Основні категорії: матерія, буття, рух, спокій,речовина,поле, розвиток, форма

 

4. Ідеалізм як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Ідеалізм (французьке idealisme від греч. idea- ідея) - загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинно, основоположний, а матерія, природа, фізичне - повторно, похідно, залежно, обумовлено. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, такт і у сфері пізнання. Хоча ідеалізм виник більше двох з половиною тисячоліть тому, термін цей, як позначення одне з двох таборів, що борються у філософії, з'явився лише на початку 18 століття. У 1702 році німецький ідеаліст Лейбніц писав про гіпотези Епікура і Платона, як найкрупнішого матеріаліста і найкрупнішого ідеаліста. А в 1749 році французький матеріаліст Д.Дідро назвав ідеалізм «...най абсурдною зі всіх систем».

При всій фундаментальній єдності ідеалістичного табору в рішенні основного питання філософії усередині цього табору слід розрізняти дві його головні форми:

Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний;

Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості.

Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості.

Об'єктивний ідеалізм отримав перше закінчене вираження у філософії Платона.

Наявність двох головних форм ідеалізму не вичерпує різноманіття різних версій ідеалістичних філософських систем. В межах цих двох форм в історії філософії мали місце їх варіації, визначувані тим, як розуміється духовна першооснова: як світовий розум (панлогизм) або світова воля (волюнтаризм), як єдина духовна субстанція (ідеалістичний монізм) або безліч духовних первоэлементов (монадология, плюралізм), як розумний початок (ідеалістичний раціоналізм), що логічно осягається, як плотське різноманіття відчуттів (ідеалістичний емпіризм і сенсуалізм, феноменалізм), або як незакономірний, алогічний «вільний» початок, що не може бути об'єктом наукового розуміння (ірраціоналізм).

Багатовікова історія ідеалізму вельми складна. У самих різних видах на різних етапах історії він по-своєму виражав еволюцію форм суспільної свідомості відповідно до характеру соціальних формацій, що змінялися, і нового рівня розвитку науки.

Основні форми ідеалізму, що отримали подальший розвиток в подальшій історії філософії, виникли вже в Древній Греції.

В особі Платона (427 - 347г. до н.е.) старогрецький ідеалізм вперше виступає у формі світогляду, противоставляет себе матеріалізму. По ученню Платона, світ плотських речей не є світ істинно сущого: плотські речі безперервно виникають і гинуть, змінюються і рухаються, в них немає нічого міцного і достеменного. Справжнє єство плотських речей, їх причини - безтілесні неплотські форми, що осягаються розумом. Ці причини, або форми, Платон називає видами («эйдосами) і, набагато рідше, ідеями. Область «видів», або «ідей», утворює, по Платону, систему, подібну до піраміди, на вершині цієї піраміди знаходиться «ідея» блага. Вона обуславливает пізнаваність, існування предметів, від неї вони отримують своє єство.

Серед учнів Платона виділявся геніально обдарований мислитель Арістотель, що створив самобутнє філософське учення? одне з найбільших в старогрецькій філософії.

Учення Арістотеля - об'єктивний ідеалізм, що включає ряд по суті матеріалістичних положень. Це учення склалося в результаті критики учення Платона про ідеї. Проте сам Арістотель в результаті цієї критики не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин плотський сприйманих речей. По Арістотелю, кожна одинична річ є єдність «матерії» і «форми».

В кінці 4 століття до н.е. посилюються ознаки кризи грецької рабовласницької демократії. В цей час виникають три головних перебігу філософії еллінізму: скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм.

Родоначальником скептицизму був Піррон. По його ученню, філософ - людина, яка прагне на щастя. Щастя ж може полягати лише в незворушному спокої і у відсутності страждань.

Філософія Епікура - вищий етап розвитку старогрецького атомістичного матеріалізму. Епікур відстоює і розвиває матеріалістичний сенсуалізм. Все, що ми не відчуваємо, істинно, відчуття ніколи нас не обманюють.

Проти учення Епікура вела боротьбу школа стоїків, заснована Зеноном.

У стоїків єдиний тілесний світ наділяється божественними свойствами, отожествляется з богом.

По своєму походженню і на всіх рівнях свого розвитку ідеалізм тісно пов'язаний з релігією. По суті справи, ідеалізм виник як поняття, що виражає релігійне світобачення, і в подальші епохи служив, як правило, філософським виправданням і обгрунтуванням релігійної віри.

Величезну роль в розвитку філософії зіграли роботи великого філософа Іммануїла Канта, представника німецької класичної філософії 18 ст

Філософський розвиток Канта ділиться на два періоди. У перший період до початку 70 років, Кант намагався вирішувати філософські проблеми - питання об буття, питання філософії природи, філософії релігії, етики, логіки, виходячи з переконання, що філософія може бути розроблена і обґрунтована як теоретична умоглядна наука, тобто без звернення до дослідних даних.

У другий період, з початку 70х років, Кант намагається строго відокремити явища від речей як вони існують самі по собі, від «речей в собі»; останні, на думку Канта, не можуть бути дані в досвіді. Тепер Кант намагається довести, що речі самі по собі непізнавані, що ми пізнаємо лише «явища» або той спосіб, яким ці «речі в собі» впливають на нас. У цей період Кант досліджує склад, походження і кордони різних функцій пізнання. Учення, що склалося в цей період, було ученням агностицизму. Сам Кант називав його «критикою розуму».

Кант розумів, що це його учення обмежує розум, оскільки воно відмовляє розуму в здатності пізнати єство речей, залишаючи за ним пізнання лише явищ. Кант вважав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки він позбавляє підстави всякого роду логічні «докази» буття бога, потойбічного світу і тому подібне Проте Кант все ж вважав, що вірити в бога не лише можна, але і необхідно, оскільки без віри не можна примирити вимогу етичної свідомості з існуванням зла.

Основна риса «критичної філософії» Канта - примирення матеріалізму з ідеалізмом, агностицизм.

Представником німецької класичної філософії, що найбільш вдається, є Гегель.

Велика заслуга Гегеля полягає в тому, що він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.

Виходячи з діалектичного положення про єдність єства і явища, Гегель відкинув кантівське вчення про непізнаваність «речі в собі»; у природі речей немає жодних непереборних перешкод для пізнання.

«Приховане єство всесвіту не володіє в собі силоміць, яка була б в змозі чинити опір відвазі пізнання, вона повинна перед ним відкритися, розвернути перед очима багатства і глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними».

Мислення, по Гегелю, - це не лише суб'єктивна, людська діяльність, але і незалежне від людини об'єктивне єство, першооснова, першоджерело того, що всього існує. Мислення в порівнянні з плотськими сприйняттями є вищою формою пізнання зовнішнього світу.

Зрештою Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише один з проявів (правда, вище на Землі) когось абсолютного, поза людиною існуючого мислення - абсолютною ідеєю, тобто бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються один з одним, згідно ученню Гегеля. Звідси витікає одна з найважливіших тез гегелівської філософії: все дійсне розумно, все розумне дійсно.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютирует мислення, він неминуче обожнює і поняття.

Воно по його ученню, «є початок всякого життя і є безконечною, творчою формою, яка укладає усередині себе всю повноту всякого вмісту і служить в той же час його джерелом»

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення.

Розглядаючи логічний процес пізнання як саморозвиток об'єктивної дійсності, Гегель поставив питання про об'єктивність логічних форм. Таким чином «раціональне зерно» ідеалістичної діалектики Гегеля складають багато його ідей, що відносяться до пізнання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і пізнання.

 

5. Діалектика як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?

 

6. Метафізика як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.

Характерні особливості: однобічність, абстрактність,, абсулютизація елементу у складі.

Аналіз та синтез.

по конспекту Луць

Аналіз – метод дослідження, який дозволяє поділити об’єкт на складові частини з метою вивчення структури, елементів, виявлення особливостей структурних зв’язків та дослідження їх.

 

л-ра:

Одним з методів, котрий широко застосовується в наукових дослідженнях є метод аналізу (від грец. analysis — розділення, розчленування) — метод наукового пізнання, який представляє собі мисленнєве розчленування досліджуваного об’єкта на складові частини, з метою вивчення його структури, окремих ознак, властивостей, внутрішніх зв’язків, відношень.

Аналіз дає можливість досліднику проникнути в суть явища, котре ним вивчається, шляхом розчленування його на складові частини і виявити головне, суттєве.

 

Процедури аналізу органічною складовою частиною у кожне наукове дослідження і зазвичай складають його початкову стадію, коли дослідник переходить від нерозчленованого опису об’єкта до виявлення його будови, складу, а також його властивостей, ознак.

 

Існує декілька видів аналізу як прийому наукового пізнання.

Уявне (а часто на практиці і реальне, напр., експеримент) розчленування цілого на частини, що виявляє будову (структуру) цілого, передбачає не лише фіксацію частин, з яких складається ціле, але і встановлення зв’язків між ними. При цьому особливе значення має той випадок, коли аналізований предмет розглядається як представник якогось класу предметів: тут аналіз служить встановленню однакової (з точки зору деяких відношень) структури предметів класу, що дозволяє переносити знання, що отриманні при вивченні одних предметів, на інші.

Іншим видом аналізу є аналіз загальних властивостей предметів і зв’язків між предметами, коли властивість або зв’язок розчленовується на складові властивості чи зв’язку. В результаті аналізу загальних властивостей та зв’язків поняття про них зводяться до більш простих і загальних понять.

Видом аналізу також є розподілення класів (множинностей) предметів на підкласи. Такого роду аналіз називається класифікацією.

 

Суть аналізу в математиці і теорії вирішення задач (евристично-математичний аналіз) полягає в такому дослідженні структури і властивостей певного судження, теореми, поняття, яке здійснюється в ході розмірковування, яке поступово, крок за кроком, приводить до того, що вже відоме. Призначення такого аналізу в тому, щоб створити основу для протилежному аналітичному руху думки, - для синтезу, що приводить до шуканого доказу, визначення чи вирішення проблеми.

 

Формально-логічний аналіз є уточненням логічної форми (структури, будови) міркування

і його складових частин – понять, суджень, умовиводів і т.д., що розглядаються в якості завершених, статистичних конструкцій. Найбільш розвинутою формою такого аналізу є побудова формальних систем, властивості яких виражаються аналізованими поняттями та судженнями (формалізація).

 

з лекції:

Синтез – метод дослідження, який дозволяє об’єднати частини об’єкта, властивості, зв’язки, які виокремлюються в результаті аналізу, та вивчити об’єкт як одне ціле.

л-ра:

Синтез (от греч. synthesis — з’єднання, поєднання, складання) — метод наукового пізнання, що представляє собою уявне з’єднання складових частин, елементів, властивостей, зв’язків досліджуваного об’єкта, що були розчленовані в результаті аналізу, і вивчення цього об’єкту як одного цілогою

Синтез – це не довільне, еклектичне з’єднання частин, елементів цілого, а діалектичне ціле з виділенням сутності. Результатом синтезу є абсолютно нове утворення, властивості якого не є лише зовнішнім поєднанням цих компонентів, але також і результатом їх внутрішнього взаємозв’язку та взаємозалежності.

 

 

Аналіз фіксує в основному те специфічне, що відрізняє частини одна від одної. Синтез же викриває те суттєве загальне, що зв’язує частини в єдине ціле.

Аналіз і синтез знаходяться в діалектичній єдності: наше мислення однаковою мірою аналітичне та синтетичне.

 

Залежно від характеру дослідження об’єкта і глибини проникнення в його суть застосовуються різноманітні види аналізу та синтезу:

1. Прямий чи емпіричний аналіз і синтез – застосовується, як правило, на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом. Він дає можливість пізнати явище об’єкта, що вивчається.

2. Елементарно-теоретичний аналіз і синтез – даний вид широко застосовується, а його результатом є встановлення причинно-наслідкових зв’язків, виявлення різноманітних закономірностей.

3. Структурно-генетичний аналіз і синтез – дозволяє найбільш глибоко проникнути в суть об’єкта, що вивчається. Цей вид аналізу та синтезу потребує виділення в складному явищі таких елементів, які представляють найголовніше, суттєве і справляють вирішальний вплив на всі інші сторони досліджуваного об’єкта.