Основні підходи до вивчення соціальної адаптації

Дослідження соціальної адаптації показують, що в науковій літературі сформувалися різні погляди на сутність цього поняття. Уся сукупність цих поглядів зводиться до двох підходів: широкого, узагальненого розуміння і вузького, специфічного.

Розпочинаючи розгляд власне соціальної адаптації, тобто у вузькому її розумінні, слід насамперед зазначити, що в радянській суспільній літературі існували різні погляди на це питання. Одні автори під соціальною адаптацією розуміли процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки та системи цінностей, що існують у певному суспільстві й відбиті через матеріальні й духовні компоненти середовища [8, 94]. Інші автори вбачали в ній процес засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства загалом і мікросередовища, до якого вона належить. Дослідники ще однієї групи вважали адаптацію процесом поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особисті установки й цінності. Окремі автори вбачали в ній практичну діяльність, основним змістом якої є пристосування і звикання особистості (і спільнот) до мінливих умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища та самих себе згідно з особистими і суспільними потребами.

Найзагальнішою ознакою наведених (як і абсолютної більшості інших) визначень є, на наш погляд, визнання соціального характеру цього явища.

Водночас навряд чи виправдано було б абсолютизувати цю ознаку, забуваючи про біологічний та психологічний рівні адаптації людини, на яких базується соціальна адаптація.

Соціальну адаптацію необхідно розглядати як завершальний, підсумковий етап адаптації людини загалом, що ґрунтується на попередніх етапах біологічної та психічної адаптації. Мабуть, такий підхід дасть змогу з'ясувати місце і роль соціальних факторів в адаптаційній діяльності, а також взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх рівнів адаптації людини [56, 163].

Адаптивна діяльність, що пов'язана з освоєнням соціальної дійсності, як і будь-яка людська діяльність, "змінила" свою біологічну сутність на соціальну ще з часів створення людиною першого знаряддя праці. Властиве для тваринного світу пасивне пристосування до навколишньої природи у людини поступово витіснилось активноперетворювальною діяльністю, пов'язаною з пристосуванням природи для нормальної життєдіяльності людини. Перші прояви соціальної дії — виробництво засобів для задоволення потреб у найнеобхіднішому для життя: їжі, житлі, одязі тощо, виникнення на цій основі нових потреб і "виробництво" інших людей — потрібно також вважати початком і водночас першим результатом соціальної адаптації людини. Причому в процесі освоєння людиною цих нових видів соціальної діяльності вже від самого початку виявляється матеріалістичний зв'язок між людьми, зумовлений потребами та способом виробництва. Такий зв'язок, що виникає в процесі соціальної діяльності, містить причину — "рушій" соціальної адаптивної діяльності і є результатом цієї діяльності. Цей зв'язок, такий же давній, як і люди, водночас безперервно і неминуче набирає нових форм завдяки процесові розвитку нових потреб і нових засобів виробництва, що взаємозумовлюються. Тим самим відтворюється потреба в адаптації людини до безперервно мінливої соціальної дійсності [ 55, 67].

До характеристик, що безпосередньо випливають із цих методологічних посилань, на наш погляд, належить насамперед соціальна адаптація, що є безперервним (тобто невичерпним, що ніколи не завершується повністю) процесом. Ця властивість соціальної адаптації зумовлена безперервністю трудової діяльності людини з розвитку засобів виробництва для задоволення наявних і нових потреб, що, у свою чергу, потребують для задоволення нових засобів виробництва. Зміни, що відбуваються в результаті цього, розвиток соціальної дійсності завжди потребують адаптації до них людини.

Проте це не означає, що адаптація весь час має відбуватися з однаковою інтенсивністю. Адже зміни соціальної дійсності, що зумов­люють її, так само мають мінливий характер: моменти стрибкоподібного наростання новизни змінюються періодами поступового, іноді малопомітного кількісного нагромадження нових елементів [41, 138].

Отже, соціальна адаптація, що триває протягом усього життя людини, має переривчастий характер. Періоди підвищеної інтенсивності адаптації співвідносні з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, їхні змінні періоди невисокої інтенсивності відбивають уповільнення соціального прогресу; при цьому її мінімум відповідає застою в суспільному житті.

При цьому взаємодія суспільних змін і соціальної адаптації неоднозначна. У свою чергу, соціальна адаптація так само може вплинути на ці зміни. Так, адекватні уявлення про сутність і механізми соціальної адаптації й засноване на них наукове управління цим про­цесом уможливлюють прискорення здійснення інновацій в соціальній дійсності, тоді як за стихійного перебігу соціальної адаптації нові явища торують собі шлях із великими труднощами [7, 86].

Нарівні з безперервністю значущою ознакою соціальної адаптації є її нерозривний зв'язок із трудовою діяльністю. Вони тісно взає­модіють, взаємозумовлюються та взаємно визначають одна одну. Для того щоб підтвердити це, проаналізуємо характер такого взаємозв'язку.

Розуміючи процес адаптації як специфічну адаптивну діяльність людини, з'ясуємо рушійні сили цієї діяльності, тобто потреби, що зумовили її. З одного боку, це потреба в конкретному виді діяльності, а також у коригуванні цієї діяльності з метою досягнення оптимальної взаємодії, з другого — орієнтувальні потреби, що споконвічно властиві людині (про них уже йшлося раніше). Цей вид потреб актуалізується з появою елемента новизни ситуації. Як бачимо, і ті, й інші потреби актуалізувалися внаслідок реальних змін у сфері предметної соціальної діяльності, причому їхній вплив на індивіда має загальний, спільний характер. І тому їх взаємовплив, взаємодія визначають, по-перше, структуру адаптивної потреби, а по-друге, зміст адаптивної діяльності, що зумовлюється цією результативною потребою.

Під впливом адаптивної потреби (що структурно складається з коригувальної та орієнтувальної) здійснюється полі мотиваційне (тоб­то під спільним впливом потреб кожного виду) формування в свідомості людини загальної мети та програми адаптивної діяльності. У цьому разі мета полягає в оптимізації взаємодії індивіда та середови­ща в нових умовах. А програма передбачає орієнтацію й оцінювання цих умов (адаптивної ситуації), а також корекцію поведінки особистості та соціального середовища з метою досягнення оптимізації їхній взаємодії. У результаті узгоджуються інтереси особистості та соціального середовища, і на цьому новому рівні узгодження триває соціальна діяльність, пов'язана із задоволенням нових потреб [35, 66].

Отже, ми дійшли розуміння соціальної адаптації як зумовленої змінами соціальної реальності специфічної адаптивної діяльності людини, пов'язаної з оптимізацією у відповідь на ці зміни взаємодії індивіда з навколишнім соціальним середовищем. Структура адаптивної діяльності при цьому передбачає оцінювання характеру та значущості змін, а також виконувані на цій основі потрібні ко­рекції поведінки особистості та перетворення навколишнього середовища.

Соціальна адаптація (адаптивна діяльність) охоплює сукупність усіх видів діяльності, що відбуваються одночасно. З одного боку, це зумовлене орієнтувальними потребами пізнання змін у предметній діяльності, встановлення з цією метою необхідних емоційних контактів і відносин, а також оцінювання на підставі цього особистої та суспільної значущості змін, що відбулися. З другого боку, це здійснювана в діалектичній єдності з оцінювальною діяльністю (і на її основі) корекція поведінки особистості та її предметної діяльності, пов'язаної з перетворенням навколишнього світу.

При цьому, розглядаючи соціальну зумовленість адаптивної діяльності, не слід розуміти її лише як жорстко детерміновану зовнішніми причинами діяльність особистості, що не залишає для неї можливості впливати на перебіг зазначеного процесу та його результати. Насправді особистість має широкі можливості для такого впливу. У тому, як людина здійснює адаптивну діяльність, визначальну роль відіграють її природні сили. Являючи собою хоча й олюднені, проте й біологічно детерміновані властивості у вигляді особливостей зору, слуху, нюху, смаку, біологічних, аналітичних та інших властивостей індивіда, вони створюють передумови як для психологічної, так і для соціальної адаптації. Причому загальний стан організму людини може впливати на соціальну адаптацію в широкому діапазоні — від доброго самопочуття в процесі подолання труднощів адаптації до загальної втоми, млявості й навіть відмови від адаптації тоді, коли характер адаптивної діяльності виходить за межі природних можливостей людини [49, 34].

Проте не слід також перебільшувати, абсолютизувати вплив біологічного в людині на її соціальну адаптацію. Адже як прояв вищих психічних функцій людини вона не є ні функцією генів, ні фізіологією нейронів. Тому пояснення соціальної адаптації людини з огляду на її біологію означало б нав'язування духовних властивостей усієї матерії, змішування категорій матерії та свідомості.

Впливати на розвиток соціальної адаптації біологічне в людині може лише завдяки її психіці.

Певною мірою на соціальну адаптацію впливає також рівень психічної організації індивіда.

Насамперед на характері розвитку соціальної адаптації познача­ються індивідуальні психічні ознаки особистості, що виявляються в специфіці почуттів, емоцій, волі, уваги, мислення, уяви тощо. Вони збагачують процес соціальної адаптації, додаючи до нього різноманітне поєднання емоційних відтінків.

Залежно від властивого індивіду темпераменту соціальна адаптація набирає таких динамічних особливостей, як інтенсивність, швидкість, темп і ритм.

Інтегральний вплив на розвиток соціальної адаптації чинить характер особистості. Наприклад, поєднання в характері таких рис, як цікавість, допитливість, товариськість або замкнутість, відповідальність або несумлінність, працелюбність або ледарство та інші, може позначитися на ефективності процесу соціальної адаптації, знижуючи або підвищуючи його результативність [17, 44].

Крім того, слід підкреслити, що мета та програма соціальної адаптивної діяльності так само формуються на психологічному рівні адаптації.

Аби не переоцінити вплив психіки людини на її соціальну адаптацію, потрібно не забувати, що роль психічного в цьому процесі зводиться здебільшого до усвідомлення, мотивації та надання процесу особистіcної специфіки, тоді як причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у сфері соціальної дійсності.

Щодо широкого підходу, то в його основі лежить розуміння детермінованості всіх рівнів адаптації людини — біологічного, психологічного та власне соціального. У такому контексті соціальна адаптація розглядається як вид взаємодії особистості (або соціальної групи) із соціальним середовищем, під час якої узгоджуються вимоги й очікування її учасників та яка містить решту рівнів взаємодії: біологічний, психологічний та ін. [45, 12].

Так, визначення хоча й передбачає як основний аспект відбиття діалектичної єдності та суперечності біологічного, психічного й соціального в адаптивній діяльності людини, водночас воно недостатньо чітко, на наш погляд, визначає характер і масштаби соціальної адаптації як виду взаємодії людини та середовища. Це створює основу для невиправдано "звуженого" і так само надто широкого трактування цього поняття.

Дослідник І. Калайков, розглядаючи соціальну адаптацію як "форму соціального руху", до його компонентів зараховує виробничі сили, свідомість, пізнання, формування потреб, відтворення життя та продовження роду [45, 57]. Із цим важко погодитись, оскільки обсяг адаптивної діяльності не дорівнює обсягу соціальної діяльності людини. Так само й усе формування людини не обмежується тільки соціальною адаптацією — лише одним із елементів формування. На наш погляд, соціальна адаптація і в широкому розумінні має певний обсяг і конкретну специфіку змісту притаманної їй адаптивної діяльності.

Справді, біологічна організація людини є тією основою, на якій будується як психічна, так і соціальна діяльність людини, в тому числі й адаптивна. Водночас сама біологічна адаптація або виникає під впливом спадкового механізму людини, що підкріплюється психологічної адаптацією, або мотивується психікою людини в процесі відповідної адаптації. І в тому, і в іншому разі причини, що детермінують як біологічну, так і психологічну адаптацію, мають соціально зумовлений характер — зміни соціальної дійсності. Крім того, й сама людина є продуктом соціальних відносин. Інакше кажучи, і біологічна, і психологічна адаптація — явища соціально зумовлені, і в цьому розумінні їх можна називати відповідно "соціально-біологіч­ною" та "соціально-психологічною". Причому детерміновані соціальними причинами явища обох видів адаптації мають соціальний характер. Із таких позицій соціальна адаптація (у широкому розумінні), що містить зумовлені біологічну і психологічну адаптації, а також власне соціальну, є не що інше, як адаптація людини загалом [23, 78].

Проте взаємодія біологічного, психологічного та соціального рівнів в адаптації людини не є однобічно спрямованою. Вона має неоднозначний, складний, діалектично суперечливий і водночас цілісний характер.

Зазвичай через соціальну зумовленість потреб (у тому числі й біологічних, що мотивують адаптивну діяльність людини), будь-яка адаптація людини не може не мати соціального характеру. Водночас у ній присутнє також специфічно людське, біологічне. Як біологічні, так і соціальні потреби відбиваються на психіці людини у вигляді суто людської мотивації її адаптивної поведінки. Отже, адаптація людини постає перед нами як цілісний біопсихосоціальний процес [12, 75].

На нашу думку, таке трактування адаптації найповніше відповідає розумінню людини не лише як сукупності всіх суспільних відносин, а й як безпосередньо природної істоти. Через трудову діяльність людина здійснює, регулює і контролює особливу форму обміну речовиною, енергією, інформацією, що відбувається в процесі адаптації людини до навколишнього світу. На основі соціальної адаптації суспільство робить людину людиною, а людина, у свою чергу, творить суспільство. Отже, соціальна адаптація є базою, на якій відбувається збагачення людини новим соціальним досвідом, а також баченням соціальної та правової дійсності загалом.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багато­функціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності [40, 32].

Поняття «адаптація» походить від латинського adaptatio – «пристосування». Найважливіша задача адаптаційного процесу – це проблема виживання людини шляхом пристосування потенцій організму індивіда до процесів природного й соціального середовища.

Можна виділити чотири види адаптації людини: біологічна, фізіологічна, психологічна, соціальна. Ці види тісно взаємопов’язані, але іноді можуть мати відносну незалежність або набувати тимчасового пріоритету.

Специфікою адаптації людини є те, що цей процес пов’язаний із соціалізацією людини, по суті соціальна адаптація є найважливішим механізмом соціалізації. Тут різниця полягає ще й у тому, що якщо «соціалізація» становить собою поступовий процес формування особистості в певних соціальних умовах, то в «соціальній адаптації» головним є той факт, що за відносно короткий проміжок часу особистість або група активно оволодіває новим соціальним середовищем, яке виникає або в результаті соціального чи територіального переміщення, або при зміні соціальних умов. Таким чином, соціальна адаптація становить собою не тільки стан людини, але й процес, протягом якого соціальний організм набуває рівноваги і стійкості до впливу соціального середовища [ 37, 103].

Процес соціальної адаптації необхідно розглядати на трьох рівнях:

- суспільство (макросфера) – адаптація особистості й соціальних верств до особливостей соціально-економічного, політичного, духовного й культурного розвитку суспільства;

- соціальна група (мікросфера) – адаптація людини або, навпаки, невідповідність інтересів людини інтересам соціальної групи;

- сам індивід (внутрішньо-особистісна адаптація) – прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів.

Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну і професійну адаптацію.

Управлінська (організаційна) адаптація. Соціальна адаптація – керований процес. Управління ним здійснюється і в плані впливу соціальних інститутів на особистість у ході її системної життєдіяльності, і в плані самоврядування, яке передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе.

З іншого боку, без управління неможливо надати людині сприятливих умов, створити передумови для розвитку її соціальної ролі, впливати на неї, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам суспільства й особистості.

Економічна адаптація – процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин суб’єктів. Для технології соціальної роботи тут важливий «соціальний блок», що включає адаптування до реальної соціальної дійсності розмірів допомоги з безробіття, рівня зарплати, пенсій і допомог; вони повинні відповідати не тільки фізіологічним, але й соціокультурним потребам людини. Не можна говорити про повноцінну соціальну адаптацію людини, якщо вона бідна, або поневіряється, або є безробітною [55, 97].

Педагогічна адаптація, яка відображає пристосування до системи освіти (навчання або освіти), що формує систему ціннісних орієнтирів особистості. Зазначений вид адаптації надзвичайно важливий у рамках пострадянського простору.

Психологічна адаптація розглядається як процес пристосування органів відчуттів до особливостей діючих на них стимулів з метою їх кращого сприйняття і попередження рецепторів від зайвого вантажу. Цей процес відбувається безперервно, оскільки постійно змінюються соціально-економічні умови життя, політичні й морально-етнічні орієнтації, екологічна обстановка тощо. Нормальна життєдіяльність людини неможлива без певного ступеня фізичної і нервово-психічної напруги. Людині притаманно певний оптимальний тонус напруги. У 1936 р. канадський фізіолог Г. Сельве ввів поняття «стрес» і «адаптаційний синдром». Стрес – це стан психологічної напруги у складних умовах як повсякденного життя, так і за особливих обставин. Стресом, у широкому розумінні, є загальнолюдські вищі специфічні почуття (любов, творчість, патріотизм тощо), які приносять задоволення й захищеність від раптових «ударів» життя, у той же час стрес може й знизити стійкість організму й особистості в соціальній реальності. Тут ми маємо справу з адаптаційним синдромом як сукупності реакцій організму людини у відповідь на несприятливі впливи (стреси). Кожна людина повинна вивчити себе й знайти той рівень напруги, при якому він відчуває себе найбільш «комфортно». В іншому випадку у людини можуть розвинутися дистресові стани. Так, наприклад, у людини, яка не має роботи більше року, розвивається дистрес неробства, у результаті якого вона, як правило, втрачає здатність знайти роботу. Тут головні зусилля соціальних працівників спрямовані на сприяння соціальної адаптації у нових соціально-економічних умовах: допомога клієнту в пошуку роботи, в утвердженні соціального статусу, у поновленні віри в соціальну справедливість, в духовні цінності та ін. У системі психологічної адаптації велику роль відіграють терапевтичні (психотерапевтичні) методи впливу: дискусійна терапія, інтеракційно-комунікативні моделі (психодрама, гештальт-терапія, трансактний аналіз), методи, засновані на невербальній активності (арттерапія, музикотерапія, пантоміма тощо), групова (індивідуальна), поведінкова терапія, сугестивні методи [55, 96].

Професійна адаптація – пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці й особливостей конкретної спеціальності.

Оскільки соціальна адаптація становить собою не одномоментну зміну системи, а тривалий у часі процес, то тут можна говорити про чотири якісні стадії адаптації:

- перша (початкова) стадія, коли індивід, що адаптується, сприймає лише правила поведінки, але система цінностей соціуму ним внутрішньо не визнається;

- друга (терпимість) – коли соціальне середовище й індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки стосовно один одного;

- третя (пристосування, «акомодація») – пов’язана із взаємними поступками: індивід визнає і приймає систему цінностей середовища, але й представники цього середовища визнають деякі його цінності;

- четверта (повна адаптація, «асиміляція») – коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю сприймає нові [44, 96].

Варто особливо виділити специфічні моменти технології соціальної адаптації:

- тільки людині притаманно створювати спеціальні «пристрої», певні соціальні інститути, норми, традиції, що полегшують процес її адаптації у цьому соціальному середовищі;

- тільки людина має здатність усвідомлено готувати до процесу адаптації зростаюче покоління, використовуючи для цього усі засоби соціалізації, освіти й виховання;

- процес «прийняття» або «неприйняття» індивідами існуючих соціальних відносин залежить як від соціальної приналежності, світогляду, так і від спрямованості соціального впливу;

- людина усвідомлено виступає як суб’єкт соціальної адаптації, змінюючи під впливом обставин свій погляд, установки, ціннісні орієнтації.

Таким чином, людина здатна за допомогою особливої технології цілеспрямовано контролювати й регулювати процес соціальної адаптації, тобто варіювати свою поведінку при зміні умов і обставин. З іншого боку, конкретні різноманітні соціальні проблеми на всіх рівнях потребують від соціальних служб надання необхідної допомоги для досягнення соціальної адаптації окремих осіб, груп, соціальних верств населення.