Культура скіфів, сарматів, слов*ян

З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас — скіфська культура (VII ст. до н. е.-III ст. н. е.). Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скифію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятки якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення. Скіфський звіриний стиль має свої відмітні особливості, одна з яких — об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги — абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає суцільний образ: завитки рогів, розташовані вздовж всієї спини тварини, підкреслюють його легкість і стрімкість.

Унікальні пам'ятники культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним і геологічним особливостям вода, що потрапила до внутрішньокурганного зрубу замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, повсті, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.

З появою сарматских племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скилуром. Столицею став Неаполь Скіфський, що розташовувався недалеко від сучасного Симферополя. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд: на глиняному розчині з необробленого каменя будувалися дві паралельні стіни, з невеликим нахилом одна до одної, а простір між ними заповнювався щебенем. Через головні ворота міста можна було попасти на велику, вимощену каменем площу. Під вимосткою знайдена велика кількість зернових ям, де, ймовірно, зберігався державний запас зерна. На іншій площі знайдено залишки великої споруди з портиками. Тут же був виявлений барельєф з зображенням двох вершників. Передбачають, що це зображення Скилура з сином Палаком. Одна з веж була використана як царська усипальниця.

За межами міста знайдені похоронні склепи, висічені в скелі. Стіни деяких з них покриті розписом, що відтворює вигляд будинку (лінія двосхилого даху, підпори, килими на стінах). Зустрічаються зображення людей, тварин. Загинуло місто у II с. н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найбільш поширені срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюється вироби у «звіриному стилі» Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

.Культура давніх слов»ян

Духовна культура давніх слов’ян. Культура слов’ян мала прадавні витоки. Це, зокрема, проявилося у розвиненій міфології та віруваннях. В основі релігії слов’ян – обожнення природних стихій, а пізніше й соціальних інститутів. Отже, слов’яни були типовими язичниками. Людина уявлялася частиною природи, залежною від стихій. То ж і соціум підпорядковувався природним законам, діям природних сил. Римські автори, наприклад, Прокопій Кесарійський, свідчили, що слов’яни поклоняються одному богові, а також вірують у безліч духів. Гельмонд (німецький місіонер ХІІ ст., який залишив цінні свідчення про культуру полабських слов’ян) стверджує, що свідомість західних слов’ян базується на вірі у верховне божество, а інші боги – це його еманації. Літопис Руський також свідчить, що русичі мали поняття про верховну істоту, яку звали просто бог. Інші божества походили або витікали від нього. Пізніші дослідники також зазначали, що політеїзм слов’ян лише видимий (хоча вони й вклонялися річкам, болотам, джерелам, горам, лісам і деревам тощо). Очевидно, що верховне божество уособлювало фізичну і духовну природу.

Ще у глибоку давнину слов’яни мали календар. Він був тісно пов’язаний з природними явищами та хліборобським циклом свят, які вшановували найбільш важливі для орачів природні події: відродження сонця після зимового сонцестояння (Коляда), боротьба літа з зимою, тепла з холодом (закликання Весни), а поряд з цим справляли тризни (могилки) на знак перемоги над темрявою і смертю. Свято Семик (русалії, ярило, туриця тощо) відзначалося, передусім, на честь Ярила – сонця у повній силі, "яросного борця", Купайла (зводить до купи, парує), коли справляли весілля. Усі ці свята мали й паралельний семантичний зміст – сімейний: шукання нареченої, загравання (хороводи) тощо. Ці свята, їх зміст відобразилися у календарно-обрядових піснях, які дійшли до нашого часу: веснянки, гаїлки, колядки, щедрівки, купальські, обжинкові тощо.

Матеріальна культура. Слов’яни були хліборобами, хоча й скотарство було важливою галуззю господарства. Рало, яким користувалися слов’яни, було ще недосконалим знаряддям для того, щоб розорати важкі чорноземи. Тому обробляли переважно більш податливі прибережні плеса, на яких вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, ріпу, боби. Але досягненням слов’ян було використання залізних накладок на рало, що збільшувало продуктивність праці. Господарство на той час ще було екстенсивним, і поле оброблялося доти, доки не виснажувався гумус. Тоді сім’я переходила на нове місце, при виборі якого звертала увагу на наявність заливних луків. Слов’яни дуже цінували худобу (переважала велика рогата худоба й свині, у меншій кількості розводили коней та дрібну рогату худобу). Взимку її утримували у хлівах, годували сіном (слов’яни користувалися косою, серпом).

У праслов’ян переважали житла – напівземлянки. Вони не були великими – до 15 м2. Стіни зводили з дерева й обмазувалися глиною або переплітали хмизом вертикальні стовпи чи робили зруби. Стеля була двоскатною. Хати опалювалися відкритим вогнищем. Лише у першій половині І тис. н. е. виникають глинобитні печі, які ще топили по чорному. Натомість хліви, інші господарські будівлі рідко заглиблені більш як на 10 см. Продукти харчування зберігали у господарських ямах – погребах, які закривалися плетеними кришками, обмазаними глиною, землею, гноєм, що не лише покращувало умови зберігання, а й дозволяло зберегти харчі при нападі ворогів. У їжу слов’яни вживали каші, юшку з борошна, хліб, прісні коржі, а також м’ясо (у тому числі й дичину) та молоко.

Металообробка та залізоробне ремесло були найрозвинутішими галузями виробництва, від яких залежали розвиток хліборобства та військова могутність. Серед ремесел значне місце займала ковальська справа: у кожному поселенні знаходяться залишки кузні, а також горна по видобутку криці (із болотних руд, які збагачували промиванням та обпалюванням). Важливою частиною асортименту ковальського виробництва була зброя – мечі, кинджали, сокири, щити, наконечники стріл та списів (анти і склавіни переважно використовували луки і списи). Слов’яни вміли виробляти й вуглецеві сталі, а також прикраси та деталі одягу з бронзи, свинцю, латуні й іноді зі срібла. То ж є всі підстави говорити про розвиток ювелірної справи.

Археологічні пам’ятки підтверджують, що слов’яни широко використовували глиняний посуд. Його форма і технологія виготовлення різнилася у різних племен. Посуд, у якому готувалася їжа, ставився безпосередньо у вогнище для нагріву з усіх боків. Крім того, посуд випалювали у двокамерних печах без доступу кисню для надання блиску. У другій половині І тис. н. е. спостерігається зменшення у слов’янських культурах посуду, що свідчить про використання дерев’яного посуду (миски й кухлі). Знайдені різці свідчать, що слов’яни почали використовувати токарний верстат.

Звичай спалювати померлих ускладнює дослідження давньослов’янського одягу. Але розкопки дають багато знахідок фібул – застібок для плащів чи накидок на плечі або грудях та пряжок шкіряних пасків. За свідченням Прокопія Кесарійського слов’янські воїни носили штани (підтягнуті широким шкіряним паском), сорочки, плащі. Жінки носили сорочку з довгими рукавами, одяг типу плахти, постоли. Костюм доповнювався сережками, підвісками, намистом, іншими прикрасами.

20. Грецькі колонії Північного Причорномор*я.

Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я — міста-держави, засновані греками в період VII — V столітть до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України.

Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких полісів самої Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавленна також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, розписну кераміку та інше.

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були:

Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського)

Ольвія (біля селаПарутиного, на правому березі Бузького лиману)

Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії)

Херсонес (на території сучасного Севастополя)

Феодосія

Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста скоро стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V столітті до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е..

З початку III століття н. е. у зв'язку з кризою рабовласницького ладу почався занепад усіх античних міст, а навала гунів у IV столітті призвела до загибелі їх. Проте деякі грецькі міста продовжили своє існування, зокрема Херсонес (Корсунь в руських літописах), остаточно було зруйновано у 1399 р., а Білгород-Дністровський ЮНЕСКО віднесло до 10 найдавніших міст світу (з безперервним існуванням).

Економіка та суспільство

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. У спорудженні міст Північного Причорномор'я переважають загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені особливості, які проявилися у змішаному греко-варварському характері архітектури. Ремісничі квартали і найбідніші житла розміщувалися, головним чином, на околицях міста. Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, ослів. Важливе місце посідав рибний промисел. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу (Чорне море греки називали Понт). Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.

Населення античних міст Північного Причорномор'я складалося з греків і виходців з місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами — скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.