Основні осередки соціального і культурного життя

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церква. У літописі розповідається, що Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких роз­вивались різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджува­лись храми, княжі двори тощо. Провідна роль у суспільно-політич­ному та культурному житті належала стольним містам, серед яких виділяються Володимир, Галич і Холм.

Чільне місце займав Володимир. Центром культурного життя тут був княжий двір. Князь Володимир Васильович був великим люби­телем письменства і талановитим будівничим, особливу увагу при­діляв розвитку освіти й культури. На княжому дворі був написаний Володимирський "літописець", що ввійшов як складова частина до Галицько-Волинського літопису. Володимир був центром рицарської поезії. У літописі згадуються пісні, присвячені князям Романові і Данилові та іншим вельможам. Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури міста. Так, Мстислав Ізяславич збудував величний собор, за часів Данила були розбудовані укріплення міста, Володимир Ва­сильович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в кори­стування село Березовичі.

Другим видатним центром Галицько-Волинської держави був Галич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку XIII століття "премудрий книжник" Тимофій, що прибув з Києва. Він відстою­вав ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі і був непримиренним ворогом угорських загарбників. Зразками літературних пам'яток є Галицько-Волинський літопис і Галицьке Євангеліє. Літопис ство­рювали освічені люди, які добре знали грецькі і західноєвропейські літературні джерела. У структуру літопису входять різні історичні повісті, написані в кінці XIII ст. Літопис закінчується розповіддю про початок литовського панування в Галицько-Волинських землях. Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. Було зведено в 1157 р. кам'яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква св. Пантелеймона, яка є зразком архітек­турного мистецтва галицької доби. Церква обнесена земляним вну­трішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями. Церква побудована в романському стилі невідомим (можливо й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси давніх чернігівських та київських церковних споруд. Основу церкви стано­вить прямокутник, який у вівтарній частині завершується трьома апсидами — середньою більшою і двома бічними меншими. Усере­дині церква тринефна, її перекриття тримається на чотирьох мону­ментальних хрестоподібних стовпах, які відокремлюють центральний неф від двох бічних — правого і лівого. Портал центрального входу прикрашають колони, які вгорі закінчуються звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що характерно для романського стилю.

Татарське панування не припинило градобудівництва, навпаки — постійні руйнацькі напади татар активізували його. Так з'явився Холм. Першою з його відомих споруд стала велика розкішна церква Іоанна Златоуста, збудована невідомим архітектором, і міцні оборонні споруди. Холм з початку його заснування був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва.

У Перемишлі в XII ст. талановитими книжниками також був написаний місцевий літопис. Його використовував у своїй хроніці польський історик Длугош. При княжому дворі виступали з пісня­ми скоморохи. Тут проживав і творив "словутний" співець-дружин­ник Митуса.

Стольні міста були великими центрами культурного, соціально-політичного та економічного життя й істотно впливали на навко­лишні "городки" і села.

На західних землях важливу роль у культурному житті відіграва­ла церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі — 5, Володимирі — 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302— 1303 pp. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне духовен­ство (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи православної церк­ви, які виходили з чорного духовенства, брали активну участь в політич­ному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого історика Е. Голубинського, обо­в'язок церковної влади — випереджати й гасити конфлікти, налагод­жувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко пат­ріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, кля­нучись забезпечити мир і процвітання держави.

Для того, щоб утримати князів від поспішних і помилкових рішень митрополити нагадують їм про вірність цілуванню хреста. Так, коли в 1157 р. Юрій Довгорукий вирішив на вимогу Ярослава Осмомисла, видати бунтівного галицького князя Івана Ростиславича, митрополит Константин і вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий про­тест. При цьому було підкреслено, що "гріх так чинити, оскільки ти раніше цілував хрест на вірність йому, а тепер хочеш видати його на вбивство". Юрій не наважився ігнорувати думку митрополита.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому престолі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів із закликом захистити цю віддалену руську землю. Для церкви будь-яке князівство було складовою части­ною всієї Русі. А вона, на думку митрополитів, у державному відно­шенні повинна бути таким же згуртованим організмом, як і церква.

Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.

Проте не всі ієрархи церкви дотримувались взятого на себе обо­в'язку. Керуючись економічними потребами забезпечити процвітання митрополії чи єпархії, вони готові були пожертвувати принципа­ми християнської моралі. Володіючи великим впливом на панівну верхівку, деякі єпископи і митрополити могли істотно впливати на політику. Так, галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію, ворожу князеві Данилу, і виступав проти нього. Як культур­ний центр особливої слави набув Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій — "чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде". Він відстоював принцип єдності земель давньо­руської держави. У цьому монастирі, як вказує літопис, перебував литовський князь Войшелк.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаю­чою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські хра­ми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, в галицькій землі на початку XIV століття оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископа­ти в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв'язків між західною і східною культурами.