Е. Характер і знаменнії українського літературного клясицизму

1. З літератури українського клясицизму починається українське літературне відродження, а певною обмеженою мірою і пробудження національне. В кожному разі автори цієї доби вперше почали послідовно вживати народної мови, — не завше навіть в творах поважних ґатунків та з серйозною метою. Почасти це була забавка, почасти наслідування чужих літератур, де в такій самій (травестійній, ґротесковій, бурлескній) функції вживано діялектів та мов, які ще не мали своєї літератури, напр., італійські діялекти та провансальська мова. Бо політично та культурно час клясицизму був часом найбільшого національного занепаду України. Денаціоналізація ще не була широка, але охопила якраз кола, що на ті часи мусили бути провідниками в культурному житті: шляхту та вищі сфери духовенства. Українська нація стала „неповною“. Так само неповна була й література. На чолі розроблених у ній ґатунків стояла героїчно-комічна поема, комічна опера, травестована ода. Поважними ґатунками були лише оповідання та байка. До високого жанру, типового для клясицизму, належать, власне, лише переспіви псалмів Гулака-Артемовського (але уся діяльність його „запізнена“ та проходила вже за часів, коли усюди починала панувати ідеологія романтики). Навіть сатири, цього поважного ґатунку, до якого легко було перейти від травестій, не було! Бракувало добрих спроб серйозної оди, епосу, трагедії! Задовольняти всі духові інтереси такою „неповною“ літературою не було можливе: література цього типу була засуджена бути лише доповненням до інших літератур.

2. Симптомом національного занепаду було і постання „українських“ творів чужими мовами. Їх, щоправда, не було багато. /372/ Лише український ляндшафт малює в польській поемі „Sofiówka“ С. Трембецький (1735-1811), України лито побіжно торкається Ю. У. Нємцевич (1758-1841) в своїх „Spievach istorycznych“ (1816) та Т. Свєнцький (1774-1837) „Opis starożytnej Polski“). Н. Мусьницький (1765-1806, „Pultawa“, 1805). Характеристичніша діяльність українців. Василь Наріжний (1780-18251, миргородець, талановитий прозаїк, у російських романах літературно „запізнених“ на 20, як не більше, років, малює в стилі та формах авантурного роману клясицизму (з дуже незначними елементами російського „сентименталізму“), переважно українські типи. Лише почасти зустрічаємо українське оточення, навіть Сковороду, в „Російському Жільблязі“ (1814), але цілком присвячені Україні романи — морально-повчальний „Арістіон“ (1822), історично-авантурний „Бурсак“ (1824), побутово-комічний „Два Івани“ (1825) та незакінчений авантурний „Гаркуша“. Цікаві і його „Словенские вечера“, збірка оповідань з старої князівської України (1809-19), зміст яких — неісторичні події. Твори Наріжного посідають у російській літературі того часу поважне місце та вплинули, правда незначно, на М. Гоголя. Поруч цього треба згадати російські твори Квітки, який, крім власних перекладів своїх українських повістей, видав численні оповідання російською мовою (здебільша вже для того часу стилістично перестарілі) та популярний роман „Пан Халявський“ (1840) і старого стилю комедії, зокрема „Шельменко писарь“ (1831) та „Шельменко денщик“ (1840), з суто українською роллю Шельменка, що дожили на сцені до 20 ст. У легкій комедії запізнений російський клясицист, кн. А. Шаховской (1777-1846) дав кілька слабких комедій з українського життя (найвідоміша „Казак стихотворец“, виставлено 1812, видруковано 1815 р., що спричинилася до постання „Наталки Полтавки“), але без знання української мови та побуту. На початку 19 ст., під час короткого панування російського сентименталізму, з’явилося кілька описів подорожів по Україні, які почасти цікаві і побутовим матеріялом, та мали успіх у сучасників: зокрема треба згадати подорожі В. Ізмайлова (1800-2), кн. І. Шалікова (1803-4), І. Долгорукова (1810), харків’янина І. Вернета (10 статтей 1816-19 рр.) та А. Левшина (1816). Ще вчитель Гоголя та Гребінки, І. Кульжинський, в 20-30-х роках писав нариси, романи та повісті в цьому самому стилі (твори його вийшли друком ще 1850 р.); у Кульжинського може більше за всіх його духових сучасників етнографічного матеріялу. Дійсний розквіт „української школи“ в російській літературі прийшов лише з романтикою (див. VII, В). /373/

3. Український клясицизм не зник із свідомости українського суспільства так, як клясицизм в інших літературах. Бо, поперше, український клясицизм був „неповний“ і через це „нетиповий“, — пізніше навіть не розуміли, що це був клясицизм; подруге, він саме ввів українську народну мову до літератури — і за цю його заслугу його виславляли або з ним мирилися навіть у єстві ворожі йому романтики та реалісти. Клясицизмові прощали його слабу національну свідомість, — бо „просвіченість“ клясицизму мала ухил до космополітизму, і його погірдливе та презирливе ставлення до „народу“. Тому традиції „котляревщини“ утрималися в українській літературі так довго — небезпеку травестійної традиції гостро почував дехто з романтиків (Куліш), але вона дожила навіть до наших днів.

4. Коли українське барокко переливалося через національні кордони та запліднило не одну з сусідніх літератур, то український клясицизм втратив усі сфери впливу на чужі літератури: в „українських школах“ впливала на чужі літератури не українська література, а саме українське життя. Лише нова білоруська література починається з білоруської перерібки „Енеїди“ Котляревського (перед 1845 р.).

ЕКСКУРС IV