Гетьманування Ю. Хмельницького

Дивись, владу Богдан заповів сину, до 1659 поки той був неповнолітнім гетьманом був Виговський, але після повстання проти нього на Чорній Раді в ГЕРМАНІВЦІ вибрали гетьманом Юрія. (цитата з вікі)Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України. Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік, московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом.Юрій уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею(такий як у Виговського, але без Великого Князівства Руського) й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату (апробованого Козацькою радою в Корсуні) за н амовою Москви виступили деякі лівобережні полки.(До Чорної Ради 1663наказовим гетьманом був Сомко, далі Брюховецький) Хмельницький ходив на лівобережну Україну з військом з метою об'єднання України. Але був розбитий переважаючими кількістю військами Григорія Ромадановського і після цього він не міг згуртувати достатньо війська. За підтримкою Москви гетьманом обрано Івана Брюховецького. Московити видали полковника Якима Сомка Брюховецькому, який його стратив.Хмельницький на початку 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона, перебував в Корсунському монастирі. 1663 він зложив гетьманство і прийняв монаший чин в Трахтемирівському(Зарубинецькому) монастирі. Після цього встиг і в тюрмі посидіти і до турків потрапити які вирішили з користю його використати...1676 року коли Дорошенко віддав булаву турки проголосили Юрія "Князем сарматський" до 1681 він жив в Немирові і "правив", але турки зрозуміли, що він безтолковий і позбавили влади, потім він зник, дехто вважає, що турки ж і вбили!

66.Виговський та його боротьба за незалежність України. Гадяцький договір.

Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.) старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І. Виговський покладав великі надії).Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б. Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І. Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.) Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І. Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні тенденції українського суспільства (заради справедливості необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій владі і її дії часто носять деструктивний характер).Опозиційний рух проти І. Виговського очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий Запорозької Січі Я. Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського війська. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно обмежити її державні права.Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з Польщею з польського боку проводив відомий дипломат К. Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.За ним: − у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;− законодавчу владу мали виконувати національні збори;− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в російській, а за нею й радянській історіографії вона трактувалась однозначно як зрада інтересам українського народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як “великий компроміс”, визначний пам’ятник національної політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В. Смолій, В. Степанков) вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму, що було кроком назад”.До цього слід додати, що, за влучним висловом польського дослідника З. Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим паперовим документом”, оскільки Польща не бажала виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій угоді.Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької угоди кількох важливих для України положень. 22 травня 1659 р. уточнений текст угоди був ратифікований: чисельність козацького реєстру була зменшена до 30 тис. чол., унія залишалась, православні могли правити в Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – лише поперемінно з католиками тощо.Отже, плани І. Виговського зазнали краху. Навіть велика перемога над московським військом під Конотопом (липень 1659 р.) не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старшину. Широким народним масам такий різкий поворот у зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р. йшла кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним. Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, І. Виговський склав булаву на раді в Германівці (вересень 1659 р.).

67.Гетьманування І. Брюховецького.

Вперше ім’я Івана Брюховецького згадано в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року серед козаків гетьманської Чигиринської сотні під іменем «Іванець Хмельницького». За твердженням літописця Самійла Величка, старший служник Брюховецький виконував гетьманські доручення. Після смерті Богдана він супроводжував гетьманового сина Юрка до Києва для навчання в колегію. 1659 року Юрко Хмельницький, скориставшись невдоволенням козаків політикою Івана Виговського, задумав заволодіти булавою. Тому він відправив Брюховецького на Січ шукати підтримки у запорожців. І незабаром Юрко став гетьманом, але Брюховецький покинув його. Він розумів, що молодий і бездарний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Цьому заважали розбурхане, хитке становище України, неусталені політичні ідеали козацьких верхів, які створили широке поле для діяльності безпринципних людей, різних інтриганів, владолюбців, що задля своєї кар’єри, спекулювали настроєм народу, його мріями, зневажали мораль, честь і традиції. Яскравим представником такого типу козацької старшини був Іван Брюховецький. Єдиною авторитетною, безкорисливою, щиро відданою тоді Україні суспільно-політичною силою лишалося Запорожжя. Тут не було інтриг, віянь нових політичних ідей, чітких свідомих орієнтацій на нові зовнішні сили й держави. На Запорожжі далі панувало усвідомлене всім українським народом бажаня стояти за правду, волю, державну самостійність. Запорожці вороже зустрічали спроби поширення польсько-шляхетських порядків, пропольських прагнень козацької старшини, привілеїв. Всілякі спроби порушити ці народні погляди завжди мали рішучу відсіч на Запорожжі. Тому кожному владолюбцю й шанолюбцю було зрозуміло, що здобути вищий державний чин, кар’єру, захопити владу зможе лише той, хто схилить на свій бік запорожців, матиме їхню підтримку. Це добре розумів і Брюховецький Після обрання гетьманом Юрка він три роки (з 1659 по 1662) лишився жити на Січі. Брюховецький вдавав із себе щирого прихильника черні. Тим часом Юрій Хмельниченко виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах він розгубився, не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 року, за якою Україна шукала захисту Польщі. Цей учинок викликав невдоволення лівобережних полків, і вони відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві. Очолювали невдоволених ніжинський полковник Василь Золотаренко та полтавський полковник Яким Сомко. Кожний із них обливав брудом один одного перед Москвою та своїми. Таким чином обидва вони знеславили себе на Україні, втратили можливість мати булаву. Цим і скориставсяБрюховецький. Влітку 1662 року він разом із загалом запорожців прибув із Січі до табору російського князя Григорія Ромодановського. Брюховецький заявив, що не визнає ні Сомка, ні Золотаренка й запропонував Ромодановському виступити спільно проти військ Юрія Хмельницького. Перебуваючи кілька тижнів у таборі разом із Ромодановським, Брюховецький здобув у нього довір’я і таким чином викликав підозру до обох полковників-претендентів на гетьманство. Тим часом запорожці висунули Брюховецького єдиним претендентом від народу, вірного цареві. Вони ганьбили Сомка й Золотаренка, звинувачуючи їх, що вони здатні перейти на бік Польщі. Завдяки Ромодановському, цар вважав Брюховецького за найдостойнішого для Москви претендента на булаву. 1663 року цар видав указ про вибори нового гетьмана. Керувати виборами прибув до Ніжина на Україну князь Великогагін. За наполяганням Брюховецького й запорожців зібралася не козацька рада, а так звана Чорна рада, участь у якій мали взяти не тільки козаки, але й усі інші стани України. Вибори гетьмана проходили у великій метушні, серед суперечок і кривавих сутичок. Натовп запорожців і селян, розігнавши силою своїх супротивників, виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки й проголосили його гетьманом. Потім натовп кинувся грабувати майно Сомка і Золотаренка та їхніх прибічників. Наступного дня Великогагін затвердив раду й наказав ув’язнити значних козацьких старшин і разом із претендентами віддати їх до рук Брюховецького. Через кілька місяців за наказом гетьмана в Борзні були страчені на горло Сомко, Золотаренко, Йоанникій Силич. Багатьох їхніх прибічників відправили до Сибіру.Перші три роки гетьманування Брюховецького проходило в безперервних війнах із правобічним гетьманом Павлом Тетерею та поляками. В 1663—1664 роках козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро. Тим часом Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв’язанні соціальних питань. На місце страченої й висланої до Сибіру старшини він тут же поставив своїх прибічників, зміцнивши їхню владу. Кожного із них охороняла сторожа із запорожців, яких мусили утримувати навколишні мешканці. Нова старшина в жадобі збагачення й утисках народу перевершувала своїх попередників. Отже, у боротьбі за булаву Брюховецький тільки прикривався народними інтересами й прагненнями. Ставши гетьманом, він одразу ж забув про все. Тепер свою булаву він намагався тримати за допомогою страху та жорстокостей. Найменший протест закінчувався конфіскаціями, ув’язненнями, стратами. Він жорстоко покарав і ті міста, що мусили здатися королеві Яну Казимиру. В зв’язку з цим популярність гетьмана швидко падала й він бачив свій кінець з боку собі подібної старшини. Щоб захиститись од народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. 1665 року разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви, де їх шанобливо зустріли. Гетьман одружився з дочкою московського боярина, сам одержав боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Тепер він підписувався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». Оцих гетьманів, холопів і подніжків картав Тарас Шевченко у своїх творах. Одначе все це не допомогло. Івашко пішов ще далі, усвідомлюючи, що тільки суттєвими поступками російському централізму він досягне становища людини, яка потрібна московському урядові. Такими діями була і його відмова від тих статей Переяславської угоди, які забезпечували адміністративне й фінансове самоуправління Україною. Тому він віддав російським воєводам державні функції, які підпорядкували собі українські міста й оселилися в них разом із загонами війська. 1666 року гетьман передав воєводам всі полкові міста й право збирати податки з населення. Воєводи почали переписувати людей, оподатковувати їх подушним та всілякими іншими поборами від промислів, торгівлі тощо. Народ скрізь став нарікати, й почалися спалахи невдоволення проти гетьмана, полковників, воєвод, прикажчиків, збирачів податків. Становище Івашка та його прибічників ставало небезпечним. Один із них — полтавський полковник Децик загинув від гніву своїх козаків. Старшина розуміла, що хвиля народного гніву скине їх хутчій, аніж цар прийде їм на допомогу. Тому вона зважилася ВКРИТИ із тяжкого стану шляхом нових зрад, смут, як це робили їхні попередники. 1668 року у Гадяч до Брюховецького з’їхалися всі полковники на таємну раду, де вчинено спробу очолити народний рух, почати першими виганяти російських воєвод, щоб відновити свою популярність. Повернувшись додому, вони виступали проти воєвод, бо спалахнуло народне повстання, під час якого частину воєвод повбивано, а інші втекли. Цар мав підстави покарати «вірного» гетьмана за його зраду. Російські війська під командуванням Григорія Ромодановського ступили на Україну й оточили Котельву та Опішню. Брюховецький розгубився. Його запізнілий протест проти воєвод не відновив до нього народного довір’я. Івашко Брюховецький навіть вдався за допомогою до татар. З невеликим загоном найманої охорони він виїхав з Гадячого й почав, не кваплячись, рухатися назустріч начебно російським військам. На шляху зупинився біля села Диканьки в урочищі «Сербине поле». Не маючи допомоги, не знав, що чинити. Мабуть, здався б князеві Ромодановському, але тут доля завершила його кар’єру. Ще до вигнання воєвод багато лівобережних полків звернулися ’до гетьмана Правобережжя Петра Дорошенка взяти їх під свою опіку. Тепер, коли з появою російських військ небезпека збільшилась, Дорошенко, використавши запрошення, пішов допомагати Лівобережній Україні. З великим козацьким військом і загонами татар, Дорошенко переправився через Дніпро й попрямував до Опішні. На шляху він натрапив на табір Брюховецького й зупинився. Дорошенко запросив до себе лівобережного гетьмана. Хоча запорожці, що супроводжували Брюховецького, були проти цього побачення, але городові козаки й старшина змусили безсилого й безпорадного гетьмана Івашка поїхати до супротивника й майже силою потягли його туди. Тільки-но Брюховецький наблизився до могили, де, сидячи верхи на коні, чекав його Дорошенко, як із натовпу підлеглих супровідників посипалися нарікання, докори. Звинувачення посилювалося, незважаючи на прохання й умовляння Дорошенка. Натовп кинувся на Брюховецького і розшматував його тіло. Дорошенко тимчасово був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра, всієї України. Князь Ромодановський, довідавшись про долю Брюховецького, зняв облогу й одступив за межі України. Так закінчилося життя, яке було сповнене владності, інтриг, шанолюбства, колишнього служника Хмельницького — Івашка, який зневажав усі інтереси народу, України для власної вигоди. Зрадою та вбивствами супротивників він домагався гетьманської булави й боярського звання.

68.П.Дорошенко та його боротьба за возз'єднання України.

Петро Дорошенко (1627-1698 pp.) народився в Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був українським гетьманом, а батько — полковником за часів Б.Хмельницького. Здобув ґрунтовну освіту. Брав активну участь у визвольній війні, ставши одним з найближчих соратників Б.Хмельницького. Коли булава перейшла до рук І.Виговського, він уже був полковником. Перебуваючи у Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на становище в Україні. А воно було дуже тяжким. Після так званої Чорної ради в Ніжині у 1663 р. Україна поділилася на два гетьманати — Лівобережний (із гетьманом Іваном Брюховецьким) і Правобережний (із гетьманом Павлом Тетерею). Почався період кривавих заколотів та міжусобиць, які підривали силу народу, руйнували господарство, значні простори української території перетворювали в пустелю. Цей час називають Руїною. Залишившись без підтримки, Тетеря склав у 1665 р. булаву й виїхав до Польщі. Замість нього гетьманом було обрано Петра Дорошенка.Ставши гетьманом Правобережжя, Дорошенко відразу взявся за впорядкування країни, створення війська. До того ж він воював з поляками та вів нелегкі переговори з Туреччиною і Кримом.Брюховецький своєю безпринципною політикою довів край до катастрофи. У 1665 р. він першим з українських гетьманів поїхав до Москви "побачити пресвітлі очі государя". Захоплений почестями, погодився прийняти титул московського боярина, одружився з московкою, а потім підписав новий договір, згідно з яким ще більше обмежувалися права України як держави. Загони московитян мали перебувати майже в усіх українських містах, гетьман не міг без дозволу царя провадити зовнішню політику, а київським митрополитом мав бути ставленик Москви. Такий договір був тяжким ударом для України і викликав народне невдоволення. Але найбільше обурив українське громадянство мирний договір, підписаний Москвою з Польщею в Андрусові 1667 р. без участі української делегації. Напруження було таким великим, що й сам винуватець — Брюховецький — наважився виступити проти Москви. На нараді зі старшиною він проголосив розрив із Московською державою.Назрівав час великої боротьби з Московщиною, і гетьман Петро Дорошенко, бажаючи покласти край подвійній владі в Україні, увійшов з військом на Лівобережжя, скориставшись загибеллю Брюховецького. Таким чином, під владою Дорошенка опинились обидві частини України. Проте сусідні держави не бажали бачити незалежної української держави. Польща, Крим, Московщина підтримували своїх ставлеників, а також вдалися до безпосереднього втручання в українські справи.Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму, а також отримати допомогу в боротьбі з Польщею та Московією, Дорошенко уклав договір з Туреччиною (1669 p.). Завдяки допомозі Туреччини було завдано поразки Польщі. У 1672 р. Польща змушена була укласти Бучацький мир, за яким відмовлялась від претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила це як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, оволодіти Правобережжям.У 1672 р. Лівобережний гетьман Многогрішний був замінений на І.Самойловича, який 1674 р. був проголошений гетьманом всієї України. Того ж року московські війська рушили на Правобережжя і обложили Чигирин, але взяти його не змогли. Війська Дорошенка і турецькі війська завдали їм поразки. Незважаючи на перемогу, ситуація на Правобережжі була складною: турки поводили себе як загарбники, населення за краще вважало втекти на Лівобережжя, авторитет Дорошенка падав.Розчарований політикою Туреччини, Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1676 р. на козацькій раді він склав гетьманські клейноди перед І.Сірком, який присягся на вірність царю. У такий спосіб Дорошенко намагався об'єднати Україну, але вже не під своєю зверхністю. Проте московський уряд вимагав від Дорошенка присягтися безпосередньо Самойловичу. Після відмови Дорошенка московська армія знову взяла в облогу Чигирин.П.Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, виїхав і перед брамою поклав булаву. Колишній гетьман поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. Самойлович погодився. Незабаром Дорошенко оселився в Сосниці. У 1679-1682 pp. Дорошенко був за наказом царя в'ятським воєводою. Опісля, повернувшись до Москви, проживав у маєтку в селі Ярополчому Волоколамського повіту. Там він і помер.Усе життя і діяльність П.Дорошенка були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України.

69.Гетьманування П. Тетері.

1663 року, після зречення Ю. Хмельницького, гетьманом на Правобережжі став Павло Тетеря (1663-1665 pp.).Продовжуючи політичну лінію І. Виговського, спираючись на Запоріжжя й підтримку Речі Посполитої, Павло Тетеря намагався об'єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, правобережний гетьман вимагав від польського уряду:• підтвердити привілеї козацької старшини;• розв'язати церковне питання (скасувати залежність православної ієрархії від римо-католицької та повернути православним церкви, захоплені уніатами);• дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою й Волощиною;• розпочати мирні переговори з Московською державою тощо.Згодом П. Тетеря вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Я. Сомком, потім — з його наступником І. Брюховецьким, які робили спроби об'єднати всі українські землі під зверхністю московського царя.У жовтні 1663 року П. Тетеря зібрав 24-тис. козацьке військо, заручившись підтримкою союзників розпочав воєнні дії. Протягом листопада 1663 - січня 1664 pp. польсько-українські війська й татарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України. Однак селянські виступи проти польської шляхти незабаром змусили П. Тетерю повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московських військ, очолюваних Г. Ромодановським, та полків лівобережного гетьмана І. Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу.Після відступу коронних військ та з появою на Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком становище П. Тетері значно ускладнилося. Водночас і кримські татари намагалися заволодіти Правобережною Україною й підпорядкувати її ханові Мохаммеду-Гірею IV. Навесні 1664 року П. Тетері вдалося за допомогою польських військ під командуванням С. Чарнецького примусити І. Брюховецького разом з московськими військами відступити на Лівобережжя.Після невдалих воєнних дій гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Він вимагав від польського короля:• дозволу на переговори з Москвою;• усунення кількох представників польської адміністрації на Правобережжі;• звільнення з ув'язнення Ю. Хмельницького й митрополита Й. Тукальського-Нелюбовича.Протягом 1664-1665 pp. П. Тетеря намагався опанувати ситуацію. Погіршувало ситуацію те, що, ведучи постійну боротьбу з противниками, гетьман не міг розраховувати на широку підтримку українського народу, оскільки частина населення ставилася до П. Тетері неприхильно. У липні 1665 року, зневірившись у подальшій боротьбі, П. Тетеря призначив наказним гетьманом М. Ханенка, проте до самої смерті так і не зрікся гетьманства.Разом з невеликим почтом він виїхав до Польщі, оселився й жив у Варшаві. У 1667 році він уступив до Львівського ставропігійного братства.За правління короля Міхала Вишневецього П. Тетеря зазнав численних переслідувань з боку польських магнатів — його маєтки були конфісковані, а він сам засуджений до вигнання з країни. Деякий час П. Тетеря жив у Молдові. У квітні 1671 року П. Тетерю отруїли. Похований він, імовірно, в одній з православних церков Едірне.

70.Гетьман І. Самойлович та його боротьба проти татарську -турецької загрози.

1672 року лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного і на Конотопській раді обрала гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, якого підтримала Росія.Конотопські статті. 17 червня 1672 року після обрання на загальній козацькій раді в Козачій Діброві поблизу Конотопа гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича між гетьманським урядом і царською адміністрацією був підписаний договір. Ця угода проголошувала основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. Під час підписання статей було присутнє московське посольство на чолі з Г.Ромодановським, свідками також стали архієпископ Л. Баранович, генеральна й полкова старшина, козацькі війська (4 тис. осіб) і делегація ніжинських міщан. Конотопські статті, які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 року з деякими доповненнями. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики:• новообраному гетьманові заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П. Дорошенком;• лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі;• гетьманська влада значно обмежувалася на користь старшини;• гетьман не мав права позбавляти старшину урядів або карати їх без згоди старшинської ради чи вироку військового суду.Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.17 березня 1674 року І. Самойловича проголосили гетьманом усієї України. Новий гетьман готував похід проти П. Дорошенка. Десятки правобережних полків визнали І. Самойловича своїм гетьманом. У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського та козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем уступили на Правобережжя й узяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Протягом двох тижнів гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу П. Дорошенку до Чигирина підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила армію І. Самойловича й московські війська відступити.Правобережна Україна знову перейшла під владу П. Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон місцеве населення. Мешканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет гетьмана серед українського населення падав.Спостерігаючи таку ситуацію, розчарований політикою Туреччини П. Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1676 року на козацькій раді в Чигирині він склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Проте московський уряд вимагав від П. Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра й у присутності І. Самойловича та Г. Ромодановського, від чого П. Дорошенко рішуче відмовився.Восени 1676 року 30-тис. московська армія разом з полками Івана Самойловича знову обложила Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв двотисячний загін стрільців. Після кількагодинного запеклого бою П. Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір (За «Довідником з історії України»).Іван Самойлович (?-1690) Гетьман Лівобережної та Правобережної України (1674—1687). Походив із сім'ї священика з Ходоркова на Житомирщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Очолював козацькі війська під час боротьби з турецько-татарською навалою у 1677 та 1678 pp. Козацька старшина звинуватила І. Самойловича в зраді. У липні 1687 р. заарештований і засланий до Сибіру

71.Доба гетьмана І. Мазепи.

У 26 липня 1687 р. гетьманом було обрано Мазепу. Тут же підписується нова угода з Москвою —Коломацькі статті: - Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина – скидати гетьмана;-гетьманському урядові заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами; -в Батурині передбачалось розміщення полку московських стрільців; -схвалювались змішані шлюби. У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У зовнішній політиці Мазепа проводивПромосковську політику. У кінці 17 ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. (У 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною). У 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Арешт Палія. Мазепа затвердився на Правобережжі. Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-Петербурга. У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Мазепа починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин. Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. Під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

72.Пилип Орлик. “Пакт і Конституція...”.

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства:- Проголошувалось, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування.- Обумовлювалась цілковита незалежність від Московії.- По закінченні війни мають бути повернені з Москви всі невільники-українці.- Україна визнавалась республікою, де гетьманська влада обмежувалась постійною участю в Генеральній Раді.- Передбачались регулярні збори Генеральної ради (тричі на рік).- Гетьманові заборонялось підтримувати секретні зносини з іншими державами та здійснювати таємне листування.- Запроваджувався Генеральний суд для розгляду справ про кривди гетьманові та провини старшини.- Державна скарбниця і майно підпорядковувались генеральному підскарбію. Фінансові справи мали розв’язуватись тільки Генеральною Радою.- Протекторат Швеції.- Державною релігією оголошувалось православ’я, а Київська митрополія могла вийти з підпорядкування московського патріарха.- Спеціальній комісії належало здійснювати ревізію повинностей населення.

73.Ліквідація Гетьманщини в Україні.

У 1722 р. після Скоропадського було утворено Малоросійську колегію (до 1727) у складі 6 офіцерів російських полків, на чолі з бригадиром Вельяміновим. Повноваження: Мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та полкової старшини, контролювали встановлення та стягання податків до царської скарбниці, розквартирування російських солдатів і офіцерів в Україні, здійснювала контроль за діяльністю Генеральної канцелярії і т.к. Відновлення гетьманства було спричинене напруженістю у російсько-турецьких відносинах. Данило Апостол(1727-1734). Правління гетьманського уряду (1734 – 1750), яка складалась з 3 росіян і 3 українців. Відзначалась влада нехтуванням прав усіх верств українського народу, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньох ситуації. Відновлено з причини напружених російсько-турецьких відносин. Кирило Розумовський (1750-1764) У 1764 р. К. Розумовського змусили подати прохання про відставку. Натомість Петра Рум’янцева призначили генерал-губернатором Лівобережжя. Виконувати свої функції Рум’янцеву допомагала друга Малоросійська колегія (складалась з 4 російських урядовців та 4 старшин): жорстоко карались всілякі прояви автономізму; слухняним пропонували спокусливі посади в імператорському уряді, обіцяли зрівняти у статусі з російським дворянством.

Слобожанщина постійно зазнавала централізаторського й русифікаторського тиску, але особливо у 60-х рр.: протягом 1763-64 рр Сумський, Охтирський, Харківський, Острозький та Ізюмський полки реорганізували на регулярні гусарські. У 1765 р царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. Натомість з’явилась Слобідсько-Українська губернія, яку у 1780 р. реформували у Харківське намісництво. У 1775 р. Відбулась і ліквідація Запорізької Січі. Причини: висока ймовірність унезалежнення Запоріжжя; побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством; відпала потреба; У 1781 царська влада ліквідувала в Лівобережній Україні полково-адміністративний уряд. З’явились три намісництва – Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське. У 1783 р. замість славетних козацьких полків утворили 10 кавалерійських регулярних (Україна втратила власні збройні сили). Це все зумовило знищення автономії Гетьманщини.

74.Відродження національної свідомості українського народу.

Особливості українського Відродження: 1) На території Гетьманщини не було великого захоплення фольклором 2) Відродження почалось в Наддніпрянщині (Підросійській Україні). З середини 19 с. центр – Галичина 3) Провідною верствою відродження є греко-католицьке духовенство, а не інтелігенція. 4) Тут відродження було ініційовано з гори, урядовими рефорами. 1 етап, академічний (кінець 18 ст. - 1840): - Невеличка групка інтелектуалів починає збирати фольклорні та історичні пам’ятки – Друкуються перші твори живою народною мовою – Друкуються перші українські періодичні видання, збірки пісень – Формується українська національна ідентичність (носій цієї ідентичності – не народ, а дворянство, духовенство). Події: праці Каменьского «Історія малої Росії», «На території Західної України» Д. Зубрицького. Збірки пісень: Максимович «Історичні пісні і думи», «Граматика» Павловського. Періодичні видання: «Український альманах», «Запорожская старина». Діяльність масонських товариств, літературних гуртків, клерикального товариства, діяльність Руської трійці (1833-1837). Заснування університетів: Львівський (1784), Харківський (1805), Святого Володимира (1834). 2 етап, культурно-освітній (1840 р – кінець 19 ст): - Створюються громадсько-політичні організації, наукові товариства, публікуються численні періодичні видання – Відбувається перехід від збирання матеріалів, які підтверджують існування українського народу до перетворення їх в систему ідей – Інтелігенція бореться за українську мову – Національна ідентичність поширюється на широке коло українців – Зароджується ідея політичної самостійності. Події: Кирило-Мефодіївське братство (1846 – 1847), перша політична організація в Зх Україні 1848 – «Головна руська рада», яка вимагала поділу Галичини на польську й українські частини. Наукові інституції (Наукове товариство ім.. Шевченка (1892)). Виникає «Просвіта» 1868. Видання «Кобзаря» Шевченка 1860 р. Громади старі й молоді, займались просвітницькою діяльністю. 3 етап, політичний (кінець 19 ст – 1917 (1991)): - Формування політичних партій – Масові форми національного, політичного й соціального руху – Зародження ідеї самостійної України. Події: Перша політична партія 1900 р. в Наддніпрянській Україні в Харкові – Революційна українська партія (РУП). Засновники: Д. Антонович, Єфремов, Петлюра, Міхновський, Русов. Всі партії були автономістськими, за винятком однієї – НУП (нац. укр. партія), яке очолював Міхновський. Партія виступала на незалежність України з самого початку. В Західній Україні перша політична партія 1890 р. – РУРП (Русько-українська радикальна партія), засновниками якої стали Франко і Павлик. Братство Тарасівців виступало за ідею повної державної незалежності України. Не створили партії

 

75.Рух декабристів в Україні.

До причин появи декабристів належить:

по-перше, вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи, прав людини, які поширились після Великої французької революції серед передової частини інтелігенції і дворянства;

по-друге, усвідомлення значною частиною дворянських офіцерів, що побували на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинених європейських країн.У 1816 р. в Петербурзі виникає перша декабристська організація - Союз Порятунку. Вона існувала недовго, і вже у 1318 р. в Москві замість неї був створений Союз благоденства. На Україні в цей час існувала Тульчинська управа Союзу на чолі з Павлом Пестелем, членами якої були Сергій Волконський, Володимир Раєвський, Олександр Барятинський та ін.В 1821 р. декабристи здійснили реорганізацію своїх об'єднань і створили дві організації – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з осередком в Тульчині. Південне товариство для керівництва обрало Директорію в складі Павла Пестеля, Олександра Юшневського і Микити Муравйова заочно, як представника Петербурга. До товариства вхопило більше ста чоловік, які об'єднувались в три управи - Тульчинську, Васильківську і Кам'янську.Основний програмний документ товариства (пестель) - "Руську правду", в ньому були визначені такі завдання декабристського руху: а) повалення в імперії самодержавства і встановлення республіки; б) скасування кріпосного права і наділення селян землею без викупу; в) ліквідація станів.запровадження політичних свобод і рівності всіх громадян; г) повна свобода торгівлі і промисловості. Майбутня держава мала бути унітарною, Україна входила до неї як окрема область. Водночас у 1823 р. в Новограді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, на чолі якого стали брати Петро і Андрій Борисови, а також польський дворянин Юліан Люблінський. Програма товариства викладалася у двох документах - "Правилах" і "Клятві", що передбачали: а) визволення всіх слов'ян і об'єднання їх у федерацію; б) ліквідацію монархічних режимів і встановлення демократичного устрою; в) скасування кріпацтва і станових привілеїв. Досягти цієї мети товариство сподівалося організацією військового повстання за участю народних мас. Цим його програма істотно відрізнялася від завдань, які ставило Південне товариство. Проте і ця декабристська організація була непослідовною у вирішенні національного питання: серед слов'янських народів - членів федерації - не згадуються ні українці, ні білоруси. У 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян, що налічувало вже близько 60 членів, розпочало переговори з Південним товариством і домовилось про входження до його складу.14 грудня 1825 р. декабристи Північного товариства підняли повстання на Сенатській площі в Петербурзі, але воно було придушене новим царем Миколою І. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання, оскільки ще 13 грудня було заарештовано керівника цієї організації Павла Пестеля. А посланець із Петербурга прибув на Україну з запізненням. 29 грудня Васильківська управа на чолі з Сергієм Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку під Києвом. Виступ почався в селі Трилісах. Був складений "Православний катехізис" із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад і знищити кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але 3 січня 1826 р. поблизу с. Устимівки повстання було придушене вірними урядові військами з допомогою артилерії.Суд над декабристами, що відбувся у Петербурзі, близько сотні засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Серед п'ятьох декабристів, які вироком суду було повішено, троє були керівниками Південного товариства П. Пестель, М.Бестужев-Рюмін та С. Муравйов-Апостол. Солдатів покарали шпіцрутенами і відіслали на Кавказ, де тривала війна з горцями.Причинами поразки декабристів були:по-перше, відсутність підтримки повстання з боку народних мас;по-друге, нерішучість керівників повстання у вирішальний момент, коли потрібно було перейти до наступальних дій.Однак виступ декабристів був першою спробою повалити російське самодержавство, і він надихав наступні покоління борців на продовження боротьби. Помітним був вплив декабристських ідей, особливо Товариства об'єднаних слов'ян, на український визвольний рух.

76.Кирило-Мефодіївське товариство.

Слід відзначити, що під час існування декабристської організації на Україні виникло національне "Малоросійське товариство", осередки якого існували в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжені і деяких інших містах. Це товариство знаходилось в процесі формування і не опрацювало чіткої програми дій. Політичне життя на Україні розвивалося й набирало силу дуже повільно. Передусім це було зумовлено репресивною шовіністичною політикою царизму щодо будь-яких проявів невдоволення українцями. Але в 1840-х роках революційно-демократичні настрої серед інтелігенції посилюються завдяки діяльності Т. Г.Шевченка. Шевченківська вільнолюбива, демократична поезія мала і високу естетичну цінність, була глибоко народною і написана літературною мовою найвищої проби. Твори Шевченка вплинули на згуртування молодих людей, зв'язаних зі студентами університету. Саме з них юрист М. Гулак, вчитель В. Білозерський, О. Маркович створили в грудні 1845 р. першу таємну українську політичну організацію "Кирило-Мефодіївське" братство. В 1846 р. в ньому було 12 учасників: вчитель П. Куліш, історик М. Костомаров, та інші. З членами товариства підтримували зв'язки близько 100 чоловік. Білозерський і Костомаров І розробили основні програмні документи організації, в яких ставились завдання ліквідації царизму і кріпосництва, досягнення самостійності України, створення республіканської федерації слов'янських народів на підставі їх дружби, національного рівноправ'я і широкої автономії кожному народу, ліквідації станів, досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності людей та ін. "Товариство" виступало за необхідність спиратися на широкі верстви населення у "виборюванні свободи України. Але З березня 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова члени "Кирило-Мефодіївського товариства" були заарештовані, їх засудили до різних строків ув'язнення. Найжорстокіше царизм розправився з Т. Г.Шевченком, якого віддали рядовим в солдати без права писати та малювати. Лише через 10 років він отримав свободу уже після смерті царя Миколи І.Історичне значення "Кирило-Мефодіївського товариства" полягало в тому, що його ідеї, як і ідеї декабристів, носили прогресивний, революційний характер. Таким чином, народжувана в першій половині XIX ст. нова українська інтелігенція усвідомлювала необхідність згуртування сил для рішучої боротьби проти політичного, соціального і національного гноблення царизму.

77.Українське національне відродження в Західній У країні. “Руська трійця'

Руська трійця. Діяльність Руської трійці (1833 – 1837) – нелегальне літературне просвітницьке угрупування, членами якої були студенти Львівського університету: Шашкевич, Вагилевич, Головацький. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували й завжди говорили лише українською мовою. Саме за це їх спольщені товариші називали Руською трійцею. Входили і інші однодумці. Мета: поширення української національної свідомості і розширення сфери вживання української мови. Починають ходити в народ, записувати пісні. Шашкевич підготував першу читанку для діточок. Всі троє проповідували українською мовою. Видали декілька літературних збірок, серед яких – «Русалка Дністрова» 1837 р. стараннями Головацького, яка була надрукована в Будапешті. В ній були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривале героїчне минуле, заняття і побут, культуру українського народу. Трійцю заарештували у 1837 р. і трійця припинила свою діяльність.В першій половині XIX ст. населення західноукраїнських земель, що було під владою Австрії та Угорщини, теж знаходилось в тяжкому становищі. Тут на початку століття проживало десь 2.3 млн. чол. Відірваність їх від основної маси українського народу, постійне політичне, соціальне, національне і економічне їх гноблення гальмувало хід вільного цивілізованого розвитку, яким йшли європейські країни і Провідну роль в житті народу Західної України відігравали німці, поляки, угорці, румуни. Внаслідок ряду причин, насамперед асиміляторських зусиль і шовіністичної політики правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалась.Сільське господарство, що займало провідне місце в економіці Західної України, знаходилось на низькому рівні розвитку, бо носило екстенсивний характер. Малоземелля українських селян, примітивні засоби виробництва, великі феодальні повинності зумовили низьку продуктивність землеробства.Регулярні недороди основних культур прирікали населення на постійні злидні і голодну смерть.Промисловість в західноукраїнських землях знаходилась на відсталому ремісничо-мануфактурному рівні. Мануфактури працювали в основному в панських маєтках. Кількість мануфактур в містах з найманою робочою силою залишалась незначною. В 30-40-х роках XIX ст. намітилось деяке промислове піднесення, почалось використовування механічних двигунів. Проте переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмувалось дискримінаційними заходами уряду та всевладдям великих землевласників.В 30-40-х роках авангардом національного руху виступало громадсько-культурне об'єднання "Руська трійця" засновниками якої стали Маркіян Шашкевич та Яків Головацький, Іван Вагилевич, що були в той час студентами Львівського університету. У виданому трійцею альманасі "Русалка Дністрова" та інших творах, орієнтуючись на передові демократичні ідеї, вони виступали проти політичного, економічного і духовного гноблення українського народу, домагаючись, щоб він відчув "гідність свою і свою силу". Вони боролись за возз'єднання українського народу проти політики денаціоналізації українців і латинізації української писемності, популяризували найкращі сторінки минулого українського народу, поширювали твори Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша та ін.Селянство Західної України постійно вело боротьбу проти феодальної експлуатації, відмовлювалося виконувати повинності, піднімало повстання Одне з таких повстань сталося в 1846-1848 рр. під проводом Лук'яна Кобилиці.Під впливом революції 1848-1849 рр. в Австрійській Україні було скасовано кріпосництво і феодальні повинності селян. Посилився автономістський рух за виділення Східної Галичини в окрему автономну провінцію. Ці ідеї активно відстоювала утворена у Львові "Головна Руська Рада", яка проіснувала до 1857 р.Отже, становище людей, які проживали на зх.земель було досить-таки тяжким, однак їх прагнення до розвитку та кращого життя, піднімало всіх на боротьбу з існуючим ладом та відстоювання своїх інтересів.

78.3ахідноукраїнські землі в австрійській революції 1848-1849рр.

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалежних країн вимагали демократії, політичної рівноправності вcix класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в icтоpію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської iмпepiї Відні. Активними учасниками революції 1848—1849 рр. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 р., майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії.За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залишалися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але були зобов’язані платити за них поміщикам на основі «добровільних угод». Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще п’ять років.2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським. Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації — Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (РС), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та Революційні події 1848—1849 рр. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 рр., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 рр. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

79.Соціально-економічні реформи в Російській імперії п другій половині XIX ст.

Поразка у Кримській війні 1853—1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу, яким проголосив скасування кріпосного права. Оскільки в більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу* До того ж поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.Серйозні зміни в економічному житті зумовили необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60—70-х років було проведено низку адміністративно-політичних реформ, які охопили основні складові життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.За земською реформою в усіх українських губерніях, крім Правобережжя були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів— земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо.Важливе значення мала судова реформа, за якою запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі.Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли віку 20 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.Згідно з освітньою реформою запроваджувалася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій — класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.Одночасно з деякою лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 p. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. Одночасно діяла церковна цензура. Збільшувалася кількість промислових підприємств, активно розвивався транспорт, зокрема залізничний і водний. У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри, розвивалась промисловість.. Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку посідала в Російській імперії одне з перших місць. Однак її економіка значною мірою мала однобокий характер. Особливістю економічного розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Тому з 70-х років в Україні гострого характеру набирає анти-поміщицький селянський рух. Ще більше він посилився наприкінці XIX ст.: за неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. відбулося понад 150 заворушень селян.Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, які спонукали їх до боротьби за свої права. Отже, Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили в Україні процес формування індустріального суспільства

80.Реформи в Австро-Угорській Імперії в середині то другій полонині XIX ст.

Загострення внутрішніх суперечностей та активізації революційних рухів у зв'язку з так званою весною народів 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ.Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробництво продовжувало залишатися на мануфактурній стадії. Не лише промисловості, а й сільському господарству, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, заважало кріпосництво. Селяни змушені були виконувати панщину та інші феодальні повинності. Кульмінацією селянського руху стали антифеодальні виступи селян у 1846—1848 pp., що охопили всю Галичину. Хоча повстання було придушено, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв Австрії.Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції і навіть для деяких представників шляхти стало цілком очевидно, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в їхніх маєтках, безнадійно застаріли. Тому ще австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів, згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичини мали реформи її сина Иосифа II.Однак ще залишалася, особливо в таких відсталих частинах Австро-Угорської імперії, як Галичина, панщина. Власне, ця ненависна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян під час революції 1848 р. Тоді імператор Фердинанд І 16 квітня 1848 р. видав історичний патент, яким скасовувалася панщина в Галичині. 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено і на Буковину. А за імператорським патентом 2 березня 1853 р. стало також вільним селянство Закарпаття. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Попри всі зміни, Західна Україна залишилася землеробською. В аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння. Поміщики позбавляли селян лісів, сіножатей. Західноукраїнські селяни сплачували непосильні викупні платежі, податки, відбували всілякі повинності. Економічний тягар, який лежав на плечах трудівників, змушував значну частину селян Закарпаття вже з 70-х років, Східної Галичини і Буковини — з 90-х років XIX ст. емігрувати в США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрянську Україну та на Балкани. Незважаючи на це, еволюція сільського господарства в напрямі до ринку відбулася швидкими темпами, особливо в панських маєтках. На початку XX ст. у Галичині 43% великої земельної власності займали магнатські латифундії площею більш як 10 тис. моргів. У Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної їх чисельності) належало 45 % землі.Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк та ін., а також селянська постачально-збутова кооперація. У 1913 р. в Галичині діяло лише українських 1300 кооперативів, близько 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті. Скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їм машини, насіння, добрива, кооперативи сприяли розкладу патріархальної залежності селянських господарств, залученню їх, насамперед заможних, до ринкових відносин.Політичний вплив здійснених урядом реформ став відчутний і в промисловому виробництві, особливо в 70—80-ті pp. XIX ст., що були періодом становлення фабрично-заводської промисловості краю. Проте, залишаючись тривалий час аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, західноукраїнські землі майже не мали важкої промисловості. Крок уперед зробило лісохімічне виробництво. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.Розвиток згаданих галузей виробництва значною мірою стимулював залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х років західноукраїнські землі мали залізничне сполучення із Західною Європою. 1864 р. залізничну колію із Заходу було доведено через Краків і Перемишль до Львова, 1869 р. — до Чернівців, а у 80-х роках — через Стрий — на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з підросійською Україною. Це сприяло подальшому розвитку промисловості й торгівлі.Разом з утвердженням ринкових відносин зростали міста Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Коломия, Перемишль, Ужгород, Мукачеве та ін. У 1880—1910 pp. чисельність жителів 19 галицьких міст збільшилася на 62,8 %. Найшвидше зростало населення Львова. У 1910 p., порівняно з 1850 p., воно збільшилося майже втричі.Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії.

81.Утворення українських політичних партій.

3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські політичні партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, у Галичині. У 90-х pp. XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії:-Русько-Українська радикальна партія;-Українська національно-демократична партія;-Українська соціал-демократична партія.Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Iван Франко,Михайло Павлик,Є. Левицький та ін. У своїй діяльності РУРП прагнула