Запорукою працездатності й продуктивності праці, збереження здоров’я й тривалості життя працівників є правильна організація робочого місця. На роботі людина проводить третину свого свідомого життя, тому раціоналізація робочого місця дуже важлива. У комплексі заходів, що забезпечують ефективність праці у сфері управління, важлива роль приділяється організації робочого місця.
Робоче місце – це місце постійного або тимчасового перебування працівника під час виконання ним трудових обов’язків.
Ергономічні вимоги при плануванні робочого місця мають забезпечувати найкраще розміщення предметів і засобів праці, сприяти усуненню загального дискомфорту, зменшувати втому працюючих та підвищувати їх ефективність і продуктивність праці.
Площа робочого місця має відповідати опосередкованим антропометричним характеристикам людини, бути такою, щоб працівник не робив зайвих рухів і не відчував незручностей в процесі трудової діяльності.
Площа робочого місця користувача ПК повинна бути 6м2.
При плануванні робочих місць важливим є те, щоб працюючі могли природним шляхом змінювати робочу позу корпусу тіла, рук, ніг і мали можливість уникати неприродного і незручного положення тіла.
Проектування робочих місць з ергономічної точки зору має включати гігієнічні, антропометричні, фізіологічні та психофізіологічні вимоги в системі "Людина-машина-середовище".
Ці вимоги визначають:
Гігієнічні умови життєдіяльності і працездатності людини у процесі її взаємодії з технікою і виробничим середовищем залежно від рівня освітлення, температури, вологості, шуму, вібрації, запиленості, загазованості і т. ін.;
Антропометричну відповідності конструкції технічних систем антропометричним характеристикам людини (зріст, розміри тіла та окремих рухових ділянок). Показниками є раціональна поза, оптимальні зони досягнення, раціональні трудові рухи;
Фізіологічну та психологічну відповідність техніки і середовища можливостям працівника щодо сприймання, переробки інформації, прийняття і реалізації рішень.
Врахування ергономічних вимог при організації робочих місць дає, відповідно досліджень, приріст продуктивності праці до 25 відсотків.
Робоча поза — це основне положення працівника у просторі виробничого середовища.
Основними принципами при організації робочого місця має бути врахування робочої пози при виконанні трудової діяльності.
Зручна робоча поза має забезпечувати стійке положення тіла людини, ніг, рук, голови під час роботи, мінімальну затрату енергії та максимальну результативність праці.
Організація робочого місця передбачає:
- характер та особливості предметної діяльності;
- правильне розміщення у виробничому приміщенні;
- ергономічно обґрунтоване робоче положення, вибір параметрів робочого місця з урахуванням антропометричних характеристик людини.
- раціональну компоновку виробничих меблів, технологічного обладнання на робочих місцях.
Загальні принципи організації робочого місця:
- предмети і знаряддя праці мають бути на робочому місці, але не заважати працюючому;
- засоби і предмети праці, якими користуються постійно, мають бути ближче ніж ті, якими користуються рідше;
- предмети праці, які беруть лівою рукою, мають бути зліва, а ті, які беруть правою рукою - справа;
- якщо використовують обидві руки, то місце розташування предметів і засобів праці проектують з урахуванням зручності захоплення їх двома руками;
- організація робочого місця має забезпечувати хорошу візуальність, оглядовість, виключати захаращення його сировиною, зайвими предметами праці та готовими виробами.
Робочі місця для офісного персоналу повинні бути обладнані зручними меблями. Глибина (ширина) столу повинна бути 80 см. Це дозволить відсунути монітор і клавіатуру від краю столу і звільнити місце для кистей рук, завдяки чому людина зможе тримати лікті паралельно поверхні стола і під прямим кутом до плеча. Крім того, при роботі за комп'ютером клавіатура повинна розташовуватися в 10-15 см (залежно від довжини передпліччя) від краю столу. У цьому випадку навантаження доводиться не на кість, в якій вени і сухожилля знаходяться близько до поверхні шкіри, а на більш «тверду» частину передпліччя. Якщо стіл оснащений висувною полицею для клавіатури, робоче місце обов'язково комплектується кріслом з регульованими по висоті підлокітниками. У цьому випадку людина зможе міняти своє положення для письма і для роботи з клавіатурою і мишкою. Відстань від краю столу до перешкоди позаду повинно бути не менше 80 см. Це простір необхідно, щоб мати можливість відкидатися в кріслі, не побоюючись вдаритися об стіну, а також вільно вставати і виходити з-за столу.
Для зниження навантаження на шийні хребці, для досягнення розслабленого положення голови і правильної постави монітор потрібно розташовувати низько, так, щоб верхній рядок екрана був розташований не вище рівня очей.
Ергономічна організація робочого простору базується на даних про середній величині зони охоплення руками людини - 35-40 см. Ближньої зоні відповідає область, охоплювана рукою з притиснутим до тулуба ліктем, далекій зоні - область витягнутої руки. Ідеальною буде така форма стільниці, яка збігається з робочою зоною людини. Логічно, що кожній людині буде зручно по-своєму розмістити аксесуари. Для вирішення цих завдань створено додаткове устаткування: до стільниці кріпиться екран, забезпечений пазами для установки полиць, навісних лотків і контейнерів. Системний блок комп'ютера знаходиться під стільницею на спеціальній підставці.
Крісло повинно бути на роликах, з регульованою висотою сидіння та спинкою з поперековими опорами. Необхідно відрегулювати положення клавіатури так, щоб зап’ястя знаходилось на поверхні столу. Клавіатура повинна бути органічною. Мишка повинна бути достатньо крупною, з легким верхом і важким денцем.
Таким чином, при плануванні робочих місць важливим є те, щоб працюючі могли природним шляхом змінювати робочу позу корпусу тіла, рук, ніг і мали можливість уникати неприродного і незручного положення тіла.
ВИСНОВКИ
У процесі теоретичного вивчення розглянули поняття «соціальна адаптація» і з вище сказаного випливає, що соціальна адаптація (від латинського adapto - пристосовуватися і social is - суспільний) - постійний процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища. Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі.
Таким чином, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом.
Загалом адаптація як природна властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності.
Адаптація, як технологія соціальної роботи включає в себе такі компоненти: соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізація.
З'ясували, що метою соціальної адаптації є виховання у дитини почуття обов'язку, соціальної захищеності і підготовка до майбутнього дорослого життя. Основною місією дитячого будинку є підготовка вихованців до самостійного життя в сучасному суспільстві, але в даний час рівень цієї підготовки не можна визнати достатнім. Від того, наскільки зможе підготувати дитячий будинок вихованців до цієї самостійного життя, і буде залежати успішність їх подальшого життєвого шляху.
Соціальна адаптація дитини - процес активного пристосування дитини, що знаходиться у важкій життєвій ситуації до прийнятих у суспільстві правилам і нормам поведінки, а так само процес подолання наслідків психологічної або моральної травми.
Процес соціальної адаптації складається з кількох етапів: підготовчого; включення в соціальну групу, яка передбачає допомогу новому вихованцю в адаптації до реальних умов установи; засвоєння соціально корисних ролей через участь у соціальній діяльності, придбання нового соціального досвіду, знань, умінь і навичок; стійка соціально - психологічна адаптованість, що характеризується здатністю вирішити будь-яку проблемну ситуацію, що виникає в природних умовах соціального середовища.
Соціальна адаптація дітей, є одним з основних компонентів соціального захисту та показником їх соціальної захищеності.
Законодавчу базу щодо вирішення в Україні проблем вихованців дитячих будинків складають положення Конституції України, Кодексу про шлюб і сім'ю України, Житлового, Цивільного, Кримінального, Адміністративного кодексів України, а також норми Законів України «Про освіту», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та «Про охорону дитинства». Останніми роками прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України. За Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 02 квітня 2008 року N 675/15366 «Про затвердження типових положень про дитячий будинок-інтернат, молодіжне відділення дитячого будинку-інтернату системи праці та соціального захисту населення», інтернатними закладами називаються дитячий будинок-інтернат соціально-медичною установою для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з утвореним у разі потреби молодіжним відділенням для молоді віком від 18 до 35 років, що входить як структурний підрозділ до складу будинку-інтернату, з вадами фізичного та/або розумового розвитку та психічними розладами, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування, освітніх та реабілітаційних послуг.
Отже, судячи вже із самого визначення інтернатного закладу, його вихованці повинні мати умови для різнобічного розвитку, здобуття нормального рівня освіти та повинні після виходу із закладу бути підготованими до самостійного життя.
У другому розділі ми провели дослідження соціальної адаптації вихованців дитячих будинків.
Перше дослідження проводилося на контент-аналізі статей журналу «Соціальна робота в Україні: теорія та практика» присвячених соціальній адаптації вихованців інтернатних закладів.
Метою дослідження було визначення проблем соціальної адаптації дітей-правопорушників в умовах школи соціальної реабілітації.
Проведене нами дослідження підтвердило наступну гіпотезу, що повністю розкрита проблема соціальної адаптації вихованців дитячих будинків в публікаціях журналу «Соціальна робота в Україні: теорія та практика».
Друге дослідження проводилось на базі Комишуваської загальноосвітньої школи соціальної реабілітації Запорізької області.
Метою нашого дослідження було виявлення рівня соціальної адаптації вихованців в умовах дитячого будинку та розробка рекомендацій по її оптимізації. У дослідженні брали участь 17 вихованців (хлопчики 11-14 років).
Проведене нами дослідження підтвердило наступну гіпотезу:присутній низький рівень соціальної адаптації вихованців в умовах дитячого будинку. Це говорить про те, що потрібно приділяти увагу розвиткові вихованця з боку вихователів в інтернатному закладі.
На основі отриманих результатів проведеного дослідження можна зробити наступні висновки, а саме метою соціальної адаптації є виховання в дитини відчуття обов'язку, соціальної захищеності та підготовка до майбутньої дорослого життя. Основний місією дитячого будинку є підготування вихованців до самостійного життя в суспільстві, але в наш час рівень цієї підготовки не можна визнати достатнім. Наскільки зуміє підготувати дитячий будинок вихованців до цієї самостійного життя, і залежатиме успішність їхнього подальшого життєвого шляху.
Для розвитку особистості необхідно задоволення не лише біологічних, а й соціальних, духовних потреб.
Якщо вдалося виховати особистість з усвідомленим ставленням себе, іншим, суспільству, Батьківщині т.д., особистість з активною життєвою позицією, яка вміє будувати життєву перспективу, конструктивно вирішувати конфлікти, яка вміє взаємодіяти з оточуючими, – можна сміливо прогнозувати успішну соціальну адаптацію саме такій харизматичній особі.
Ми також дізналися, що багатьох немає важливих адаптаційних ресурсів: матеріальних (житло, затребувана професія, заощадження) і психологічних (адекватне виховання, підтримка родичів).
Соціальна адаптація є одним із найважливіших сторін процесу соціалізації. Але якщо соціалізація є поступовий процес створення особистості певних соціальних умовах, то поняття «соціальна адаптація» підкреслює активне освоєння людиною чи групою новому соціальному середовища у досить стислий період часу.
Вихованець стає повноцінним членом суспільства, який засвоює соціальні норми і культурних цінності.
Успішна соціалізація передбачає ефективну адаптацію людини суспільства та до того ж час – здатність протистояти то тих життєвих колізіях, які перешкоджають саморозвитку, самовизначенню, самореалізації.
Соціальний педагог створює умови на адаптацію дітей до нових умов життя, його позитивної соціалізації і наступного соціальної інтеграції.
Соціальний педагог, здійснює професійну діяльність у умовах дитячого будинку, є джерелом соціального захисту вихованців, зокрема якого є організатором роботи з формуванню соціальної адаптованості вихованців. Формує у вихованців «спосіб життя, гідного Людини».
У процесі дослідження вивчення цієї проблеми було встановлено таке:
Результати проведеного дослідження підтвердили існуючу гіпотезу у тому, що присутній недостатній рівень соціальної адаптації вихованців в умовах дитячих будинку через не достатній професіоналізм вихователів.
З отриманих результатів видно, що справжній рівень адаптації вихованців дитячого будинку нижчий, ніж повинен бути, адже ми з'ясували, що діти, ще з раннього віку живуть у закритих дитячих установах, зростають у умовах дефіциту спілкування.
Згідно з дослідженнями, проведені у Комишуваській загальноосвітньої школи соціальної реабілітації, у вихованців твердий режим дня, постійні вказівки дорослих, контроль із боку вихователів – усе це позбавляє дітей необхідності самостійно планувати і контролювати свою поведінку, формує звичку до поетапного виконання чужих вказівок.
Результати можна використовувати у роботі соціальним педагогом дитячого будинку. З результатів роботи було дано рекомендації щодо роботи з вихованцями дитячого будинку з метою підвищення їхнього рівня соціальної адаптації.
Щодо третього розділу, то можна зробити висновок, що при плануванні робочих місць важливим є те, щоб працюючі могли природним шляхом змінювати робочу позу корпусу тіла, рук, ніг і мали можливість уникати неприродного і незручного положення тіла.
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
1. Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 21.12.2010 № 2823-VI – [Електронний ресурс] – Режим доступу до сайту: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2823-17. [Посилання дійсне на 20.12.2012 р.]
2. Кодекс про шлюб та сім'ю України. — К.: Атіка, 2001. — 56 с.
3. Конституція України. — К.: Юрінком інтер, 1999. — 83 с.
4. Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» від 11.07.2005 № 1086 – [Електронний ресурс] – Режим доступу до сайту: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1086/2005 [Посилання дійсне на 22.12.2012 р.]
5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу» від 27 квітня 1994 року № 267// Право України. — 1997. — № 7-8. — С. 23-25.
6. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть: Монографія // Соціальна робота. Книга 1. — К.: УДЦ ССМ, 2001. — 244 с.
7. Антонова-Турченко О. Г. Психологічні особливості розвитку дитини в умовах інтернатного закладу / О. Г. Антонова-Турченко. — К.: РНМК, 1992. — 264 с.
8. Аркин А. А. Психологическое развитие детей, воспитивающихся вне семьи / А. А. Аркин — М.: Политиздат, 1997. — 121 с.
9. Артюшкіна Л. М., Сирітство в Україні як соціально-педагогічна проблема (соціально – правовий аспект) / Л. М. Артюшкіна, А. О. Поляничко. — Суми: Сум. ДПУ, 2002. — 268 с.
10. Бевз Г. М. Дитина в прийомній сім’ї / Г. М. Бевз. — К.: Думка, 2001. — 101 с.
11. Бевз Г. М. Прийомна сім’я: методика створення і соціального супроводу: Науково-методичний посібник / Г. М. Бевз, В. О. Кузьмінський. — К.: Центр стратегічної підтримки, 2003. — 92с.
12. Беляков В. В. Сиротские детские учреждения России: исторический очерк / В. В. Беляков. — М.: Аспект Пресс, 1993. — 146 с.
13. Брутман В. И. Некоторые результаты обследования женщин, отказавшихся от своих новорожденных детей / В. И. Брутман, М. Г. Панкратова // Вопросы психологии. — 1994. — № 5. — С. 31-36.
14. Брутман В. И. Социальное сиротство: по пути отчаяния / В. И. Брутман // Народное образование. — 1994. — № 9-10. —– С. 5-10.
15. Буянов М. И. В домах ребенка и школах- інтернатах / М. И. Буянов // Вопросы психологии. — М.: Наука, 1995. — № 6. — С. 21-23.
16. Буянов М. И. Ребенок из неблагополучной семи / М. И. Буянов. — М.: Наука, 1988. — 223 с.
17. Варывдин В. А., Управление системой социальной защиты детства. Учебное пособие / В. А. Варывдин, И. П. Клемантович. — М.: Педагогическое общество России, 2004. — 192 с.
18. Василькова Ю. В., Василькова Т. А. Социальная педагогика / Ю. В. Василькова, Т. А. Василькова. — М.: Наука, 1999. — 228 с.
19. Вінгловська О. І. Діти України потребують правового захисту / О. І. Вінгловська // Право України. —1996. — №4. — С. 9-13.
20. Волинець Л. С. Права дитини в Україні: проблеми та перспективи / Л. С. Волинець. — К.: Логос, 2000. — 74 с.
21. Волинець Л. С. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування / Л. С. Волинець, Н. М. Комарова — К.: Либідь, 1998. — 344 с.
22. Галиглузова Л. Н. Психологические аспекты воспитания детей / Л. Н. Галиглузова. — М.: Палитра, 2001. — 312 с.
23. Герасимова Г. П. Проблеми обучения и воспитания в детских домах / Г. П. Герасимова. — М.: Изд-во МГУ, 2009. — 298 с.
24. Гончарова Т. С. Діти-сироти / Т. С. Гончарова // Право України. — 1998. — № 10. — С. 12-17.
25. Дементьева И. Ф. Социальная адаптация детей-сирот: проблемы и перспективы в условиях рынка / И. Ф. Дементьева // Социологические исследования. — М.: Полиграфсервис, 1992. — №10. — С. 62–70.
26. Дети социального риска и их воспитание. Учебно-методическое пособие / Под ред. Л. М. Шипицыной. — СПб.: Издательство «Речь», 2003. — 144 с.
27. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів) — К.: Столиця, 1998. – 292 с.
28. Дитячі інтернатні заклади: аналітичні та статистичні дані / Під заг. ред. І. Калачової. – К.: Держкомстат України. — 1999. — С. 20-21.
29. Діти державної опіки: проблеми, розвиток, підтримка: Навчально-методичний посібник в 2-х кн. — К.: Міленіум, 2005. — 286 с.
30. Егошина В. Н. Из истории призрения и социального обеспечения / В. Н. Егошина, Н. В. Ефимова // Право України. — 2001. — №8. — С. 21-26.
31. Євко В. В. Охорона дітей, позбавлених батьківського піклування / В. В. Євко — К.: Думка, 1995. — 293 с.
32. Захист дітей, які потребують особливої уваги суспільства: статистичний збірник. — К.: 2009. — 76 с.
33. Захист і забезпечення прав дітей: тематична Державна доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2001 року. — К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2002. — 160 с.
34. Канишевская Л. Специфика воспитания социальной зрелости учащихся школ-интернатов для детей-сирот / Л. Канишевская // Социология: Теория, методы, маркетинг. — 1999. — № 4. — С. 77-84.
35. Клокар Н. І. Соціальна та психологічна адаптація дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до умов інтернатного закладу: науково-методичний посібник / Н. І. Клокар, Л. А. Пєтушкова. — Біла Церква: КОІПОПК, 2007. — 96 с.
36. Кобзар Б. С. Розвиток пізнавальних здібностей учнів шкіл-інтернатів/ Б. С. Кобзар // Педагогіка і психологія. — К.:Думка, 1997. — № 3. — С. 2-10.
37. Кобзар Б. С. Специфіка управління позаурочною виховною діяльністю шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьків: Метод. рекомендації / Б. С. Кобзар. — К.: Думка, 1997. — 136 с.
38. Кобзар Б. С. Як живеться дитині-сироті? / Б. С. Кобзар // Рідна школа. — К.: Думка, 1995. — №7/8. — С. 73-79.
39. Коренєва М. М. Медико-психологічні та соціальні проблеми дітей-сиріт / М. М. Коренєва, І. С. Лебець. — К: Вид-во КПУ, 2003. —239 с.
40. Кочкина Л. С. Подготовка детей-сирот к условиям дома детства / Л. С. Кочкина. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 348 с.
41. Лазутова Н. М. Очерки о развитии детей, оставшихся без родительского попечения / Н. М. Лазутова — М.: Наука, 1991. — 203 с.
42. Левківський М. В. Соціальна педагогіка: Підручник / М. В. Левкінський. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004. — 352 с.
43. Липский И. А. Социальная педагогика. Методологический анализ: Учебное пособие / И. А. Липский. — М.: ТЦ Сфера, 2004. — 320 с.
44. Лиханов А. А. Дети без родителей: Кн. для учителя / А. А. Лиханов. — М.: Политиздат, 1987. — 271 с.
45. Мухина В. С. Лишенные родительского попечительства / В. С. Мухина. — М.: ИНФРА, 1991. — 222 с.
46. Мухина В. С. Особенности развития личности ребенка, лишенного родительського попечительства. Дети с отклоняюшимся поведеним / В. С. Мухина. — М.: Наука, 1989. — 325 с.
47. Назарова И. Б. Возможности и условия адаптации сирот / И. Б. Назарова // Социологические исследования. — М.:Полиграфсервис, 2001. — № 4. — С. 70–77.
48. Оржеховська В. М. Дитяча бездоглядність та безпритульність: історія, проблеми, пошуки: Навч. Посібник / В. М. Оржеховська. — К.: Думка, 2004. — 172 с.
49. Осьмак Л. Психологічні аспекти роботи з дітьми-сиротами / Л. Осьмак. — Рівне: ОЦССМ, 1998. — С. 181-193.
50. Павленок П. Д. Основы социальной работы: учебник / П. Д. Павленок.— М.: Инфра-М, 1998. — 368 с.
51. Пєша І. В. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування (проблеми реформування) / І. В. Пєша — К.: Логос, 2000 — 87 с.
52. Покроєва Л. Д. Психологічні аспекти корекційної роботи з дітьми-сиротами в умовах інтернатного закладу: науково-методичний посібник / Л. Д. Покроєва. — Харків: Хонмібо, 2008. — 84 с.
53. Полешко А. Правові аспекти захисту дітей в Україні / А. Полешко // Право України. — 1996. — №7. — С. 21-26.
54. Притулки для неповнолітніх: статус та особливості роботи: матеріали на допомогу працівникам притулків для неповнолітніх. — К.: НВФ «Студцентр», 1998. — 152 с.
55. Проскура В. В. Соціально-адаптаційна робота з особами, які повертаються з місць позбавлення волі в Україні (за матеріалами соціологічного дослідження) / В. В. Проскура // Соціологічні дослідження: збірник наукових праць. — Луганськ: Поліграфсервіс, 2005. — № 5 — С. 119-132.
56. Рожкова Г. С. Планування виховної роботи в школах-інтернатах/ Г. С. Рожкова, М. О. Супрун // Рідна школа. — 1995. — № 5. — С. 5-13.
57. Семья Г. В. Социально-профессиональная адаптация выпускников образовательных учреждений для детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей, при первичном трудоустройстве / Г. В. Семья, Н. В. Владимирова, Н. Г. Зайцева. — М.: Наука, 2006. — 116 с.
58. Слюсаренко В. Г. Соціально-педагогічні функції і перспективи розвитку установ інтернатного і напвінтернатного типу в Україні / В. Г. Слюсаренко. — К.: Либідь, 1996 — 412 с.
59. Соціальна робота: технологічний аспект. Навчальний посібник / За ред. проф. А. Й. Капської. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 352 с.
60. Соціальні та психологічні потреби дітей, які виховуються в інтернатних закладах: знання, ставлення, поведінка, практика діяльності. Результати дослідження серед фахівців соціальної сфери та дітей-вихованців інтернатних закладів. — К.: Компанія Лік, 2006. — 63 с.
61. Шость Н. В. Правове становище дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків / Н. В. Шость. — Харків: Вид-во ХНУ, 1995. — 63 с.
