Лекции.Орг
 

Категории:


Объективные признаки состава административного правонарушения: являются общественные отношения, урегулированные нормами права и охраняемые...


Поездка - Медвежьегорск - Воттовара - Янгозеро: По изначальному плану мы должны были стартовать с Янгозера...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...

ГЛАВА 11. Сутність і соціальне призначення права



Загрузка...

Сутнісні ознаки права

Роль права у наш час велика, як ніколи раніше, оскільки воно стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина. Дуже важливо визначити сутнісні ознаки права, що допоможе не тільки у його вивченні і пізнанні, але й буде надійною теоретичною базою для юриста-практика в його правоохоронній та правозастосовчій діяльності.

У юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки:

1. При державно-вольовому характері.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Виказану думку не слід розуміти у тому значенні, що державна воля, виражена у праві, завжди є втіленням волі кожного окремого громадянина чи волі всього суспільства. Такі норми права приймаються, але далеко не завжди (наприклад, прийняття Конституції України 1996 року). Частіше за все правові норми приймають парламенти, президенти, уряди, які є представниками певних політичних партій, рухів, що одержали перемогу на виборах. Історичний досвід останнього століття свідчить, що у демократичних державах абсолютних (стовідсоткових) переможців практично не буває. Парламенти, президенти приходять до влади з невеликою перевагою перед стороною (сторонами), що програли. Вони приймають правові акти загальнообов'язкового значення, і останні є результатом діяльності органів держави, хоча частіше всього у них виражений інтерес не всього суспільства, а тих сил, що одержали перемогу. Проте визнано, що правові акти держави мають державно-вольовий характер, оскільки у них виражена державна воля. Це пояснюється також тим, що, по-перше, норми права є результатом вольової діяльності осіб, яким належать нормотворчі функції, а також право — продукт волі людей. По-друге, правовий акт після вступу в силу суттєво впливає на волю людей, забороняючи або дозволяючи певний вид поведінки.

Для того, щоб зрозуміти, про яку волю, виражену в праві, йдеться, як співвідноситься воля окремої людини з волею, вираженою у праві, необхідно розрізняти такі поняття, як «воля у психологічному значенні» та «державна воля».

Воля у психологічному значенні — це функція нормального працюючого людського мозку, одне із спрямувань свідомого життя людини. Спеціалісти-психологи визначають волю як таку сторону психічного життя особи, яка виражена у її свідомих діях та вчинках.

Право є виразом не будь-якої волі, а тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов'язкова.

Іншими словами, поза офіційними актами державна воля суспільства, політичної групи, партії, класу не є державною, а, отже, не може бути визнана і виражена як право.

Ось чому право має не просто вольовий, а саме державно-вольовий характер.

Праву, закону передують соціальні умови життя суспільства, суспільна у них потреба.

Отже, в основу волі, що виражена у праві, покладено певні потреби та інтереси (економічні, політичні, моральні тощо). Магістральними серед них є інтереси економічні. Різноманітні потреби, що відображені у свідомості людей, впливають на їх волю. Безпосереднім джерелом вольових дій є усвідомлені людьми інтереси і потреби у формі мотивів, що призводять до прояву волі зовні. Для того, щоб одержати санкцію закону, економічні факти повинні одержати форму юридичного мотиву.

2. При нормативному характері.

Державно-вольовий характер права органічно пов'язаний з його нормативністю. Право складається з норм — загальних правил поведінки, спрямованих на регулювання і охорону суспільних відносин.

Нормативний характер права відображає об'єктивну потребу охопити загальним правилом повторювані кожного дня акти виробництва, розподілу і обміну продуктів та намагання зробити так, щоб окрема людина підкорялася загальним законам виробництва і обміну. Нормативність — універсальна і глибинна якість права. Норма є і у стародавньому звичаї, і в сучасному законі.

Найважливіша якість правових норм полягає у тому, що кожна з них є встановленим чи санкціонованим державою загальнообов'язковим правилом поведінки. Правові норми передбачають ту поведінку, котру вимагає держава і якій вона гарантує необхідний захист і підтримку. Ці загальні правила поведінки розраховані не на разові, індивідуальні обставини, а на систему, на ряд обставин, що повторюються.

У юридичній літературі переважним є підхід, згідно з яким під правом слід розуміти систему (сукупність) норм, правил поведінки загального характеру. Разом з тим висуваються також аргументи проти нормативного розуміння права; деякі вчені пропонують ширший підхід до розуміння права.

Нормативний характер права — це найважливіша ознака, що дозволяє відрізняти право від правосвідомості, суб'єктивного права і правовідносин.

Слід мати на увазі, що припинення реального значення нормативності права об'єктивно заважає зміцненню законності. До того ж норма права — загальне правило поведінки, що поширюються на необмежену кількість осіб і розраховане на багаторазове застосування.

Коли йдеться про правові відносини, то розуміємо, що це особливий, самостійний, відмінний від правової норми елемент правової надбудови, з властивими тільки правовідносинам, а не праву, елементами: суб'єктивне право, юридичні обов'язки, об'єкт, юридичний факт тощо.

Коли мова іде про правові ідеї, принципи, правосвідомість, то це також тісно взаємопов'язані з правом, але відмінні від нього явища, не лише такі, що відображені у праві, а й ті, що існують самостійно, у вигляді правової ідеології, правової психології, діють до появи правової норми і продовжують жити після її відміни.

Погоджуючись з тим, що нормативне розуміння права досить вузьке, не можна визнати, що широке його розуміння слушніше, оскільки воно є судженням про правові явища взагалі, про дію права, його взаємозв'язки чи про права людини. Такий підхід створює досить розпливчату уяву про право, оскільки найбільш високі ідеали при всій їх значущості як такі не можуть заміняти владного нормативного регулятора відносин між людьми (власне для цього і створювалося право), слугувати об'єктивним критерієм правомірності чи протиправності вчинків людей. На практиці вбачається, що наприклад, багато з природних прав і свобод людини різні люди розуміють неоднаково, оскільки суспільство складається з різних соціальних прошарків, груп населення, і у кожної з них є своє розуміння цього поняття. Майже у кожного громадянина, акціонера, власника тощо є власна уява про справедливість, зміст прав та свобод. У такій ситуації без об'єктивного критерію, тобто діючого позитивного права (закону, підзаконного акта), що містить норми права, важко вирішити правові суперечки суб'єктів.

Для того, щоб пізнати сутність права глибше, необхідно абстрагуватися від окремого суб'єкта, певного учасника правових відносин, слід відмітити найбільш суттєві риси права, властиві йому як цілісному феномену. Потрібно визнати найважливіші значення суб'єктивного права. Проте значення і розуміння (поняття) — різні категорії. Необхідно визнати, що право — це система (сукупність) норм (правил поведінки загального характеру), які:

— Виражають волю держави, обумовлену певними економічними, політичними і соціальними умовами.

— Встановлюються чи санкціонуються державою.

— Підтримуються у випадку необхідності примусовою силою держави.

— Впливають на суспільні відносини з метою закріплення правопорядку (системи відносин), вигідних всьому суспільству або політичним силам, що здійснюють державну владу.

Слід підкреслити, що вказане вище належить до позитивного (письмово оформленого, чинного тощо) права. Не можна не визнати важливість наявності певних прав і свобод, що відносяться до природних прав та свобод людини, тобто до прав, що належать людині від народження, існують об'єктивно, незалежно від закріплення (чи не закріплення) їх у позитивному (писаному) праві. Ці права не потребують державного визнання, хоча їх підтвердження і захист — перший обов'язок будь-якої держави, що претендує на статус демократичної. Це — права людини на життя, ім'я, честь, гідність, власність, вибір місця проживання, свободу думки, віросповідання. У наведених правах і свободах концентруються найбільш цінні, високоморальні вимоги людини до держави, суспільства, інших громадян. Проте, по-перше, гарантії цих прав суттєво посилюються, коли визнаються державою; по-друге, нормативне визначення права не принижує значення названих природних прав людини.

У даному випадку йдеться про конкретні права людини, а не про право як особливий соціальний феномен, який також вважається виразом ідеї справедливості і свободи. Справедливим є те, що слугує благу людини, не утискує права інших людей, не спричинює шкоди суспільству тощо. Якщо норма права, видана державою, закріплює, розширює і гарантує права та свободи громадян, встановлює відповідальність за порушення, то саме тим вона слугує також природним правам людини.

Позитивне право, його найважливіші якості визначаються тим, що воно діє у самому житті, у реальній дійсності. Його сутність полягає у тому, що воно може реально впливати як на окрему людину, так і на все суспільство.

3. При специфічній формі виразу.

Державна воля, щоб вважатися правом, повинна бути оформлена як правове веління. Його можна оголосити як заяву, програму, звернення. У таких документах оголошується про наміри, побажання тощо. Для права історичною практикою напрацьовані свої, специфічні форми існування. Це — санкціоновані державою звичаї, адміністративний чи судовий прецедент, нормативний акт, виданий компетентними органами, договір, укладений між сторонами.

Найпоширенішою формою закріплення державної волі в якості права є законодавство. Іноді право ототожнюється із законом. Це не зовсім вірно. Закон — найважливіша форма права, проте лише одна з форм його існування. Правові ідеї, наміри, державне волевиявлення втілюється в різних формах, набуваючи якості права. Виникнення тієї чи іншої форми права пов'язане з історичними умовами становлення позитивного права, з його національними традиціями, правовою психологією та ідеологією народу.

4. При системному характері.

У будь-якій сучасній державі право повинно бути узгодженою, взаємообумовленою системою. Між чинними правовими нормами і новими нормативними актами має бути певна узгодженість, спадкоємність, інакше право буде не регулювати відносини в суспільстві, а, навпаки, породжувати протиріччя і конфлікти. Історії відомо багато випадків руйнування існуючої правової системи і створення нової (революції, контрреволюції, зміна політичного курсу тощо). Ці процеси завжди супроводжувалися руйнуванням правових традицій, появою правового романтизму, посиленням правового нігілізму, що негативно впливало на правопорядок, спричиняло порушення прав і свобод громадян, неповагу до них. Необхідні були десятиліття щоб налагодити потрібні взаємодії усередині права, поновити його системність, яка є досить потужним стабілізуючим фактором у всіх відносинах. Системоутворюючі зв'язки у праві — найважливіша, іманентна його ознака, обов'язковий атрибут законодавчого процесу.

5. При формальній визначеності.

Ця ознака надає певної чіткості, зрозумілості, визначеності правовим приписам, а, отже, і самому праву. Право виступає як формальний масштаб, однаково рівний для всіх учасників відносин, що регулюються. У правових приписах визначені межі поведінки кожного із суб'єктів права, закріплені їх права і обов'язки. Право тим ефективніше виконує завдання формального регулятора суспільних відносин, чим досконаліша законодавча техніка. Не випадково право визначається як «формальна свобода». Завдяки формальній визначеності правових приписів суб'єкти права — держава, організації, посадові особи, громадяни, іноземці, особи без громадянства знають надані їм права, у рамках яких вони можуть діяти, можуть вимагати необхідних дій від інших суб'єктів права, мають можливість реалізувати свої права і обов'язки.

Сутність права

Питання про сутність права — одне з основних, головних, найбільш важливих вчень про право, тим більше, що сутність права багатоаспектна.

Питання про сутність права (крім своєї наукової значущості) мало до останнього часу велике політичне значення, оскільки в умовах ідеологізованості юридичної науки є одним з предметів принципової політичної дискусії між представниками соціалістичної юридичної науки і, так званої, буржуазної. Причому це не була схоластична дискусія. Це були дійсно два принципово протилежні підходи до поняття сутності права. Оскільки «сутність» означає сукупність найбільш глибоких, стійких якостей предмета (у даному випадку — права), що визначають його походження, характер і напрями розвитку, предметом дискусії як раз і були причини виникнення права, його визначення, роль у суспільстві, якісні ознаки тощо. Для одних суб'єктів право — це інструмент справедливості і свободи, засіб захисту людини від влади, надбання людської культури і розуму, для інших — лише класовий регулятор суспільних відносин.

Слід зазначити, що погляди на сутність права довгий час були пов'язані з певною ідеологізацією юридичної науки. Саме така ідеологізація стає основною причиною однобічного розроблення сутності права, оскільки було неможливо відійти від класового підходу щодо сутності права, особливо, якщо це стосувалося характеристики права західних країн.

Багато мислителів стародавнього світу намагалися проаналізувати і пояснити такі важливі питання, як поняття, сутність, соціальне призначення права. Причому в деяких з них мало місце багато спільного в розумінні права, проте були і зовсім протилежні оцінки та визначення. Протиріччя у підходах до розуміння сутності права, його призначення, ролі у житті суспільства і окремої людини зберігаються до цього часу.

Проте такі протиріччя можна пояснити. Право — значуща цінність для сучасного суспільства, для кожної людини: досить глибоким і складним є його вплив на життя держави, суспільства в цілому, кожного громадянина; тому воно не може мати просте, однобічне пояснення. У останні роки значення права у міжнародних і внутрішніх справах держав постійно зростає, не кажучи вже про його значення для забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Дана проблема є вихідною, центральною у вченні про право, її глибоке вивчення багато у чому визначає подальше дослідження інших питань теорії права.

Під сутністю права розуміють ті внутрішні і необхідні, загальні та основні, головні і стійкі риси, ознаки та якості правових явищ, єдність і взаємообумовленість яких визначають якісну специфіку та закономірності розвитку права як самостійної субстанції. Риси, якості і ознаки, що складають сутність права, іманентні останньому, невіддільні від нього, необхідно знаходяться у ньому. Пізнати сутність — означає зрозуміти правові явища, зрозуміти чому вони саме такі. Ця методологічна вимога полягає у тому, що явища сутності повинні бути проаналізовані в суспільних відносинах у дії, як реальне буття права.

Розглядаючи це питання, слід зазначити, що більшість дослідників сутності права зосередили увагу на одному її найважливішому моменті — державній волі (волі пануючого класу). Однак сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права.

Одним з недоліків у пізнанні вітчизняного права як раз і була відсутність відповідності у підході до з'ясування категорій «сутність права» і «явище права». Остання категорія практично не досліджувалася. Категорія «сутність права» є більш розробленою у вітчизняній юридичній думці.

Категорія «сутність права» виступає як фундаментальне поняття теорії права. А система понятійних рядів теорії права показує, яким чином сутність права проявляється історично. Кожне окреме правове явище може демонструвати не всю сутність права, а її окремий момент, сторону, рису. Воно ніколи не демонструватиме всю сутність права, інакше не було б окремим.

Аналіз взаємозв'язку економіки і права, наприклад, повинен охоплювати вплив економіки на розвиток права, економічні важелі у праві для того, щоб, у свою чергу, показати роль права, значення законодавства для зміцнення і розвитку економіки. Дослідження політичної ролі права — це пізнання його політичного змісту, політичної спрямованості.

Рамки сутності не є раз і назавжди сталі, вони не статичні, а динамічні і змінюються, розвиваючись під впливом різних причин, рушійних сил. Відповідно не є незмінними і рамки сутності права, яка, розвиваючись, породжує нові зв'язки, відносини, охоплюючи все ширші явища. Завдання теоретичного дослідження полягає у проникненні в ці нові зв'язки і явища, в усвідомленні нових відносин. Цим самим проявляється багатство сутності права, що, в першу чергу, доводиться фактами позитивного соціального значення, а також новими явищами у самому праві, що також зазнає певних змін під впливом розвитку тих чи інших соціальних факторів. Названий процес збагачення, розвитку сутності права безперервний, невичерпний. Пізнання головного у сутності права — це досягнення поглибленого вивчення зв'язків і процесів права. Це проникнення в його стійкий і закономірний зв'язок, у його внутрішній механізм.

Право являє собою єдність форми та змісту, сутності і явища. Слід враховувати, що однією із сторін сутності, яка впливає на суспільні відносини, є функція права. Функція — це розгортання сутності права у суспільних відносинах.

Категорія «сутність права» виражає загальні закономірності розвитку правової дійсності, а окремі правові явища — лише специфічні закономірності їх розвитку. В сутності права представлені всі основні, суттєві, головні риси правових явищ у їх єдності.





Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 622 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.005 с.