Індукція та проблема Г’юма (Юма)

Індукція — це процес судження, котрий досягає висновку, що при наявному стані знань є напевно істинний, але не гарантує його. Індуктивний висновок може бути спростований або узагальнений при наявності додаткових фактів. Інакше, індукція полягає у формулюванні закону, ґрунтуючись на обмеженому об'ємі спостережень повторюваних подій.

Прикладами індуктивних висновків є, наприклад, такі пари спостереження/висновок:

§ Цей лебідь білий.

§ Всі лебеді білі.

Або

§ Більярдна куля починає рухатись коли її вдарити києм.

§ Для кожної дії існує зворотна їй та еквівалентна протидія.

Філософія Девіда Юма. Проблема індукції та криза класичного емпірицизму

Девід Юм (1711-1766) – філософ, який виявив дуже серйозну проблему, з якою зіштовхується класичний емпірицизм і яку він неспроможний розв’язати, − так що ця проблема може виявитися для нього руйнівною, свідчити про його незадовільність. Хоча сам Юм і був прибічником емпірицизму, він доводив у своїх працях неможливість раціонального обґрунтування найбільш фундаментальних засновків цієї теорії: ідей індукції та причинності.

Міркування, які привели Юма до таких скептичних висновків, можна спрощено пояснити на наступним чином. (У подальшому викладі я спираюся в основному на чудове роз’яснення, яке дає Стівен Лоу в історії „Чому ми очікуємо, що Сонце завтра зійде” з циклу-бестселеру „Філософський тренінг”.)

Наш досвід свідчить, що деякі події регулярно повторюються, або завжди відбуваються у певний спосіб за певних умов. На цій підставі ми робимо індуктивний умовивід, що ці події так само повторюватимуться (або відбуватимуться за наявності відповідних умов) і в майбутньому. Чи такі умовиводи є раціональними? Здається, що так. Але якщо добре подумати, то ми побачимо, що це лише так здається, а насправді для таких умовиводів у нас немає раціональних підстав.

Розглянемо класичний приклад: схід Сонця. З минулого досвіду ми знаємо, що зранку щодня сходить Сонце. Воно зійшло зранку сьогодні, вчора, позавчора... Воно сходило зранку щодня багато сотень років. Ми очікуємо, що воно так само зійде й завтра, й післязавтра, і післяпіслязавтра. Але чи у на є для цього раціональні підстави? Чи чисельні факти сходження Сонця щоранку у минулому дають раціональні підстави очікувати, що воно буде сходити зранку і в майбутньому?

Відповідаючи на це питання, слід спочатку зауважити, що його можна розуміти у двох суттєво різних смислах − “сильному” та “слабкому”.

У “сильному” смислі це питання можна переформулювати наступним чином: Якщо Сонце протягом сотень років сходило щоранку, то чи є необхідним, що воно зійде завтра? Чи можемо ми бути у цьому цілковито впевнені? Чи факт сходження Сонця щоранку у минулому є гарантією його сходження завтра зранку? Чи сходження Сонця завтра зранку є логічно необхідним?

Правильна відповідь на це питання: “Ні”. Так звані індуктивні умовиводи не є логічно необхідними. З того факту, що раніше, в усіх випадках, за якими ми спостерігали, Х завжди поєднувалося з Y, логічно не слідує, що і наступного разу (і в усі наступні рази) Х буде поєднуватися з Y. Наприклад, якщо Ви бачили лише білих лебедів (Х=лебідь, Y=білий колір), то яким би великим не було їх число, з цього логічно не слідує, що усі лебеді білі, або що наступний лебідь, якого Ви побачите, буде білим. Можливо, що досі Ви бачили лише білих лебедів, і Ви бачили їх дуже багато, але наступний лебідь, якого Ви побачите, може бути чорним. (Виявляється, чорні лебеді існують – у Новій Зеландії, – хоча європейці протягом багатьох століть бачили лише білих лебедів.) Так само, з того факту, що протягом усієї людської історії люди щоранку спостерігали схід Сонця, логічно не слідує, що сонце мусить зійти завтра зранку.

Інколи заперечують, що Сонце мусить сходити щодня (зокрема, у майбутньому) тому, що існують фізичні закони, які роблять це необхідним. Проте це заперечення слід відхилити, оскільки у випадку законів природи постає та само проблема, що й у випадку завтрашнього сходження Сонця. Закони природи (зокрема, фізичні) не є фактами, які можливо спостерігати. Вони є загальними положеннями, до яких ми доходимо у той самий спосіб, як і до очікування сходження Сонця завтра й післязавтра зранку (або до хибного уявлення про те, що усі лебеді білі), − шляхом індуктивного узагальнення. Тож якщо у нас немає підстав вважати, що цей спосіб (індукція) веде до правильних висновків, то це робить безпідставними усі наукові теорії про закони природи.

Але можливо, ми маємо раціональні підстави очікувати, що завтра зранку зійде Сонце, у більш “слабкому” смислі? Можемо сформулювати це так: Чи є у нас раціональні підстави вважати, що з високою ймовірністю завтра зранку зійде Сонце? Або (ще слабше): Чи є припущення про те, що завтра зранку зійде Сонце, більш ймовірним, аніж припущення про те, що завтра зранку воно не зійде? Або (ще слабше): Чи є припущення про те, що завтра зранку зійде Сонце, більш ймовірним, аніж припущення про те, що завтра зранку замість Сонця зійде горщик з галушками?

Аргументи, які наводить Юм, показують, що у нас немає раціональних підстав навіть для такого “слабкого” очікування сходження Сонця завтра зранку.

Нагадаю, що згідно з теорією класичного емпірицизму (якої дотримувався і Юм), усі такі очікування (а також усі наукові теорії про закони природи) ґрунтуютьтся на індукції – перенесенні певних регулярностей, які спостерігалися у минулому, на майбутнє. Але чи існують раціональні підстави вважати індукцію методом, що веде до правильних очікувань з більшою ймовірністю, аніж до неправильних? Юм показує, що таких підстав не існує.

1) Юм зауважує, що індуктивні очікування й умовиводи (наприклад, очікуваня, що завтра зранку зійде Сонце, або висновок про існування певного фізичного закону) ґрунтуються на неявному припущенні про одноманітність природи. Але таке припущення є невиправданим. Правда, в нашихпопередніх спостереженнях за природою можливо виявити певну одноманітність (або, точніше, певні регулярності). Але ми спостерігали лише за частиною природи. Якщо для цієї частини природи характерна певна одноманітність (певні регулярності), то з цього логічно не слідує, що вона характерна для усієї природи.

Якщо для тієї частини природи, за якою ми спостерігали, характерна певна одноманітність (певні регулярності), і ми робимо з цього висновок про одноманітність усієї природи (наявність у ній тих же регулярностей), то це є індуктивним умовиводом. Але в такому разі, виходить, що ми виправдовуємо індукцію твердженням про одноманітність природи, а саме це твердження виправдовуємо індукцією. Тобто, зрештою, виправдовуємо індукцію самою індукцією. Такий спосіб виправдання називають “хибне коло”.

2) Можна спробувати виправдати індукцію тим, що вона “працює”: досвід засвідчує, що на її основі (особливо, на основі наукових теорій, до яких вчені прийшли індуктивним шляхом) робляться успішні передбачення. А проте таке виправдання містить у собі ту ж саму похибку порочного кола. Усе, що засвідчує досвід, це те, що в минулому, на певному досить тривалому проміжку часу, індукція “працювала”, давала змогу робити успішні передбачення, а проте ми не можемо зробити з цього висновок про те, чи слід очікувати, що вона “працюватиме” і в майбутньому. Якщо ми робимо такий висновок, то це – індуктивний умовивід, і ми знову потрапляємо у “хибне коло”: виправдовуємо індукцію за допомогою індукції.

Чому ж, у такому разі, ми застосовуємо індукцію і користуємося поняттями причини й наслідку. Юм пояснює це звичкою: люди звикають до того, що певні події відбуваються у певний спосіб, і очікують, що так воно буде й надалі. Схильність до таких очікувань (до формування звички) ніби “вбудована” в людську психіку. В психіці людини діє певний механізм, який переносить (“індукіє”) її попередній досвід на очікування майбутніх подій – психологічна індукція. Можна сказати, що психологічна індукція працює на підсвідомому рівні (на відміну від логічної індукції − процедури правильного умовиводу від окремого до загального, яку намагалися розробити Ф.Бекон та деякі інші філософи-емпірицисти, і яка має застосовуватися свідомо).

Таке пояснення, на жаль, не виправдовує індукцію, не робить її більш раціональною. Тут слід звернути на принципові відмінність між двома способами пояснення наших уявлень, ідей, думок, теорій.

Перший спосіб називають каузальним (причинним) поясненням. Каузальне (причинне) пояснення – це виявлення причини події, яка нас цікавить; в даному випадку – причини того, чому людина думає так, а не якось інакше.

Другий спосіб можна назвати раціональним поясненням. Раціональне пояснення – це з’ясування раціональних підстав, на яких ґрунтується деяка ідея, думка, теорія.

Наприклад, якщо на питання “Чому Сократ вважав, що не слід боятися смерті”, відповісти: “Тому, що нейрони в мозку Сократа сформували таку структуру, яка породжує думку про те, що не слід боятися смерті” або “Тому, що Сократу його батьки прищепили переконання, що не слід боятися смерті”, − то це будуть каузальні, а не раціональні пояснення.

Натомість, якщо на це питання відповісти: “Тому, що, на думку Сократа, смерть – це або вічний сон без сновидінь, що є звільненням від страждань, і тому не є поганим, або перехід в інший світ, де можна поспілкуватися з мудрецями минулого, що є добрим”, − то це буде раціональним поясненням.

Раціональне пояснення якоїсь думки обґрунтовує її, свідчить на її користь, вказує на її слушність. Натомість, каузальне пояснення нічого не говорить про обґрунтованість, розумність, слушність. Стівен Лоу наводить приклад людини, яка під впливом гіпнозу вважає, що вона − чайник. Ми маємо причинне пояснення її думки – гіпноз. Але ця думка не має раціональних підстав. Подібно до цього, якщо Юм має рацію, то індукція, і усі висновки, які ми робимо індуктивним шляхом (у тому числі усі наукові теорії), мають причинне пояснення (звичка, психологічна індукція), але не мають раціональних підстав. Тобто, вони так само нераціональні, як і переконання загіпнотизованої людини, що вона – чайник.

Такий скептичний висновок здається неприйнятним і руйнівним для раціональності й науки. А проте, жоден філософ не зміг спростувати аргументації Юма. Втім, це не так погано, як може видатися. У 1930-х рр. австрійський філософ Карл Поппер запропонував розв’язання “проблеми індукції”. Погоджуючись, в основному, з аргументацією Юма, Поппер доводив, що вона є руйнівною не для раціональності і науки, а для хибної концепції раціональності й науки, яка панувала в філософії від Бекона до ХХ ст. Поппер запропонував власну теорію пізнання, яка є синтезом раціоналізму та емпірицизму, і яку він назвав критичним раціоналізмом. Згідно з цією теорією, розвиток знання здійснюється не шляхом індукції (логічної індукції не існує, а психологічна, якщо й існує, несуттєва для розуміння процесу розвитку знання), а шляхом висунення гіпотез та їх раціональної критики, який він називав гіпотетико-дедуктивним методом, методом проб і помилок, припущень і спростувань.

Редукціонізм та види редукціонізму.

Редукционизм (от лат. reductio — возвращение, приведение обратно) — методологический принцип, согласно которому сложные явления могут быть полностью объяснены с помощью законов, свойственных явлениям более простым (например, социологические явления объясняются биологическими или экономическими законами).

Редукционизм абсолютизирует принцип редукции (сведения сложного к простому и высшего к низшему), игнорируя появление эмергентных свойств в системах более высоких уровней организации. Хотя как таковая, обоснованная редукция может быть плодотворной (пример — планетарная модель атома).

Редукционизм как философский подход исторически потеснил холизм — систему взглядов, не выделяемую в тот период отдельно, но господствовавшую в европейском мышлении до XVII века. В современной западной философии редукционизм вновь уступил свои позиции холизму, понятие которого было на новом уровне введено в оборот Я. Смэтсом (1870—1950)[1]. Он процитировал слова из «Метафизики» Аристотеля «целое больше, чем сумма его частей».