Фоми Аквінського
Деонтологічний аспект, як вчення про обов’язок, про належне, філософсько-теологічногї концепції Фоми Аквінського, можна виділити трактуючи його твори «Сума теологій», «Про правління государів», а також у коментарях до «Політики» та «Етики» Арістотеля. Відзначимо, що мова йде про належне в душі християнина, а також про належний лад в державі, тому, з переконливістю можна стверджувати, що вчення про належний лад в державі є політичною доктриною Хоми Аквінського.
Хома увібрав у своє вчення про належний лад в державі все, що можна було увібрати без шкоди для християнських догм із вчень, які склалися до нього, зокрема із вчення Арістотеля. У вченні про належний лад в державі Хоми вплив Арістотеля, Ціцерона і стоїків поєднується з впливом традицій теологічної літератури, зокрема Августина, Альберта Великого та інших мислителів середньовіччя.
Держава, згідно з вченням Хоми Аквінського, являє собою певну частину універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Мета і виправдання держави полягає у тому, щоб надати людині належні засоби існування, дати основу для інтелектуального і морального розвитку, який, у свою чергу, повинен надавати державі допомогу в духовному вихованні християнина. Той факт, що людина, на відміну від тварини, керується не інстинктом, а розумом, робить можливим організоване суспільне життя. Цей взаємозв’язок розуму і соціальної організованості Хома виводить з божественної визначеності. До цієї ж визначеності належить і боговстановлення необхідності буття людини, як суспільної істоти. Власне, у своєму трактуванні належного ладу в державі Хома не проводить ще розмежування між державою і суспільством. Здатність до розсудливості допомагає людині у її власних турботах, вона ж робить її придатною до співробітництва на розумній основі у людській спільності. Це співробітництво охоплює не тільки представників одного покоління, одного народу, але й людей різних країн і епох. Саме ця здатність до розсудливості дає кожному поколінню можливість процвітати, спираючись на успадковані багатства і досягнення попередників, і залишати наступним поколінням те, що не вдається вдосконалити власними зусиллями. Саме розсудливість, розум є, на думку Хоми Аквінського, основою прогресу інтелектуального, духовного, суспільного.
Згідно з Хомою, держава, як форма закономірної людської спільності і співробітництва, виникає з потреб «природи» і «розуму». Такою ж природно-необхідною стає у людській спільності і об’єднуюча її влада, яка відповідає закономірним потребам людської природи бути моральною, розумною, релігійною, соціальною істотою. Для того, щоб спільно жити і працювати, необхідний авторитет, який би скеровував кожного члена суспільства на досягнення спільного блага, тобто влада.
У своїй класифікації форм правління Хома знаходиться під помітним впливом Арістотеля, виділяючи три чисті форми: монархія, аристократія і політія, і три спотворені: тиранія, олігархія і демагогія (демократія). При цьому, розмежовуючою ознакою є моральний характер правління, відповідно до якого розрізняється правління справедливе (правильне, розумне, належне) і правління несправедливе – з точки зору загального блага, як мети суспільства. За цією ж ознакою він проводить розмежування між владою «політичною» та «деспотичною».
Політична влада існує там, де (при правлінні одного або кількох осіб) виконуються закони і договори. Влада деспотична нічим не обмежена і подібна до влади власника над рабами. Хома Аквінський виділяє ще й третій різновид влади – королівську владу – це влада правителя, який опирається не на закони, а на мудрість, причому в цій мудрості правитель знаходить виправдання своїм діям, бачить в ній «свою свободу». Власне, такий володар виступає не тільки як правитель держави, але і як її творець.
В державній владі Хома виділяє три головні моменти: по-перше, відношення пануючих до підданих і можливість встановлювати закони; по-друге, набуття влади; по-третє, користування нею. Таке виділення різних моментів влади необхідне йому для того, щоб підкреслити людський аспект в набутті і користуванні державною владою. Згідно з Хомою, влада, за своєю суттю, має божественний характер, але це не стосується її набуття і користування, оскільки як набуття, так і користування владою може виявитися таким, що суперечить божій волі. Первинним джерелом людської влади, яка вручається одній або кільком особам, є політична спільність людей, народ.
Ідеальною формою правління Хома Аквінський, слідом за Арістотелем, Полібієм і Ціцероном, вважає змішану з трьох «чистих» форм, при якій монарх уособлює єдність, аристократія – перевагу належних заслуг, а піддані (народ), також задіяні в державному управлінні, служать гарантією соціального миру і згоди.
Хома Аквінський розрізняє два види людських спільностей: спільність людей в державі і спільність віруючих у церкві. Держава регулюється правилами правління, і влада обмежена законами, а також «волею народу», на яку правитель повинен необхідно зважати. Тому, наприклад, Хома виправдовує непокору тим монархам, які узурпували владу або примушують підданих до неправедних дій. При цьому, у випадку нестерпної тиранії правомірним є, за Хомою, навіть тирановбивство, тобто народ в інтересах загальної користі і порядку має право повстати проти тирана і скинути його. В цій боротьбі проти тирана народу належить діяти за «загальним рішенням», яке спрямоване на обмеження влади тирана або його усунення.
Значне місце у вченні Хоми Аквінського посідає проблема права і закону. У трактуванні Хоми, бог (обов’язок) – першопричина всього, у тому числі і людського буття і людських дій. Разом з тим, людина – істота розумна, наділена вільною волею, при цьому розум (інтелектуальні здібності) є основою всякої свободи. Неможливо, підкреслював Хома, бажати того, що до цього не було пізнане. Згідно з природним порядком, інтелект передує волі, він первинний. Розумна діяльність, згідно з концепцією Хоми, потребує такої вільної волі, яка, спираючись на розум і пізнання, спрямована на здійснення визначених цілей добра і блага. Хома, власне, і розуміє закон, як обов’язок слідування божественній цілі, належний порядок її реалізації.
Свобода людини, свобода її волі виявляється, у трактуванні Хоми, проявом міри, ступеня розумності людини, міри пізнання нею вищих (божественних) цілей свого буття і діяльністю відповідно до необхідних правил, які диктуються цими цілями і випливають з них. З огляду на це, Хома принципово відрізняється від Августина, який визнавав вільну волю, як начало зла і прояв гріховності людини. Згідно з концепцією Хоми, вільна воля – це добра воля. Він вважає діяльність відповідно до вільної волі здійсненням розумності, справедливості і добра в земному житті, дотриманням божественного за своїми першоджерелами закону, який визначає необхідний порядок світобудови і людського співжиття. У світлі такої, розвинутої Хомою, теологічної концепції взаємозв’язку свободи і необхідності, опосередкованої здатним до пізнання і визначальним для людської практичної поведінки розумом, свобода повстає, як діяльність відповідно до розумно пізнаної необхідності, що випливає з божественного статусу, характеру і цілей порядку світобудови і обумовлених цим законів. Власне, його розумінням вільної волі та свободи обумовлюється і розуміння обов’язку громадянина в державі та права.
Закон є, на думку Хоми, певне правило і мірило дій, яким хто-небудь спонукається до дії або утримується від неї. Конкретизуючи свою характеристику закону, як спільного блага, мислитель підкреслював, що закон повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинен встановлюватися або суспільством безпосередньо, або тими, кому воно довірило турботу про себе. Крім того, до суттєвих характеристик закону Хома відносить і необхідність його обнародування, без чого неможлива сама його дія, як мірила людської поведінки. Загальну характеристику закону Хома визначає наступним чином, закон є певне встановлення розуму для спільного блага, обнародуване тими, хто має турботу про суспільство.
Хома обгрунтовує наступну класифікацію законів:
1) вічний закон;
2) природний закон;
3) людський закон;
4) божественний закон.
Вічний закон являє собою загальний закон світового порядку, виражаючи божественний розум і якості верховного загальносвітового спрямовуючого начала, абсолютного правила і принципу, який керує загальним зв’язком явищ і світобудови (включаючи природні та суспільні процеси) і забезпечує їхній цілеспрямований розвиток. Вічний закон, як загальний закон, є джерелом для всіх інших, які мають більш конкретний характер. Безпосереднім проявом цього закону виступає природний закон, згідно з яким вся богостворена природа і природні істоти, включаючи людину, в силу притаманним їм від природи властивостей рухаються (прагнуть) до реалізації цілей визначеними і обумовленими правилами, тобто законами їхньої природи.
Сенс природного закону для людини полягає у тому, що людина за самою своєю природою наділена здатністю розрізняти добро і зло, причетна до добра і схильна до дій і вчинків вільної волі, спрямованої на здійснення добра, як мети. Відмінність у природних (фізичних, емоційних та інтелектуальних) властивостях і якостях різних людей, різноманітність життєвих обставин і т.п. призводить до неоднакового розуміння і застосування вимог природного закону і різного ставлення до нього. Обумовлена цим невизначеність, пов’язана з неконкретністю велінь природного закону, суперечить його загальнообов’язковому і єдиному для всіх людей характерові і значенню. Звідси, тобто з існування самого природного закону випливає необхідність людського закону, який, з врахуванням потреби у встановленні визначеності і дисципліни в людських відносинах, бере під захист правила і принципи природного закону і конкретизує їх відповідно до різноманітних обставин людського життя.
Людський закон, у трактуванні Хоми Аквінського, – це позитивний закон, наділений примусовою санкцією проти його порушень. Досконалі і доброчесні люди можуть обходитися і без людського закону, для них достатньо природного, але щоб знешкодити людей зіпсутих, таких, що не піддаються переконанням і настановам, необхідні страх покарання і примус. Згідно з Хомою, людським (позитивним) законом є тільки ті людські встановлення, які відповідають природному законові (велінням фізичної і моральної природи людини), в іншому ж випадку ці встановлення – не закон, а тільки перекручення закону та відхилення від нього. Власне, Хома розрізняє справедливий і несправедливий людський (позитивний) закон.
Мета людського закону – спільне благо людей, тому законом є тільки ті встановлення, які, з одного боку, мають на увазі це спільне благо і виходять з нього, а з другого – регламентують людську поведінку тільки в її зв’язку зі спільним благом. З відповідності людського закону природному випливає також необхідність встановлення у позитивному законі вимог, які можуть бути реально виконаними, яких можуть дотримуватися звичайні, недосконалі у своїй більшості, люди. Закон позитивний повинен брати людей такими, якими вони є, з їхніми недоліками і слабкостями, не ставлячи надмірних вимог. Цим обумовлюється і однаковість вимог, які ставить позитивний закон перед всіма людьми. Таким чином, всезагальність закону означає момент рівності, тобто застосування рівної міри і однакового масштабу до всіх. Крім того, позитивний закон повинен бути встановлений належною інстанцією в межах її компетенції, без перевищення влади, і обнародуваний. Тільки наявність всіх цих властивостей і ознак робить людські встановлення позитивним законом, обов’язковим для людей. В іншому ж випадку, йдеться про несправедливі закони, які, на думку Томи, не будучи власне законами, не є обов’язковими для людей.
Хома розрізняє два види несправедливих законів. Перші, які не відповідають вимогам, які ставляться перед законом, хоча і необов’язкові для підданих, але їхнє дотримання не забороняється з огляду на загальний спокій і небажаність культивувати звичку недотримуватися законів. До другого виду несправедливих законів належать ті з них, які суперечать божественним законам. Такі закони не тільки не обов’язкові, але й повинні не дотримуватися і не виконуватися.
Під божественним законом розуміється закон, даний людям в божественному одкровенні (у Старому і Новому Заповітах). При обгрунтуванні необхідності божественного закону мислитель вказував на ряд причин, які обумовлюють необхідність доповнення людського закону божественним.
По-перше, божественний закон необхідний для вказівки на кінцеву мету людського буття, розуміння якої перевищує власні обмежені можливості людини.
По-друге, божественний закон необхідний, як вищий і безумовний критерій, яким слід керуватися при неминучих спорах про належне і справедливе, при багаточисленних людських законах тощо. По-третє, божественний закон потрібний для того, щоб скеровувати внутрішні душевні прагнення, які повністю залишаються поза сферою людського закону, який регулює тільки зовнішні дії людини. На цьому Хома робить особливий акцент і відстоює у всьому вченні про закон і право.
По-четверте, божественний закон необхідний для викорінення всього злого і гріховного, включаючи і те, що не може бути заборонене людським законом.
Хома розмежовує поняття закону і права. Право, згідно з його вченням, – це дія справедливості в божественному порядку людського співжиття. Справедливість – це одна з етичних чеснот, яка має на увазі ставлення людини не до самої себе, а до інших людей, і полягає у віддані кожному свого, йому належного. Хома розрізняє людське право, яке встановлюється людським законом, природне право, яке є спільним для всього живого, та божественне право.
У якості висновку відзначимо, що оригінальність Аквінського виявляється в тому, як він зумів пристосувати метод Арістотеля до християнської догми, піддавши його вчення лише самим незначним змінам. Аквінський вважався сміливим новатором. Навіть після його смерті багато з його доктрин були засуджені Паризьким і Оксфордським університетами. Ще яскравіше, ніж навіть здатність до оригінального мислення, в Аквінском виявляється дар систематизації. Якщо б навіть усі його доктрини були помилкові, «Summa contra Gentiles» та «Summa theologiae» все одно залишилися б значними розумовим побудовами. Коли Аквінський ставить за мету спростувати будь-яку доктрину, він спочатку формулює її, часто з великою силою і майже завжди намагаючись зберегти неупередженість. Чудові виразність і ясність, з якими він відрізняє докази, отримані за допомогою розуму, від доказів за допомогою одкровення.
