів на всій території держави;

— зумовлює єдність правового регулювання аналогічних суспільних відносин;

— виводить єдині критерії оцінки поведінки учасників суспільних відносин з точки зору її правомірності чи протиправності.

2. Принцип загальності законності забезпечує рівність всіх суб'єктів суспільних відносин перед законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:

— всі посадови особи держави зобов'язані дотримуватись закону незалежно від їх службового становища та місця у системі посадової діяльності;

— громадяни держави є рівними перед законом незалежно від їх соціального походження, національних, релігійних, расових чи статевих ознак;

— закон повинен виконуватись будь-яким суб'єктом, незалежно від наявності чи відсутності громадянства;

— рівна можливість користуватися матеріальними, політичними та культурними благами;

— неможливість існування виключень із загальних правил дотримання закону;

— рівна відповідальність суб'єктів суспільних відносин за порушення закону.

3. Верховенство закону виявляється у вищій юридичній силі закону у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. Значення цього принципу виявляється у тому, що він:

— підкреслює значення закону як документу, прийнятого народом в результаті референдуму чи представницьким органом влади в результаті законотворчої діяльності;

— встановлює необхідність функціонування правового закону, що відображає ідеї справедливості та рівності суб'єктів;

— забезпечує відповідність системи підзаконних та індивідуальних актів закону;

— закріплює правило прийняття підзаконних актів на основі, на виконання та у відповідності із законом;

— закріплює важливе значення Конституції як Основного Закону держави;

— забезпечує чітку ієрархічну систему нормативно-правових актів, що покладається в основу їх підпорядкування та взаємодії;

— встановлює можливість скасування нормативного документа у випадку його невідповідності чи протирічності закону.

4. Принцип гарантованості прав та свобод громадян забезпечує конституційне їх закріплення і гарантування, відповідність міжнародно-правовим стандартам та можливість поновлення порушених прав. Саме цей принцип передбачає:

— закріплення прав та свобод громадян системою нормативно-правових актів;

— відповідність проголошених прав і свобод міжнародно-правовим стандартам;

— наявність універсального характеру прав і свобод, необхідних для цивілізованої життєдіяльності людини;

— створення засобів реалізації декларованих прав і свобод, що складають поняття механізму;

— закріплення конституційного обов'язку держави щодо захисту прав та свобод людини і громадянина;

— єдність прав та обов'язків суб'єктів, коли право одного є межею свободи іншого, а обов'язок визнається основною гарантією реалізації суб'єктивного права;

— неможливість використання прав і свобод громадян проти державного ладу та інтересів суспільства.

5. Взаємодія законності та доцільності полягає у можливості суб'єктів правових відносин приймати найбільш ефективні, доцільні рішення у межах правового поля, визначеного нормою права. Цей принцип випливає з цінності права в житті суспільства як засобу забезпечення порядку. Він:

— забезпечує можливість вибору із передбачених законом прав того варіанта поведінки, який найбільш повно задовольняє суб'єктивні інтереси;

— встановлює засоби правового впливу, забезпечує найдоцільніший шлях досягнення мети правового регулювання;

— забезпечує неможливість виправдання порушень закону доцільністю;

— створює умови для визначення відповідності законоположення змінам у суспільному житті чи вимогам суспільства;

— запроваджує правило, відповідно до якого положення закону, які скасовані чи не змінені у встановленому порядку, повинні виконуватись всіма суб'єктами без виключень.

6. Невыдворотність відповідальності як принцип законності полягає у тому, що кожне скоєне правопорушення повинно бути розкрито, а винні у його вчиненні повинні нести відповідальність, передбачену законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:

— справедливість покарання, тобто його відповідність скоєному правопорушенню;

— неможливість призначення декількох покарань за скоєне правопорушення;

— неможливість застосування до правопорушника інших, ніж передбачені правом, засобів впливу, а також засобів, що принижують особистість та гідність людини;

— необхідність при призначенні покарання враховувати всі обставини справи, особистість правопорушника та фактори, що спричинили скоєння правопорушення;

— неможливість випадків звільнення правопорушника від відповідальності за будь-якими незаконними мотивами;

— визначення основною метою відповідальності перевиховання, а не покарання винного;

— можливість відповідальності лише за скоєне правопорушення. Ідеї чи переконання не є підставою відповідальності;

— індивідуалізація та адекватність покарання.

7. Взаємозв'язок законності та культури визначає взаємозалежність рівня законності від рівня загальної і правової культури громадян та посадових осіб. Вона виявляється у процесі підготовки законопроектів, їх реалізації, впливає на рівень правосвідомості суб'єктів та забезпечує усвідомлену потребу добровільного, свідомого виконання законоположень. В рівній мірі як законність слугує важливим засобом розвитку, зміцнення та охорони культурних цінностей і традицій, так і висока культура та освіченість людей є основною передумовою впровадження у життя вимог закону. Тому дотримання принципів законності залежить від рівня правової підготовки кадрів державного апарату та правового виховання населення.

Окрім зазначених, в юридичній літературі обґрунтовується можливість інших принципів законності. А саме: гарантованість законності системою дієвих засобів її забезпечення, реальність законності, що відображається у фактичному здійсненні законності у поведінці суб'єктів; непорушність законності як неможливість ухилення від виконання положень закону; примат міжнародного права зафіксовано конституційно як відповідність закону загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права; обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе дотримання спеціально-дозвільного та загально-дозвільного типів правового регулювання; взаємодія законності, справедливості та демократії передбачає наявність високоморального закону, що забезпечує участь народу в управлінні державними справами.

Реальність зазначених принципів гарантує їх функціонування як ефективного, справедливого та гуманного режиму суспільно-політичного життя.

Гарантії законності

Як і будь-яка інша юридична категорія, що має самостійний характер, законність виявляється у двох аспектах: теоретичному, тобто як поняття, що має певні риси, зміст, форми прояву, сутність та природу, і практичному — як реально існуюче поняття, що забезпечує реалізацію та виконання законоположень. Практичне функціонування закону залежить від комплексу економічних, політичних, організаційних засобів, які охоплюються категорією гарантії законності.

Гарантії законності — це комплекс взаємопов'язаних об'єктивних умов та суб'єктивних факторів і спеціальних засобів, що забезпечують режим законності. Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні.

Загальними є об'єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.

Об'єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв'язок із функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.

Економічні гарантії формуються у процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації правових приписів. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвинутості економічних відносин, стабільність діяльності суб'єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.

Політичні гарантії засновуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, у тому числі і правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної боротьби з порушеннями закону.

Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб'єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс та гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. А це, у свою чергу, гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його положень.

Ідеологічні умови формуються у процесі духовного розвитку суспільства. Правова ідеологія є важливим елементом суспільної і тому перебуває під впливом політичної, правової та загальної культури населення. Особливого значення має правова культура, що формує повагу до права та переконання у необхідності усвідомленого виконання його положень. Політична культурна забезпечує переконання у демократичності державної влади, у її суспільному та соціальному значенні, у можливості забезпечити та гарантувати суб'єктивні права. Формування необхідного рівня культури населення забезпечується шляхом правового виховання, прийняття зрозумілих та реальних для виконання правових приписів, правової пропаганди, патріотичної роботи, формування поваги до прав людини та відчуття відповідальності.

Соціальні гарантії передбачають наявність стабільного суспільства з високим рівнем життя та соціальної захищеності населення. Вони відображають суспільне значення людини, реальні можливості усвідомленого функціонування як суб'єкта суспільних відносин. Звичайно ж незахищеність населення, падіння життєвого рівня, зростання безробіття та вартості соціальних послуг свідчить про політичний авторитаризм держави і перешкоджає сприйняттю прийнятих нею рішень. Особливо значення цих гарантій підвищується у перехідний період розвитку держави, коли становлення нових державно-владних інститутів не забезпечує у повній мірі реалізацію загальносоціальних функцій держави. І тут важливо пам'ятати, що стабільна законність можлива лише за умови соціальної стабільності і впевненості населення не лише у завтрашньому дні, а й в гарантованості наданих прав і свобод.

Загально правові гарантії виокремлюються не всіма авторами. Однак вони мають право на існування, оскільки визнають вплив на законність загального стану права та законодавства. Розвинута система законодавства, що засновується на єдиних принципах, правилах законодавчої техніки, підтверджена дієвим механізмом реалізації, відповідає об'єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам, обумовлює стан та дієвість законності.

Спеціальні умови забезпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення законності.

Більшість авторів виділяють серед спеціальних гарантій законності юридичні та організаційні засоби.

Юридичні гарантії являють собою обумовлену рівнем розвитку суспільства систему засобів, що закріплені у чинному законодавстві, мають юридичний характер і націлені безпосередньо на забезпечення законності.

Вони включають:

— конституційне закріплення принципу законності та засобів по його забезпеченню;

— вдосконалення чинного законодавства;

— засоби вияву порушень законності;

— засоби запобігання правопорушенням;

— ефективні засоби юридичної відповідальності та захисту прав та свобод суб'єктів;

— якісну роботу правоохоронних органів, а також органів судового захисту;

— засоби контролю та нагляду за реалізацією нормативно-правових актів;

— засоби профілактики порушення законності;

— розвинуту правосвідомість та правову культуру населення та суспільства в цілому.

Особливістю цих гарантій є те, що вони спеціально створюються для забезпечення і охорони законності та завжди отримують правове закріплення. Вони розробляються, охороняються і гарантуються державою.

Організаційні гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність виявляється у поширеності на діяльність спеціальних державних структур. До цих гарантій належать:

— чітка визначеність та нормативна фіксація повноважень державних органів;

— функціональне розмежування діяльності владних структур;

— конституційне закріплення принципів організації державного апарату;

— незалежність юрисдикційних органів та підкореність їх закону;

— створення необхідних умов для роботи правоохоронних органів;

— добір та розстановка державних кадрів;

— наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законністю;

— наявність системи стримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру.

Нами визначені основні спеціальні гарантії законності. Однак, у сучасній літературі обґрунтовується можливість виокремлення і інших гарантій цього виду. Наприклад, проф. О. Шатуров особливу роль серед юридичних гарантій відводить процесуальним, що забезпечують форму життя матеріального права, та судовим, що забезпечують розгляд та вирішення справ з метою зміцнення законності. Проф. М. Вітрук класифікує гарантії за функціональним призначенням на засоби забезпечення та охорони законності, а проф. Л. Морозова обґрунтовує самостійне значення засобів, що забезпечують контроль за законністю, позовне провадження, судовий контроль за законністю правових актів та конституційний контроль, що забезпечує зміцнення законності. О. Лісюткін у межах спеціальних гарантій законності виділяє правові, що мають загальний характер і передбачені чинним законодавством, та договірні, що обумовлені нормативними актами, які регулюють сферу договірних відносин, поширюючи дію на учасників цих відносин.

Гарантіями законності, на думку Л. Явича, є внутрішні переконання суб'єктів, що охоплюються категорією моральності. Саме вони і є фундаментом, що забезпечує законність. Проф. О. Скакун виділяє систему гарантій за цілями (припиняючі, відновлюючі, каральні) та за суб'єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, контрольні, муніципальні). Проф. В. Копєйчиков вважав, що важливою гарантією зміцнення законності є правова активність громадян, яка, з одного боку, виявляється у активному здійсненні належних прав та обов'язків а, з іншого — у непримиренному ставленні до будь-яких порушень приписів нормативно-правових актів.

Гарантіями законності є певні суб'єктивні фактори як умови, що залежать від діяльності різноманітних суб'єктів. Безпосередній вплив на рівень законності спричиняють:

— пануючі в юридичній науці науково-теоретичні концепції;

— вплив гуманістичних ідей на розвиток сучасної юриспруденції;

— діяльність парламентарів, зумовлена демократичними традиціями та встановленням інтересів народу чи політичними традиціями, що зумовлюють пріоритет партійних інтересів над загальнолюдськими;

— формування тенденцій та концепцій розвитку правової сфери суспільства з врахуванням об'єктивних потреб та умов;

— ефективна діяльність політичного керівництва держави;

— вірний вибір пріоритетів у процесі прийняття важливих рішень;

— вміння відповідних органів зміцнювати законність правовими методами;

— бажання населення знати право та вміння застосовувати його положення на практиці;

— значний рівень правової культури та правосвідомості всіх суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином законність як складне багатоаспектне суспільно-політичне явище повинна гарантуватись системою умов, що відображають рівень розвитку суспільства та його готовність до свідомого і активного сприйняття правових норм.