Карл Поппер (1902-1994) розглядав науку як систему, що змінюється і розвивається. Цей аспект аналізу науки він представив у вигляді концепції зростання наукового знання.
Зростання наукового знання відбувається як висунення сміливих гіпотез і найкращих (із можливих) теорій, здійснення їх перевірки і заперечень, у результаті чого і розв’язуються наукові проблеми. Якщо цей процес зупиняється і деякі теорії домінують тривалий час, то вони перетворюються на незаперечні метафізичні системи. У науці, на його думку, ніколи немає достатніх підстав для впевненості, що істина досягнута. К. Поппер уважає, що емпіричний базис не є чимось беззаперечно істинним, а є продуктом конвенції, яка, у свою чергу, залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той учений, який будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті для заперечення. Науці, на думку Поппера, потрібен не принцип верифікації, а фальсифікації, тобто не підтвердження істинності, а спростування неістинності. Фальсифікація – це принципове спростування будь-якого твердження, що стосується науки. У своїй концепції Карл Поппер формулює три вимоги до зростання знання.
1. Нова теорія повинна виходити з простої, нової, плідної, узагальнюючої ідеї.
2. Вона повинна мати можливість незалежної перевірки і призводити до явищ, які до цього не спостерігались.
3. Хороша теорія повинна витримувати нові ретельні перевірки.
Свою модель росту наукового пізнання Поппер зображує схемою: Р 1 − ТТ − ЕЕ − Р 2, де Р 1 − висхідна проблема, ТТ − пробна теорія, тобто припущення стосовно того, як розв’язати проблему, ЕЕ − процес ліквідації помилок і теорії шляхом критики і експериментальної перевірки, Р 2 − нова, більш глибока проблема, для розв’язання якої потрібно вибудувати нову, більш грунтовну і більш інформативну теорію.
Важливою особливістю підходу Поппера є концепція фаллібілізму. Її сутність у тому, що будь-яке наукове знання має лише гіпотетичний характер, схильне до помилок. Процес пізнання − це процес переборення омани шляхом виключення помилкових суджень, тому що надійних джерел отримання істини немає і жодна теорія не може бути безумовно підтверджена. Тому завдання вчених − шукати помилки й омани і ліквідовувати їх шляхом перевірки теорій і висунення нових гіпотез.
Таким чином, Карл Поппер акцентував увагу на важливих проблемах динаміки знання: росту наукового знання, ролі гіпотез у науковому пізнанні, ролі емпіричного заперечення і теоретичної критики в розвитку знання, співвідношення старих і нових теорій тощо; разом з тим, зіткнувся із серйозними труднощами, пов'язаними з абсолютизацією принципу фальсифікації, конвенціалізмом у тлумаченні висхідних основ знання, відривом об'єктивного знання від історичного суб'єкта пізнання, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, перебільшення аналогії з біологічною еволюцією, заперечення певних закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства [1].
Структура науки Т.Куна.
Концепция Томаса Куна (Kuhn, 1922–1995) вырастает в споре с К.Поппером и его последователями (И.Лакатос и др.). Пафос ее состоит в том, что ни верификационизм логических позитивистов, ни фальсификационизм Поппера не описывают реальную историю науки. "Вынесение приговора, которое приводит ученого к отказу от ранее принятой теории, – говорит Кун, – всегда основывается на чем-то большем, нежели сопоставление теории с окружающим нас миром” [Кун, с.112–13]. "Вряд ли когда-либо, – вторит ему П.Фейерабенд, – теории непосредственно сопоставлялись с "фактами" или со "свидетельствами". Что является важным свидетельством, а что не является таковым, обычно определяет сама теория, а также другие дисциплины, которые можно назвать "вспомогательными науками" [Фейерабенд, с.118]. В основе историцистской критики Т.Куном и логического позитивизма, и фальсификационизма К.Поппера лежит тезис об отсутствии в реальной истории науки "решающего эксперимента" (т.е. такого, который отличает правильную теорию от неправильной). Таковыми их объявляют много позже, в учебниках. Поэтому Кун разрабатывает свою модель развития науки, в которой делает акцент на наличии скачков-революций. Последние характеризуются такими понятиями, как “ несоизмеримость ” и “ некумулятивность ”.
Основными элементами куновской модели являются четыре понятия: " научная парадигма ", " научное сообщество ", " нормальная наука " и “ научная революция ”. Взаимоотношение этих понятий, образующих систему, составляет ядро куновской модели функционирования и развития науки. С этим ядром связаны такие характеристики как “несоизмеримость” теорий, принадлежащих разным парадигмам, “некумулятивный” характер изменений, отвечающих “научной революции” в противоположность “кумулятивному” характеру роста “нормальной науки”, наличие у парадигмы не выражаемых явно элементов.
" Нормальная наука " противопоставляется “научной революции”. "Нормальная наука" – это рост научного знания в рамках одной парадигмы. Парадигма – центральное понятие куновской модели – задает образцы, средства постановки и решения проблем в рамках нормальной науки. Научная революция – это смена парадигмы и, соответственно, переход от одной “нормальной науки” к другой. Этот переход описывается с помощью пары понятий “ парадигма – сообщество ”, где высвечивается другая сторона понятия “парадигмы” –как некоторого содержательного центра, вокруг которого объединяется некоторое научное сообщество. Согласно куновской модели в периоды революций возникает конкурентная борьба пар “парадигма – сообщество”, которая разворачивается между сообществами. Поэтому победа в этой борьбе определяется, в первую очередь, социально-психологическими, а не содержательно-научными факторами (это связано со свойством “несоизмеримости” теороий, порожденных разными парадигмами).
