Класифікація правовідносин

Правовідносини, маючи певні родові ознаки у той же час поділяються на види. Існують різні критерії класифікації правовідносин. Одним з найбільш простих і найбільш розповсюджених критеріїв є класифікація правовідносин залежно від галузевої приналежності норм, на основі яких вони виникають, змінюються чи припиняються.

Використовуючи даний критерій всі правовідносини можна поділити на адміністративно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові, трудові тощо. Широко розповсюджена класифікація правовідносин залежно від кількості сторін і характеру поділу прав і обов'язків між ними. Згідно з цим критерієм розрізняють односторонні, двосторонні та багатосторонні правовідносини.

Основна характерна особливість односторонніх правовідносин полягає у тому, що кожна із двох сторін має стосовно іншої чи тільки права, чи тільки обов'язки. Типовим прикладом односторонніх правовідносин є договір дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право (вимагати передачі подарованої машини, будівлі тощо), а у іншоі — лише обов'язок (передати подарунок).

Характерною ознакою двосторонніх правовідносин є наявність у кожної із двох сторін, що беруть участь у правовідносинах взаємних прав та обов'язків. Прикладом може слугувати договір підряду, купівлі-продажу.

Особливістю багатосторонніх правовідносин є участь у них трьох чи більше сторін і наявність у кожної з них прав і обов'язків стосовно одна до одної. У таких правовідносинах кожному суб'єктивному праву однієї сторони відповідає суб'єктивний юридичний обов'язок іншої. Прикладом багатосторонніх правовідносин може виступати будь-яка цивільно-правова угода, у якій, крім двох основних сторін, бере участь третя сторона — посередник.

Існують й інші критерії класифікації правовідносин. Виділення деяких з них має важливе теоретичне і практичне значення. Наприклад, поділ правовідносин на регулятивні (пов'язані із встановленням суб'єктивних прав і обов'язків сторін та їх реалізацією) і на охоронні (що виникають внаслідок порушення суб'єктивних прав і обов'язків сторін і здатністю до їх поновлення). Правовідносини також поділяються на відносні і абсолютні.

Так, правовідносини, у яких здійснення суб'єктивного права однієї особи може досягтися лише через відповідні дії іншої (зобов'язаної) особи у юридичній літературі називають відносними. Правовідносини ж, у яких суб'єктивне право виступає у вигляді забезпеченої в законодавчому порядку можливості власної поведінки, свободи здійснювати своє право, відносять до категорії абсолютних. Класичним прикладом є зміст повноважень власника самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Поняття суб'єкта права

Суб'єкт права — це особа чи організація, за якими держава визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. У сучасній юридичній літературі поняття «суб'єкт права» частіше за все використовується як синонім термінів «суб'єкт» чи «учасник правовідносин». У юридичних джерелах кінця XIX — початку XX ст. поняття «суб'єкт права» використовувалося для позначення носія «суб'єктивних прав».

Слово «суб'єкт» стосовно юридичних відносин, зазначав Г. Шершеневич, використовується у подвійному значенні. Визначають суб'єкта юридичних відносин, розглядаючи його або з активної сторони, як носія права, або з пасивної сторони як носія обов'язків. Частіше під суб'єктом права мають на увазі тільки того учасника юридичних відносин, якому належить в них право.

Суб'єктом права є той, розвивав цю думку Е. Трубецькой, хто здатний мати права незалежно від того, користується він ними в дійсності чи ні.

Юридична якість, чи властивість, бути суб'єктом права у правовідносинах не виникає сама собою. Вона не складає, за справедливим твердженням Г. Шершеневича, «природної якості людини, а є створенням об'єктивного права». Тому спроби закріплення у деяких конституційних документах положень, що випливають з теорії природного права, про те, що якість суб'єктів права — носіїв основних прав і свобод людина набуває «природним шляхом», що «вони належать кожному від народження», в практичному плані є лише декларацією.

Не природа, не суспільство, а тільки держава визначає, хто і за яких умов може бути суб'єктом права, а отже, і учасником правовідносин, які якості він повинен мати. Лише законом може встановлюватися і визначатися та особлива юридична якість, чи властивість, яка дозволяє особі чи організації стати суб'єктом права. Ця якість чи властивість називається правосуб'єктністю.