Становлення ідей правової держави

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.

Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише з XI—XII ст.), однак поширення у Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а, відтак, і визнання певної зв'язаності ним верховної влади.

З XII—XIII ст. пов'язані витоки середньовічного конституціоналізму у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. У подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю знаходить розвиток у працях багатьох тодішніх вчених, однак цьому суперечать абсолютистські тенденції у політичній науці (через формування абсолютних монархій у Європі на зламі XVI ст.), а також боротьба між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, проте, стали фундаментом, на якому виросло систематичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку політичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції у XIV—XVI ст. привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідальністю його перед народом і парламентом. Обгрунтування призначення політичної влади для загального морального добра сприяло відродженню давньої ідеї належності політичної влади народові. З неї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованість держави служінню усій громаді та скеровуванню природним правом.

Стародавня договірна теорія була використана представниками політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій для обгрунтування обмеженості політичної влади та права на опір тиранії.

Революційний рух XVIII та XIX ст. античну ідею панування права доповнює концепцією прав і свобод людини, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження обстоюються ідеї суверенної держави, суверенітету народу, поділу влади та її юридичного обмеження.

Розвиток політичної науки на початку XVIII ст. призвів до формування поняття правової держави, яке у працях німецьких та англійських філософів набуло цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав людини та ідея обмеження ними самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, однак, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Німеччини або Англії. Вже наприкінці XIX ст. у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і у дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться тут нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80-х і 90-ті pp. Треба зазначити, що в СРСР даний термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 p., хоча при цьому йшлося про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, насамперед до посилення ролі Конституції і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів вказане привернуло увагу до гарантування прав і свобод громадян і, в першу чергу, права на участь у виборах, свободу слова, зборів тощо.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з, так званою, перебудовою у 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній і теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму. Утворення нових суверенних держав на терені колишнього СРСР призвело не тільки до активізації досліджень поняття, витоків, принципів правової держави, умов формування, а й до конституційно-правового визнання правової державності, закріплення її різноманітних аспектів, про що йтиметься нижче.

Аналіз функціонування правових держав Заходу свідчить, що зазначене поняття має чітко виражений історичний характер.

Це досить рельєфно простежується на прикладі Німеччини, вчені-правознавці якої зробили вагомий внесок у розроблення теорії правової держави. Виникнення систематизованого вчення про правову державу у цій країні тісно пов'язане з подоланням абсолютизму і відновленням ідеї природного права, що вимагала повернення до розуміння права як прояву здорового глузду і надання йому вищої легітимності. У другій половині XIX ст. ідея легітимності права втратила своє значення, поняття правової держави набуло формального значення як держави, що визнає поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушення державною владою їх прав і відшкодування шкоди, завданої останнім публічними установами, своїми неодмінними особливостями й інститутами.

Однак, якщо у XIX ст. поняття правової держави як ліберальної правової пов'язувалось з гарантуванням бюргерству лише політичної свободи і безперешкодної діяльності у сфері економіки, то у сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян, діяльністю незалежного суду із захисту прав громадян від посягань з боку держави тощо.

Поняття правової держави, своєрідність її категорійного виразу видозмінюються залежно від правових традицій і правових орієнтацій, існуючих у різних правових системах. Сьогодні поняття правової держави дуже активно використовується у багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням вести мову про єдність у поглядах на це поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині вказані поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не збігаються не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток з культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку.