Основні ознаки держави: 1) наявність території; 2) наявність особливої публічної влади; 3) наявність суверенітету (це політико-правовий стан держави, який характеризується верховенством влади (відсутність ще вищої влади в державі) та незалежністю (можливість самостійно приймати рішення у внутрішній та зовнішній політиці з урахуванням норм міжнародного права); неподільності або єдності (єдність влади в цілому і наявність лише функціонального розподілу гілок влади), повноті (поширення державної влади на всі сфери державного життя і на все населення країни), недоторканості території, рівноправності у зовнішніх зносинах (у міжнародних відносинах має такі ж права й обов’язки, як інші держави); 4) наявність механізму влади; 5) наявність правових норм; 6) наявність системи податків; 7) наявність населення.
Функції держави – це основні напрямки її діяльності, що відображають сутність і соціальне призначення державного управління суспільством. Тобто це діяльність держави в її головних напрямках. Функції держави класифікують за різними ознаками:
1. За соціальним значенням державної діяльності: основні (безпосередньо характеризують соціальну сутність і призначення держави); неосновні (не розкривають безпосередньо соціальної сутності держави).
2. За територіальною спрямованістю: внутрішні й зовнішні.
3. За методом впливу на суспільні відносини: управлінсько-забезпечувальні та охоронні.
4. За сферою суспільного життя: гуманітарні, економічні, політичні, соціальні.
5. За принципом розподілу влади: законодавча, управлінська та правоохоронна.
6. За часом виконання: постійні (здійснюються протягом усього часу існування даної держави); тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтинку часу існування держави. Наприклад, під час стихійного лиха, війни).
Внутрішні функції держави – здійснюються в межах території держави та характеризують її внутрішню політику. Вони, в свою чергу, можуть поділятися на:
· в економічній сфері – це діяльність держави у процесі регулювання економічних відносин, господарсько-стимулююча: створення умов для розвитку виробництва, захист різних форм власності; господарсько-організаційна: програмування й організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності; науково-організаторська: організація та стимулювання наукових досліджень;
· у соціальній (гуманітарній) сфері –забезпечення реалізації та законодавче забезпечення основних прав і свобод особи, людини в сфері соціального забезпечення і соціальної допомоги населенню, охорони здоров’я, освіти, культури;
· у сфері екології – організація охорони навколишнього середовища, вирішення проблем екологічної безпеки, забезпечення розвитку фауни і флори;
· у політичній сфері – створення демократичних умов, інститутів для виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп, забезпечення умов збереження та розвитку націй, які проживають на території держави.
Зовнішні функції визначаються в діяльності держави на міжнародній арені, у взаємодії держави з іншими суб’єктами міжнародних відносин. Зовнішні функції держави:
1. У гуманітарній сфері:
· участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини;
· допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);
· участь у захисті природного середовища;
· участь у міжнародному культурному співробітництві.
2. В економічній сфері:
· участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу й інтеграції виробництва і праці;
· участь у розв’язанні господарських, наукових та правоохоронних проблем (енергетичної, досліджень і освоєння космосу, організація боротьби з міжнародним тероризмом тощо).
3. У політичній сфері:
· організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;
· оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
· участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;
· участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі з використанням військових засобів).
3.Класифікація держав за їхньою формою
(форми правління, форми державного устрою, політичні режими)
Будь-яка держава є певним чином створена, організована, а здійснення нею влади відбувається за визначеними принципами, конкретними методами та способами. Основними елементами, що визначають порядок організації та спосіб здійснення державної влади (тобто форму держави), є: форма правління; форма державного устрою; форма політичного режиму.
Форма державного правління – така організація верховної влади в державі, котра вказує на структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення, розподіл повноважень, принципи взаємодії з іншими органами влади, з політичними партіями, класами тощо.
Основними формами державного правління є республіка та монархія.
Республіка – форма правління, за якоївищу державну владу здійснює колегіальний орган, обраний населенням країни на певний термін. Це одна з найдавніших форм правління, вона формувалась і вдосконалювалася разом із вдосконаленням державності як такої, починаючи з часів античності.
Республіки бувають:
* Парламентські – це форма правління, за якої вищу державну владу здійснює парламент, перед котрим уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Президент не може впливати на склад і політику уряду, який формує тільки парламент і який підзвітний лише йому (Австрія, ФРН, Індія, Туреччина, Італія).
* Президентські – це форма правління, де глава держави–президент, обраний всенародним голосуванням, одноособово або з наступним схваленням парламенту, формує уряд. Він поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Обраний парламент тільки приймає закони, але має право накладати вето на президентські укази (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Росія).
* Напівпрезидентські або президентсько-парламентські (змішані ) – є ознаки парламентської і президентської республіки: глава держави – президент пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем’єр-міністра, який підлягає обов’язковому затвердженню або погодженню в парламенті (Фінляндія, Україна, Франція).
Монархія (від грецького. єдиновладдя) – форма правління, де вища державна влада повністю або частково зосереджена на необмежений термін у руках одноособового глави держави–монарха (короля, царя, імператора) і передається, як правило, за спадком.
Історія світової цивілізації знає різні види монархії: абсолютні, дуалістичні, парламентські. У цілому вони поділяються на дві групи: обмежені; необмежені.
Необмежені монархії – це монархії, в яких влада ніким і нічим необмежена. Це стан, коли у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б відмінити волю монарха. До необмежених монархій відносять:
* Деспотична монархія – це форма правління, за якої владу монарха обожнювали, а його офіційно визнавали божеством. Цей різновид був поширений у державах рабовласницького типу, насамперед у країнах стародавнього Сходу.
* Абсолютна монархія – це форма правління, де вся влада була зосереджена в руках самодержця, завдяки його належності до правлячої династії, але його не визнавали божеством (Російська імперія часів Петра І).
Обмежені монархії – це монархії, в яких влада монарха в тій чи іншій мірі обмежена повноваженнями певних державних органів. Розрізняють такі її різновиди:
* Дуалістична монархія – за цією формою правління передбачено двопалатний парламент, нижню палату якого обирає населення, а верхню – призначає монарх, уряд формує монарх і контролює він сам або через призначеного прем’єр-міністра; глава держави має право вето щодо актів парламенту (країни Африки, Близького Сходу).
* Парламентська монархія – це форма держави, де влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави й тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формує парламент і який лише йому підзвітний (Англія, Данія, Швеція, Японія).
Форма державного устрою – це територіальна організація влади, спосіб поділу держави на певні складові частини і розподілу влади між нею та цими частинами. Він визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влад. Тобто, по суті, це структура територіальної будови держави і принципи взаємозв’язку складових частин держави та її органів між собою й з населенням.
Проста (унітарна, єдина) – це форма устрою держави, частини якої не мають свого суверенітету і яка характерна цілковитою політичною єдністю. Вона має зазвичай невелику територію, єдині вищі органи державної влади і державного управління, єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи, не має самостійних державних утворень на місцях; у міжнародних стосунках унітарна держава виступає в єдиному числі (Англія, Італія, Польща, Литва). Частини держави є лише адміністративно-територіальними одиницями. Деякі унітарні держави (Іспанія, Португалія, Україна) включають автономні утворення.
До складних держав належать: федерація, конфедерація, імперія.
* Федерація – союзна держава, що складається з кількох держав або державних утворень, які мають ознаки державності та наділені суверенітетом (США, Німеччина, Австрія, Канада, Мексика, Росія, Бразилія). Розрізняють територіальну федерацію і національну федерацію.
* Конфедерація – союз суверенних держав, утворений для реалізації певних цілей (економічних, військових тощо). Цей союз недовготривалий, він перетворюється на федерацію або розпадається на унітарні держави (наприклад, початковий етап створення США; колишня Швейцарія).
* Імперія – насильно створена держава, яка складається з головної держави (метрополії) та підвладних їй не суверенних держав (колоній) і утримується за допомогою державного примусу з боку метрополії (Британська імперія, Австро-Угорська імперія).
Державний (політичний) режим – це елемент форми держави, що визначає методи та прийоми здійснення політичної влади. Виділяють демократичний і антидемократичний режими.
n Демократичний режим – це форма державного режиму, за якою державну владу здійснюють з реальною участю населення. Він заснований на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, конституційному закріпленні й гарантуванні прав і свобод громадян.
Основні риси демократичного режиму:
· джерелом влади визнають народ, участь народу в управлінні справами держави, наявність правових конструкцій, які забезпечують ефективний контроль суспільства за діяльністю державного апарату;
· високий ступінь політичної свободи;
· усі громадяни рівні перед законом;
· демократизм і незалежність правосуддя, пріоритет методів переконання над методами примусу;
· гарантованість та забезпечення конституційних прав і свобод громадян;
· розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову, професіоналізм публічної влади;
· проведення виборів лише на демократичних та альтернативних засадах;
· чітка структурна організація громадянського суспільства;
· реальна політична та ідеологічна багатоманітність.
Антидемократичний державний режим характеризується позбавленням населення можливості у здійсненні державної влади, недотриманням основних прав людини, верховенством держави над правом; підконтрольністю всіх сфер суспільства державі та її мілітаризації. Антидемократичні режими поділяються на авторитарні й тоталітарні.
Авторитарний режим – це стан політичного життя, коли влада зосереджена в руках однієї особи або правлячої верхівки; за якою державну владу здійснюють шляхом скасування або обмеження основних прав людини; народ не визнають основним носієм і сувереном влади; дії державних органів і громадських організацій суворо регламентовані, а можливості опозиції зведені до мінімуму, допускаються політичні репресії; на місцях представницькі органи влади перетворюються на маріонеткові установи, що виконують волю централізованої влади; основною характерною рисою діяльності апарату є адміністративно-командний метод керівництва: розпорядження, накази, директиви з вимогою їхнього безапеляційного виконання, нема розподілу влади – законодавча влада фактично підкоряється виконавчій, яка зосереджена в руках глави держави, котрому підпорядковано уряд. Парламент перетворюється на декоративну установу.
На відміну від тоталітарного режиму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму, зокрема автономія особистості й суспільства в неполітичних сферах.
Тоталітарний режим – це спосіб організації державної влади, за якого здійснюють монопольний контроль над усіма сферами життя суспільства і над особистістю. Тоталітаризму характерні такі ознаки: утворення партійно-державної монополії влади, ліквідації демократичних прав і свобод в інтересах соціальної або національної спільноти, панування офіційної ідеології, усунення будь-якої опозиції режиму, масовий терор населення, терористична ротація кадрів усередині керівної верхівки, агресивна зовнішня політика, схвалення вождизму тощо. Тоталітаризм – це відкрита терористична диктатура найреакційніших сил (гітлерівська Німеччина, військова диктатура в Чилі та ін.).
| Політичні режими |
| Демократичні | Антидемократичні |
| Демократично-радикальний | Тоталітаризм | Авторитаризм |
| Демократично-консервативний | Фашизм | Расизм |
| Деспотія | Аристократія | |
| Демократично-ліберальний | Військова диктатура |
Радикально-демократичний – здійснюється шляхом постійного проведення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління
Консервативно-демократичний – побудований на переважному застосуванні принципів державного управління, які склались історично.
Ліберально-демократичний – заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнані свободи людини, її діяльності, забезпечення рівності всіх перед законом.
Механізм та апарат держави
Механізм держави – це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності.
Функціонування механізму держави визначається Конституцією та законами України.
| МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ | |||||
| Державні підприємства, установи й організації | Державні органи | ||||
| Президент | Законодавча влада | Виконавча влада | Судова влада | Органи спеціального призначення | |
Апарат держави – конституційно передбачена система державно - владних структур, наділених визначеними повноваженнями представницького, управлінського та судового характеру.
| АПАРАТ ДЕРЖАВИ | |||
| Органи державної влади | Органи державного управління | Судові органи | Органи спеціального призначення |
| Президент Парламент | КМУ Міністерства Місцеві державні адміністрації | Конституційний суд України, Суди загальної юрисдикції | Прокуратура, Поліція, Служба безпеки, Збройні сили |
4.Поняття й ознаки права
Право – це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що відображають державну волю, встановлюють права й обов’язки учасників правовідносин, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин і охорони соціальних цінностей.
Основні ознаки права:
1) нормативність: право складається з норм, загальних правил поведінки, закріплених у правових актах, що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб і державних органів;
2) системність: право – це не просто сукупність, а єдина система правових норм, які тісно пов'язані між собою, діють на основі спільних принципів, виконують єдині функції, об’єднуються в інститути та галузі;
3) загальнообов’язковість: право – це норми, що поширюються на всіх учасників правовідносин і є обов’язковими для виконання без винятків, незалежно від ставлення до норм.
4) всезагальність: це єдиний для всіх суб'єктів права порядок регулювання суспільних відносин;
5) формально визначеність: право – це система загальнообов’язкових правил, норм, зміст яких чітко визначено, точно формально закріплено в тексті правового документа (джерела права);
6) забезпеченість права державою: норми права виражають волю держави і вона встановлює (санкціонує), гарантує та охороняє ці норми в особі її органів силою державного примусу;
7) ефективність: право, на відміну від соціальних норм, не виражається через принципи, гасла, цілі, а формулює правила поведінки у вигляді прав та обов’язків, порушення яких зумовлює певні правові наслідки і тому виступає регулятором найважливіших суспільних відносин.
Соціальна значимість права, його місце та роль у системі соціального, нормативного регулювання відображається в його функціях.
Функції права – це основні напрямки його впливу на людину і суспільство. У правознавстві виділяють наступні функції права: регулятивна; охоронна; ідеологічно-виховна; пізнавальна; відновлююча; каральна тощо.
Об’єктивне право – це право, що діє в державі як загальна об’єктивна закономірність необхідності регулювання суспільних відносин людей. Це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, які забезпечені державою і служать критерієм правомірної (дозволеної) та неправомірної (недозволеної) поведінки особи, тією основою, на базі якої визначають на практиці наявність або відсутність у особи юридичних прав і обов’язків.
Суб’єктивне право – це закріплені правом певні юридичні можливості особи. Це право на свою юридично можливу поведінку, право на звернення до держави за захистом своїх юридичних можливостей.
Застосування права до кожного конкретного випадку супроводжується переходом від об’єктивного до суб’єктивного права. Тобто, поки норма права є загальною і поширюється на всі випадки певної сфери життєдіяльності, вона об’єктивна. Коли ж ця норма торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб’єкта, то стає суб’єктивною.
Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава, встановлюються або санкціонуються нею; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішньо узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків; формально визначені й мають чіткі форми зовнішнього виразу.
5.Джерела (форми права)
Джерела (форми) права – це акти компетентних органів держави, які встановлюють і санкціонують норми права, зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконання. Це способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм, які перетворюються на правила поведінки і стають загальнообов'язковими. Є такі основні джерела права:
ü санкціоновані правові звичаї (санкціоноване державою правило поведінки, що набуває загальнообов’язкового значення; держава санкціонує не всі звичаї, що існують у суспільстві, а лише ті, які мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і певному історичному етапові розвитку), історично перша форма права;
ü правовий прецедент (визнавали джерелом права ще в Давньому Римі – преторське право; судове чи адміністративне рішення компетентного державного органу з конкретної справи, що набуває формально обов’язкового значення під час розгляду інших аналогічних справ і стає, по суті, юридичним правилом). Нині є важливим джерелом права в країнах англосаксонської правової системи;
ü нормативно-правовий акт (офіційний формально визначний письмовий документ держави, який приймають компетентні державні органами, спрямований на регулювання певного виду суспільних відносин, є загальнообов’язковим і охороняється державою). Нормативно-правовий акт має свою визначену форму: закони, укази, постанови, рішення, інструкції та ін.;
ü нормативно-правовий договір (правовий документ, що встановлює за спільною домовленістю кількох суб’єктів взаємні права й обов’язки з економічних, політичних чи інших соціальних питань і забезпечується державою, наприклад, колективний договір у трудовому праві). Найбільше значення договір як джерело права має для міжнародного та конституційного права, а з розвитком ринкових відносин набуває поширення у сфері цивільного і трудового права;
ü міжнародно-правові акти (документи міжнародної співдружності, що із санкції держави поширюються на її території);
ü релігійно-правові норми (релігійні канони та інші релігійні звичаї, яким надано загальнообов’язкового характеру).
Джерелом права може виступати юридична доктрина (правові теорії, вчення про право). Суттєве значення вона мала для права Давнього Риму. Найвідоміші римські юристи мали право давати роз’яснення, обов’язкові для судів. Сьогодні доктрину визнають джерелом у мусульманському праві. В Англії судді нерідко обґрунтовують рішення посиланнями на праці вчених.
6.Поняття і структура правовідносин
Правовідносини – це врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких (фізичні чи юридичні особи) виступають одночасно як носії юридичних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою. Правові відносини характерні суворою визначеністю взаємної поведінки їхніх учасників, тобто взаємних прав і обов’язків.
Структура правовідносин (сукупність елементів правовідносин ):
І. Суб'єктиправовідносин – правоздатні суб’єкти суспільного життя, носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи (комерційні й некомерційні організації, установи, органи держави, держава в цілому та інші). Учасники правовідносин мають юридичні властивості, які становлять правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.
ІІ.Об'єкти правовідносин – це ті матеріальні або нематеріальні блага, а також поведінка людей, з приводу яких склалися правовідносини. На їхню охорону спрямовані взаємні суб'єктивні права й юридичні обов'язки (річ, ділова репутація і т. д.) Види об’єктів правовідносин: матеріальні; інтелектуальні; соціально-політичні; естетичні; особисті; юридичні.
ІІІ. Права й обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони становлять зміст правовідносин. Зміст правовідносин характерний синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст – це суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин, тобто можливість дій уповноважених суб’єктів і необхідність відповідних дій зобов’язальних суб’єктів. Фактичний зміст – це сама поведінка суб’єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін.
Основою виникнення правовідносин є дві умови. Перша – наявність правової норми, що регулювала б даний вид відносин. Друга – конкретна обставина, що виникає, змінює чи припиняє правові відносини – юридичний факт.
Юридичні факти – передбачені правовими нормами конкретні життєві обставини, з настанням яких виникають, змінюються і припиняються правовідносини.
Щодо волі суб’єктів правовідносин юридичні факти поділяють на події, дії, бездіяльність, стан.
Подія – те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення термінів, природна смерть тощо).
Дія – це активна поведінка суб’єкта з його волі. У свою чергу, дії бувають правомірні (правові акти, юридичні вчинки і т.д.) та неправомірні (злочини, правові аномалії).
Станом юридичного характеру можуть бути сп’яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правові відносини.
7.Поняття законодавства, його система
Система законодавства – це комплекс усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів окремої держави, насамперед законів, які видають уповноважені правотворчі органи, та які є формою існування правових норм, засобом надання їм об’єктивності, визначеності, загальнообов’язковості.
Система законодавства за структурою поділяється два основних види:
ü галузевий (тобто за предметом правового регулювання), обумовлений конкретними суспільними відносинами. Цей вид ще називають горизонтальною системою законодавства;
ü ієрархічний (субординаційний), що відображає ієрархію державної влади та нормативно-правових за їхньою юридичною силою. На вершині цієї системи – конституція, далі – закони, потім інші підзаконні акти. Таку систему законодавства називають вертикальною.
Основним елементом системи законодавства є нормативно-правовий акт.
Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, що приймається уповноваженим органом держави і встановлює, змінює або ліквідовує правові норми.
Нормативний акт характерний такими основними рисами:
n його приймають державні органи в межах їхньої компетенції;
n він має чітко визначену форму;
n має юридичну силу;
n має загальний характер, тобто поширюється на всю сферу однотипних найважливіших суспільних відношень;
n його охороняє держава.
Нормативно-правові акти є неоднаковими з огляду на їх формальну обов’язковість, зокрема тому, що їх приймають різні органи. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили.
Центральною всистемі законодавства є Конституція, яка є юридичною базою для законодавчої і всієї правотворчої діяльності органів державної влади. Конституція – це особливий нормативно-правовий акт держави (Основний Закон), прийнятий вищим органом законодавчої влади або народом, який має найвищу юридичну силу, закріплює і регулює базові підвалини суспільного та державного життя: основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, найважливіші права, свободи й обов’язки громадян, характер власності, місцеве самоврядування, державну символіку та ін.
Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий вищим органом законодавчої влади, який має вищу юридичну силу, регулює найважливіші питання внутрідержавного і міжнародного життя, є формально вираженим та приймається в особливому порядку.
Види законів:
* Конституційні закони (їх приймають для регулювання найважливіших питань суспільних відносин. Це можуть бути, крім конституцій, закони, які вносять зміни і доповнення в текст конституції, та закони, необхідність видання яких передбачена конституцією).
* Звичайні закони (приймають з інших питань державного життя. Це можуть бути кодифіковані (Основи Законодавства, Кодекси) та біжучі закони).
Підзаконний нормативно-правовий акт – це нормативний акт компетентних правотворчих органів, який видають на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.
Залежно від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:
1. Загальні – поширюються на всю територію і населення. (Укази і розпорядження Президента України; постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України, Постанови Верховної Ради.)
2. Відомчі – поширюються на певну сферу суспільних відносин. (Накази, інструкції та розпорядження міністерств і відомств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади.)
3. Місцеві – мають чинність на території певної адміністративної одиниці. (Нормативні акти місцевої державної адміністрації; рішення органів місцевого та регіонального самоврядування.)
4. Локальні акти – регламентують діяльність конкретних підприємств, установ і організацій. (Нормативні накази, розпорядження та інструкції адміністрації державних підприємств, установ, організацій.)
8.Мета і форми систематизації нормативно-правових актів
Для того, щоб система законодавства залишалася саме системою (охоплювала необхідну і достатню сукупність елементів, була внутрішньо узгодженою, несуперечливою), нормально функціонувала, а також удосконалювалась і розвивалася, вона потребує постійної дії на неї спеціального процесу – систематизації чинних актів.
Систематизація законодавства – це цілеспрямована державотворча діяльність із впорядкування, вдосконалення і зведення нормативно-правових актів у певний внутрішній узгоджений комплекс, систему, шляхом створення єдиних нормативно-правових актів чи їх збірок.
Систематизація нормативно-правових актів:
* спрощує користування нормативно-правовими актами;
* забезпечує зручність їхнього застосування у провадженні конкретних юридичних справ;
* сприяє науковому аналізові та вивченню законодавства у державі;
* допомагає ліквідувати дублювання юридичних норм, усунути наявні суперечності між ними;
* робить чинне законодавство держави доступним для всіх;
* дає змогу виявляти й усувати прогалини у праві.
Правові акти систематизують такими основними способами:
Кодифікація – це спосіб систематизації законодавства, що регулює певну галузь суспільних відносин і полягає в змістовній переробці й узгодженості групи юридичних норм та об’єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті. Завдяки кодифікації: змінюють і скасовують старі правові норми; встановлюють нові правові норми; заповнюють прогалини у праві; усувають наявні суперечності між нормами права.
Розрізняють такі види кодифікації: за обсягом – галузева, міжгалузева і спеціальна;за формою виразу – основи законодавства, кодекси, закони, положення, правила і статути.
Інкорпорація – це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи чинних нормативно-правових актів в одному збірнику (хронологією, алфавітом, предметом тощо), не вносячи ніяких змін у зміст норм права цих актів. Результатінкорпорації – видання збірників законів, інших нормативних актів. Це проста форма впорядкування законодавства, що полягає у зовнішній обробці всіх виданих нормативних актів без внесення змін.
Розрізняють такі види інкорпорації:за юридичним значенням – офіційна і неофіційна;за обсягом – загальна і галузева, міжгалузева і спеціальна;за критерієм об’єднання – предметна, хронологічна та суб’єктна.
Консолідація – це поєднання багатьох нормативно-правових актів з однакових або близьких за змістом питань різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Зміст правовідносин при консолідації не змінюється.
9.Поняття й основні ознаки правової держави
Правова держава – одне з найвагоміших досягнень людської цивілізації. Правова держава як певна ідея, концепція, теорія, а потім і відповідна практика має свою історію. Ідея правової держави відома ще з античних часів, коли державу розглядали як Божественне творіння для права, правди, справедливості й добра. Теорію правової держави заклав у ХІХ ст. німецький філософ, засновник німецької класичної філософії Імануїл Кант.
До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважали будь-яку державу, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою, без самообмеження правом
Правова держава - це система органів та інститутів, які гарантують, охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, щодо якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи та окремі громадяни.
Правова держава – держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико–юридичних ідеалів.
Принципами правової держави є:
1. До соціально-змістовних належать:
· закріплення у конституційному та інших законах основних прав людини;
· панування у суспільному та державному житті законів, що виражають волю всього або більшості населення, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності й ідеали;
· врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозвільного принципу: "особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";
· взаємовідповідальність між особою і державою;
· наявність у всіх громадян високої правової культури, юридичних знань, а також вмінь і навичок їх використання у практичному житті.
2. Формальні ознаки:
· чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів: залежно від розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;
· юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних, процедурно-юридичних засобів для вільного здійснення, охорони й захисту основних прав людини;
· високозначиме становище в суспільстві та державному житті судових органів як вирішальної і найнадійнішої юридичної гарантії прав людини.
· неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.
Стаття 1 Конституції визначає Україну правовою державою. Ця теза ще не відповідає реальності, а є одним із першочергових завдань. Основними напрямками формування правової держави в Україні слід визначити втілення відповідних політичних, економічних, соціальних, ідеологічних й організаційно-правових засад у державницьке в життя.
Щоб побудувати в Україні демократичну правову державу необхідно впровадити:
ü економічну, політичну та ідеологічну багатоманітність;
ü всеохоплюючу демократію;
ü чітке законодавче розмежування повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади;
ü гарантовану соціальну захищеність населення;
ü економічну свобод кожної людини;
ü високий рівень правосвідомості громадян;
ü розвинуту правову систем, яка утверджує і гарантує юридичні права та свободи людини, громадянина, їхніх об'єднань.
Необхідною умовою побудови правової держави є ґрунтовна підготовка і ефективне проведення загальнодержавної адміністративної реформи. Державний апарат повинен бути чисельно оптимальним і укомплектованим високопрофесійними, гуманними, моральними, юридично освіченими державними службовцями.
Загальне поняття про громадянське суспільство
Громадянське суспільство – це суспільство, яке здатне протистояти державі, контролювати її діяльність. Це суспільство громадян із високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральних властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Воно є механізмом соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Іншими словами, громадянське суспільство – це суспільство, здатне зробити свою державу правовою.
Альтернативним може бути таке визначення: громадянське суспільство – це історична форма життєдіяльності людей, яка є сукупністю окремих відносин (економічних, соціальних, культурних, політичних, духовних) між вільними особами, що виникають у процесі їх діяльності для задоволення історично обумовлених особистих інтересів і потреб та адекватні досягнутому рівневі суспільного розвитку.
Для громадянського суспільства характерні наступні риси:
Æ визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною цінністю;
Æ пріоритет суспільства над державою, що є гарантом здійснення прав особистості;
Æ подолання відчуження людини від засобів виробництва, знарядь праці і результатів своєї діяльності;
Æ забезпечення економічної свободи громадян та їхніх об’єднань;
Æ наявність плюралізму (різноманіття) в усіх сферах матеріального і духовного життя;
Æ надійна система соціального захисту особистості;
Æ ідеологічна, політична свобода особистості;
Æ наявність демократичних інститутів і механізмів, що забезпечують кожній людині можливість активного впливу на державну політику;
Æ рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної;
Æ врахування і забезпечення різноманітних інтересів окремих осіб і соціальних груп.
Громадянське суспільство функціонує на принципах приватної власності; особистої свободи; справедливості; дотримання законів.
В Україні громадянське суспільство перебуває на стадії формування. Щоб створити справді громадянське суспільство, потрібно здійснити комплекс заходів щодо економічної свободи кожної людини, виховати повагу до законів. Без високого рівня правосвідомості громадянське суспільство неспроможне підпорядкувати своїй волі державний апарат.
10.Поняття, причини і види правопорушень
Правопорушення ‑ це протиправні, винні, суспільно небезпечні (шкідливі) діяння деліктоздатного суб’єкта, за які закон передбачає юридичну відповідальність.
Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона його ознаки.
До ознак правопорушення належать:
1. Суспільна небезпечність ‑ спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків (шкода може бути моральною, матеріальною чи фізичною);
2. Правопорушеннязавжди проявляється в поведінці особи ‑ дії чи бездіяльності, тобто фактичному протиправному діянні чи протиправному нездійсненні регламентованої законом поведінки. Думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не регламентовані, не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави для юридичної відповідальності;
3. Протиправніст ь, тобто діяння повинно безпосередньо порушувати ту чи іншу норму права. Діяння, не врегульовані законодавством, не вважають правопорушеннями;
4. Правопорушеннявчинене за наявності вини правопорушника, тобто умисного чи необережного ставлення особи до вчиненого діяння і його наслідків. Про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;
5. Правопорушення – це діяння деліктоздатної особи, тобто здатної нести юридичну відповідальність;
6. Караність правопорушення, яка визначена законодавством поряд із визнанням певного діяння протиправним. (Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досягнув певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та міг ними керувати, тобто необхідною умовою караності є деліктоздатність);
7. Причинний зв'язок між діянням і результатом, тобто спричиненням шкідливих наслідків.
На сучасному етапі основною причиною всіх правопорушень вважають соціальні протиріччя, що завжди є в суспільстві. Що стосується окремих правопорушень, то їхнє скоєння може бути викликане різними іншими незалежними причинами, серед яких:
а) суб’єктивні (що залежать від особи) - родинні обставини, особливості оточення, алкогольна чи наркотична залежність тощо;
б) об’єктивні (що не залежать від особи) - недосконалість чинного законодавства, економічні причини, соціальні причини тощо.
Усі правопорушення за ступенем суспільної небезпечності поділяються на злочини і провини (проступки).
Традиційно розрізняють такі основні види правопорушень:
n дисциплінарні правопорушення – порушення трудових службових, військових та інших обов'язків (дисциплінарна провина), за скоєння яких передбачена дисциплінарна відповідальність;
n цивільно-правові правопорушення – правопорушення, вчинені у сфері майнових і певних немайнових відносин, що регулюються цивільним, трудовим, сімейним, екологічним та іншими галузями права;
n матеріальні правопорушення – правопорушення, пов’язані із заподіянням шкоди робітником підприємству в процесі або у зв’язку з виконанням трудових обов’язків;
n адміністративні правопорушення – протиправні дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за які законодавством передбачено адміністративну відповідальність;
n кримінальні правопорушення є найтяжчими, найбільш суспільно небезпечними за своїм характером і в законодавстві називаються злочинами.
11.Поняття і види юридичної відповідальності
Правопорушення, що є суспільно небезпечним (шкідливим), протиправним, винним діянням (дією або бездіяльністю), скоєним деліктоздатною особою (суб’єктом), яка досягла вказаного в законодавстві віку, обов’язково передбачене в санкції відповідної правової норми і тягне за собою юридичну відповідальність. Якщо громадянин не виконує своїх обов’язків, зафіксованих у правових документах, держава може застосувати до нього заходи впливу (примусу). В цьому полягає суть юридичної відповідальності. Під юридичною відповідальністю розуміють несприятливі наслідки, що настають для конкретної особи у зв'язку з тим, що вона скоїла правопорушення.
Юридична відповідальність – це встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника бути позбавленим певних благ, цінностей, йому належних (позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.) Відповідальність – форма впливу на порушників, реакція держави на допущені порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси суспільства, права особи.
Юридична відповідальність характеризується визначеними ознаками:
ü виникає тільки за наявності правопорушення;
ü основною підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення;
ü передбачає примусове позбавлення правопорушника певних соціальних благ (особистих, майнових або духовних);
ü притягнення до юридичної відповідальності здійснюють спеціально уповноважені на те особи і тільки відповідно до процесуальних норм;
ü визначена нормами права як один із видів державного примусу у формах каральних і правовідновлюючих заходів;
ü завжди пов'язана з оформленням визначених правових приписів, що пов'язані з юридичною відповідальністю;
ü суворою регламентацією заходів державного примусу в нормах права.
Основні види юридичної відповідальності:
конституційна відповідальність (наприклад, відповідальність президента, за його державну зраду, відповідальність народного депутата за невиконання своїх обов’язків). Особливістю конституційної відповідальності є те, що у багатьох випадках вона детально не конкретизована. Нерідко законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності. Конституційна відповідальність “вичерпує” себе в нормах конституційного права. У багатьох випадках вона поєднується з іншими видами юридичної відповідальності.
цивільно-правова відповідальність (майнова) – це встановлені законом юридичні наслідки, негативна реакція держави на цивільне правопорушення, на те, що особа не виконала або неналежно виконала зобов'язання, які обумовила друга сторона. Це виявляється у позбавленні винної особи певних цивільних прав і накладенні на неї нееквівалентних майнових обов’язків. Цивільні права захищають у встановленому порядку загальний суд, арбітражний або третейський суд. Мета цивільно-правової відповідальності – відновлення порушених майнових прав кредитора, відшкодування збитків, тобто їх компенсація. Вона виникає за порушення майнових і особистих немайнових прав громадян і організацій, в основному за невиконання договірних зобов’язань, за заподіяння шкоди. Результатом її настання буде відшкодування збитків у формах, передбачених санкціями цивільного права, наприклад: оплата неустойки (штрафу, пені) або повне відшкодування. Характерною ознакою цивільної відповідальності є те, що правопорушник має змогу добровільно її здійснити. Чинне законодавство виділяє кілька різновидів цивільно-правової відповідальності залежно від підстав її виникнення
адміністративна відповідальність – вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), встановлене Кодексом про адміністративні правопорушення, певного заходу державно-правового примусу - адміністративного стягнення.
кримінальна відповідальність є, безперечно, найсуворішою, настає вона за скоєння злочинів (суспільно небезпечних, кримінально-протиправних, винних діянь, які передбачені кримінальним законом і посягають на суспільний чи державний устрій України, її політичну й економічну систему, власність, особу, громадські політичні, економічні, соціальні та інші права й свободи громадян).Кримінальна відповідальність – це один із видів юридичної відповідальності, правовий наслідок вчинення злочину, який полягає у застосуванні до винної особи заходів державного примусу у формі кримінального покарання. Це обов’язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов’язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.
дисциплінарна відповідальність настає внаслідок порушення дисципліни (трудової, військової і т. д.). Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: у зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку; у порядку підлеглості; відповідно до дисциплінарних статутів і положень, що діють у деяких сферах (оборони, внутрішніх справ, залізничного, водного і повітряного транспорту).
Дисциплінарну відповідальність здійснюють у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень. Для дисциплінарної відповідальності характерне те, що вона має місце у відношеннях підлеглості особи, яка вчинила проступок, органові, який застосував захід дисциплінарного впливу.
матеріальна відповідальність -- особливий вид відповідальності у трудовому праві, має риси одночасно і майнової, і адміністративної відповідальності. Матеріальна відповідальність дещо пов'язана з дисциплінарною, адже ці види юридичної відповідальності настають у зв'язку з трудовими відносинами. Матеріальна відповідальність працівників - це обов'язок повністю або частково відшкодувати матеріальні збитки, заподіяні з їхньої вини підприємству, де вони працюють.
Підприємство також несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим пошкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків, що сталося з вини підприємства як на його території, так і за її межами.
Юридична відповідальність виникає за наявності обставин, що невідворотно тягнуть її настання. Ці обставини називають підставами юридичної відповідальності. Підставамиюридичної відповідальності є:
n факт вчинення правопорушення;
n наявність у діяннях складу правопорушення;
n деліктоздатність (осудність, дієздатність) суб’єкта, його вік;
n передбаченість правопорушення нормативно-правовими актами.
Склад правопорушення характеризується сукупністю таких елементів: об’єкт; об’єктивна сторона; суб’єкт; суб’єктивна сторона правопорушення.
Важливою підставою юридичної відповідальності є наявність норми права, що забороняє визначений протиправний вчинок і встановлює відповідні санкції. До юридичної відповідальності притягують на основі акту застосування норми права, в якому індивідуалізують заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника (рішення суду).
Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою відповідальності: думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості. Не є правопорушеннями і, відповідно, не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності діяння, хоча зовні схожі з правопорушеннями, але які не є такими через свою суспільну значимість. До таких діянь чинне законодавство відносить інститути необхідної оборони і крайньої необхідності, а також професійний ризик.
Застосовуючи заходи юридичної відповідальності, держава прагне досягти певного остаточного результату, який передбачений законодавством. За різних видів юридичної відповідальності можуть бути різні цілі, зокрема:
ü вона забезпечує захист правопорядку, охорону існуючого ладу і суспільних відносин, у тому числі шляхом покарання винного;
ü юридична відповідальність сприяє вихованню громадян у дусі поваги до права;
ü вона спрямована на відновлення соціальної справедливості;
ü юридична відповідальність попереджає скоєння нових правопорушень.
Слід зазначити, що будь-яке покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Метою юридичної відповідальності залежно від характеру скоєного правопорушення і розміру завданої ним шкоди можуть бути:
n компенсація потерпілому збитків правопорушення (в тому числі державі), включаючи моральну шкоду;
n позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;
n вплив на винного та інших осіб, внаслідок якого у них відпало б бажання вчиняти нові правопорушення;
n надання винному можливості пристосування до нормального життя в суспільстві;
n покарання за скоєне – таку мету відповідальність має лише у виняткових випадках, коли скоєні тяжкі за наслідками й особливо суспільно небезпечні правопорушення.
