Джерела та основні риси права 3 страница

Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб, які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за по­передньою змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовни­ки (або підбурювачі) і посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи, які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не доповіли владі про зло­чин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально регламен­тувало питання призначення покарання співучасників злочину за­лежно від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до злочину (ст. 117—128).

Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і про­ступки, передбачені законом, підлягають покаранню на підставі по­станов закону. При цьому не підлягали кримінальній відповідаль­ності діяння, невинні: вчинення злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати наслідки вчинюва-

ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби, які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випад­кова або внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушуван­ня непоборної сили у стані необхідної оборони. Не підлягали кри­мінальній відповідальності діти віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково пом'якшува­лося покарання особам від 17-ти до 21-го року (смертна кара за­мінювалася безстроковою каторгою — каторга до п'ятнадцяти років і т. д.).

Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шка­ла містила понад 100 видів (ст. 17, 19—21, ЗО, 31, 33—36, 38—41). Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.

Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслан­ня на поселення, ув'язнення у виправному будинку, ув'язнення у фортеці, ув'язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.

Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім'ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смерт­ної кари визначалися судом у вироку, її застосовували найчастіше шляхом повішення.

Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років (у різних їх ступенях — від другого до сьомого). Режим на каторзі був різний залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторж­них робіт застосовувалися за політичні та інші злочини. Після від­бування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (як правило в Сибіру).

Заслання на поселення до Сибіру поділялося на два види: пе­рший — заслання на поселення у найвіддаленіших місцях Сибіру і другий — заслання на поселення у місцях Сибіру не дуже віддале­них. Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів. Місце для відбування вказаного покарання призначалося за розсудом головного начальства Закав­казького краю. Заслання застосовувалося строком від одного до чо­тирьох років залежно від тяжкості вчинених злочинів.

Передбачалися також такі основні покарання, як ув'язнення у виправному будинку (від півтора до шести років) ув'язнення у фор­теці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув'язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.

Уложення передбачало значну кількість додаткових покарань. До них належали позбавлення всіх або особливих прав, майна, звань, титулів і нагород, прав сімейних, права участі у виборах і обіймати посади, займатися торгівлею, промислами та іншою діяль­ністю, поселення в робітний дім, заборона мешкати у певних місце­востях, віддання неповнолітніх у виховні будинки або під батьківсь­ку опіку та ін.

У деяких випадках, що визначалися законом, додатковим по­каранням як кримінальним, так і виправним могло бути церковне покаяння засуджених за розпорядженням духовного начальства. Закон передбачав також в окремих випадках конфіскацію всього або частини майна, що належало засудженим. Серед виправних по­карань застосовувалися, зокрема, опублікування про засудженого у відомостях сенатських, обох столиць і губерній, вислання за кор­дон, якщо винний іноземець; заборона проживання винного у сто­лицях та інших місцях або у власних маєтках з установленням над ним опіки; віддання під особливий нагляд поліції та ін.

Окрім загальних заходів покарання і стягнення, Уложення встановлювало також спеціальні покарання за злочини і проступки по службі: 1) звільнення зі служби; 2) відмова від посади; 3) відра­хування від строку служби; 4) усунення від посади; 5) переміщення з вищої посади на нижчу; 6) догана більш чи менш сувора із зане­сенням її до послужного списку; 7) відрахування з жалування; 8) догана більш або менш сувора без занесення її до послужного списку; 9) зауваження більш чи менш суворе.

Передбачалися й інші види покарань: вислання, насильне ви­провадження з сільської общини, насильне примушення до праці, биття різками та ін., що встановлювалося особливими, спеціальни­ми законами, статутами і навіть звичаєвим правом.

Заслуговує на увагу той факт, що значна кількість статей Особливої частини, які містили в санкціях той чи інший вид строко­вого покарання, не вказували граничного строку щодо таких, на­приклад, покарань, як ув'язнення в тюрму, арешт і навіть направ­лення на каторгу або заслання. Визначення строків у таких випад­ках цілком віддавалося на розсуд суду або (з окремих справ) на розсуд поліцейських адміністративних чиновників.

Відзначимо, що застосування будь-якого з основних, додатко­вих чи спеціальних видів покарань передбачало для засуджених значне обмеження їхніх громадянських прав і свобод, практично перетворювало засуджених на осіб без прав і можливостей для їх подальшого існування.

Отже, головною метою системи видів покарання з пореформе-ного кримінального права й Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1885 р. було покарання. Мова йшла про те, щоб під стра­хом покарання запобігти вчиненню нового злочину. Безсумнівно, при цьому праця засуджених використовувалася як засіб зміцнен­ня економіки самодержавства, поповнення його фінансових ресур­сів. Праця в'язнів ніяк не вважалася засобом їх виправлення, а не­обхідним компонентом залякування.

Особлива частина Уложення 1885 р. містила до 2 тис. складів злочинів. Усього вона мала 12 розділів: Про злочини проти віри і про порушення постанов, які її охороняють, — ст. 176—240 (розд. II); Про злочини державні — ст. 241—261 (розд. III); Про злочини і про­ступки проти порядку управління — ст. 262—282 (розд. IV); Про злочини і проступки по службі державній і громадській — ст. 329—505 (розд. V); Про злочини і проступки проти постанов про повинності державні і земські — ст. 506—547 (розд. VI); Про зло­чини і проступки проти майна і доходів казни — ст. 548—830-3 (розд. VII); Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою і благочиния — ст. 831—1404-3 (розд. VIII); Про злочини і проступ­ки проти законів про майно — ст. 1405— 1448 (розд. IX); Про злочи­ни проти життя, здоров'я, свободи і честі приватних осіб — ст. 1449—1548 (розд. X); Про злочини проти прав сімейних — ст. 1549—1600 (розд. XI); Про злочини і проступки проти власності приватних осіб — ст. 1601—1711 (розд. XII).

На першому місці традиційно стояли злочини проти церкви і релігії, які передбачали досить суворі покарання — аж до довічної каторги. Тут установлювалася відповідальність за богохульство і блюзнірство, єресь і ображення святинь, гамір і безчинство у церк­ві, спокушення християнина до іншої віри і вчинення нехристиян-ських обрядів над християнином, обернення православного в іншу віру, поховання християнина без християнського обряду та ін. Усього в законі було 59 статей, в яких встановлювалася відповіда­льність за злочини проти віри. Нерідко за ці злочини передбачало­ся покарання у вигляді заслання на поселення до Сибіру, при цьо­му строк даного виду покарання не завжди вказувався в законі, що дозволяло суду самому визначати розмір (строк) даного покарання.

У розділ III Уложення передбачалася кримінальна відповіда­льність за злочини проти імператора і членів імператорського дому, а також за бунт проти влади верховної і за державну зраду (всього 20 статей). Тут встановлювалося, що будь-яке навмисне і злочинне діяння проти життя, здоров'я або честі імператора і будь-який умисел скинути його, лишити свободи і влади верховної або ж об­межити права його, або ж учинити щодо нього яке-небудь насильс­тво карається позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Аналогічні покарання передбачалися і за подібні дії, вчинені проти членів імператорського дому.

Не менш суворо карався і бунт проти влади верховної, тобто повстання «навалою», змова проти імператора та держави й умисел повалити уряд. Учасники заколоту, змови, виступу «навалою» за­знавали суворого покарання, як правило, тривалої каторги. При цьому повстанням вважався будь-який виступ селян проти волос­них і громадських управлінь. До тяжких форм непокори владі на­лежало непублічне розповсюдження вчень і суджень, що спонука­ють до вчинення бунту і повалення існуючого ладу (особливо серед селян, робітників, солдатів та ін.).

Досить значна кількість дій визнавалася зрадою, а саме: за­клики підданого Росії до війни або до інших неприязних дій проти Росії; розголошення державної таємниці іноземному урядові; на­вмисне вчинення чиновником, підданим Росії й уповноваженим укладати договір з іноземною державою, дій на шкоду Росії, шпи­гунство, участь у бунті або заговорі проти влади верховної та ін. За зраду передбачалися такі види покарання, як позбавлення всіх прав стану і смертна кара.

Отже, царське законодавство, захищаючи свою необмежену владу, застосовувало найсуворіші репресивні заходи не тільки до осіб, які вчинили протиправні дії щодо царя і його дому, а й до тих, хто мав умисел здійснити їх. Таке законодавче вирішення надавало державній владі необмежені можливості вести боротьбу з інакоми­слячими, у корені придушувало визвольний рух.

Відповідальність за злочини і проступки по службі державній і громадській (посадові злочини) визначалася не лише нормами розділу V Уложення, а й різноманітними відомчими дисциплінар­ними статутами і правилами. Такі справи розглядалися не судами, а вищими чиновниками, що давало змогу злочинцям успішно кри­тися від громадської думки. В Уложенні передбачалися такі злочи­ни по службі, як зловживання владою, перевищення влади, хабар­ництво, потурання, бездіяльність влади, недотримання таємниці, неправосуддя та ін. Особливістю визначення цих злочинів є те, що закон містив велику кількість застережень, які усували можли­вість розглядати ті чи інші дії посадових осіб як зловживання чи перевищення влади, якщо ці дії відповідали інтересам держави і були необхідні для вжиття рішучих заходів. Отже, законодавець своїм рішенням у багатьох випадках звільняв чиновників від кри­мінальної відповідальності за зловживання владою, якщо таке зло­вживання було корисним і вигідним державі, наприклад, коли вжи­валися рішучі заходи проти революційних виступів.

Слід звернути увагу і на те, що санкції за посадові злочини були надто м'які. Найсуворіше покарання — строкова каторга. Воно передбачалося в трьох випадках; 1) за корисливе навмисне не­вжиття заходів до оприлюднення або приведення в дію царського закону чи царського веління; 2) за невжиття заходів щодо попере­дження або припинення злочину проти царя та членів його дому, та за державну зраду, якщо за неї застосовувалася смертна кара; 3) свідомо хибний виклад посадовою особою царського веління. У пе­реважній більшості інших випадків статті даного розділу передба­чали по суті не кримінальне покарання, а дисциплінарне стягнення, наприклад зауваження, догану, звільнення від посади або служби тощо.

Каралися за Уложенням такі види посадових злочинів, як ха­барництво, посадове казнокрадство, лихварство. Однак дані злочи­ни трактувалися вельми обмежено. Якщо чиновник, наприклад, брав хабаря за дію, що належала до його обов'язків, то це розгля­далося не як хабар, а як подарунок грішми, речами або чим би то не було іншим і каралося стягненням подвійної ціни подарунка й усу­ненням з посади. Хабарі, які одержували чиновники від підрядни­ків, постачальників, торговців, розглядалися не як хабарі, а як гро­шові угоди з ними, і теж передбачали стягнення ціни хабаря й усу­нення в окремих випадках з посади.

Вищим ступенем хабарництва вважалося вимагання, під яким розуміли одержання будь-якого прибутку або вигоди на службі че­рез утиски підлеглих або ж погроз. Подібні діяння залежно від об­ставин справи каралися засланням на проживання до Сибіру або направленням до виправно-арештантського відділення з позбав­ленням усіх прав і переваг або ж позбавленням усіх прав стану і засланням на поселення у найвіддаленіші місця Сибіру. Якщо ж ви­магання супроводжувалося тортурами або іншим явним насильст­вом, застосовувалося покарання у вигляді позбавлення всіх прав стану і заслання на каторжні роботи на строк від шести до восьми років.

Посадові особи — казнокради й розтратники великих сум, як­що вони повертали викрадене, обмежувалися грошовим стягнен­ням, яке не перевищувало ціну розтраченого чи присвоєного, усу­ненням з посади і служби і лише інколи у разі відмови повернути викрадене, підлягали короткостроковому арешту. І тільки казно­кради і розтратники великих сум, які не повернули викраденого, засилалися до Сибіру.

Злочинами проти особи визнавалися різні види вбивств, тілес­них ушкоджень, насилля над особистістю, залишення в небезпеці, поєдинки, злочини проти особистої свободи, образа честі, наклеп, протизаконне затримання й ув'язнення, погрози та ін. Найнебезпечнішим злочином проти особи визнавалося заздалегідь задумане вбивство (смертовбивство) батька чи матері, подружжя, дітей та ін­ших близьких родичів, священика під час здійснення служби, поса­дової особи під час виконання службових обов'язків; караульного або вартового при імператорові і членів його дому, начальника чи пана, групове вбивство, повторне вбивство, вбивство шляхом підпалення або вибуху пороху, газу чи іншим загальнонебезпечним спо­собом, убивство через тортури і жорсткі муки, убивство з засади, вбивство з метою пограбування вбитого або для отримання спадщи­ни, або шляхом отруєння. Винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 15-ти до 20-ти років.

За вбивство навмисне, але без задуманого заздалегідь наміру винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на катор­жні роботи на строк від 12-ти до 15-ти років. Якщо ж убивство вчи­нено за пом'якшуючих обставин — у стані запальності або роздра­тування, за умови, що такий стан був викликаний насильницькими діями або тяжкою образою з боку вбитого, винний підлягав позбав­ленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 8-ми до 12-ти років або від 4-х до 8-ми років, або ж засланню до Сибіру на поселення. За такі види вбивства, як, наприклад, убивст­во матір'ю плода або «незаконнонародженої» дитини, вбивство че­рез перевищення межі необхідної оборони тощо Закон передбачав значно м'якші покарання.

За самовбивство осіб, які належали до одного з християнських віросповідань, передбачалося покарання у вигляді позбавлення християнського поховання, а їх передсмертні розпорядження вва­жалися недійсними. Викритий же в замаху позбавити себе життя, коли він не був доведений до кінця за незалежних від нього обста­вин, підлягав, якщо він християнин, церковному покаянню за роз­порядженням свого духовника. Передбачалася також відповідаль­ність і осіб, які схилили іншу особу до самовбивства або ж надали засоби для самовбивства, або ж іншим чином брали участь у вчи­ненні іншою особою самовбивства.

Детально в Уложенні регламентувалася відповідальність за заподіяння каліцтва, інших ушкоджень здоров'ю, а також за участь у поєдинках. Значна увага приділялася також відповідальності за безпідставне залишення людини в небезпеці і ненадання допомоги особі, яка гине, за образу честі, де передбачалися також і норми, що встановлюють відповідальність за статеві злочини, злочини проти честі і гідності особи, за протизаконне затримання й ув'яз­нення, за кримінальні карані погрози.

Злочини проти прав сімейних містили норми, що встановлю­вали відповідальність за злочини проти шлюбного союзу, протиза­конне взяття шлюбу, за викрадення заміжніх жінок, за зловживан­ня і порушення прав і обов'язків шлюбу, за порушення постанови про шлюб розкольників. У тому самому розділі встановлювалася відповідальність за зловживання батьківською владою і за злочини дітей проти батьків. Тут містилися норми і за злочини проти кров­ного зв'язку, встановлювалася відповідальність за зловживання владою опікунів і піклувальників.

Серед майнових злочинів, або злочинів і проступків проти власності, передусім вирізнялися злочини, пов'язані з насильниць­ким заволодінням чужим нерухомим майном і винищенням гранич­них меж і знаків. За Уложенням карався будь-який насильницький напад на чужі землі, будинки або інше майно з наміром заволодіти ними. Як обставини, що обтяжують відповідальність, розглядався напад, здійснений озброєними особами або поєднаний із заподіян­ням тяжких тілесних ушкоджень чи зі створенням умов, небезпеч­них для життя. Карався такий напад засланням до Сибіру на посе­лення або направленням до виправно-арештантського відділку. Встановлювалася відповідальність також за залишення граничних меж та інших знаків з наміром привласнити собі чи комусь іншому частину потрібної нерухомої власності або з іншою противоправ­ною метою. Цим законодавець намагався шляхом кримінально-пра­вових репресій всебічно захистити приватну власність, передусім власність поміщиків на землю та на інше нерухоме майно.

Значна кількість норм Уложення встановлювала відповідаль­ність за знищення і пошкодження чужого майна, насамперед шля­хом підпалу, за замах на підпал і підготування до нього, за підпал власником застрахованого свого майна, за підпал чужого лісу, чу­жого хліба на корені або в снопах чи скирдах. За вказані злочини передбачалися різні види і строки покарання, поєднання із заслан­ням на каторжні роботи, засланням на поселення до Сибіру тощо. Установлювалася також відповідальність за знищення чужих споруд, кораблів чи суден, лісів, садів, городів, а також чужих письмо­вих документів будь-яким способом. Передбачалася відповідаль­ність і за навмисне зараження хворобою або отруєння чужих тва­рин, знищення риби в ставках чи ріках шляхом отруєння води отруйними речовинами.

Значна кількість норм Уложення встановлювала кримінальну відповідальність за викрадення чужого майна. Серед них вирізня­лися такі злочини, як розбій, грабіж, кража і шахрайство. Під роз­боєм розуміли напад для викрадення майна, яке належить потер­пілому, якщо він був учинений відкритою силою зі зброєю або хоч і без зброї, але супроводжувався вбивством або замахом на нього чи заподіянням каліцтва, ран, побоїв або інших тілесних ушкоджень, або супроводжувався такими погрозами та іншими діями, які явля­ли собою небезпеку для життя, здоров'я або свободи особи чи осіб, які зазнали нападу. Причому нормою, яка визначала даний злочин, не було передбачено покарання. Останнє містилося в спеціальних нормах, які передбачали різновиди розбою; здійснений у церкві; розбій, поєднаний з нападом на будинок чи іншу заселену будівлю або ціле поселення; розбій на вулиці або на великій проїжджій час­тині дороги, або у відкритому морі, на пристані чи на озері, або на судохідних каналах. Покарання за різні види цього розбою дифе­ренціювалися різноманітними способами. Як обставини, що обтя­жують відповідальність, розглядалися: розбій, здійснений групою; розбій, поєднаний зі смертовбивством; розбій, учинений повторно, — у цьому разі суворість покарання істотно підвищувалася.

Аналогічно вирішувалося питання про кримінальну відповіда­льність і за грабіж. Уложення давало загальне визначення грабежу, під яким розуміли заволодіння майном, яке належить будь-кому або перебуває у будь-кого, з насиллям чи погрозами, якщо останнє не було небезпечним для життя чи здоров'я або свободи особи, від­крите викрадення будь-якого майна у присутності самого хазяїна або інших людей, хоч і без погроз і насилля. Видами грабежу ви­знавалися: грабіж, учинений у церкві; грабіж, здійснений групою, з відкритим нападом на будинок чи інше населене місце, під час по­жежі, повені.

Уложення визначало крадіжку як таємне, без насилля і по­гроз викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Видами крадіжки визнавалися: крадіжка, вчинена зграєю; крадіж­ка, здійснена під час пожежі, повені або в іншому нещасному ви­падку; крадіжка з жилої будівлі або з її двору чи споруд, які розта­шовані у дворі, шляхом злому, перепон, що перешкоджають доступ у двір, у заселену будівлю. Передбачалася також відповідальність за спеціальний вид крадіжки, якщо вона здійснена слугами, робіт­никами, підмайстрами та іншими особами, які мешкали у особи, чиє майно викрадено, а також за крадіжку, вчинену в готелях, заїж­джих дворах та інших підсобних закладах.

Вирізнялися спеціальні види крадіжок залежно від предмета злочину: викрадання сундуків, чемоданів або пак з почтових возів, диліжансів, крадіжка коней та ін. Законодавець брав до уваги та­кож і вартість викраденого майна, залежно від якого диференцію­вали відповідальність. Як обставина, що обтяжує вину, враховува­лася і повторність крадіжки. Закон відносив до майнових злочинів також крадіжку документів, цінних паперів та ін.

Визнавалися як кваліфікована обставина: крадіжка, здійснена в церкві, каплиці чи іншому молитовному будинку або ж на цвинта­рі, чи з мертвого, але без розкриття могили; крадіжка вчинена в но­чі; крадіжка з проникненням у житло або ж коли злочинці ввійшли у будинок під вигаданим приводом; коли викрадене необхідне для прожитку тому, кому воно належало; за попередньою змовою та ін. У такому випадку згідно з законом покарання за рішенням суду може бути істотно підвищене.

Під шахрайством закон розумів будь-яке вчинене шляхом об­ману викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Шахрайство підрозділялося на ті чи інші види залежно від способу обману. Уложення також передбачало низку обтяжуючих відпо­відальність обставин, які належали головно до способу вчинення злочину, а також до особи потерпілого, яка була обманута. Під час установлення покарання за шахрайство враховувався також роз­мір (вартість) викраденого.

Уложення містило низку норм, які передбачали кримінальну відповідальність за присвоювання й утаювання чужої власності. Важливою ознакою цих злочинів є те, що вони вчинялися шляхом зловживання довір'ям потерпілих, виявлених ними винному.

Викладене дає змогу зробити висновок, що кримінальне зако­нодавство царської Росії пореформеного періоду базувалося голо­вним чином на Уложенні про покарання кримінальні і виправні в різних його редакціях, а також на Статуті про покарання, які на­кладалися мировими суддями. Це були нормативно-правові акти досить високого рівня досконалості з погляду законодавчої техніки. Вони не поступалися або майже не поступалися кримінальним ко­дексам зарубіжних держав (Франції, Німеччині, Швейцарії та ін.). У них вже закріпилися передові ідеї кримінального права, сформу льовані провідними вченими криміналістами ще на початку прихо-ДУ буржуазії до влади. Однак недоліком зазначених документів бу­ло те, що ці ідеї не були реалізовані у вказаних нормативних актах у повному обсязі. Низка норм, як уже зазначалося, допускала мож­ливість об'єктивного ставлення та встановлення відповідальності за виявлення умислу. Тому навряд чи можна погодитись з тим, що ре­алізувався сповна один з найважливіших принципів кримінального права — немає злочину без вказівки того в законі.

Уложення вирізнялося казуїстичністю, надмірно детально бу­ли описані склади злочинів у нормах Особливої частини, в ньому були відсутні необхідні узагальнення, які оптимально фіксували б основні й суттєві ознаки відповідних злочинів.

Уложення оголошувало злочинними і караними надзвичайно широке коло діянь, які далеко не завжди являли собою суттєву не­безпеку держави і народу Росії. Сфера забороненого під страхом кримінального покарання була надмірно широкою, що тягло за со­бою необгрунтоване визнання багатьох осіб винними в учиненні злочину без достатніх для того підстав.

Дуже складною була система покарань, яка утруднювала за­стосування їх на практиці. Ця складність надавала суду можли­вість вживати ці покарання необгрунтоване. Нарешті, вся система покарань була надзвичайно репресивною, непомірне суворою за своєю суттю. Особливо суворим було покарання щодо учасників на­ціонального і революційно-визвольного руху.

Ж. Кримінальний процес. Судовою реформою 1864 р. (най­послідовнішою серед буржуазних реформ 60—70-х років XIX ст.) у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумп­ція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних спра­вах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяж­них, всебічне, об'єктивне дослідження й оцінка доказів за внутріш­нім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскар­ження вироків. Демократичні засади, закріплені в Статуті кри­мінального судочинства 1864 p., були результатом втілення досвіду зарубіжних країн з урахуванням місцевих традицій. Це означало якісний стрибок, навіть переворот у сфері юстиції Росії. Судова реформа стала найрадикальнішою, новаторською і технічно найуспішнішою з усіх Великих реформ; за історичним значенням її мож­на порівняти зі скасуванням кріпосного права в Росії.

Статут кримінального судочинства 1864 р. (далі — СКС) пе­редбачав розгляд кримінальних справ: 1) у мирових судових уста­новах (мировими суддями і повітовими з'їздами мирових суддів); 2) у системі загальних судових місць.

Мировий суддя розглядав маловажливі кримінальні справи. Здійснював він це одноособово, спираючись на такі засади, як глас­ність, усність, змагальність, право обвинуваченого на захист. Поря­док розгляду справ мировим суддею був спрощений. Підставою для початку процесу було звернення до судді приватної особи, потер­пілого від злочину, інколи поліції. Справа розглядалася у судовому засіданні, куди викликалися сторони, свідки. У разі необхідності проведення оглядів, інших дій їх здійснював сам мировий суддя або ж це робила за його дорученням поліція. Здійснюючи правосуддя, суддя керувався Статутом про покарання, що накладаються миро­вими суддями, 1864 р. Він містив норми матеріального права і пе­редбачав такі покарання: 1) догана, зауваження і застереження; 2) грошові стягнення у розмірі до 300 крб.; 3) арешт на строк не більше трьох місяців; 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року. Одним з основних завдань мирової юстиції було примирення сторін конфлікту. Ця вимога випливала зі змісту ст. 120 СКС, що прого­лошувала: «У справах, які можуть бути припинені за примиренням сторін, мировий суддя повинен схилити їх до миру і тільки в разі неуспіху в тому приступати до постанови вироку в межах наданої йому влади».

Судове засідання оформлялося протоколом, що мав довільну форму. В протокол заносили й вирок, якщо справа завершувалася його винесенням.

У двотижневий строк на винесений вирок сторони або проку­рор могли подавати відзиви у письмовій або усній формі. У семи­денний строк могли подаватися приватні скарги на повільність про­вадження, на неприйняття так званого відзиву, на взяття обвину­ваченого під варту.

Апеляційною інстанцією для мирового судді був повітовий з'їзд мирових суддів. До його складу входили дільничні і почесні мирові судді повіту, а в засіданні з'їзду брав участь прокурор окру­жного суду, котрий «являв собою не обвинувача або взагалі сторону в процесі, а лише охоронця закону з усіх справ, незалежно від їх роду». Під час засідання з'їзду мирових суддів сторони мали право надавати докази, приводити в цю апеляційну інстанцію свідків. По суті, з'їзд розглядав кримінальну справу вдруге. З'їзд мирових суддів: 1) або затверджував вирок мирового судді; 2) або, в межах відзиву, постановляв новий вирок. В останньому випадку покаран­ня винного не могло посилюватися без вимоги прокурора, який був присутнім у процесі (ст. 167 СКС).

Остаточні вироки мирового судді, а також з'їзду мирових суд­дів могли бути оскаржені сторонами й опротестовані прокурором в касаційному порядку. Оскарження та опротестування допускалося у вищу касаційну інстанцію — кримінальний департамент Урядо­вого Сенату.

Проте закріплена в СКС апеляційна і касаційна форма оскар­ження судових вироків мирової юстиції обмежувалася тим, що суд міг винести остаточний вирок, який не можна було оскаржити. Так, згідно зі ст. 124 СКС вирок мирового судді вважався остаточним, коли ним призначалися такі покарання, як застереження, заува­ження, догана, арешт до трьох днів, грошове стягнення, що не пе­ревищує 15 крб.

Більшість кримінальних справ, що виходили за межі компе­тенції мирової юстиції, були підсудними нижчій судовій інстанції у системі загальних судів — окружному суду. Останній розглядав справи про злочини, що тягли покарання, поєднане з позбавленням усіх прав стану (або усіх особливих прав) з участю присяжних за­сідателів, решту — без їхньої участі.