Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як у об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома згаданими вище проявами права. Норми об'єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єктивне право є засобом досягнення можливостей і реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси.
Різниця між правом у об'єктивному та суб'єктивному значенні визнавалася ще римськими правниками. Аналогічно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб'єктивного права несуттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак у подальшому ці тенденції не отримали розвитку і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різного значення залежно від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном «право».
У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях — об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм.
Однак не залишаємо поза увагою той факт, що визнаність суб'єктивного права ще не вирішила теоретичних проблем його дослідженості у науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної форми. Один з найвидатніших німецьких юристів, цивіліст і філософ права, засновник реалістичної школи права — Р. Ієрінг називав суб'єктивне право конкретним, проф. Р. Бабун правомочністю, а відомий французський юрист, засновник теорії корпоративної держави Л. Дюгі — соціальною функцією. У зв'язку з появою широкого праворозуміння професори Л. Явич, С. Кечек'ян та О. Піонтковський пропонували об'єднати поняття об'єктивного та суб'єктивного права єдиним терміном «право». Хоча і така позиція не заважає визначити у праві два зрізи — обов'язкові приписи, що виходять від держави, та юридичні можливості окремих осіб.
Не зважаючи на згадані проблеми, в сучасній науці об'єктивне та суб'єктивне право визначаються самостійними і взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.
Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.
Об'єктивність права визначається тим, що воно:
— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;
— не належить йому.
Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.
Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.
Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:
— залежить від волі суб'єкта;
— реалізується залежно від його бажання та належить йому.
Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:
— спільними рисами;
— відмінностями;
— взаємодією.
Спільні риси:
1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.
2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.
3. Вони встановлюються державою.
4. Мають документальну форму закріплення.
5. Охороняються державою.
6. Мають визначений зміст та нормативний характер.
7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.
Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.
| Об'єктивне право | Суб'єктивне право |
| Залежить від об'єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер | Залежить від суб'єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів, громадян |
| Складають норми загального характеру | Стосується певних суб'єктів |
| Поширюється на всі сфери суспільних відносин | Поширюється на певну сферу відносин |
| Потребує конкретизації індивідуальними актами | Є нормами прямої дії |
| Має форму нормативно-правового акта, звичаю, прецедента чи нормативного договору, що складають поняття джерела права | Існує у формі індивідуальних нормативних актів-рішень, постанов, вироків, указів тощо |
| Спрямоване на регулювання суспільних відносин | Спрямоване на надання можливостей конкретним суб'єктам |
| Має загальнообов'язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб'єктів права | Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб'єкта |
| Встановлює способи, межі та методи правового регулювання | Встановлює особливі методи та способи поведінки суб'єкта щодо визначеного випадку |
| Залежить від потреб суспільства | Залежить від настання юридичних фактів |
| Охороняється у загальному порядку державою | Конкретизує засоби впливу на окремих суб'єктів |
Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:
— об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;
— суб'єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.
