АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
| 17.01.2011 р. | Справа N 22-293/2011 |
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого: Денисенко Т. С., суддів: Дашковської А. В., Дзярука М. П., при секретарі: Черненко А. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 19 листопада 2010 року по справі за позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області до ОСОБА_3, третя особа: Головне управління Державного казначейства України в Запорізькій області, про стягнення вартості навчання, встановила:
В травні 2010 року Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення вартості навчання, посилаючись на те, що відповідач у 2003 році був направлений позивачем на денну форму навчання за державним замовленням до Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого. Між ОСОБА_3 та Національною юридичною академією була укладена угода за N 033 від 01.09.2003 року, згідно з якою відповідач зобов'язувався після отримання освіти прибути на місце направлення та відпрацювати не менше трьох років.
В 2008 році відповідач був направлений для роботи на посаду головного спеціаліста-юриста юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Запоріжжя.
В порушення вказаної вище угоди відповідач звільнився 17.07.2009 року за власним бажанням, витрати на навчання у сумі 55000 грн. не відшкодував, тому позивач просив вимоги, викладені у позовній заяві, задовольнити.
Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 19 листопада 2010 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить рішення скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що ст. 56 Закону України "Про вищу освіту", яка гарантує випускникам вищого навчального закладу, що їх працевлаштування повинно здійснюватись за направленням вищого навчального закладу, відповідно до угоди між заявником, керівником навчального закладу та випускником, не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Посилаючись на норми ст. 56 Закону України "Про вищу освіту" та на те, що угода про підготовку фахівців з вищою освітою від 01.09.2003 року, яка укладена між відповідачем та Національною юридичною академією України ім. Я. Мудрого, передбачає лише настання відповідальності у разі відмови їхати за призначенням молодого фахівця, суд першої інстанції вважав, що зазначена угода не містить відповідальності у разі прибуття за призначенням студента і звільнення молодого фахівця протягом трьох років після прийняття на роботу.
З такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна.
Стаття 56 Закону України "Про вищу освіту" від 17.01.2002 року гарантує випускникам вищого навчального закладу, що їх працевлаштування повинно здійснюватись за направленням вищого навчального закладу відповідно до угоди між замовником, керівником навчального закладу та випускником.
Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України "Про освіту" випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Обов'язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що склалися між сторонами, встановлений п. 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року N 77/96 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів", постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.96 року за N 992 "Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням".
Згідно з п. п. 6, 8, 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, випускник вищого навчального закладу зобов'язаний відпрацювати за місцем призначення не менш трьох років, а в разі неприбуття за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання.
Судом встановлено і підтверджено матеріалами справи, що між ОСОБА_3 та Національною юридичною академією України ім. Я. Мудрого була укладена угода від 01.09.2003 року про підготовку фахівця з вищою освітою, згідно з якою відповідач зобов'язується оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченої кваліфікаційною характеристикою фахівця за напрямком підготовки "Право" кваліфікаційним рівнем юрист - спеціаліст, прибути після закінчення академії на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до Державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. В період з 2003 по 2008 роки ОСОБА_3 навчався за державним замовленням головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області в Національній юридичній академії України ім. Я. Мудрого в м. Харкові, отримав диплом серії НОМЕР_1 про повну вищу освіту за спеціальністю "Правознавство" та кваліфікацію юриста.
Після закінчення навчання в 2008 році, відповідно до ч. 2 ст. 56 Закону України "Про вищу освіту", відповідач прибув для працевлаштування за направленням Пенсійного фонду України від 2 червня 2008 року N 27 до управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Запоріжжя та наказом від 27.08.2008 року N 96-о ОСОБА_3 був призначений на посаду головного спеціаліста-юриста юридичного відділу цього управління.
В порушення укладеної угоди, Порядку працевлаштування та ст. 52 Закону України "Про освіту" відповідач 17.07.2009 року звільнився з посади за власним бажанням, не відпрацювавши встановлених трьох років.
Вартість навчання, яка за довідкою Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого становить 55000 грн., ОСОБА_3 до Державного бюджету не відшкодував.
Висновки суду першої інстанції про неможливість застосування нормативно-правових актів, прийнятих до 2002 р., тобто до прийняття Закону України "Про вищу освіту", колегія суддів вважає неприйнятними, оскільки зазначений Закон не містить норм, які скасовують обов'язок відпрацювання та відшкодування вартості навчання, встановлений ст. 52 Закону України "Про освіту" та п. 14 Порядку працевлаштування.
Наявність або відсутність нормативно-правових актів міністерств та відомств, які встановлюють саме порядок відшкодування випускниками вищих навчальних закладів вартості навчання, не звільняє відповідача від встановленого вищевказаним Законом, Порядком працевлаштування та Указом Президента N 77/96 від 23.01.96 р. обов'язку з відшкодування державному бюджету вартості його навчання з урахуванням тієї обставини, що він не відпрацював встановленого трьохрічного строку в управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Запоріжжя, звідки звільнений за власним бажанням.
Посилання суду першої інстанції на те, що ОСОБА_3 уклав двосторонню угоду із навчальним закладом, як на підставу для відмови в задоволенні позову, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки форма угоди, укладеної між відповідачем та Національною юридичною академією України ім. Я. Мудрого, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року за N 992, яка не визнана не чинною повністю або в частині; відповідач свідомо підписав зазначену угоду, з позовами про її розірвання або визнання недійсною до суду не звертався; між Пенсійним фондом України та академією укладено двосторонню угоду від 16 березня 2001 року про співробітництво та підготовку фахівців з вищою освітою; крім того, форма і зміст трьохсторонньої угоди, передбаченої ст. 56 Закону України "Про вищу освіту", не регламентована нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється в такий самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом, чи не впливає із звичаїв ділового обороту.
За змістом ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Частиною 4 цієї статті передбачено, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідачем не надано доказів на підтвердження розірвання угоди, укладеної між ним та Національною юридичною академією України ім. Я. Мудрого 01.09.2003 року за N 033 про підготовку фахівця з вищою освітою ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції.
До того ж, розірвання угоди відповідно до змісту пунктів 9, 12 Порядку працевлаштування, на який посилається відповідач, допускається з таких поважних причин, як встановлення інвалідності одного з батьків та неможливістю виїзду за призначенням у зв'язку з встановленням інвалідності першої або другої групи інвалідності одного з батьків випускника.
Проте як вбачається з матеріалів справи та пояснень відповідача, наданих колегії суддів, відповідно до довідки N 1497 від 25.05.20010 року інвалідність II групи загального захворювання ОСОБА_3 встановлена ще 20.04.2004 року; за змістом заяви відповідача від 17.07.2010 року він просить звільнити його із займаної посади за власним бажанням, не зазначаючи в цій заяві інших підстав, та на теперішній час ОСОБА_3 навчається в м. Харкові в Національній юридичній академії України ім. Я. Мудрого, а не здійснює догляд за хворим батьком.
Враховуючи наведені обставини, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не можна визнати законним та обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про задоволення позовних вимог Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області.
Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачу - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачу відмовлено.
Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Виходячи з розміру задоволених позовних вимог та документально підтверджених судових витрат, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача - Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн. та стягнути з відповідача в дохід держави судовий збір в сумі 550 грн.
Керуючись ст. ст. 88, 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, вирішила:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області задовольнити.
Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 19 листопада 2010 року по цій справі скасувати та ухвалити по справі нове рішення наступного змісту:
"Позовні вимоги Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області до ОСОБА_3, третя особа: Головне управління Державного казначейства України в Запорізькій області про стягнення вартості навчання задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь Державного бюджету України вартість навчання у сумі 55000 гривень, кошти перерахувати на рахунок державного бюджету Оріхівського району, код ЄДРПОУ 34676974, р/р 31119115700211 банк ГУ ДКУ в Запорізькій області, МФО 813015, призначення платежу 101; інші надходження, відшкодування вартості навчання, код платежу 24060300.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 гривень, перерахувавши їх на розрахунковий рахунок N 25601303001107 банку Філія - ЗОУ ВАТ "Державний Ощадний банк України", код ОКПО 20490012, МФО 313957.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь Державного бюджету України державне мито в сумі 550 гривень.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
| Головуючий: | |
| Судді: |
| © «ЛІГА:ЗАКОН», 1991 - 2012 | 
|
