Роль КМТ в контексті української культури19 ст

Програмні положення Кирило-мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братсва полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаціійно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Тарас Шевченко - носій української культури в світову культурну скарбницю.

44. Особливості та основні етапи розвитку української культури 19 ст.

Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення число практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Найвизначнішим твором цієї доби була “Історія русів”, яку О.Глобулін назвав “вічною книгою незалежності українського народу”. сторичні студії привернули увагу освічених верств на життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою “Енеїда” Іван Котляревський (1769-1838). “Енеїда” зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І.Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817-185) На початок ХІХ ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та османського. Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і навіть селах. Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель. Кращим представником українського малярства першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства У 1834 р. було відкрито Київський університет. Зокрема, у Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського нарду. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Література 40-50-х рр. розвивається ще на основі ідей романтизму. Органічним поєднанням надбань романтичної школи з широкими національно-політичними ідеалами стала творчість Тараса Шевченка (1814-1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впливу.Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), “Народні оповідання” якої радо привітав Т.Шевченко. Найбільшим поетом в українській літературу другої половини ХІХ ст. був І.Франко. Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейїських поетівАрхітектура на Україні у другій половині ХІХ продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду набудовані найбільш репрезентовані тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла. На першу половину ХІХ ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З’являються перші нотні збірки народних пісень – “Голос “українських пісень, виданих М.Максимовичем” (1834), “Українські мелодії” та інші. Ціну епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця. У 70-90-х рр Лисенко створює найбільш відомі опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народної пісні.