Князювання Данила Романовича Галицького. 2 страница

31.“Велике княжіння Руське”. Свидригайло.

1386 року разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом, узявши ім’я Болеслав. Володів Витебським уділом, 1400 одержав Поділля (як лен, пов’язаний з Польщею), перед 1408 — князь брянський. У 1408 на чолі групи сіверських і верховських князів та бояр перебрався до Московщини.1409 року покинув московську службу й повернувся до Литви, де був схоплений і ув’язнений у Кременці. 1418 року звільнений князем Дашком Острозьким.Воював із Великим князем Вітовтом і Ягайлом (за допомогою німецьких хрестоносних лицарів, Москви і Молдавії). 1420 року дійшов з ними до згоди і одержав Новгород-Сіверський і Брянський уділи.Після смерті Вітовта у жовтні 1430 року його наступником став молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович, сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. Підтриманий білоруськими та українськими маґнатами й шляхтою, а також литовськими вельможами, що хотіли позбутися залежності від Польщі, був проголошений Великим князем Литовським.1431 року він виступив проти Ягайла, який влітку здобув Кам'янець, Володимир і взяв в облогу Луцьк. Воєнні дії між військами Свидригайла і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир’я. 1432 почав війну з Польщею за володіння Поділлям.Орієнтація Свидригайла на православну українську й білоруську шляхту, зумовила невдоволення литовських феодалів-католиків, які підняли в Литві повстання проти Свидригайла й проголосили Великим князем Литовським стародубського князя Сигізмунда I Кейстутовича (брата Вітовта).Наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського точилась Громадянська війна у ВКЛ (1432-1435), й фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло.Щоб відтягнути від Свидригайла українську і білоруську шляхту, Ягайло і Сигізмунд формально зрівняли в правах православних з католиками (1432). Це дещо ослабило сили Свидригайла, який продовжував боротьбу за великокняжий престол, але зазнав великої поразки над р. Святою (біля Вількомира в Литві) 1435 р. Цю битву за масштабністю історичного значення сучасники порівнювали з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Ця битва стала причиною того, що православна і білоруська шляхта в Україні різко втратила свої позиції. Українські замки займали польські гарнізони, польські магнати отримували за службу землі переможених, посилився відтік людей до Дикого Поля і т. д. Все це дає підстави твердити, що саме ця битва майже через два століття призвела до Визвольної Війни.Свидригайло покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440). Якийсь час він зберігав владу на українських землях Великого Князівства Литовського з титулом Великого князя Руського, але після 1438 володів тільки Волинню, Східним Поділлям та Київським князівством.Перманентна війна тривала до 1440-х р., коли від рук змовників, очолюваних Волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, загинув князь Сигізмунд.

32.Люблінська унія та включення українських земель до складу Речі Посполитої.

1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою. Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М.С.Грушевського, “…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і хитрощів”.Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності. Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство. Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем.Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець). Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал. Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів. Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного”.Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам. Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії. Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

33.Соціально-економічне та політичне становище українських земель у складі Речі Посполитої.

Українські землі у складі Речі Посполитої були розподілені на 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське. З 1618 р. приєдналося Чернігівське воєводство, яке було відвойовано у Московського царства. Воєводства розподілялися на повіти. Усі посади переважно займали поляки-католики. Номінально у Волинському, Київському та Брацлавському воєводствах діяли Литовські Статути та українська мова у діловодстві. Фактично поляки згортали автономію, що стало згодом причиною загострення національних проблем.З приєднанням до Польщі нових українських земель різко посилили на ці землі експансію польські феодали, до яких приєдналися й українські магнати Волині.Найбільші воєводства фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина – Вишневецьким і Збаразьким. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. Незважаючи на те, що фактично ці землі були заселені селянами й козаками, польські й українські магнати та шляхта силою привласнювали їх.Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В ХVІ – першій половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником був Києво-Печерський монастир. Після Брестської унії почали зростати землеволодіння уніатської церкви. Великим землевласником була і католицька церква, лише у Волинському воєводстві вона мала 2094 дими (селянські господарства).Експансія на українські землі мала своїм наслідком утворення фільварків. Завдяки розширенню фільваркового господарства набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості, зокрема, на Східне Поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Район найбільш розвиненого землеробства становили Белзьке, частково Руське воєводство, Холмська земля, Західне Поділля і Волинь. Тут домінувало трипілля, застосовувалося природне добриво. У степових районах панував переліг, а в Поліссі і Лівобережжі – вирубне землеробство.Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався важкий з залізним лемешем плуг, а тягловою силою – воли. Легкі ґрунти обробляли сохою, в яку впрягали коня. Головними сільськогосподарськими культурами була пшениця (вирощувалася переважно у фільварках та йшла на експорт), жито, ячмінь. Посівні площі останнього збільшувалися у зв'язку з розвитком броварництва.Головними технічними культурами, як і раніше, залишилися льон та коноплі. Водночас підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. У Подільському, Брацлавському і Волинському воєводствах закладалися спеціальні хмільники.Успішно розвивалося тваринництво, спостерігалася спеціалізація районів. Так, на Київщині, Волині, Поділлі, Чернігово-Сіверщині розводили велику рогату худобу та свиней, в гірських районах – основну галузь становило вівчарство, у передстепових і степових районах – табунне конярство. Козацькі зимівники, які знаходилися за Дніпровськими порогами, повністю перетворювалися на скотарські господарства.У фільварках волів ставили на відгодівлю, поширювалося молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець, птахівництво (з ХVІІ ст. з’являються спеціальні пташники для гусей, качок, курей, індиків).Успішно розвиваються промисли. Зокрема, на Поділлі, Галичині, Волині і Південній Київщині – рибальство, будуються рибні ставки, на Поліссі і в Карпатах успішно розвивається разом з бортництвом пасічне бджільництво, не втратило свого значення і мисливство.Розвиток фільваркового господарства призвів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Селянські наділи скорочуються, зростає чисельність малоземельних та безземельних селян (підсусідків, загородників, комірників тощо), поглиблюється майнова нерівність та збільшуються повинності. В районах розвиненої фільваркової системи панщина досить швидко перетворюється на головну повинність. Погіршується правове становище селянства. Так, третій Литовський статут 1588 р. завершує юридичне оформлення кріпацтва в Україні. Водночас слід зазначити, що селянство південних та південно-східних українських земель продовжувало залишатися вільним.Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. сприяло появі нових міст та зростанню старих. Так, у 40-х рр. ХVІІ ст. в Україні налічувалося вже близько тисячі міст і містечок. Деякі з них мали значну кількість населення: Львів – 15-18 тис., Київ – 15 тис., Біла Церква – приблизно 11 тис., Острог та Кам’янець – по 10 тис., але у більшій частині міст мешкало по 2-3 тис. жителів.За своїм юридичним статусом міста розподілялися на державні, приватновласницькі (належали магнатам, шляхті або церкві). Загалом по Україні понад 80% міст були приватновласницькими. Міста, які належали державі, були адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Головне, що принесло з собою магдебурзьке право – це визволення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації та запровадження виборного самоуправління. На жаль, українці зазнавали дискримінації, їх не допускали до управління. Усі посади в містах займали іноземці. Водночас король дарував юридики – земельні володіння на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням, з якого стягували різні збори, примушували відбувати повинності.Таким чином, господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст, а їх існування було прямим втручанням феодалів у міське життя.Не зважаючи на це, в містах та містечках успішно розвиваються ремесла та торгівля. Загалом у першій половині ХVІІ ст. в українських містах існувало понад 300 ремісничих спеціальностей. Число ремісників і кількість цехів збільшується. Водночас зростає чисельність позацехових ремісників – партачів. Переважно це були українці – вихідці з сіл, які ставали конкурентами міських цехових ремісників. Між ними розгорталася боротьба за споживача.Наприкінці ХVІ ст. з’являються перші мануфактури, які належали державі, шляхті, монастирям або заможним міщанам. Ранні форми мануфактури формуються на базі промислів, не зв’язаних з селянським господарством: виробництво руди (рудні), поташу (буди), селітри (варниці), скла (гути), випалювання вугілля, виварювання солі (жупи).Рудні були поширені в Північній Київщині, на Волині, частково на Галичині. Поташні розташовувалися в лісистих місцевостях. Селітра йшла переважно на вироблення пороху, тому монополія належала державі. Осередком цього промислу було Лівобережжя. На Прикарпатті розвивалися соляні мануфактури.Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві ринки і ярмарки. Останні відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами-привілеями. Деякі ярмарки мали загальноукраїнське і навіть міжнародне значення. Наприклад, до Києва, Львову, Кам’янця, Луцька, Кремінця з’їжджалося купецтво з Московського царства та багатьох країн Європи. У ярмарковій торгівлі відбувалася певна спеціалізація. Так, у Коломиї, Ярославі, Снятині, Перемишлі, Яворові торгували худобою; у Луцьку, Стрию, Володимирі – хлібом; у Києві – худобою, хлібом, рибою, сіллю, хутром та східними товарами.Торги у містах відбувалися раз на тиждень згідно з королівськими привілеями.Розвивалася постійна торгівля – за дозволом короля або феодалів споруджувалися крамниці. Спостерігалася їхня спеціалізація: існували крамниці дорогого посуду, ювелірних прикрас, тканин, зброї тощо.У зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин, намітилася тенденція до злиття місцевих ринків в єдиний внутрішній. Це сприяло прискоренню процесу формування української народності.З переходом українських земель під юрисдикцію Польщі змінюється соціальна структура населення – оформлюються стани. Магнати разом зі шляхтою зайняли провідне становище у державі, зосередивши у своїх руках законодавчу владу і обмежуючи владу короля. У разі збереження православ’я, українська шляхта зазнавала дискримінації.Провідне місто у суспільстві посідало католицьке духовенство, православне зазнавало утисків та ставало в опозицію до польської влади.Значну верству українського суспільства складало міщанство, яке було соціально неоднорідним і поділялося на міську аристократію (патриціат), бюргерство (заможне міщанство) – цехові майстри і торговці середньої категорії і безправну міську бідноту (плебс) – збіднілі майстри, підмайстри, учні, партачі тощо. Міська біднота була тією радикальною силою, яка активно виступала проти будь-якого гніту.Основну масу українського суспільства складало селянство, більшість яких була покріпачена. Саме на селянстві лежав основний тягар панщини, грошових і натуральних податків.З посиленням соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гніту викликало появу нового, специфічного стану – козацтва.Таким чином, з переходом українських земель під юрисдикцію Польщі, відбуваються зміни, як у політичному становищі, так і в соціально-економічному розвитку. Польща проводить колоніальну політику, посилюється експансія польських феодалів на українські землі. Зростає феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Відбуваються важливі процеси в соціальній сфері: остаточно сформувалися шляхетський і міщанський стани, православне духовенство втратило свої привілеї, переважна більшість селянства закріпачена і виникла нова специфічна верства – козацтва. Водночас активно розвивається економіка України: формується єдиний внутрішній ринок, збільшуються міста та містечка, з’являються перші мануфактури, українські землі перетворюються на основного постачальника зерна до країн Західної Європи. У південному регіоні розвивається фермерський тип господарства. В подальшому це призведе до зіткнення інтересів українського козацтва та польських феодалів.

34.Брестська церковна унія. Становище української православної церкви Речі Посполитій.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква).1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.3. Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.4. Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

35.Полемічна література.

Наприкінці XVI ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мілетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-миродержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції.У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені «народу російського» склав трактат «Протестація», суть якого полягала в наступному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. «Протестація» є пам'ятником політичної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу.До сьогодні збереглося близько 200 пам'яток полемічної літератури, які відтворюють полум'яний заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.

36.Формування та рання історія українського козацтва.

У XV-XVI ст. виникає нова верства українського суспільства - козацтво. Українське козацтво - визначне явище в європейській історії. Слово "козак" - тюркського походження і означає вільна людина, воїн-вершник.Причини виникнення українського козацтва:— економічні (народна колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля — степів за Дніпровськими порогами);— соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);— політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);— стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);— національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної).Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 pp. XV ст. Військовим і організаційним центром низових козаків стала Запорозька Січ.Початок Запорозької Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. Д. Вишневецький упродовж усього свого життя боровся проти татар і турків, а у 1563 р. під час походу в Молдову потрапив у полон і був страчений у Стамбулі. У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на Дніпровому острові Базавлук, трохи південніше Томаківки.Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: в 1580-х pp. починає вживатися термін "січові козаки". Вони вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польщі політику: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою.Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.Козаки здійснювали походи Чорним морем на турецькі і татарські міста. Визволяли полонених, захоплювали трофеї і здобич: зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.Запорозьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII ст. Полки ділилися на сотні, сотні — на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман, а запорожців — кошовий отаман.Польський уряд намагався поставити козацтво собі на службу. У 1572 р. король Сигізмунд II прийняв на державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записав до спеціального списку — реєстру (таких козаків називали реєстровими).Стефан Баторій збільшив козацький реєстр та надав козакам ряд привілеїв, а козацькій старшині вручив знаки влади — клейноди.Реєстровці дістали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнялися від державних повинностей (крім військової).Офіційно реєстрове козацтво називали Запорозьким Військом, якому формально підпорядкувалась і Запорозька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорозька Січ стала джерелом формування української державності.

37.Теорії походження козацтва.

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва: 1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами; 2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані; 4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю; 6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохів-ців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів; 7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з ут-воренням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.