Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.), можливо, одна з найцікавіших і суперечливих фігур французької Просвіти. Знаменитий Ж.-Ж. Руссо став після того, як Діжонською академією в 1750 р. був оголошений конкурс на тему: «Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач». Ж.-Ж. Руссо представив свою роботу «Міркування про науки і мистецтва», яка зайняла перше місце на цьому конкурсі, хоч і була написала в іншому ключі, чим вся решта представлених на конкурс робіт.
У цій роботі Ж.-Ж. Руссо розвивав ідею про те, що ні науки, ні мистецтва не сприяють поліпшенню вдач, а, навпаки, грають протилежну роль. Він указує, що науки шкідливі, оскільки створюють бідність. Всі народи і уряди вимушені витрачати величезні кошти на науки і мистецтва, які потрібні тільки обмеженому числу людей. Науки і мистецтва існують самі для себе, для дуже невеликого шару людей, а решта людей вимушена розлучатися із своїми грошима, і з кожним роком витрати на науку і мистецтво все більше зростають.
Крім того, науки і мистецтва мають неблагородне походження. Ж.-Ж. Руссо перераховує різні історичні дані: математика витікає із торгівлі, астрономія – із астрології, засудженої Церквою, і т.д. Тому наука і мистецтво, по порівнянню Ж.-Ж. Руссо, є гірлянди квітів на ланцюгах, що обвивають народ. Письменники і учені висмоктують соки із держави, і трудящіх, які бідніють. Хоча, звичайно, науки і мистецтва потрібні: Ж.-Ж. Руссо не був мракобісом: але у дусі Просвіти указував на те, що потрібен союз правителів і народу, щоб і науки і мистецтва розвивалися так, щоб не приводити до зубожіння населення і псування вдач.
Серед інших робіт Ж.-Ж. Руссо виділяється «Міркування про походження і про підстави нерівності між людьми» (1755 р.). Тут Ж.-Ж. Руссо розвиває ідею суспільного договору, знайому нам по «Левіафану» Т. Гоббса. По думці Ж.-Ж. Руссо, людина за природою добра, а поганою стає в суспільстві. У первісному стані люди рівні, все здобувають своєю працею, і тому в первісному стані немає ні заздрості, ні насильства, ні інших негативних етичних якостей. Всі люди здорові, щасливі, і це суспільство – найщасливіша епоха за весь час існування людства. Проте колись з'явилася людина, що узяла собі деяку ділянку землі і що сказла: «Це – моє». З часом виникають і інші форми власності. З'являється залізо, зростає на цих ділянках хліб, починається торгівля, так що і хліб і залізо є зло для людства, бо приводять до нерівності.
Щоб знищити нерівність, що приводить людей до нещасть і бід, потрібно відкинути цивілізацію і повернутися в той стан блаженства, в якому існували первісні люди. Вольтер тут же відгукнувся на цей твір Ж.-Ж. Руссо і сказав, що ще не було такого твору, в якому людина так прагнула б показати свою власну дурість, і що, можливо, хтось і послідує ідеї Ж.-Ж. Руссо, і він радий би, але не може, та і вік у нього вже такий, що він раз у раз звертається до лікарів. Можна пригадати і про реакцію Ж.-Ж. Руссо на загибель Лісабона: нічого поганого в тому, що загинуло декілька десятків тисяч чоловік, він не бачить, тому що для історії іноді корисно таке самоочищення, тим більше що люди загинули з своєї власної вини – в Лісабоні були семи-поверхові будівлі, тому вони і руйнувалися, а якби люди жили в лісі, вони б цього землетрусу і не помітили.
Ж.-Ж. Руссо належить ряд художніх творів, серед них «Еміль, або Про виховання» – робота, присвячена педагогічним проблемам. Тут Ж.-Ж. Руссо застосовує принцип «назад, до природи» у області педагогіки. Ці ідеї Ж.-Ж. Руссо багато в чому випередили свій час і дотепер є досить сучасними, зовсім не просвітницькими. Сучасна педагогіка поступово відмовляється від просвітницького підходу, від того, що людина своїм розумом може абсолютно все, у тому числі і виховати і перевиховати дитину, і повертається до ідей Ж.-Ж. Руссо, який виходить із здоровіших посилок: у вихованні дитини важливе перш за все пізнання її природи; природне самовиховання – перш за все. Моральність властива дитині, вона не залежить від зовнішніх чинників. Потрібно дати можливість людині вільно, не знаходячись під примусом розвиватися, спираючись на свої природні завдатки, а не на зіпсовану розумом культуру, – і тоді виховання буде найбільш успішним. Ці ідеї про автономність, незалежності етики від культури зробили величезний вплив на І. Канта, який розвинув потім ці думки в своїй «Критиці практичного розуму».
У роботі «Еміль, або про виховання» поміщена частина «Сповідь савойського вікарія», в якій Ж.-Ж. Руссо висловлює свої релігійні погляди. Ж.-Ж. Руссо завжди заперечував проти католицького раціоналізму, виказував прагнення довести буття Бога. По Ж.-Ж. Руссо, буття Бога не можна довести, тому що Він вище за людське розуміння, Його можна тільки відчувати. Буття Бога доводиться людині серцем. Але відчуття можуть привести і до протилежного висновку – до заперечення Бога.
Такий атеїст, як Бертран Рассел, сказав: якби мені потрібно було вибирати між релігією Хоми Аквінського і релігією Ж.-Ж. Руссо, я б, поза сумнівом, вибрав релігію Хоми Аквінського. Тут хоч би все чітко і доказово – проти релігії Хоми Аквінського не заперечиш. Із релігії ж Ж.-Ж. Руссо витікає атеїзм.
Історія багато в чому показала справедливість цих положень, оскільки французькі революціонери, зокрема Робесп'єр, були послідовниками саме Ж.-Ж. Руссо. Він був першим філософом, прах якого перенесли в пантеон великих людей Франції. Робесп'єр насильницьки ввів культ Вищої Істоти, користуючись аргументуванням і думками Ж.-Ж. Руссо, який говорив не про особистого, а про християнського Бога, про якусь безособову Вищу істоту, вищій розум, кажучи словами Вольтера Вищого Геометра.
Оскільки Ж.-Ж. Руссо був переконаний, що суспільство атеїстів існувати не може, тому і релігія повинна існувати, а уряд повинен піклуватися про те, щоб релігія була міцною. Якщо люди не погоджуються із релігією, їх потрібно перевиховувати, а якщо вони упираються, їх потрібно знищити. Французькі революціонери на чолі з Робесп'єром практично запроваджували в життя ці ідеали Ж.-Ж. Руссо.
Ж.-Ж. Руссо, розвиваючи далі положення про суспільний договір, говорить, що коли люди вже відійшли від стану свободи і щастя, розуміють, що світом починають правити сильні. Ці сильні пригнічують права і свободи інших людей. Врешті-решт народ об'єднується і приходить до договору, на основі якого влада передається частині народу. Люди віддають частину своєї свободи або одній людині, або декільком людям, які ними управляють. Але при цьому вся влада залишається у народу – сувереном, по термінології Ж.-Ж. Руссо, є народ, і суверенітет народу невідчужуваний. Народу належить вся повнота законодавчої влади, а вибраним ними правителям належить тільки виконавча влада. В світі править спільна воля людей – суверенів, і якщо якась людина не підкоряється цій спільній волі, то судова влада примушує її підкорятися цій волі.
