В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах 4 страница

поле крилося туманом; | пол-лос-ту-ман-ом

у тумані на могилі, | тум-ан-на-мо-лі

як тополя, похилилась | пол-по-лн-лась

молодиця молодая. | мо-лод-мо-лод

Щось до лона пригортає | ось-до-ло-на

та з туманом розмовляє: | ту-ма-ном-мо

„Ой, тумане, тумане! | ту-ма-не-ту-ма-не

Мій латаний талане! | ла-та-ни-та-ла-не

Чому мене не сховаєш | му-ме-не-не

отут серед лану?“ | ту-ла-ну

Або похмура симфонія рядків:

Ніби серце одпочине, | ні-не

з Богом заговорить... | ого-аго-вори

А туман, неначе ворог, | тум-ан-не-на-воро

закриває море | за-ри-ва-оре

і хмароньку рожевую, | аро-ро

і тьму за собою | тьму-за-ою

розстилає туман сивий, | ро-тум

і тьмою німою | тьмою-мою

оповис тобі душу...

Це приклади, але не окремі лише випадки! Так „інструментовані“ численні місця віршів з усіх періодів творчости Шевченка. І коли ця інструментація в певних випадках навіть допомагає поетові викликати в читача певний настрій, то іноді звуків ужито так, що самі звуки малюють певну картину, напр., шелест вітру в осоці:

Вітер в гаї не гуляє,

вночі спочиває; | чі-с-чи

прокинеться, тихесенько | ся-хе-се

в осоки питає: | со

„Хто се, хто се по цім боці | хто-се-хто-се-ці-ці

чеше косу? хто се? | че-ше-су-хто-се

Хто се, хто се по тім боці | хто-се-хто-се-ці

рве на собі коси? | со-си

хто се, хто се?“ — тихесенько | хто-се-хто-се-хе-се

спитає-повіє...

або:

.....шелестить | ше-ле-ст

пожовкле листя; гаснуть очі | жо-ли-ст-сну-чи /433/

заснули думи, серце спить; | сну-ли-се-е

і все заснуло... | се-за-сну-ло

Не зменшує вартости віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичних засобів Шевченко вживає дуже різноманітно: маємо в нього, напр., типові „співочі“, „пісенні“ вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч того — вірші деклямаційні, реторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів переспіви св. Письма, „До мертвих і живих...“). Та поруч цих типів є і інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користавться тими самими засобами збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що при цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетопляє. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

6. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для „дум“: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яром-долом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, на зразок народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога „биті“, коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли „сизії“ або „сизокрилії“, біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком „у дусі“ народної поезії. — Шевченко вживає, як народна пісня, самих епітетів, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), /434/ сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Він з охотою вживає пісенних поетичних засобів, напр., ставить паралелю з’явища природи з подіями та почуваннями людськими:

Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна —

така її доля...

 

закрякали чорні круки,

виймаючи очі;

заспівали козаченьки

пісню тії ночі...

Сумно, сумно серед неба

сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

може з вечорниці.

На городі коло броду

барвінок не сходить;

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...

Абож поет протиставляє різні події, щоб через протиставлення (антитезу) зробити наочнішим своє оповідання, і антитеза — улюблений засіб народної поетики:

То не вітер, то не буйний...

то не лихо, то не тяжке...

Щаслива голубка.: високо літає,

полине до Бога — милого питати.

Кого ж сиротина, кого запитає?

Вже не три дні, не три ночі,

б’ється пан Трясило...

Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел вийняв карі очі

на чужому полі!...

Не щебече соловейко

в лузі над водою,

не співає чорнобрива, /435/

стоя під вербою;

не співає — як сирота,

білим світом нудить.

Часто вираз або просто узято з пісні, навіть з фальшованих дум — „ревнули гармати“, або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту; пливе човен, води повен: з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацькеє біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; сине море вигравае; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенного поетичного матеріялу, а і „високої“ мови: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів („Кавказ“, „До мертвих і живих...“), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізмів: „не твор яй благ ая “ (множина), „вскую“, „внуши“ і т. д., але в цілому і тут його мова та сама — чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики („Катерина“ або „Наймичка“) і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучности, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в клясиків короткі дієслівні форми у Шевченка дуже рідкі: шубовсть, бух, гульк. Поруч деяких місцевих слів, зустрінемо і специфічний для Шевченка вжиток того „члена“, який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі. — Майже зовсім зникає у нього вульґарна „простацька“ мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як „утни“ (заграй: „утни, батьку“), „кобзар вшкварив“, „оддирають“ (танцюють), „шмигляє“ і т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарности. А деякі в інших місцях вжиті безумовно зі „спеціяльним призначенням“ (функцією), щоб карикатурно змалювати „вище“ оточення, — коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, „сатрапів“, Констанцького високого собору який постановив спалити Гуса тощо: Микола I „сатрапа в морду затопив“, „та в пику його як затопить“, „той меншого в пузо“; „звірем заревіли“, „гуртом заревіли“ — Констанцький собор; „в багні свинячім“ — Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди /436/ користується вульґарними виразами, — з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах „високого оточення“. Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, ба протилежний аніж було у клясицистів!

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вжиток народно-пісенної поетики є улюблений засіб романтиків. Шевченко вживає й інших засобів романтичної поезії, бо без сумніву це був той поетичніш напрям, який Шевченко знав, кохав, в якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчости.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в клясицистичному дусі, не „сальонізованих“ — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень з часу заслання вже згадувано. Шевченко використовує і специфічно українські „думи“ та наслідує думу в поемі „Сліпий“ („Невольник“). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баляду та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків клясицизму. Баляда, оповідання про якусь, здебільша трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, сполучує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці клясицизму. В українській поезії баляди Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші баляди („Причинна“, „Тополя“, „Лілея“, „Русалка“, „Чого ти ходиш на могилу“). При цьому Шевченко від звичайного типу баляди-оповідання переходить до ориґінально збудованих баляд, де головна дійова особа розповідає про свою долю („Лілея“, „Русалка“), а поруч із цим утворює чудові коротенькі баляди, що помітно наближаються до народної пісні („Хустина“ = „У неділю не гуляла“, „Хустка“, „Хустина“ = „Чи то на те Божа воля?“, „Коло гаю в чистім полі“, „У тієї Катерини“). Власне, до баляд наближаються такі історичні вірші Шевченка, як „Тарасова ніч“, „Гамалія“ і т. д. Поруч цього Шевченко пише численні „байронічні поеми“, себто поеми „вільної форми“, де теж змішуються ґатунки, ба іноді до віршу приєднується навіть проза — („Гайдамаки“, „Сотник“), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. „Катерина“, „Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Сова“, „Єретик“, „Невольник“, „Наймичка“, „Відьма“, „Княжна“, „Москалева криниця“, „Варнак“, „Титарівна“, „Марина“, „У Вильні городі преславнім“, „Сотник“, „Петрусь“, — це довгий шерег цього /437/ улюбленого Шевченком романтичного ґатунку, та й 1857 р. він починає наново з „Москалевої криниці“, а обидві пізніші поеми „Неофіти“ та „Марія“ мають усі типові риси „байронічної поеми“.

Гляньмо, в чому характеристичні риси „байронічної поеми“. Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в „Катерині“ (але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі Градації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільша відразу, без довшої підготови („Не слухала Катерина ні батька ні неньки..., „У неділю вранці рано...“, „У Оглаві...“), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру („Кохайтеся, чорнобриві...“). Саме оповідання автор увесь час перериває: своїми власними міркуваннями („Отаке то на сім світі роблять людям люди“, 40 рядків; „Сирота собака має свою долю“ — 11 рядків; „То не вітер, то не буйний“ — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб („Катерино, серце моє!“ — 8 рядків; „Не плач, Катерино“ — 11 рядків), до читача („Отаке то лихо, бачите, дівчата“ — 9 рядків, „Не питайте, чорнобриві“), питає в себе самого що діється з дійовими особами („Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?“ — 6 рядків, „Де ж Катруся блудить?“, „...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...“), або перебиває оповідання іншим шляхом („...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились“). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії („Сотник“, „Відьма“, „Гайдамаки“, „Москалева криниця“). Тимчасом основні події в розвитку сюжету лише коротенько намічено побіч широких картин загального характеру („Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа“, „Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...“ і т. д.). Поруч загальних засобів руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власних, напр., численних вставних пісень („Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Марина“, „Сотник“). Щоб добре собі уявити різницю цієї „вільної форми“ та традиції клясицизму, досить порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній „Енеїді“ Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу, як і почав („А мати вже спала!“, „Два трупи на полі найшли і на /438/ могилі поховали“, „І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...“, „сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь“).

Щодо стилістики, то стиль „байронічної поеми“ Шевченка де в чому типовий для його віршів взагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його баляд і для інших віршів, викликають певну „поетичну неясність“. Те, про що клясицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь Яреми-Галайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є „байронічні поеми“ можуть мати мініятюрний обсяг, лише „Гайдамаки“ наближаються до розмірів неромантичної „епопеї“), романтична поема та романтична поезія взагалі багато перевищує інші напрямки „глибиною“ змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши „Великий Льох“, що він зве ще й „містерією“. Навмисне трохи неясна символіка „містерії“ є символічним витовмаченням усього минулого та сучасного України. Але це саме символічне значення мають у Шевченка численні інші місця, в яких символіка (на жаль!) неромантичному читачеві не впадає в вічі. Що в „Катерині“ символічно змальована доля України, це зрозуміли навіть цензори того часу, викресливши символічний малюнок на початку 4-ої пісні:

Попід горою яром-долом,

мов ті діди високочолі,

дуби з Гетьманщини стоять;

в яру гребелька, верби в ряд,

ставок під кригою в неволі...

Так само символічний „орел чорний“ (Росія) в заспіві „Кобзаря“. Але, не зупиняючися на надзвичайно численних символічних мотивах поезії Шевченка, нагадаємо лише образ матері-покритки, до якого Шевченко повертається так часто: чи з особистих переживань, чи з переказів образ цей виріс, — байдуже; але цей образ у Шевченка без сумніву символізує долю України, підманеної та обдуреної „москалем“, що кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір. Пізніше ця символіка змінюється (див. далі Е. 2). — Інша символічна тема Шевченка — кобзар, бандурист, уже в польській українській школі та в харківській романтиці — символ поета. /439/ Інші символи поета — соловейко та орел (з „Слова о полку Ігореві“).

8. Так ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільша степ, в якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч („Реве та стогне Дніпр широкий“ цілком нав’язується до традиції української романтики — див. приклади VII. Г. 3-4), пожежа. Пейзаж здебільша рухливий, „динамічний“; вітер — знов романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків, — філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — Котляревського, Гребінки, Гоголя... Далі — козак як борець за волю; селянин, в якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), — це все теми, узяті з народної поезії або власного життьового досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми — фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину, — пор. чеські баляди Ербена), божевілля („Відьма“, „Сова“ і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику „романтики жаху“; шлях його героїв — шлях до загибелі *, — самогубство („Катерина“), божевілля („Відьма“, „Сова“, „Марина“), розбійництво („Варнак“), Сибір („Варнак“, „Петрусь“), дітозгубство („Титарівна“), отруєння чоловіка („Петрусь“), зґвалтування дочки („Княжна“), самотність („Сотник“, „Москалева криниця“), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта („Гайдамаки“, „Єретик“) і т. д.

*) Тут з Шевченком можна порівняти з ним спорідненого словацького романтика Янка Краля.

Поглядно „щасливий“ кінець мають лише „Наймичка“ та „Невольник“. Може в цьому ухилі до „романтики жаху“ найбільша історична обмеженість поезії Шевченка. Найбільше ми почуваємо цю обмеженість, читаючи такі рядки, як:

до сльоз, до крови, до пожару —

до всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

спечеш дитину на огні... /440/

або:

Марина гола на-голо

перед будинком танцювала

у парі з матір’ю, і — страх! —

з ножем окровленим в руках

і приспівувала:

„Чи не це ж та кумася,

що підтикалася?..“

Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не дурно, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — „дума“, починає говорити про свої вірші, як про „думи“, „думки“. В них дійсно поза образами багато думок, ідей, а крім музичности, для віршів Шевченка характеристичні і надзвичайно вдалі „поетичні формули“, віршовані афоризми, в яких часто гостро зформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами „інструментації“:

бо вас лихо на світ на сміх породило... | с-ли-х-на-с-на-с-х-ил

Борітеся — поборете: | бо-те-бо-те

вам Бог помагає; | ва-бо-по

за вас сила, за вас воля | за-ва-ла-за-ва-ля

і правда святая. | ав-в-вя-ая

Але „формули“ і без інструментації прозорі, вразливі, найліпші приклади української афористичної мови і досі:

Од молдаванина до фіна

на всіх язиках все мовчить...

Бо „благоденствує“...

Люди гнуться, як ті лози,

куди вітер віє;

сиротині сонце світить,

світить та не гріє...

В своїй хаті — своя правда,

і сила, і воля!

От де, люди, наша слава,

слава України! /441/

Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як Господа слово!

Майже немає віршу, де таких поетичних формул немає.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. „Слово“, „Правда“, „Слава“ — три основні поняття, що пронизують усе поетичне думання Шевченка. „Слава“ — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо „все гине — слава не поляже“, це „святая слава“, і Шевченко вірить:

І забудеться срамотня давняя година,

і оживе добра слава, слава України!

І світ ясний, невечерній, тихо засіяє!

„Слава“, що може ще ожити, — про неї мріяли і інші українські романтики. Але в Шевченка „Слава“ зв’язана з тією вічною „Правдою“ (або „правдою і волею“), що для нього в кожному разі лежить у будучині. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: „Скрізь неправда, де не гляну“; „Розбійники людоїди правду побороли“: Шевченко сам „карається“ „за правду на світі“. І його стремління ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасности, а лише до майбутнього:

Нехай же серце плаче, просить

святої правди на землі...

Може ще раз сонце правди

хоч скрізь сон побачу...

Встане правда, встане воля,

і Тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки...

І саме це цілковите наставлення всіх бажань, усіх надій на майбутнє робить Шевченка поетом-пророком. Бо він бореться за будучину, і знаряддя його є „Слово“:

... орю

свій переліг, убогу ниву,

та сію слово: добрі жнива

колись то будуть... /442/

Кому ж її (думу. — Д. Ч.) покажу я,

і хто тую мову

привітає, угадає

великеє слово...

„Великеє слово“, „сльози-слова“ поетові хочуть стати вогнем, полум’ям:

пошли мені святеє слово,

святої правди голос новий.

..............

подай душі убогій силу,

щоб огненно заговорила,

щоб слово пламенем взялось.

щоб людям серце розтопило,

і по Україні понеслось,

і на Україні святилось

те слово...

Слова поета якоюсь мірою Божі слова, бо поет — Божий пророк. І.,правда і воля“’, і „слава“ залежні не лише від заклику поетового, але безпосередньо від Божого слова, Божої волі:

Ми віруєм Твоїй силі

і слову живому...

Неначе срібло куте, бите

і семикрати перелите

огнем в горнилі, словеса

Твої, о Господи, такії...

Слово, що оновить життя народу, шо покличе поснулих до нового життя, що їх „збудить“ — так уявляє собі свою поетичну творчість Шевченко. До неясного образу „воскресення“ України романтиків приєднуються у Шевченка біблійні образи:

І, о диво! Трупи встали

і очі розкрили;

і брат з братом обнялися,

і проговорили

слова тихої любови

на віки і віки... —

або й зовсім нові, в перший раз в українській літературі революційні заклики:

...вставайте,

кайдани порвіте, /443/

і вражою злою кров’ю

волю окропіте...

...громадою обух сталить,

да добре вигострить сокиру,

та й заходитися будить.

а то проспить собі небога

до суду Божого страшного...

Різноманітне розуміння вкладали та вкладають в Шевченкові образи та поняття. І це не диво — як поет, він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про „Правду“, „Волю“, „Славу“, в ім’я яких він „став... на розпутті... Ієзекіїлем“ — уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і „сон“, але вже не „смерть“ України для нього — не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, шо такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18-19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.

9. Поза віршовою спадщиною Шевченка стоїть „українська дія“ „Назар Стодоля“, яку писано в петербурзькі роки, спочатку по-російськи, а потім перекладено автором на українську мову. Від інших драматичних спроб Шевченка не залишилося сліду. Драма на досить традиційний сюжет: дочка, що її батько-сотник хоче видати за багатія-полковника, втікає з Назаром; батько їх захоплює, але приятелі звільняють Назара та хочуть забити сотника; урятований Назаром сотник несподівано кається та йде в ченці „спокутувати свої беззаконія“. За винятком добрих сцен, драма має характер романтичної примітивної мелодрами. Мова нечиста, бо Шевченко, мабуть, ще не виправив свого перекладу: досить згадати жахливе в устах української дівчини „батюшка“. Драматичну дію переривають співи та танці; вставлено етнографічну сцену сватання. П’єса не гірша, але й не ліпша від інших українських мелодрам 19 віку.

10. Найглибший слід поруч Шевченка залишив в українській духовій історії Панько (Пантелеймон) Куліш (1819-97). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Він, щоправда, був уже автором кількох творів російською мовою: оповідань, дивовижної „Пам’ятної книжки для /444/ поміщиків Чернігівської губернії“, що нагадує тенденційні „Листи...“ Квітки та пізнішу „Переписку“ Гоголя; історичного нарису „Повесть об Украине“, романтичного історичного роману „Михайло Чарнишенко“ ти одного українського твору „Україна“ (1843, див. далі). Українські вірші, оповідання „Орися“ так само як і різні етнографічні матеріяли, псі вже готові до друку чи навіть видрукувані, не виходили ще в світ; з українського роману „Чорна Рада“ видано було лише кілька розділів російською мовою.

Все ж особистість Куліша як письменника в його молоді роки для нас досить ясна з його невеликої спадщини. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно міняє свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Ми побачимо, що вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталости, ніж змін. Доля Куліша — доля типової романтичної людини. Його „мінливість“ є лише виявом романтичного прагнення „повноти“, всебічности; він є представником того романтичного типу, який стримить досягнути ідеалу всебічности шляхом постійного руху, постійних змін... Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіястичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Джерела Кулішевої думки різноманітні: поруч з особистими впливами неясного українофільства та слов’янофільства Максимовича, якому Куліш допомагав у науковій праці, стоять впливи чужих кіл: російського слов’янофіла Плетньова та польського українофіла М. Ґрабовського (див. VII. В. 3). Але головні джерела — невтомні студії на власному та чужому полі. Багато українських романтиків черпало з випадкових джерел; джерела Куліша завжди перші джерела, і часто зовсім несподівані та далекі від української тематики.

„Україна“ (1843) перехоплює „високий стиль“ „Книг битія українського народа“. Куліш робить спробу, користуючись народними думами, збудувати великий український історичний епос, який він сам порівнює з Іліядою. Те, чого в думах для України бракує, Куліш доповнює сам: він „зложив отсе старими словеси новії думи“, які він „попритулював“ до дійсних народних. Він не фальшує, а старанно відзначає походження своїх текстів. Перша книжка з 12 дум довела оповідання якраз до Хмельницького. Твір Куліша втратив тепер інтерес для читача, /445/ але не можна його через це недоцінювати. Стилізація мови в дусі дум проведена послідовно. Зустрічаємо нормальні пісенні епітети: гіркі сльози, щирії молитви, безбожний Батий — або „вовки сіроманці“ і т. д. Численні формули з дум „сурми сурмили“, „військо збирати, в похід виступати“, „козаки теє зачували“. Також і подвійних слів, зокрема, типових для дум, Куліш розсипає рясно: мед-вино, думає-гадає, випитуєсповідає, пише-приписує, кургани-могили; деякі з них — витвір самого Куліша.

Ось, наприклад, типові рядки:

Та по широкому та по далекому Дунаєчку

злая буря вихожає-виступає,

козаків до землі чуждої провожав.

А з низу буйний вітер віє-повіває.

Крім дум, Куліш користується і „Словом о полісу Ігореві“:

Тоді вже на Вкраїні рідко де плугатарі на воликів гукали,

а частіше ворони на полях кричали,

труп ділячи поміж собою,

а галки свою річ говорили,

збираючись летіти на кривавеє поле...

 

а самії дерева од жалости до землі приклонились...

На жаль Куліш не уникнув деяких невдалих образів. У кількох місцях до дум повставлювано історичні народні пісні іншого типу. Одна з них (пісня про мітичного Півтора-Кожуха) навіть не без травестійних нот.

Маленьке оповідання „Орися“ — дочка сотника зустрічає уперше свого нареченого, вийшовши з служницями прати на річку над Трубайлом, — ситуація, як це відмічає сам Куліш, є наслідуванням зустрічі Одіссея з Навсікаєю (з 6 пісні „Одіссеї“). Оповідання написане ніби в стилі Квітки, але в протилежність до Квітчиного стилю, Куліш пише цілком серйозно, без усякого презирства та без поглядання на своїх героїв „згори“. Ще характеристика Орисі гіперболічно ідеалізована: Орися „краща й над ясну зорю в погоду, краща над повний місяці, серед ночі, краща й над саме сонце...“ Але далі — усюди цілком серйозний тон; гарні порівняння: „мов у зеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучеряві в’язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою“; або: „Із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими, червоніє літо — повен віз дівчат у квітках та в намисті“... Все це народне, але не „ просто народне“! /446/

11. Дійсно визначний твір молодих років Куліша — це його історичний роман „Чорна Рада“ (вийшов цілком 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман — великою мірою спроба „скорегувати“ ідеалізований образ козацтва з „Тараса Бульби“ Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину може лігше романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної невиразної постаті України дати може не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й неґативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартніша. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні кляси, з різними інтересами, стремліннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім „живий“, було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.