Сфера виключного регулювання законом

Реальне відображення верховенства (пріоритету) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин, знайшло у ст. 92 Конституції, де уточнюється предметний перелік питань, з яких Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання, хоча вона може приймати закони також з інших питань своєї компетенції (ст. 85 Конституції).

Найважливіше коло питань, які повинні регулюватись виключно законом, стосується прав людини і громадянина, основних обов'язків громадянина, прав корінних народів та національних меншин. Це означає, що всі основні рішення, які стосуються вказаних конституційних прав і свобод, мають прийматись у формі закону.

Ще одним принципом правової державності є принцип зв'язаності держави правами і свободами особи та громадянина.

Лише та держава може претендувати на правовий характер, яка не тільки визнала природні права особи, проголосила громадянські, соціальні та політичні права особи у своїй конституції чи законодавчих актах, а й забезпечила правовий режим неухильного дотримання прав і свобод особи та громадянина. Правова держава — та, в якій реально функціонує режим зв'язаності влади правами й свободами, та держава, яка юридично зобов'язана захищати і гарантувати ці права та свободи.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами особи та громадянина є, таким чином, центральним сутнісним елементом у розумінні правової державності.

Зв'язаність держави правами і свободами означає не що інше, як обмеження держави цими правами та свободами, правову і юридичну детермінованість. Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язаності держави правами і свободами громадян є положення ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно з якою «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Конституція не лише відтворює тим самим сформовану в суспільній свідомості світоглядну оцінку людського фактора, констатуючи його найвище місце у суспільстві серед усіх соціальних цінностей, а через конституційне закріплення надає ідеї гідності людини нормативного характеру.

У той же час, зазначена ідея не набуває виключно виразу нормативної державної ідеології, як це було характерно для періоду дії радянських конституцій, а переводиться у площину реальних конституційно-правових відносин, перетворюється у нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обгрунтування обов'язків держави перед людиною. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», а держава «відповідає перед людиною за свою діяльність». Ідея гідності людини знаходить відображення також у інших статтях Конституції, зокрема, ст. 21, яка проголошує вільність і рівність людей у гідності та правах, ст. 28, що визнає за кожною особою право на повагу до її гідності, ст. 68, за якою кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Наведені положення визначають захист честі і гідності особи, її прав на рівні суб'єктивних прав.

Утвердження на теоретичному і конституційному рівні принципу зв'язаності держави правами та свободами громадян було пов'язане насамперед з необхідністю переосмислення теорії переваги загальнодержавних, суспільних інтересів над інтересами особи. Цією теорією тривалий час користувалась марксистсько-ленінська юридична наука, що давало можливість патерналістського тлумачення прав особи, у тому числі права на власність, дозволяло у ім'я держави грубо нехтувати громадянськими та політичними правами, а, відтак, було ідеологічно-правовим обгрунтуванням фактичної безправності особи.

У конституційному праві СРСР в силу домінування принципу пріоритету загальнодержавних, а також і суспільних інтересів над особистими інтересами окремої особи був принесений у жертву суспільним та загальнодержавним інтересам. Конституція Української РСР вслід за Конституцією СРСР у ст. 4 прямо ставила на перше місце суспільний інтерес, проголошуючи головним завданням Радянської держави, всіх її органів забезпечення охорони інтересів суспільства. При проголошеній загальній цивілізованій нормі, що використання прав і свобод не повинно було заподіювати шкоди інтересам суспільства і держави (ст. 37) здійснення різноманітних прав і свобод, як-то: свобода творчості (ст. 45), свобода слова, друку, мітингів, демонстрацій (ст. 48), право на об'єднання (ст. 49) прямо обумовлювалось інтересами народу, розвитком соціалістичного ладу, цілями комуністичного будівництва. У ранг обов'язку піднімались зміцнення соціалістичної власності та боротьба з її розкраданням, необхідність оберігання інтересів держави та сприяння зміцненню її могутності й авторитету (статті 59, 60).

На цій основі все поточне законодавство було підпорядковане завданню забезпечення загальнодержавних і суспільних інтересів. Права і свободи громадян визнавались і гарантувались галузевим законодавством остільки, оскільки не суперечили загальнодержавним і суспільним інтересам. Під особливо жорстким контролем знаходився економічний інтерес громадян та їх економічні права, оскільки ідеологи держави розуміли, що економічна свобода означатиме і політичну свободу. До рівня конституції був піднесений контроль за мірою споживання, запроваджувалось поняття трудових доходів, визначався перелік предметів, які можуть знаходитись в особистій власності, а галузевим законодавством вже визначались, навіть, норми тримання худоби та птиці, розміри приватних будинків і погребів тощо.

У західній правовій думці таке співвідношення інтересів знаходить вираження у теорії пропорційності. На цьому принципі будується конституційне право Німеччини. У Англії він має вираз обгрунтованості, згідно з якою органи влади не можуть покладати на громадян обов'язки, котрі перевищують встановлені межі необхідності, що випливає з публічного інтересу, для досягнення мети міри. Це також означає, що існує розумне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, а також, що вибрані розумні засоби, які мають забезпечити досягнення мети і що збитки тих, інтереси кого зачіпаються, не повинні бути непропорційними отриманому в публічних інтересах позитивному результату. Даний принцип активно застосовується також у праві ЄС при укладенні різноманітних договорів.

У теоретико-правовому аспекті нове бачення співвідношення інтересів особи та суспільства, а, відтак, і співвідношення інтересів держави та особи може бути вирішене не шляхом протиставлення одних інтересів іншим та оголошення державних чи особистих інтересів пріоритетними, а через встановлення реального співвідношення інтересів. Останнє охоплюється не спрощеним поняттям переваги суспільного інтересу чи інтересів особи (це є реакцією на тривале домінування державних інтересів), а складним діалектичним переплетінням даних інтересів, яке враховує як пріоритет, так і паритет, баланс, узгодження, гармонізацію інтересів: в одному відношенні існує пріоритет суспільних інтересів, у іншому — пріоритет особистих інтересів, ще у іншому — поєднання особистих і суспільних інтересів.

На відміну від гіпертрофованого бачення співвідношення суспільних інтересів та інтересів особи Конституція України чітко встановлює реальне співвідношення інтересів суспільства і особи, а також інтересів держави та особи.

У Конституції йдеться про пріоритет суспільних інтересів у досить незначній сфері. Про такий пріоритет можна вести мову у сфері фундаментальних умов функціонування суспільства, як умови вільного і всебічного розвитку особистості, тобто, знову ж таки, має у своїй основі потребу захисту інтересів конкретної особи, її прав і свобод. Саме тому на особу покладаються мінімальні необхідні обов'язки перед суспільством (ст. 23 Конституції). Такими громадянськими обов'язками є захист Вітчизни та шанування її державних символів (ст. 65), незаподіяння шкоди природі (ст. 66), обов'язок сплачувати податки і збори (ст. 67), зобов'язання не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Принцип надання переваги суспільному і державному інтересу простежується у конституційно обмежуваних діях, спрямованих проти державності і суверенітету, національної безпеки, у наданні Конституцією можливостей обмеження окремих прав і свобод громадян для збереження та захисту правосуддя, забезпечення громадського порядку та охорони здоров'я всього населення. Однак і у цих сферах Конституція прагне до встановлення таких обмежень і вимог, які є мінімально необхідними для досягнення цілей ефективного розвитку суспільства та захисту держави. Прагнучи досягти, там де це необхідно, паритету інтересів суспільства і держави, вона надає поза цими межами безперечну перевагу особистим інтересам, правам і свободам особи. Тобто Конституція послідовно проводить ідею суспільного інтересу, намагаючись дотримуватись принципу пропорційності.

Принцип пропорційності проявляється не лише у наданні позитивних прав та встановленні мінімальних загальнозначимих обов'язків, а й у тому, як вирішуються питання суспільного інтересу в конкретних відносинах, коли інтерес особи не збігається з інтересами суспільства, а також у разі заподіяння шкоди суспільним інтересам і наступного її відшкодування. Концепція нової Конституції України зорієнтована у вирішенні цих питань на досягнення у остаточному підсумку паритету особистих і суспільних інтересів.

Узгодження інтересів особи і суспільства із застосуванням принципу пропорційності можна простежити насамперед на прикладі відносин власності — центрального інституту громадянського суспільства. Конституція проголошує загальною нормою право на власність і недопустимість протиправного позбавлення права власності, обмежуючи використання власності незаподіянням шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, екології і природним якостям землі (статті 13, 41). Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і у порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається тільки в умовах воєнного чи надзвичайного стану. При цьому конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41).

Ці положення відображають розуміння справедливого врахування інтересів особи і суспільства в умовах наявності суспільних потреб щодо відчуження власності.

Принцип гармонізації суспільних інтересів з інтересами особи на засадах пропорційності лежить також в основі обмеження права на свободу й особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції тримання під вартою може бути застосоване лише у разі нагальної необхідності запобігти злочину чи покласти йому край. Це стосується також інших особистих, громадянських, майнових та політичних прав, обмеження яких мінімізуються, виходячи лише з необхідності забезпечення ключових суспільних інтересів (як такі у більшості випадків Конституцією визнаються національна безпека, територіальна цілісність, громадський порядок, потреба запобіганню злочинам, захист прав і свобод інших громадян, охорона здоров'я населення та деякі інші).

Принципом пропорційності пронизаний конституційно зафіксований правовий порядок в Україні (ст. 19 Конституції), згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто в основу правового порядку покладено мінімізовані, з точки зору суспільства, вимоги до поведінки особи. Поведінка, прояв людини у суспільстві визначаються лише законом, що становлять серйозну гарантію від необгрунтованого втручання у діяльність особи.

Нове бачення ролі прав і свобод особи у діяльності держави грунтується на якісно новому розумінні суті держави, як публічно-правового союзу народу, угоди щодо мети і завдань держави, її призначення.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами громадян, а також їх інтересами, пронизує всю політико-правову надбудову держави. Він є критерієм для усвідомлення меж втручання держави у суспільне життя, правовою домінантою при визнанні права народу визначати конституційний лад у країні, при визначенні завдань держави у сфері захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин, при визначенні обов'язків держави перед суспільством по захисту суб'єктів права власності, свободи політичної діяльності, особистої недоторканності, честі і гідності особи, гарантованості усіх інших прав та свобод особи і громадянина.

Зрозуміло, що принцип зв'язаності держави правами і свободами громадян, а також їх інтересами не може абсолютизуватись, спрощуватись або розглядатись у відриві від інших принципів. Він передбачає можливість особі будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, необхідність якомога повнішого законодавчого врегулювання прав і свобод особи з тим, щоб усі важливі сфери прояву особи у суспільстві були врегульовані. Передбачається також потреба його розгляду в нерозривному зв'язку з принципом незаподіяння шкоди правам інших осіб, необхідністю утримання від неправомірних дій, можливістю обмеження прав і свобод особи у визначених Конституцією межах.

Конституція України, визнаючи зв'язаність держави правами і свободами людини, розкриває також конкретний зміст, який знаходить вираз у тому, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У держави виникає обов'язок не лише дотримуватись (не порушувати) прав і свобод особи та громадянина, а й утверджувати та забезпечувати їх (ч. 2 ст. 3).

З нього випливає також весь спектр конституційних контрольних механізмів захисту прав і свобод особи, запобігання їх порушенню з боку держави.

Зв'язаність держави правами і свободами громадян простежується у декількох напрямах.

Діяльність держави обмежується насамперед змістом так званих позитивних і негативних прав. Вони зобов'язують органи державної влади до їх дотримання і захисту, виконання дій, які випливають з порядку реалізації останніх. Держава прямо зобов'язується виконати ті чи інші дії, створити умови для реалізації права особи і громадянина: прийняти відповідні конкретизуючі закони, захистити ті чи інші права, організаційно, матеріально чи у інший спосіб забезпечити правовий інтерес та правову можливість людини діяти відповідним чином.

Більшість позитивних прав сформульована таким чином, що передбачає певний набір юридичних засобів реалізації, включаючи судовий захист. Однак найбільш сутнісні, серцевинні елементи позитивних прав не мають таких засобів реалізації. Їх реалізація залежить не від застосування юридичних механізмів і не від суб'єктивних бажань, а від рівня економічного розвитку суспільства, наявності відповідних матеріальних благ.

Що ж стосується негативних прав, то вони мають чіткий юридичний характер і відповідні юридичні процедури реалізації. Органи державної влади та її посадові і службові особи несуть юридичну відповідальність за їх порушення. Зокрема, згідно зі ст. 19 Конституції органи державної влади прямо зобов'язуються діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Цей загальний конституційний припис конкретизується у багатьох положеннях чинного законодавства, яке регулює конкретні правовідносини.

Ось чому негативні права мають значно більший вплив на утримання влади у межах Конституції та закону у порівнянні з позитивними.

Зв'язаність держави правами і свободами громадян проявляється також у тому, що Конституція визначає умови обмеження прав і свобод громадян, а держава зобов'язана утримуватись від їх неконституційного обмеження. Згідно зі ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією.

У Конституції України використовуються різноманітні способи недопущення обмежень прав і свобод особи. Це, насамперед, визнання на конституційному рівні невідчужуваності і непорушності прав та свобод людини (ч. 2 ст. 21 Конституції).

Щодо певної частини прав Конституція не допускає будь-яких обмежень. Як такі виступають заборонні норми Конституції, норми-принципи, зокрема, норми щодо заборони позбавлення громадянства (ст. 25), заборони піддання людини без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28), заборони примушування до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмеження у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій (ст. 36) тощо. До норми-принципу, який не допускає будь-яких винятків, належить положення ст. 55 Конституції, згідно з якою усі права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Але у більшості випадків Конституція України, визначаючи обсяг конкретних прав і свобод особи, встановлює також випадки обмежень зазначених прав.

Визнання обмеженості держави правами і свободами особи неминуче тягне потребу в наявності певної сукупності суб'єктивних прав, необхідності існування правових механізмів й інституцій, які давали б можливість людині захистити свої права перед державою, її органами та посадовими і службовими особами, пред'явити правові вимоги до держави з метою примусити її слідувати Конституції та законам. Відсутність таких прав, механізмів й інституцій або ж неможливість їх реалізації у правозастосовчій практиці свідчать про декларативність самого принципу прав і свобод людини, якщо він, навіть, і проголошується конституцією.

До суб'єктивних прав, без яких не можна вести мову про можливість побудови правової державності, належать насамперед права, пов'язані з формуванням держави.

Правами, які походять від фундаментального права народу на здійснення влади і формування самої державності, є право громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право участі в управлінні місцевими справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38 Конституції). Конституція містить також гарантії здійснення названих прав, серед яких проголошення вільних виборів, проведення виборів на основі загального, рівного і прямого виборчого права, гарантування вільного волевиявлення (ст. 71). Рівень здійснення цього права характеризує ступінь демократичності держави, рівень її правового характеру. У той час відсутність такого права свідчить про відсутність найбільш глибинних передумов для формування правової державності і просто унеможливлює її.

Наступним важливим каналом взаємозв'язку особи з державою є право кожного направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, посадових і службових осіб цих органів та кореспондуючий даному праву обов'язок останніх розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції).

Це право у поєднанні з правом громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою не захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції), правом на збирання інформації (ст. 34 Конституції) утворює підґрунтя для більшої «прозорості» влади та можливостей контролю за нею, а, відтак, є фактором утримування цієї влади від неправомірних дій.

Важливою конституційно-правовою гарантією від всесилля влади, яка забезпечує здатність прав і свобод людини стримувати та обмежувати владу, є конституційно гарантоване право кожної особи оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст. 55 Конституції).

Зазначене право випливає з наявності у особи фундаментальних прав на формування держави та її органів (право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, право обирати та бути обраним до органів державної влади — ст. 38 Конституції), а, відтак, і контролю та стримуючого впливу на органи державної влади, їх посадових та службових осіб. Реальність здійснення цього права є лакмусовим папірцем правової державності. Якщо подібне право лише декларується, то це стає свідченням не просто відсутності демократичних форм впливу на державну владу з боку особи, а неправового характеру самої держави, яка позбавляє громадянина права на відновлення порушених прав, контролю за діями органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Не менш важливим чинником для виконання функцій контролю за владою і стримування влади є спрямовування її зусиль на виконання соціальних завдань. Це інституційний аспект прав і свобод людини, тобто розвинутість існуючих у цій сфері установ.

Конституція України підносить на якісно новий рівень інституційне забезпечення прав і свобод особи. По-перше, як вже зазначалось, всі права і свободи на основі статті 55 Конституції підлягають судовому захисту. Кожна особа має гарантоване право на захист всіх своїх прав у суді. Конституція створила конституційно-правові передумови для матеріальної, фінансової і кадрової незалежності суду. По-друге, за чинним законодавством громадяни отримали право бути суб'єктами конституційних подань до Конституційного Суду України з приводу офіційного тлумачення Конституції та законів України (ст. 43 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.).

Конституція запровадила вперше в Україні посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Аналогічна посада існує у багатьох країнах світу, де називається дещо інакше — омбудсман, народний захисник, посередник тощо. Уповноважений з прав людини є гідною довіри, незалежною особою, яка уповноважена парламентом на охорону прав та свобод людини і громадянина, виконання функцій парламентського контролю за відповідними діями усіх державних посадових осіб. Створення такого інституту доповнює традиційно існуючі форми парламентського контролю.

Слід зазначити, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини — інституція демократичної правової держави. Він має також відповідний правовий статус, адекватний, до речі, статусу омбудсмена у інших європейських країнах. Цей статус, одначе, не перетворює його у каральну інстанцію чи установу, яка підміняє правоохоронні органи. Характерними ознаками інституту омбудсмена є його повноваження на прийняття скарг громадян, відсутність повноважень видавати приписи чи анулювати рішення, незалежність відносно виконавчої влади.

Конституція вперше в українській практиці визнає юрисдикцію міжнародних правозахисних установ. Згідно з її ст. 55 кожному надано право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних міжнародних організацій, членом яких або учасником є Україна.

На сьогодні такими установами є ООН і Рада Європи. До органів у сфері прав людини, які діють у системі ООН, належить Комітет з прав людини, утворений відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Комітет із ліквідації дискримінації щодо жінок, котрий діє згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р., Комітет проти катувань, який діє згідно з Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, котрий діє відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р., Комітет з прав дитини, утворений відповідно до Конвенції про права дитини. Діє також Комітет з ліквідації расової дискримінації.

На завершення теми зв'язаності держави правами і свободами людини потрібно підкреслити, що ця нова для нашої юридичної науки ідеологія буде реалізована повною мірою лише тоді, коли використовуватиметься не як модне гасло, а увійде в народну свідомість і у практику діяльності органів державної влади як неодмінна умова функціонування демократичного устрою.

Третім принципом правової державності, який дозволяє активно виконувати функцію обмеження влади, є закріплений у Конституції України принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6) з конституційно-правовими важелями стримувань і противаг. Поділ влади забезпечує оптимальну взаємодію окремих її гілок і обмежує державну владу та ставить її під контроль через взаємне стримування гілок влади. В умовах поділу влади жодна її гілка не лише зобов'язана дотримуватись конституційної тези про заборону узурпації влади (ч. 4 ст. 5 Конституції), здійснювати владу у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6), а її органи та посадові особи діяти тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією України, а й відчувати щодо дотримання Конституції і чинного законодавства обмежуючий та стримуючий вплив інших гілок влади.

В силу взаємного стримування і взаємного контролю окремі гілки влади не можуть узурпувати владу і тим самим відмовитись від демократичних підвалин держави та зруйнувати систему захисту прав громадян в силу протидії інших гілок влади.

Конституція України у ст.6 встановлює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, перешкоджаючи тим самим необмеженій і некерованій концентрації влади, що є серйозною гарантією обмеженого правління, пов'язаного з контролем і рівновагою влад. Конституція створює відокремлені владні центри, які зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого державного органу, встановлення авторитарного правління. Настання таких наслідків можливе лише за умови узурпації влади з боку того чи іншого органу влади та скасування принципу поділу влади.

Поділ між законодавчою і виконавчою гілками влади в Україні і особливості такого поділу, взаємовідносини між Верховною Радою України та Президентом України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України визначаються запровадженою в Україні змішаною формою правління, досить близькою до французької моделі, однак з істотними відмінностями.

Історичні умови вибору форми правління в Україні. Слід зазначити, що з моменту отримання незалежності до грудня 1991 р. Україна мала ознаки парламентської республіки, після грудня 1991 p., і запровадженням поста Президента України — парламентсько-президентської, а після вересня 1993 р. до червня 1994 p., на основі Указу Президента від 27 вересня 1993 р. № 383/93 «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», яким Президент поклав на себе обов'язки із здійснення безпосереднього керівництва Кабінетом Міністрів, була фактично президентською республікою.

За нині чинною Конституцією Україна має риси парламентсько-президентської республіки з послідовним, наскільки це можливо при зазначеній формі правління, принципом поділу влади.

Статус Президента за нині чинною Конституцією України. Центральне місце у системі органів державної влади займає Президент України. Це пов'язано з тим, що Президент є главою держави і здійснює верховне представництво від її імені. Президент — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина (ст. 102 Конституції), здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори (п. 2 ч. 1 ст. 106), є Верховним Головнокомадувачем Збройних Сил України, Головою Ради національної безпеки і оборони (ст. 107).

Особливості взаємовідносин парламенту і Президента України. В сфері законодавчої влади Президент України користується правом законодавчої ініціативи з правом визначення законопроектів як невідкладних і позачерговим їх розглядом (ст. 93 Конституції України).

Президент України за Конституцією України користується правом повернення прийнятого Верховною Радою закону для повторного розгляду його парламентом (ст. 94), правом розпуску парламенту в разі, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90); Президент призначає позачергові вибори до Верховної Ради (п. 7 ч. 1 ст. 106), а також користується правом на звернення до Конституційного Суду з питань неконституційності законів та інших правових актів Верховної Ради.

У свою чергу, Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України (п. 8 ч. 1 ст. 85), призначає вибори Президента (п. 7 ч. 1 ст. 85), користується правом усунення Президента з поста у порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому ст. 111 Конституції України, здійснює ряд інших контрольних повноважень, передбачених Конституцією.

Взаємовідносини Президента і виконавчої влади України. Що стосується взаємовідносин Президента з органами виконавчої влади, то слід зазначити, що виконавча влада в умовах змішаної форми правління має біцефальний, тобто подвійний характер. Вона здійснюється як Президентом, так і урядом.

Передбачені Конституцією України повноваження Президента у сфері виконавчої влади і його можливості впливу на виконавчу владу досить значні. Це стосується насамперед питань формування Кабінету міністрів та інших органів виконавчої влади. Президент призначає Прем'єр-міністра (за згодою Верховної Ради), припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку, призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах (п. 10 ст. 106), які відповідальні і перед Президентом України, і перед Кабінетом міністрів України. Президенту належить право утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем'єр-міністра міністерства, відомства та інші центральні органи виконавчої влади, право скасовувати акти Кабінету міністрів та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106). Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом України, у своїй діяльності керується актами Президента України.

За Конституцією (ст. 114) Прем'єр-міністр керує роботою Кабінету міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої Верховною Радою. Однак фактично урядом керує Президент, який його формує, перед яким уряд, міністри, міністерства, відомства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні і керівників яких він призначає та звільняє, рішення якого уряд зобов'язаний виконувати. У сфері виконавчої влади Президент призначає за згодою Верховної Ради прем'єр-міністра, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку, призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах, користується правом, спільно з Верховною Радою або одноособово, призначення на посади керівників, членів ряду важливих державних установ (Національного банку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення). Президент може скасувати акти Кабінету міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням прем'єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Особливості взаємовідносин Президента з судовою владою. У сфері судової влади президент призначає третину складу Конституційного Суду України, утворює у визначеному законом порядку суди, здійснює перше призначення на посаду професійних суддів, призначає трьох членів Вищої ради юстиції (пункти 22, 23 ст. 106, статті 128, 131 Конституції). Водночас вирішення питань про відповідність Конституції актів Президента України належить до компетенції Конституційного Суду України. Конституційний Суд України відіграє важливу роль при здійсненні процедури усунення Президента у порядку імпічменту. Конституційний Суд перевіряє справу про імпічмент і надає висновок Верховній Раді України про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент (ст. 11 Конституції).

У свою чергу значний вплив на здійснення повноважень Президентом має також Верховний Суд України, який у разі неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я вносить відповідне подання до Верховної Ради за її зверненням.

Регламентарна влада Президента України. Президент наділений також регламентарною владою, тобто правом на видання власних нормативних актів. Його акти за своєю природою не є актами виконавчої влади. Вони займають самостійне місце після Конституції та законів України. Ці акти, однак, є підзаконними, що випливає з прямого припису ч. 3 ст. 106 Конституції України, згідно з якою Президент видає укази і розпорядження, що є обов'язковими на території України, на основі та на виконання Конституції і законів України. Конституція України не визначає вичерпно коло питань, які регулюються законом і котрі регулюються актами Президента. Вона містить лише перелік питань, які виключно регулюються законом (ст. 92), хоча зрозуміло, що Верховна Рада може приймати закони також з інших питань своєї компетенції згідно з п. 3 ст. 85 Конституції. Тим самим можлива конкуренція між законами Верховної Ради і актами Президента. Скажімо, у сфері національної безпеки Верховна Рада визначає основи національної безпеки (п. 17 ч. 1 ст. 92 Конституції), а Президент має повноваження забезпечувати національну безпеку (п. 1 ст. 106 Конституції). У разі видання конкуруючих актів перевага належить закону як акту вищої юридичної сили. Однак розмежування сфери застосування закону і указів Президента має здійснюватись насамперед у сфері повноважень кожного з них.

Четвертим принципом правової державності і засобом утримання влади слід назвати принцип юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Принцип юридичної форми діяльності органів державної влади та їх посадових осіб за своєю суттю іманентно належить до характеристики правової держави, оскільки юридична форма діяльності зазначених суб'єктів є не просто дуже важливим позитивним юридичним організаційно-правовим і процедурно-процесуальним засобом упорядкування та регулювання суспільних відносин влади, не тільки характеризує організацію і діяльність органів держави, державного механізму на засадах права, а також є засобом контролю за владою та її обмеження.

Від рівня досконалості юридичних організаційних і процедурно-процесуальних форм, у яких здійснюється діяльність органів державної влади, їх посадових осіб, безпосередньо залежить дотримання і захист прав людини. Досконала юридична форма спроможна також значною мірою гарантувати права особи від порушення з боку владних структур та посадових осіб, унеможливити волюнтаризм і зловживання владою. Юридична форма утворює юридичні підстави для утримання і обмеження влади за рахунок закріплення юридичних вимог до здійснення влади органами державної влади та їх посадовими і службовими особами, включаючи процедури прийняття рішень, встановлення негативних наслідків та юридичної відповідальності за порушення цих вимог.

І хоча лише юридичне закріплення форм діяльності органів державної влади та їх посадових осіб (без визнання і нормативного закріплення принципу розподілу влад, верховенства права, інших складових елементів правової державності) не є самодостатнім інструментом для стримування влади, воно все ж таки компонент такого стримування, слугує йому. Не випадково юридичні форми діяльності органів державної влади в радянській юридичній літературі розглядались як найважливіші ланки у концепції правової держави.

Увага до юридичних форм діяльності знайшла вираз у теорії юридичного процесу, основоположником якої у радянській юридичній науці став професор В. Горшеньов. Було піддано критиці традиційне уявлення про процес як виключно юрисдикційний і обгрунтоване розуміння юридичного процесу як комплексної системи, що інтегрує процедури усіх правових форм діяльності, як традиційних (у кримінальному, цивільному та господарському процесах тощо), так і нетрадиційних (пов'язаних з будь-якою юридичною діяльністю).

В основу цієї теорії покладено уявлення про те, що правові форми діяльності — це організаційно-управлінські форми діяльності, які пов'язані з розглядом юридичної справи. До них можна віднести правопорушення, спори про право, скарги тощо. Вони мають також спільні ознаки: а) полягають у здійсненні операцій з нормами права у зв'язку з вирішенням певних юридичних справ; б) здійснюються виключно уповноваженими на таку діяльність органами держави, посадовими особами на користь заінтересованих суб'єктів права; в) закріплюються у правових актах — офіційних документах; г) регулюються процедурно-процесуальними нормами; д) забезпечуються відповідними способами і прийомами юридичної техніки. Причому ці ознаки не визнані властивостями виключно класичних юрисдикційних правових форм діяльності, а такими, які притаманні у більшій чи меншій мірі, усім правовим формам діяльності.

Правові форми діяльності були узагальнені і класифіковані на: установчу діяльність (державно-владну діяльність із встановлення повноважень, ліквідації або перетворення органів держави, їх структурних підрозділів та посадових осіб); правотворчість (державно-владну діяльність з розроблення нових, зміни і відміни попередніх правових норм); правозастосування (державно-владну діяльність з реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов'язків чи шляхом вирішення правових спорів і притягнення винних до юридичної відповідальності за правопорушення); контрольну діяльність (державно-владну діяльність з нагляду і перевірки відповідності виконання та дотримання нормативно-правових приписів і припинення правопорушень).

Запровадження нової наукової категорії — юридичний процес та її всебічне обгрунтування сприяли посиленню уваги до процедури вирішення юридичних справ і розроблення поняття процесуальної форми як порядку здійснення процесуальних дій і прийняття рішень та вичлененню елементів процесуальної форми (процесуального режиму, процесуального провадження та процесуальних стадій), а у остаточному підсумку — вдосконаленню процедури здійснення різноманітних видів діяльності органами державної влади та їх посадовими особами. Було усвідомлено розуміння необхідності забезпечення оптимального правового режиму при здійсненні процесуальних дій, гарантування правового статусу учасників юридичного процесу для досягнення найбільш ефективного результату, оптимізації порядку здійснення процесуальних дій органами державної влади на всіх стадіях вирішення правових питань.

Водночас слід зазначити, що у юридичній літературі одним з головних застережень щодо ототожнення юридичної природи усіх (традиційних і нетрадиційних) форм діяльності було побоювання, що це може призвести до процедурного перевантаження насамперед управлінської діяльності, зниження кількості варіантів правомірної поведінки громадян, погіршення можливостей для захисту їх прав внаслідок громіздкості законодавства.

На наш погляд, юридичні форми діяльності — це визначені чинним законодавством форми, у яких органи держави, посадові та службові особи здійснюють свої повноваження, приймають та скасовують рішення.

У юридичній формі діяльності можна виділити, таким чином, організаційно-правовий та процедурно-процесуальний аспекти.

Організаційно-правовий аспект юридичної форми діяльності характеризує організаційну сторону діяльності органу державної влади, його посадових та службових осіб, форми, у яких здійснюється ця діяльність та приймаються рішення.

Процедурно-процесуальний аспект юридичної форми діяльності характеризує особливості процедур розгляду та вирішення питань, прийняття рішень вказаними суб'єктами.

Виходячи із запропонованої розробниками теорії юридичного процесу класифікації юридичних форм діяльності, можна вести мову про: юридичні форми установчої діяльності; правотворчої діяльності; правозастосовчої та контрольної діяльності. Однак практично кожний орган державної влади не здійснює лише один вид діяльності. Так, Президент України згідно з Конституцією: утворює, реорганізовує та ліквідовує органи виконавчої влади і призначає посадових осіб (установча діяльність); видає укази і розпорядження (правотворча діяльність); здійснює помилування, присвоює військові звання, приймає рішення про прийняття до громадянства України (правозастосовча діяльність); гарантує додержання Конституції (контрольна діяльність). Такий аналіз корисний і доцільний у порівняльному аспекті, коли ставиться мета вдосконалення окремих процедур на основі їх типових (чи тотожних) характеристик, поширення оптимальних процедур одного виду діяльності на інші її види.

Дослідження правових форм діяльності може здійснюватись і через призму діяльності окремих органів державної влади, адже кожний її орган теж здійснює свою діяльність у певній юридичній формі, у якій можна виділити організаційно-правовий і процедурно-процесуальний аспекти.

Так, організаційно-правовим аспектом законодавчої діяльності є визначення форм роботи Верховної Ради України, у тому числі у вигляді сесій і засідань (статті 82—84 Конституції), проведення їх у формі відкритих засідань, прийняття рішень шляхом голосувань (ст. 84 Конституції) тощо.

Процедурно-процесуальним аспектом є, зокрема, регламентні процедури внесення і відкликання законодавчих пропозицій, голосування проектів у першому, другому та третьому читаннях, процедура підписання законів Головою Верховної Ради України і Президентом України (ст. 94 Конституції) тощо.

Зазначені аспекти характерні також для діяльності усіх органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Виходячи із зазначеного, юридичні форми діяльності будуть розглядатися у даній роботі саме як фактори, обмежуючі та стримуючі державну владу, а, отже, як елементи правової державності.

П'ятим принципом правової державності є інституціоналізація державної влади.

Правовий принцип інституціоналізованості державної влади і юридичне оформлення статусу, структури, повноважень органів державної влади відіграють велике значення у розумінні характеру правової державності.

Інституційні особливості органів державної влади тісно пов'язані з юридичними формами діяльності вказаних органів та їх посадових і службових осіб, оскільки характеризують органи державної влади з точки зору структури, статусу, повноважень посадових та службових осіб, їх сутнісної установчої природи. Кожний орган державної влади, кожна посада державного службовця запроваджуються у відповідному порядку, з дотриманням певних юридичних форм. У нормативно визначеному вигляді визначається правомочність названих суб'єктів. І у певному порядку ці органи і посадові особи мають скасовуватись. Інституційно-правові особливості органів державної влади є додатковим критерієм визначення правочинності дій і рішень органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Так, стосовно Верховної Ради України такими інституційними особливостями є конституційні положення про порядок формування парламенту (через чергові та позачергові вибори, статті 76—77 Конституції, статус (ст. 75), набуття і припинення повноважень народними депутатами України (статті 79—81), перелік повноважень Верховної Ради тощо. Інституційні особливості органів державної влади та їх посадових і службових осіб, як факторів правової державності, будуть розглядатися через призму стримування та обмеження влади при розгляді питання про принцип поділу влад та визначенні взаємовідносин законодавчої, виконавчої та судової влади.

У рамках названих принципів правової державності здійснюється обмеження державної влади та її контроль. Ці принципи визначають встановлені Конституцією і чинним законодавством форми та порядок здійснення влади, політичну відповідальність влади перед народом; у визначених ними формах здійснюється контроль за владою та професійним чиновництвом. Вони містять власні внутрішні закономірності, які вимагають від органів державної влади та їх посадових осіб здійснення певних конкретних дій з метою гарантування правової державності.