У поразці мазепинського повстання

 

25 жовтня 1708 року гетьман Іван Мазепа переходить на сторону Карла ХІІ. Переправившись через Десну, він потрапляє у шведський табір. Разом з гетьманом переправу здійснили 1200 старшин, компанійців і козаків. Так розпочалася визвольна акція гетьмана Івана Мазепи, спрямована проти російського самодержавства.

Вперше у «Письмах и бумагах» Петра І інформацію про зраду лівобережного гетьмана знаходимо у листі до князя Олександра Даниловича Меншикова від 27 жовтня 1708 року[117]. Вказаний лист є відповіддю російського монарха на донесення Меншикова про зраду Мазепи від 26 жовтня 1708 року, в якому князь, навівши низку свідчень і доказів, писав, що Мазепа «зрадив і поїхав до короля шведського»[118].

Російська влада швидко відреагувала на вчинок Івана Мазепи. Розпочалася облога гетьманської резиденції Батурина російськими військами, що завдяки зраді Івана Носа переросла у криваву різню 2 листопада 1708 року. Жертвами батуринської трагедії стали 6 - 7,5 тисяч мирних громадян, 5- 6,5 тисяч військовиків, а разом 11-14 тисяч батуринців, сердюків і козаків[119].

Окрім застосування терору російська влада вдається і до низки інших заходів. 6 листопада 1708 року відбулося обрання стародубського полковника Івана Скоропадського на альтернативне гетьманство в Глухові. Все це проходило під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами. Наступного дня Петро І передав гетьману Скоропадському грамоту, де прощав усіх старшин-зрадників, якщо ті добровільно покинуть ворожий табір[120]. Через два дні після обрання гетьмана Скоропадського київський, чернігівський та переяславський архієреї оголосили анафему Івану Мазепі. 10 листопада 1708 року у Глухові стратили Чечеля і решту «зрадників, взятих у Батурині»[121]. Територія України стала ареною вирішальної сутички між арміями російського та шведського монархів. Перехід Івана Мазепи у шведський табір і, як наслідок, обрання нового гетьмана Івана Скоропадського фактично спричинили політичний поділ України між двома гетьманськими урядами. Розпочалася запекла боротьба за вплив на козацьку старшину і місцеве населення, що переросла у своєрідну війну маніфестів між Карлом ХІІ і Мазепою, з одного боку, й Петром І та новообраним гетьманом Скоропадським – з іншого[122]. Одним з найголовніших завдань московської політики в Україні на рубежі 1708 і 1709 років було привернення до себе української старшини й позбавлення Мазепи її політичної підтримки[123].

У ситуації, що склалася російська політична еліта намагається використати будь-які можливості, щоб забезпечити собі успіх у боротьбі із Карлом ХІІ та Іваном Мазепою. Однією із таких можливостей і стало повернення Семена Палія із сибірського заслання, що надало змогу успішно використати його авторитет і популярність на Правобережжі та Запорожжі.

Отож, Петро І згадав про колишнього фастівського полковника Семена Палія, котрий уже четвертий рік перебував у сибірському засланні. 1 серпня 1704 року, перебуваючи в обозі під Бердичевом, Мазепа видав універсал про позбавлення «для певних причин» Семена Палія полковницького уряду. Невдовзі відбувся арешт фастівського полковника. У березні 1705 року Палій і Семашко (пасинок Палія) були привезені до Москви, а 30 травня Петро наказав заслати Палія до Єлисейська. Згодом це було замінено засланням до Томська, а фактично — до Тобольська, де Палій перебував до кінця 1708 року[124].

Навколо арешту Семена Палія, як уже зазначалося, не одне століття вирують дискусії. Пропонуємо для наочності розглянути дві протилежні думки в сучасній українській історіографії, що дають оцінку арешту Семена Палія. За однією з них, цей крок лівобережного гетьмана розглядається як невміння іти на політичні компроміси в ім’я консолідації державної еліти[125]. Інша думка стверджує, що причиною арешту стали «розхлябаність, анархізм і недисциплінованість» фастівського полковника. Оскільки гетьман Мазепа був поборником жорсткої дисципліни, то він не бажав мати у складі свого війська такого полковника[126].

Російський монарх приймає рішення про повернення колишнього фастівського полковника із сибірського заслання. Слід відзначити, що перша згадка про повернення Семена Палія є досить ранньою, адже перший лист у цій справі було написано через 8 днів після взяття Батурина і через 3 дні після проголошення анафеми Мазепі.

Отож, 11 листопада 1708 року Петро І пише листа до князя Матвія Петровича Гагаріна, який був московським комендантом і водночас завідував Сибірським наказом. Московський цар наказує повернути «Черкаського полковника Палія, який перед кількома роками був посланий за Мазепиним донесенням на заслання в Сибір». Спочатку його зі всіма пожитками потрібно було привести до Москви, а звідти якнайшвидше, як зазначалося у листі, доставити до московського царя[127].

Із даного листа можна зробити висновок, що російський самодержець був ініціатором повернення колишнього фастівського полковника із заслання. Проте, як зазначає О.І. Рігельман: «І тут государ мав ласку згадати, а можливо хтось і нагадав про … фастівського поковника Семена Палія»[128].

Окрім Петра І у поверненні Семена Палія були зацікавлені й інші особи, що були колишніми сподвижниками і родичами правобережного козацького лідера. Цю думку підтверджує лист київського воєводи Дмитра Михайловича Голіцина до князя Олександра Даниловича Меншикова, який був фаворитом Петра І. Цей лист було написано 20 листопада 1709 року[129]. Із зазначеного листа ми отримуємо інформацію про прохання компанійського полковника Танського[130] щодо повернення фастівського полковника із заслання. Полковнику Танському вдається випрохати зустріч із князем Меншиковим у справі повернення тестя. Голіцин відправляє його до Меншикова, обіцяючи йому прихильність фаворита Петра І.

У зятя Семена Палія були всі підстави розраховувати на успіх своєї справи. На момент переходу Мазепи на сторону Карла XII він і його компанійці поверталися із Дону. Російський монарх у листі Танському від 29 жовтня 1708 року[131], наказуючи негайно прибути у розташування армії, обіцяв йому «милість свою і жалування наше»[132].

Важливою в цій ситуації є також роль київського воєводи Дмитра Голіцина, який із запровадженням 18 грудня 1708 року Київської губернії займе посаду київського губернатора. Він у даному листі просить донести про ситуацію з Палієм російському самодержцю, або щоб князь Меншиков сам, на власний розсуд, повернув фастівського полковника із заслання. І тут же наводиться причина необхідності повернення Палія, «оскільки місцевий народ до нього дуже прихильний і постійно його згадують».

Саме князь Голіцин застосував низку дій, щоб знешкодити впливи гетьмана Мазепи на Правобережжі. Уповноваженим представникам Мазепи на Правобережжі генеральному осавулу А. Гамалії, чигиринському полковнику К. Мокієвському і корсунському полковнику А. Кандибі не вдалося згуртувати правобережну старшину навколо Івана Мазепи. Князь Дмитро Голіцин зумів знайти на Правобережжі вірних людей, котрі від усіх міст відправили старшин у Київ на підтвердження своєї вірності російському царю[133]. Невдача мазепинців на Правобережжі є заслугою київського воєводи-губернатора. Олександер Оглоблин підкреслює енергійну діяльність Голіцина, котрий своїми активними контрзаходами переманив на бік Петра І майже всіх правобережних козацьких старшин, окрім еліти Чигиринщини[134]. Цілком вірогідним є те, що серед цих контрзаходів важливе місце займало використання авторитету колишнього фастівського полковника.

Повернення Палія було важливим для Петра І, оскільки він, окрім вищезгаданого листа, ще тричі писав листи до московського коменданта Матвія Гагаріна. У другому листі до Гагаріна від 27 листопада 1708 року ми знаходимо підтвердження попередньої вказівки щодо фастівського полковника. Матвію Гагаріну наказувалось не зволікати і на пошті прислати Палія до царя[135].

Через 10 днів після цього листа російський монарх пише ще одного листа до московського коменданта. В цьому листі від 5-6 грудня 1708 року він наказує аби Палій «якнайскоріше був взятий до Москви і звідти присланий був сюди на поштових підводах, що є вельми потрібно». Також Петро І цікавиться процесом повернення Палія і часовими межами цього процесу[136]. Це свідчить про велику зацікавленість царя у цій справі і відповідно про важливість фастівського полковника у подальших планах Петра І.

У листі-відповіді Матвія Гагаріна від 17 грудня знаходимо деталі щодо повернення Семена Палія. Московський комендант, і за сумісництвом голова Сибірського приказу, звітує перед царем про свої дії щодо справи Палія. Матвій Гагарін 28 листопада 1708 року відправив у Тобольськ посланця із указом царя про звільнення Семена Палія. Посланцеві наказувалося їхати із великою поспішністю і не втрачати жодної хвилини. Окрім цього були послані навздогін ще два накази, «щоб з великою поспіхом їхати йому до Москви». Прибуття козацького полковника до Москви очікували десь 21 грудня[137]. У вищезазначених листах простежується бажання Петра І якомога швидше повернути Семена Палія із заслання.

Отримавши відповідь від Гагаріна, Петро І 23 грудня 1708 року дає подальші вказівки щодо фастівського полковника. Він наказує: «якщо його привезуть, то до наказу його з Москви сюди не посилай», також рекомендувалося виконувати всі побажання Палія (дослівно «тримай у всякому довольстві»)[138]. Із цього листа Петра І можна зробити висновок, що неждана поява правобережного козацького лідера могла дещо завадити планам російського монарха. Постать Палія ймовірно сприймалася як певний дестабілізуючий фактор, дії котрого слід було обов’язково контролювати.

Десь на початку 1709 року Палій прибуває до Москви, де живе деякий час. Московський комендант Матвій Гагарін, виконуючи вказівки Петра І, фактично тримав його у російській столиці, чекаючи подальших розпоряджень російського монарха.

Отож, повернення Семена Палія із сибірського заслання було спричинене переходом Івана Мазепи на сторону Карла ХІІ Густава і необхідністю для російської влади використати будь-які можливості щодо дискредитації гетьмана Мазепи. Повернення колишнього фастівського полковника було важливим для Петра І і його оточення в умовах боротьби з прихильниками Мазепи і Карла ХІІ. В ситуації із Палієм необхідність російської влади у його поверненні із Сибіру співпала із таким же бажанням родичів та сподвижників Палія.

Взимку 1708-1709 років продовжується боротьба за вплив на Запорозьку Січ. На Січі прохолодно сприйняли звістку про обрання гетьманом Івана Скоропадського. Причиною невдоволення був той факт, що запорожців не запросили на глухівську елекцію[139]. Тому щоб задобрити січовиків до Запорожжя разом із царськими посланцями були відправлені представники від царя з великими грошовими подарунками та новими закликами про підтримку Москви у війні зі шведами.

Відносини гетьмана Мазепи і Запорозької Січі також були не зовсім дружніми. Формально визнаючи зверхність гетьманської влади, Запорожжя протягом цілого гетьманування Мазепи стояло у виразній опозиції до його уряду, якому закидало ворожу інтересам українського народу національну і соціальну політику. Часто Запорозька Січ відверто виступала і навіть повставала проти гетьманського уряду, підтримувала різні акції полтавської старшинської опозиції. Кошовий отаман Кость Гордієнко ставився недоброзичливо до гетьмана Мазепи.[140]

Запорожжя стало предметом боротьби між Карлом ХІІ і Мазепою та Петром І і гетьманом Скоропадським. Намагання ворожих таборів схилити на свою сторону Січ продовжувалися до березня 1709 року. Саме у березні 1709 року січовики прийняли остаточне рішення. Після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи 12 березня, на військовій раді кошовий отаман, старшина та прості козаки остаточно визначилися щодо підтримки шведського короля і гетьмана Мазепи. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви[141].

На тлі цих подій у російської політичної еліти появляється ідея використати популярність Семена Палія. Наприкінці лютого 1709 року князь Меншиков розробив низку пунктів, що були направлені генерал-фельдмаршалу (був головний у російському війську) Борису Шереметьєву і схвально сприйняті царем Петром І. Ці пункти мали зміцнити позиції російської адміністрації у боротьбі за впливи в Україні. Значна увага приділялася схиленню Запорозької Січі на бік Петра І. З цією метою пропонувалося використати матеріали, що викривали «дволикість» Івана Мазепи. Окрім цього «компромату» князь Меншиков з цих же міркувань пропонував залучити і Семена Палія та миргородського полковника Д. Апостола[142].

Повернення колишнього фастівського полковника в контексті відносин російської влади і Запорожжя знову зустрічаємо в листі Г. Ф. Долгорукого до Петра І, що датується 3 березням 1709 року. Щоб схилити запорожців на бік московського царя гетьман Іван Скоропадський за «загальною радою» використовував різноманітні методи, основним з яких був підкуп найавторитетніших січовиків. На випадок невдачі цих заходів князь Долгорукий пропонував перевести Палія ближче із Москви, або в Севськ або в якесь інше місце. Обґрунтовувалося таке прохання великою популярністю фастівського полковника серед «легковажних» запорожців (дослівно «має любов і немалий кредит»).

Слід зазначити, що князь Долгорукий не довіряє Семену Палію, підозрюючи його у прихильності до Мазепи – «який себе визнає приятелем боговідступника Мазепи»[143]. Така недовіра може пояснюватися загальною недовірою до козацької старшини, котру звинувачували у промазепинських настроях.

14 березня 1709 року князь Г. Долгорукий писав О. Меншикову про можливий напад татар з Криму. Він пропонував послати проти них козацький загін на чолі з Палієм, викликавши його з Москви в Севськ, щоб мати під руками[144]. Саме необхідністю боротьби із татарською загрозою пояснює Г. Я. Сергієнко від’їзд з Москви колишнього козацького полковника.

В. А. Дядиченко також розмірковував над причинами затримки повернення Семена Палія. Тривале перебування колишнього фастівського полковника у Москві історик намагався пояснити похилим віком і станом здоров’я, що заважали швидкій їзді[145]. Проте це твердження викликає багато критичних зауважень, адже вказані причини не помішали привезти Палія із Тобольська у Москву, а навесні – в Україну.

На нашу думку, тривале перебування Семена Палія під опікою Матвія Гагаріна і його подальше повернення в Україну були частиною плану щодо використання авторитету Семена Палія. Цей план ґрунтувався на основі вищезазначених пунктів Меншикова і пропозиції Долгорукого.

Наприкінці березня 1709 року завершилися перемовини між мазепинцями і запорожцями, результатом яких стало досягнення будищенських домовленостей. Запорожжя схилилось на бік Карла ХІІ і гетьмана Мазепи. Це мало велике значення для піднесення духу мазепинців, а послаблене військо Карла ХІІ отримало додаткове бойове поповнення – 8-9 тисяч запорожців[146].

Для Петра І і його оточення складалася дуже несприятлива ситуація. Генерал Ренне писав Меншикову 25 березня 1709 року: «Вони (запорожці), також і місцеві мужики всі відложилися і вже давно нам неприятелі». 30 березня він писав цареві: «Тут великий вогонь розгорається, який потрібно передчасно гасити»[147].

Слід відзначити, що перехід запорожців у табір Карла ХІІ Густава став дуже важливим успіхом зовнішньої політики Івана Мазепи, що значно ускладнило становище російської влади в Україні. Петро І і його оточення вдаються до низки контрзаходів, метою яких було нівелювання несприятливої ситуації, що виникла після переходу запорожців у шведський. Саме після поразки дипломатичної боротьби за Запорожжя Петро І приймає рішення про від’їзд Семена Палія з Москви.

Наприкінці березня 1709 року Палія привезли до Воронежа, де знаходилася ставка Петра І. Цей історичний епізод міцно закріпився у фольклорній традиції, що оспівала повернення славетного козацького полковника. Так в одній з народних дум «великим постом, весняною погодою став Семен Палій до білого царя прибувати»[148].

Інформацію про зустріч Петра І і Семена Палія знаходимо у листі Олександра Меншикова до гетьмана Івана Скоропадського від 9 квітня 1709 року. Князь зазначає, що він був «неабияк прийнятий і нагороджений Його Царської Величності особливою милістю». Меншиков повідомляв гетьмана, що Палій невдовзі прибуде до нього. І до нового указу він повинен бути при гетьманові, а до нього слід було відноситися із «щонайбільшою приязню»[149].

31 березня 1709 року із царської ставки у Воронежі голова Посольського приказу Гаврило Головкін пише Івану Скоропадському, що цар наказав відправити Палія до нього. Семена Палія слід було використовувати в «теперішніх військових діях». Використання Палія мало узгоджуватися із князем Долгоруким, про що останньому також було повідомлено. Семена Палія слід було «тримати при собі або кудись належно вживати в доброму порядку і ласці»[150].

Проте вказівки Петра, мабуть, були не дуже чіткими, оскільки гетьман невдовзі пише листа до Головкіна, де просить поради у справі Палія. Голова Посольського приказу у листі від 5 травня так і не дав чіткої відповіді, повторивши, що слід виконувати вказівки надіслані 31 березня[151].

Отож, 30 березня 1709 року Семен Палій покидає царську ставку у Воронежі і вирушає в табір гетьмана Івана Скоропадського. Слід зазначити, що окрім запевнення у царській, колишній фастівський полковник отримав цінні подарунки (шубу, зброю, екіпаж)[152].

Водночас із поверненням Семена Палія в Україну відбуваються зміни у білоцерківському полку. В цьому полку до 1709 року посаду полковника займав Михайло Омелянович. Російська влада не довіряла йому, бо він був родичем Івана Мазепи, завдяки чому і отримав полковницький уряд[153]. Невдовзі його арештують, що дасть можливість віддати білоцерківське полковництво Семену Палію.

Складною і надалі залишалася ситуація на Правобережній Україні. 2 березня 1709 року гетьман Іван Скоропадський наказував корсунському полковникові А. Кандибі пильно слідкувати за тим як поводить себе правобережний полковник Самусь[154]. Російську владу непокоїла діяльність Самуся, котрий був одним із лідерів правобережного козацького повстання 1702-1704 років. Повернення колишнього фастівського полковника мало б утримати правобережну старшину від переходу у шведський табір.

Отож, Семен Палій повернувся в Україну напередодні вирішальних подій, що мали стати кульмінацією як шведсько-російського військового-політичного суперництва, так і визвольного повстання мазепинців. Відомості про перші дні перебування колишнього фастівського полковника в Україні знаходимо в листі князя Долгорукого Петру І від 3 квітня 1709 року. В цьому листі присутня інформація про ініціативу князя щодо призначення Палія на посаду білоцерківського полковника, що мало відбутися за його «попереднім донесенням». Окрім цього князь Долгорукий намагається гарантувати безпеку Семену Палію. З цієї причини колишнього білоцерківського полковника Омельченка пропонувалося притримати в Києві, або в якомусь іншому місці, щоб він «якоїсь супротивної справи в теперішній час не вчинив». Його звинувачували у тому, що він за намовлянням Мазепи, робив змови (в листі – факції) проти Палія, за що і отримав посаду білоцерківського полковника[155]. В такий спосіб князь Долгорукий реалізовує плани щодо використання Семена Палія, котрі згідно вказівок Головкіна були у сфері його відповідальності. Слід зауважити, що Семен Палій відразу після свого повернення в Україну так і не отримав уряд білоцерківського полковника. В документах напередодні полтавської битви присутні згадки лише про «пана Семена Палія». Причиною цього, мабуть, була складна політична ситуація в Україні. Не надавши Семену Палію вакантної посади, російська влада спрощувала для себе процес контролю над його діями, адже він змушений був перебувати у таборі гетьмана Скоропадського.

Із листа київського губернатора Голіцина до Івана Скоропадського від 26 квітня 1709 року дізнаємося, що Палій вже прибув до гетьмана. Також в цьому листі згадується про прохання Палія відвідувати дочку в Києві, на що він отримав дозвіл. Тут слід нагадати, що його дочка Марія була дружиною Антона Танського, котрий клопотався перед Голіциним про повернення Семена Палія. Перше ніж дозволити Палію відвідувати дочку, Голіцин пропонував убезпечити його від можливих дій колишнього білоцерківського полковника, що в той час сидів у київській в’язниці[156]. Важливим є питання самостійності дій Семена Палія, який, щоб відвідати рідну дочку був змушений просити дозволу в київського губернатора.

Семен Палій після повернення в Україну намагається відновити своє матеріальне становище. Його майно було конфісковано у жовтні 1704 року. Ця конфіскація відбулася згідно вказівки Головіна від 12 вересня 1704 року[157]. В історіографії міцно закріпилася думка, що скарби фастівського полковника були привласнені гетьманом Мазепою. Одним із перших про це написав ще І. І. Голіков, котрий зазначав, що Мазепа загарбав усе багатство Палія[158]. Проте відомо, що після його арешту значна сума (2144 червоних золотих, 5709 єфимків, 40 левків) надійшла у царську казну. З частини цієї суми було закуплено 700 пар волів та видано платню впливовим московським чиновникам[159]. Окрім цього, як зазначає Сторожевський, все господарство фастівського полковника (стада і табуни коней) і справді було розподілене між правобережною козацькою старшиною[160].

Щоб відновити свій матеріальний статус, Семен Палій у таборі гетьмана Скоропадського під Багачкою скаржився, що його «стада і скотина, відібрані Мазепою, розжалувані і у людей знайдуться». У відповідь 3 червня 1709 року гетьман видає указ про повернення йому рухомого майна «без жодної суперечки і відмови»[161]. Такі дії гетьмана Скоропадського, окрім відновлення справедливості, цілком відповідали вказівкам царського оточення щодо «щонайбільшої приязні» до Семена Палія.

Ще до Полтавської битви російська влада отримувала користь від повернення Семена Палія. В основному акцент робився на авторитеті колишнього фастівського полковника, який мав працювати на зменшення впливу мазепинців. 28 березня 1709 року в листі до Івана Скоропадського київський губернатор Дмитро Голіцин зазначав, що він оголошував козакам, що Палій буде повернений, як і було, в полк[162]. Також Палія використовували у військовій тактичній боротьбі. Щоб залякати польських шляхтичів, що були прихильниками Станіслава Лещинського фельдмаршал – лейтенант Г. Гольц поширив чутки про похід Семена Палія в Литву. Колишній фастівський полковник мав буцімто очолити 18 тисяч козаків і 6 тисяч регулярної кавалерії[163].

Підсумовуючи, варто вказати на той факт, що правобережний полковник перебував під повним контролем російської влади, що виключало будь-яку самостійність його дій. В обмін на це задовольнялися всі його «довольства, ласки і приязні» та забезпечувалась його безпека (наприклад, від можливих дій колишнього білоцерківського полковника). Такою була стратегія російської політичної еліти щодо використання авторитету Палія напередодні Полтавської битви.

На початку травня російська армія займала позицію біля Котельви на лівому березі Ворскли, звідки 17 травня 1709 року гетьман Скоропадський отримує розпорядження канцлера Г. Головкіна просуватися зі своєю кіннотою до блокованої шведами Полтави[164]. Десь поруч із гетьманом мав перебувати колишній фастівський полковник.

Слід зазначити, що участь козацьких військових формувань у Полтавській битві є досить складною та малодослідженою проблемою в історіографії. Сучасні дослідники стверджують, що загальна чисельність військ, що перебували в підпорядкуванні гетьмана Скоропадського під час Полтавської битви могла становити не більше 8 тисяч чоловік[165].

Полтавська битва відбулася 27 червня 1709 року і стала переломною у подіях Північної війни. Ця битва стала крахом визвольної антиросійської акцій гетьмана Івана Мазепи.

Під час Полтавської битви козацьке гетьмана Скоропадського стояло на правому фланзі російської армії – в Будищенському лісі, закриваючи шляхи відступу шведського війська в Польщу[166]. Про низький рівень довіри до гетьмана Скоропадського свідчить той факт, що до нього було приставлено 6 російських полків на чолі з генерал-майором Волконським для «зв’язку з гетьманом Скоропадським і для припинення зв’язку зі шведами»[167].

Відомо, що Семен Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомний полковник у війську гетьмана Скоропадського. Козаки Семена Палія. Воювали на боці Петра І, дислокувалися по селах біля Полтави. Своїми роз’їздами турбували шведів, перешкоджали їм добувати провіант та продовольство[168].

Щодо участі самого Семена Палія у Полтавській битві ми маємо досить суперечливі відомості. Козацькі літописи (а за ними і історики ХІХ століття) описують немічного полковника, котрого підтримують на коні. І саме ця людина (йому тоді було десь 70 років) нібито підбадьорювала козаків гетьмана Скоропадського. Проте, на нашу думку, це є перебільшенням немічності Семена Палія у його похилому віці. Відомо також, що в день Полтавської битви правобережний половник подарував Межигірському монастирю коштовне Євангеліє[169].

Після Полтавської битви відомо, що Палій брав участь у переслідуванні шведів і мазепинців до Переволочної. Також ймовірно, що він 8 липня 1709 року брав участь у бенкеті, що був влаштований для старшин гетьмана Скоропадського та знатних калмицьких військових чинів[170].

Після перемоги у Полтавській битві постало питання подальшої долі Семена Палія. В меморії, поданій Петру І генеральним писарем Семеном Савичем, гетьманська адміністрація Скоропадського просила російського монарха вирішити долю Семена Палія. Із цієї меморії ми дізнаємося, що Палій мав намір поселитися у Фастові або в Каневі. Також ми отримуємо інформацію про те, що навколо Палія зібралася компанія, яка «до нього звідусіль набрелася». Палій бажав і надалі тримати при собі цю компанію, переїхавши на Правобережжя. Ця позиція ніяк не могла задовольнити гетьмана Скоропадського і його оточення, адже популярний Семен Палій і збіднілі козацькі низи, могли завдати клопоту Скоропадському. Ситуацію ускладнювало те, що до Палія втікали козаки із полків, і це відповідно вело до дезорганізації полків. Словосполучення «знов Палієм зібрана наволоч[171]» наштовхує на думку, що більшість цих козаків уже була під проводом Палія у часи його перебування на уряді фастівського полковника.

Отож, генеральний писар у третьому пункті меморії просить указу щодо подальшої долі Семена Палія, а також наказової резолюції щодо компанії Семена Палія, щоб вона «у попередні свої міста до полків… розійшлась»[172]. Таким чином Палій і його прихильники стають предметом занепокоєння для гетьмана Скоропадського.

У відповідь на меморію Петро І видає указ гетьману Скоропадському від 31 липня 1709 року. В цьому указі Палію до нового царського указу слід було жити в Каневі чи в іншому місті поруч. Російський цар фактично задовольнив прохання Скоропадського щодо компанії Палія. Петро І наказував Палію «бути спокійним і щоб жодних гультіпак при собі не тримав, і з поляками сварок не вчиняв»[173].

Після Полтавської битви Палій повертається на Фастівщину. Повернувшись у Фастів, він відновив свою попередню діяльність. Знову були розставлені козаки на Поліссі, що витісняли шляхтичів із порубіжних місць. Після усунення Омеляновича, селяни Горностайпільської, Козарівської, Бородянської волостей оголосили себе козаками і записалися у компут Білоцерківського полку. Вони відмовилися підкорятися поміщикам і перестали відбувати панщину. Палій прийняв їх під своє покровительство і став тіснити решту шляхти[174].

Через місяць (3 вересня 1709 року) російський монарх, як і обіцяв, «пожалували колишнього задніпровського охотницького полковника Семена Палія за … вірність і служби» на уряд охотницького полковника. В його підпорядкуванні мали знаходитись «компанійці, які нині під командою його»[175]. Володимир Антонович вказує на той факт, що російський цар, повертаючи Палію полковницький уряд, не називає його полковником білоцерківським. Він стає лише охотницьким полковником, при цьому перебуваючи у строгому підпорядкуванні влади гетьмана Скоропадського[176]. Причиною цього була невизначеність статусу Правобережної України, що найімовірніше повинно було повернутися у склад Речі Посполитої. Також призначення Палія білоцерківським полковником могло викликати роздратування польської шляхту і збурення ситуації на Правобережжі.

Ненадання Семену Палію білоцерківського полковництва фактично на нашу думку, нівелювало його заслуги у Полтавській битві. Тут слід відзначити, що російський монарх щедро нагородив своє оточення (Меншиков, Головкін, Голіцин, Рен, Алар, Ленцер) відразу після полтавської перемоги[177], а Семену Палію не повернув навіть його попереднього звання.

Польська шляхта київського воєводства прагне захистити своє майно від зазіхань московських та козацьких військ. А найбільше вони скаржилися на «пана полковника Палія». 10 вересня 1709 року шляхта київського воєводства відправила депутатів до київського губернатора Голіцина. Вона скаржилась, що «фастівські та білоцерківські козаки, невідомо чи по своїй волі чи за наказом полковника Палія, перейшли кордон, по цей бік річки Ірпінь вриваються у наші села, відбирають у нас медові данини і перешкоджають володіти маєтками»[178].

6 листопада 1709 року О. Д. Меншиков обіцяв задовольнити претензії шляхти і заборонити правобережним козакам кривдити польську шляхту[179]. Польські магнати і шляхта почали писати численні скарги до польського уряду. Як наслідок польський уряд почав вимагати від Росії повернення під владу Польщі Білої Церкви, Полонного та інших міст Правобережжя. Шляхта намагалася отримати гарантії своєї безпеки в маєтках. А джерелом цієї загрози були посталі селяни і козаки Палія, що знову оселився у Фастові.

8 листопада 1709 року Долгорукий Скоропадському пише про «неспокійного Палія». Він говорить, що буде писати до Гаврила Івановича Головкіна про це. Також він передбачає, що Палію недовго ще залишилося бути у цих місцях, оскільки Правобережжя мали б повернути у володіння Польщі[180].

На початку січня 1710 року шляхта київського воєводства відправила зі скаргами на Палія депутатів до короля і до князя Меншикова. Їм було надано інструкції, де зазначалося «Депутати будуть просити князя, щоб він надав нам милість утримуванням пана полковника Палія від утисків жителів нашого воєводства і забороною йому розставляти своїх козаків в Овруцькому і Житомирському повітах»[181].

Окрім проблем із польською шляхтою, російську владу непокоїли також зносини правобережного полковника із кримсько-татарською знаттю. 13 січня 1709 року Гаврило Головкін пише листа Івану Скоропадському, де зазначає, що очаківський Паша Симайло писав листа Семену Палію. Не зважаючи на нешкідливість такого листування голова посольського приказу наказував заборонити можливу кореспонденцію з очаківським пашею, Юсуп-Пашею силістрійським та кримським ханом без указу царя і без відома гетьмана. Відповідного листа Палію мав переправити Скоропадський[182]. Це був останній лист, в якому згадується правобережний полковник. О. Лазаревський, посилаючись на відомий йому документ стверджував, що Семен Палій помер у січні 1710 року[183]. Після смерті правобережного полковника вакантне місце намагається зайняти його зять Антін Танський (той що клопотав за звільнення Семена Палія). Про це ми дізнаємося із листа Г. Головкіна до Івана Скоропадського від 3 березня 1710 року[184].

Роблячи підсумок, слід зазначити, що Семен Палій як охочекомний полковник брав участь у Полтавській битві у складі війська гетьмана Скоропадського. Після Полтавської битви він повертається на Правобережжя, де стає предметом занепокоєння для польської шляхти. Це приводить до певного охолодження відносин правобережного полковника із російською владою, що розглядала його як певний дестабілізуючий фактор на Правобережжі. Можливого конфлікту вдалося уникнути, оскільки Семен Палій помирає наприкінці січня 1710 року.

ВИСНОВКИ

Постать фастівського полковника Семена Палія в історіографії наповнена низкою стереотипних суджень, що найчастіше будуються на антиподному протиставлені цієї особи до дій гетьмана Івана Мазепи. Про конфлікт між цими двома визначними політичними лідерами написано значну кількість наукової та художньої літератури. Про постать правобережного полковника дуже часто намагаються говорити крізь призму вчинків Івана Мазепи, що зменшує об’єктивність дослідження.

Наявна джерельна база висвітлює постать Семена Палія і його роль у подіях Північної війни через ставлення до нього як гетьмана Мазепи, так і
вельмож при російському царському дворі. На жаль, ми не володіємо документами, що були б створені самим фастівським полковником чи людьми із його оточення, які б давали інший ракурс при дослідження ролі Семена Палія у подіях Північної війни.

Питання про роль і участь Семена Палія у козацькому повстанні 1702-1704 рр. на Правобережній Україні потребує подальших досліджень. Без сумнівно, що він був помітною фігурою під час самого повстання, проте питання чи він був його очільником, чи все ж таки керівником «Другої Хмельниччини» був наказний гетьман Самійло Самусь є і надалі дискусійним.
Повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр. вплинуло на перебіг подій подій Північної війни, оскільки повстанці відволікали на себе значні військові сили Речі Посполитої, що були необхідними для оборони від шведських військ, що просувалися вглиб Польщі.

Російська влада в особі Петра І і його найближчого оточення намагалася використати колишнього фастівського полковника для боротьби із мазепинцями в Україні. Слід відзначити той факт, що вказівка про повернення Семена Палія була дана невдовзі після переходу Івана Мазепи у шведський табір, а царське розпорядження про його приїзд в Україну було зроблено відразу після того, як російський монарх дізнався про союз запорожців із Мазепою та Карлом ХІІ. У листуванні російських можновладців спостерігається необхідність контролювати дії правобережного полковника. Російська влада намагалася задовольнити всі побажання Семена Палія та забезпечити його безпеку.

Проблема самостійності дій Семена Палія напередодні Полтавської битви може допомогти у розставленні акцентів щодо ролі правобережного полковника у подіях 1709 року. На нашу думку, жодної самостійності в діях колишнього фастівського полковника не було, адже він повинен був постійно перебувати поруч із гетьманом Скоропадським. Семен Палій навіть змушений був просити дозволу на зустріч із рідною дочкою, яка жила в Києві.

Семен Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомний полковник у війську гетьмана Скоропадського. Слід також відзначити, що літописний образ старого і кволого полковника, що надихав війська на перемогу над шведами найімовірніше не відповідає дійсності. Колишній фастівський полковник зробив свій внесок у перемогу Петра І у Полтавській битві, реалізувавши цим плани російської влади щодо себе.

Після Полтавської битви Семен Палій повертається на Правобережну Україну. Слід зазначити, що йому було надано звання лише охочекомного полковника, а не білоцерківське полковництво. Дії Семена Палія на Правобережжі нагадували часи його недавнього урядування у Фастові. Це знову викликало роздратування з боку польської шляхти. Водночас це привело до охолодження відносин Семена Палія із російською владою, якій не подобалася поведінка правобережного полковника, що дестабілізувала ситуацію в регіоні.

Щодо визначення ролі Семена Палія у подіях 1709 року, то цього питання слід підходити із великою обережністю. Часто з цією метою використовують уривок із поезії Тараса Шевченка «Іржавець», де поразка україно-шведського союзу пояснюється відсутністю єдності між Мазепою і Палієм:

Ой, пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастівським полковником

Гетьмана єднали.

 

На нашу думку, у цих рядках можна побачити образи двох історичних діячів, взаємовідносини між якими стали певним втілення відсутності єдності українського суспільства в боротьбі за національне визволення. Проте таке літературне трактування, що часто переходить в історіографію, ставить низку перешкод для розставлення акцентів щодо ролі Семена Палія у подіях 1709 року. Слід відзначити, що Семен Палій був не єдиним українським політичним діячем, дії якого так чи інакше вплинули на результат військово-політичної акції Івана Мазепи (І. Скоропадський, К. Гордієнко, Д. Апостол і т. д.).

Семена Палія було використано згідно планів царського оточення, що були направлені на боротьбу із мазепинцями в Україні. Колишній фастівський полковник перебував під контролем з боку російської влади, якій вдалося успішно використати конфлікт між Мазепою та Палієм 1704 року. Повернення правобережного лідера в Україну навесні 1709 року покращило позиції Петра І в Україні, оскільки полковник мав значний авторитет як на Правобережжі так і на Запорозькій Січі. На нашу думку, Семен Палій, ставши заручником як власних особистих амбіцій так і продуманої політики царського оточення, вніс

свою лепту у справу поразки повстання Івана Мазепи.

Семен Палій впродовж останніх 10 років свого життя жив в умовах Північної війни, яка була одним із провідних факторів у його діяльності. Завдяки козацькому повстанню 1702-1704 рр. на Правобережній Україні шведські війська отримали певну тактичну перевагу у боротьбі із Річчю Посполитою. Одним із аргументів при арешті Семена Палія було звинувачення його у підтримці прошведських налаштованих польських шляхтичів. Своєму поверненню в Україну правобережний полковник також завдячує подіям Північної війни. У 1708-1709 рр. він став одним із контрзаходів щодо послаблення впливу мазепинців в Україні. Особиста неприязнь до Івана Мазепи, а також продумана політика російської адміністрації зіграла провідну роль у тому, що Семен Палій в складі війська гетьмана Скоропадського взяв участь у Полтавській битві, що стала однією із ключових подій Північної війни.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

1. Архив Юго-Западной России.- ч. 3, т. ІІ, К., 1868. - 851 с.

2. Гистория Свейской войни (Поденная записка Петра Великого)/ составитель Т. С. Майкова, ред. А. А. Преображенского – В 2-х выпусках. Выпуск 1. М.: Круг, 2004. – 632 с.

3. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / упор. C. О. Павленко. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.- Т.1. 1144 с.- Присвячується 300- річчю повстання мазепинців.

4. Краткое описаніе Малороссиі. (Летопись Самовидца по новооткрытым спискам / Под ред. О. И. Левицкого. — К., 1878. — с. 211-319.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/samovyd/sam10.htm

5. [Лизогубівський літопис] ЛЂтописецъ или описаніе краткое знатнЂйшихъ дЂйствъ и случаевъ, что въ которомъ году дЂялося въ Украини малороссійской обЂихъ сторонъ ДнЂпра и кто именно когда гетманомъ былъ козацкимъ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet02.htm

6. Матеріалы для отечественной исторіи. М. Судіенко, т. 2.- К., 1855.- 514 с.

7. Письма и бумаги императора Петра Великого, т. VIII., вып. 1.- М., 1948.- 407 с.

8. Письма и бумаги императора Петра Великого, т. VIII., вып. 2.- М., 1951. – 408 - 1181c.

9. Письма и бумаги императора Петра Великого, т. IХ., вып. 2.- М., 1952. -530- 1621 с.

10. Письма и бумаги императора Петра Великого, т. IХ., вып. 1.- М., 1950. -529 с.

11. Чернігівський Літопис. Підготовка до друку, передмова і коментар Ю. Мицика (Сіверянський літопис. — 1996. — №4 (10). — С. 105-122) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/chernlet/chern06.htm

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

 

1. Антонович В.Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (1679-1716) // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. –К.: Либідь, 1995. – С. 252-372.

2. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1993. – 385 с.

3. Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Мазепи.- М., 1834.-92 с.

4. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. Ч.3.- М., 1830. – 264 с.; примічанія. -101 с.

5. Борщак І., Мартел Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана/ Автор пер. з франц. М. Рудницького.- К.: Вид-во СП «Свенас», 1991. - 136 с.

6. Волк-Каричевський В.В. Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVII и начале XVIII. – К., 1899.- 362 с.

7. Голиков И.И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразователя Россиі, собранния изь достовернихь источниковь и расположенныя по годамь. т.4. Изд.второе, - М., 1838. – 561 с.

8. Голиков И.И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразователя Россиі, собранния изь достовернихь источниковь и расположенныя по годамь. т.11. Изд.второе, - М., 1839. – 526 с.

9. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Київ-Відень, 1921. – 582 с.

10. Гуржій О. Іван Скоропадський. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2004.- 312 с.

11. Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII – XVIII ст. – К., 1954. – 54 с.

12. Дядиченко В. Семен Палій.- Саратов. Укрвидав при ЦК КП(б)У, 1942. – 12 с.

13. Эварницкій Д.И. Исторія запорожских казаков / Дмитрий Иванович Эварницкій.- т.3.- Спб., 1897. – 646 с.

14. Журавльов Д. В.Мазепа: людина, політик легенда.- Харків:Фоліо, 2007.- 382 с. – (Історичне досьє).

15. Іваннікова Л. Фольклорна інтерпретація історичних постатей Івана Мазепи та Семена Палія. // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – С. 276- 288.

16. Костомаров Н. Историческія монографії та іследования. - Мазепа и мазепинцы. - т.16. Спб., 1885.- 752 с.

17. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. (Пер. з нім. О. Струкевич; Передм. Та комен. В. М. Горобця).- К., 2001.- 240 с.

18. Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи. – Авсбург 1949.- 12 с.

19. Луців В. Гетьман Іван Мазепа (Життя і подвиги великого гетьмана)/ Наукове товариство ім. Шевченка.- Торонто, 1954. – 125 с.

20. Маркевич Н. История Малороссии- т. 2. - М., 1842. - 673 с.

21. Мільчев В. І. Соціальна історія запорозького козацтва кінця ХVII –XVIII століття: джерелознавчий аналіз - Запоріжжя, 2008. - 370 с.

22. Обухов В.В. Палий А. И. Семен Палий –вождь козацького народа.(Сер. «Наши Великие Предки»). –К., 2004.- 345 с.

23. Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Ред. Л. Винар, упорядн. І. Гирич, А. Атаманенко. - 2-е доп. вид. - Нью-Йорк - Київ -Львів –Париж -Торонто, 2001. - 464 с.

24. Осадчий Т. И. Козацкій батько Палій. Очеркь изь истроріи старой козацкой Украины. – К., 1900. – 48 с.

25. Павленко С. О. Загибель Батурина 2 листопада 1708. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», «Українська видавнича спілка», 2007.- 268 с.

26. Павленко С. О. Іван Мазепа. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. — 416 с.

27. Павленко С.О. «Народна війна» під час військової кампанії 1708–1709 рр..// Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава). – С. 62 -71.

28. Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 602 с.

29. Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П. М. Саса, В. О. Щербака.-К.:Либідь, 1994.-768 с. («Пам’ятки історичної думки України»).

30. Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст. – К., 1963. – 212 с.

31. Сокирко О.Г. Війська українських гетьманів у Полтавській битві 27 червня 1709 р. – УІЖ, 2009, №2. – С. 40-51.

32. Смолій В. А. Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.: проблема державотворення / Валерій Смолій, Володимир Степанков.- К., 1993. -72 с.

33. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII ст.: Проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Альтернативи, 1997. – 368 с.

34. Соловьев С. М. История России с древнейших времен / Сергей Михайлович Cоловьев. - кн. 3. т. 11-15. – Спб.: Изд. т-ва «Общественная польза», б/р – 1580 с.

35. Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи з Семеном Палієм та українсько-польські стосунки на Правобережній Україні за даними неопублікованих джерел. / Вячеслав Станіславський // Україна в Центрально-Східній Європі. №8, 2008. – 316-336 с.

36. Сторожевский Н. К. Семен Палий. Киевское Полесье, Волинь 1670-1710 г. – Житомирь, 1897. – 131 с.

37. Струкевич О. К. Співробітництво й протистояння С. Палія та І. Мазепи в українській історіографії// Семен Палій та Фастівщина в історії України: Матеріали науково-практичної краєзнавчої конференції. Київ-Фастів, 1996. - С. 62-64.

38. Таирова –Яковлева Т. Г. Мазепа.- Молодая гвардия, 2007.- 271 с. (Жизнь замечат. людей: Сер. биогр..; Вып. 1041).

39. Уманець Ф. М. Гетьман Мазепа. Историческая монография. – Спб., 1897. – 463 с.

40. Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи(1663-1713).- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004.-288с. 21. Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). / Тарас Васильович Чухліб. – К., 1996. – 90 с.

41. Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної України Української держави 1648-1721 рр.- 3-тє вид., випр. і доповн. –К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009.- 616 с.

42. Чухліб Т.Самійло Іванович (Самусь) – полковник та наказний гетьман правобережної частини Українського гетьманату// Істину встановлює суд історії (збірник на пошану Федора Павловича Шевченка).- т.2. – С. 276-293.

43. Шендрик Л. Участь козацтва Полтавщини у Північній війні та Полтавській битві // Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава). – С. 214 – 228.

44. Шевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. – К.:Либідь, 2006. – 464 с.

45. Шутой В.. Борьба народных масс против нашестивия армии Карла ХІІ. – М., 1958. – 448 с.

46. Шутой В.Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. – К., 1951. -238 с.

47. Ясь О. Історія як міф. «Гетьман-відступник» у рецепції М. Костомарова // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – С. 145- 169.

 

[1]Шевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. – К.:Либідь, 2006. – С.425.

[2] Іваннікова Л. Фольклорна інтерпретація історичних постатей Івана Мазепи та Семена Палія. // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. Праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – С. 286.

[3]Краткое описаніе Малороссиі. (Летопись Самовидца по новооткрытым спискам / Под ред. О. И. Левицкого. — К., 1878. — С. 302.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/samovyd/sam10.htm

[4][Лизогубівський літопис] ЛЂтописецъ или описаніе краткое знатнЂйшихъ дЂйствъ и случаевъ, что въ которомъ году діялося въ Украини малороссійской обЂихъ сторонъ ДнЂпра и кто именно когда гетманомъ былъ козацкимъ. – С.50.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet02.htm

[5]Чернігівський Літопис. Підготовка до друку, передмова і коментар Ю. Мицика (Сіверянський літопис. — 1996. — №4 (10). — С. 118) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/chernlet/chern06.htm.

[6] Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. - К.: Либідь, 1994.- С. 550.

[7] Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. - К., 1993. – С. 345.

[8] Там само, – С. 359.

[9] Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Мазепи.- М., 1834.- С. 36.

[10] Бантиш-Каменський Д. Н. История Малой России. Ч. 3. 1830. - С. 113.

[11]Бантиш-Каменський Д. Н. История Малой России. Ч. 3. 1830. - С. 127.

[12] Маркевич Н. История Малороссии.- т.2. - М., 1842., - с.330.

[13]Там само, - С.500.

[14]Там само, - С. 504.

[15]Голиков И.И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразователя Россиі, собранния изь достовернихь источниковь и расположенныя по годамь. т.4. Изд.второе, - М., 1838. – С. 352-353.

[16]Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - кн. 3. т. 11-15. – Спб.: Изд. т-ва «Общественная польза», б/р – С.1124.

[17]Там само, - С.1544.

[18]Эварницкій Д.И. Исторія запорожских казаков / Дмитрий Иванович Эварницкій.- т.3.- Спб., 1897. – с. 213-214.

[19]Антонович В.Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (1679-1716) // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. –К.:Либідь, 1995. – С. 296.

[20]Там само. – С. 362.

[21] Ясь О. Історія як міф. «Гетьман-відступник» у рецепції М. Костомарова // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – С. 145.

[22] Там само, - С. 204.

[23]Костомаров Н. Историческія монографії та іследования.-Мазепа и мазепинцы. - т.16. Спб., 1885.- С. 505.

[24] Струкевич О. К. Співробітництво й протистояння С. Палія та І. Мазепи в українській історіографії// Семен Палій та Фастівщина в історії України: Матеріали науково-практичної краєзнавчої конференції. Київ-Фастів, 1996. – С.62.

[25]Волк-Каричевський В.В. Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVII и начале XVIII. – К., 1899.- С. 355.

[26]Осадчий Т. И. Козацкій батько Палій. Очеркь изь истроріи старой козацкой Украины. – К., 1900. – С. 44.

[27]Сторожевский Н. К. Семен Палий. Киевское Полесье, Волинь 1670-1710 г. – Житомирь, 1897. - С. 113.

[28]Уманець Ф. М. Гетьман Мазепа. Историческая монография. – Спб., 1897. – С. 408.

[29]Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1993. – С. 290.

[30] Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст.. – К., 1963. – С.10-11.

[31] Мільчев В. І.Соціальна історія запорозького козацтва кінця ХVII –XVIII століття: джерелознавчий аналіз. – Запоріжжя, 2008. - С. 34.

[32] Струкевич О. К. Зазн. праця. – С. 63.

[33] Дядиченко В. Семен Палій. - Саратов. Укрвидав при ЦК КП(б)У, 1942. – С. 11-12.

[34]Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII – XVIII ст. - К., 1954. – С. 26.

[35]Дядиченко В. Семен Палій… – С. 3.

[36] Павленко С.О. «Народна війна» під час військової кампанії 1708–1709 рр..// Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава). – С. 70-71.

[37]Шутой В.. Борьба народных масс против нашестивия армии Карла ХІІ. – М., 1958. - С. 299-300.

[38]Шутой В.Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. – К., 1951. – С. 32.

[39]Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст. – К., 1963. – С. 196.

[40] Там само. – С.198.

[41]Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Київ-Відень 1921. – C. 377.

[42] Струкевич О. К. Зазн. праця. – С. 63.

[43]Борщак І., Мартел Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана/ Автор пер. з франц. М. Рудницького.- К.: Вид-во СП «Свенас», 1991. - С. 29.

[44]Луців В. Гетьман Іван Мазепа (Життя і подвиги великого гетьмана) / Наукове товариство ім. Шевченка.- Торонто, 1954. – С. 84.

[45]Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. (Пер. з нім. О. Струкевич; Передм. Та комен. В. М. Горобця).- К., 2001. – С. 108-109.

[46]Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи. – Авсбург 1949.- С. 10.

[47] Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – С.187.

[48]Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Ред. Л. Винар, упорядн. І. Гирич, А. Атаманенко. - 2-е доп. вид. - Нью-Йорк - Київ -Львів –Париж -Торонто, 2001. – С. 132.

[49]Смолій В. А. Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.:проблема державотворення.- К., 1993. – С. 52-53.

[50]Смолій В. А. Степанков В. С. Українська державна ідея, проблеми проблема формування, еволюції, реалізації. - К. 1997.- С.192.

[51]Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 230.

[52]Чухліб Т.Самійло Іванович (Самусь) – полковник та наказний гетьман правобережної частини Українського гетьманату // Істину встановлює суд історії (збірник на пошану Федора Павловича Шевченка).- т.2.- С. 276.

[53]Журавльов Д. В.Мазепа: людина, політик легенда.- Харків: Фоліо, 2007.- С.183.

[54]Обухов В.В. Палий А. И. Семен Палий – вождь козацького народа. (Сер. «Наши Великие Предки»). –К., 2004.- С. 287.

[55]Таирова –Яковлева Т. Г. Мазепа.- Молодая гвардия, 2007.- С. 229.

[56] Чухліб. Зошити. 58.

[57] Правоб. Укр пробл. державотворення 51.

[58]

[59] Чухліб. Зошити. 59.

[60] Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Розділ VI. -http://litopys.org.ua/coss3/ohl11.htm

[61] Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України.К.: Критика, 2009.- 426с.

[62]

[63]

[64] Зошити 61.

[65]

[66]

[67] Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Розділ VI.

[68] Козаки і монархи 398-399.

[69] Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Розділ VI.

[70] Козаки і монархи 399.

[71] Архив ЮЗР 367-368.

[72] Архив ЮЗР

[73] Самусь 281.

[74]Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи(1663-1713). - с.233.

[75] Станіславський. 326.

[76] Сергієнко. 118.

[77] Серг 119-120

[78] Антонович 320

[79] Прав. Пробл державотворення 53.

[80] Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи(1663-1713).- с.30-31

[81] Самусь. 281.

[82] Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної України Української держави 1648-1721 рр.- 3-тє вид., випр. і доповн. –К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009.- С. 399.

[83]Архив Юго-Западной России.- ч. 3, т. ІІ, К,1868. С. 367-368.

[84] Там само, - С. 372.

[85]Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи(1663-1713).- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004.- с.233.

[86]Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи з Семеном Палієм та українсько-польські стосунки на Правобережній Україні за даними неопублікованих джерел// Україна в Центрально-Східній Європі. №8, 2008. – С. 326.

[87] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця,- С.118.

[88] Там само,- С. 119-120.

[89]Антонович В. Б. Зазн. праця, – С. 320.

[90] Смолій В. А. Степанков В. С. Правобережна Україна …– С.53.

[91] Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України...- С.30-31.

[92] Архив ЮЗР, ч. 3, т. ІІ, - С. 484; С.502, С.518-519.

[93]Чухліб. Т.В. Козаки і монархи…- С. 433.

[94] Антонович В. Б. Зазн. праця, – С. 326-327.

[95] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця,- С. 130.

[96] Там само,- С. 141.

[97] Там само, - С. 132.

[98]Чухліб. Т.В. Козаки і монархи… - С. 436.

[99]Смолій В. А. Степанков В. С. Правобережна Україна… – С. 54.

[100]Антонович В. Б. Зазн праця, – С. 328.

[101]Сергієнко Г.Я. Зазн. праця, - С. 146.

[102] Чухліб. Т.В. Козаки і монархи…- С. 435.

[103] Там само,- С.436.

[104] Антонович В. Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (1679 — 1716) (передмова до ЮЗР).- С.133-134.

[105] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця,- С. 147.

[106] Костомаров Н.Зазн. праця,- С. 227-228.

[107] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця, - С.157.

[108]Архив ЮЗР, ч. 3, т. ІІ, - С. 531-532.

[109]Сергієнко Г.Я. Зазн. праця.- С. 190.

[110]Антонович В. Б. Зазн. праця, – С. 343.

[111]Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / упоряд: C. О. Павленко.- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.- Т.1. 1144 с.- Присвячується 300- річчю повстання мазепинців. С. 753-754.

[112]Доба гетьмана Івана Мазепи в документах … - С.759-760.

[113] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця.- С.174.

[114] Доба гетьмана Івана Мазепи в документах… - С. 100-101.

[115]Смолій В. А. Степанков В. С. Українська державна ідея…- С. 204.

[116]Чухліб Т.В. Козаки і монархи…- С.437.

[117] Письма и бумаги императора Петра Великого, т. VIII., вып. 1.- М., 1948.- С. 237.

[118] Письма и бумаги…т. VIII., вып. 2.- М., 1951. – С. 864-865.

[119] Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», «Українська видавнича спілка», 2007.- С. 120.

[120] Гуржій О. Іван Скоропадський. – К., Видавничий дім «Альтернативи», 2004.– С. 61.

[121]Гистория Свейской войни (Поденная записка Петра Великаго)/ составитель Т. С. Майкова, ред. А. А. Преображенского – В 2-х выпусках. Выпуск 1. М.: Круг, 2004. – С. 151.

[122] Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - С. 173.

[123] Оглоблин Олександер. Зазн. праця, - С. 294.

[124] Оглоблин О. Зазн. праця, - С.132.

[125]Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея … – С.204.

[126]Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - С. 229.

[127] Письма и бумаги… т. VIII., вып. 1.- С. 303.

[128] Рігельман О. І. Зазн. праця. - С. 550.

[129] Письма и бумаги… т. VIII., вып. 2. – С. 951-952.

[130] Антін Михайлович Танський - компанійський полковник (1706-1710). Був одружений з Марією (Мартою) Семенівною Палій.

[131] В Архиве ЮЗР лист підписано 31 жовтня, Архив Юго-Западной России.- ч. 3, т. ІІ, К., 1868. - С. 709-710.

[132] Письма и бумаги… т. VIII., вып. 1.- С. 249.

[133] Рігельман О.І. Зазн. праця. – С. 552.

[134] Оглоблин Олександер. Зазн. праця, - С. 297.

[135] Письма и бумаги … т. VIII., вып. 1.- С. 324.

[136] Письма и бумаги … т. VIII., вып. 1.- С. 344.

[137] Письма и бумаги … т. VIII., вып. 2. – С. 1016.

[138] Письма и бумаги … т. VIII., вып. 1.- С.374.

[139]Гуржій О. Зазн. праця, – С. 139.

[140]Оглоблин О. Зазн. праця, - С. 176.

[141] Чухліб Т. Козаки і монархи. - С. 478.

[142] Письма и бумаги… т. IХ., вып. 2.- С. 736.

[143] Письма и бумаги… т. IХ., вып. 2.- С. 710.

[144] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця, – С.195.

[145] Дядиченко В. Семен Палій. – С. 11.

[146] Павленко С. О. Іван Мазепа. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. –C. 400.

[147] Оглоблин О. Зазн. праця, - С. 177-178.

[148] Волк-Каричевський В. В. Зазн. праця, - С.355.

[149]Матеріалы для отечественной исторіи. М. Судіенко, т. 2.- К., 1855.- С. 280.

[150]Матеріалы для отечественной исторіи..- С.118.

[151]Там само, – С.125.

[152] Дядиченко В. Семен Палій. – С. 11.

[153] Антонович В. Б. Зазн. праця, – С. 362

[154] Чухліб Т. Козаки і монархи…- С. 503.

[155] Письма и бумаги… т. IХ., вып. 2.- С. 736.Том 9 (2). С.777.

[156]Матеріалы для отечественной исторіи. - С. 9.

[157]Таирова –Яковлева Т. Г. Зазн. праця. – С. 159.

[158] Голиков И.И. Деяния Петра Великаго … т. 11. – С. 17.

[159] Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи… - С. 226.

[160]Сторожевский Н. К. Зазн. праця. – С.111.

[161] Архив ЮЗР, ч. 3, т. ІІ. – С. 711-712.

[162]Матеріалы для отечественной исторіи. - С. 6-7.

[163]Письма и бумаги… т. IХ., вып. 2. - С. 957.

[164]Сокирко О. Г. Війська українських гетьманів у Полтавській битві 27 червня 1709 р. – УЇЖ, 2009, №2. – С. 42.

[165] Там само. – С. 44.

[166] Сергієнко Г. Я. Зазн. праця. – С. 197.

[167] Голиков И.И. Деяния Петра Великаго … т. 11. – С. 212.

[168] Шендрик Л. Участь козацтва Полтавщини у Північній війні та Полтавській битві // Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава). – С. 226.

[169] Антонович В. Б. Зазн. праця. – С. 362.

[170] Голиков И.И. Деяния Петра Великаго … т. 11. – С. 266.

[171] На полях меморії, як вказують упорядники «Писем и бумаг», було написано слово «вольниця».

[172] Письма и бумаги… т. IХ., вып. 2.- С. 1153.

[173] Письма и бумаги … т. IХ., вып. 1.- С. 327.

[174] Антонович В. Б. Указ. соч.- С. 363.

[175] Архив ЮЗР, ч. 3, т. ІІ. - C. 715-716.

[176] Антонович В. Б. Зазн. праця,- С. 364.

[177] Гистория Свейской войни (Поденная записка Петра Великого). С. 166.

[178] Архив ЮЗР, ч. 3, т. ІІ. - C. 719.

[179]Сергієнко Г.Я. Вказ. праця. – С. 198.

[180] Матеріалы для отечественной исторіи. - С. 407.

[181]Архив ЮЗР, ч. 3, т. ІІ. - C.728.

[182]Матеріалы для отечественной исторіи. - С. 144.

[183] Сергієнко Г.Я. Зазн. праця. – С. 198.

[184]Матеріалы для отечественной исторіи. - С. 150-151.