Становлення багатопартійності в Україні. Партійна й виборча системи в Україні

Витоки багатопартійності в Україні можна віднести до підписання СРСР у 1975 р. Заключного акта Гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі, що спонукало діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді Української гельсінської групи.

Процес становлення багатопартійності в Україні відновився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це були насамперед організації захисників природи та різноманітні культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка та ін.

Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. з'явилися відверто антикомуністичні Українська гельсінська спілка та Українська демократична спілка як відділення московського Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політичною партією. У подальшому на базі демократичних організацій, передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева, навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження України виник Народний рух України за перебудову. Ідея Руху вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської організації.

Першою партією, яка 1990 р. (ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві юстиції, була Українська республіканська партія.

У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Соціалістичну партію України.

Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної незалежності України.

У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних партій, у тому числі Селянську партію України, Українську консервативну республіканську партію, Християнсько-демократичну партію України та ін.

"Врожайним" на нові партії був 1993 р., коли зареєструвалися 15 партій, у тому числі Партія праці, Українська партія справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське і політичне об'єднання "Державна самостійність України", Громадянський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на політичну партію і також зареєструвався.

Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. - більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій с дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями.

На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями України є Народний Союз "Наша Україна", Партія регіонів, "Батьківщина", Народна партія (до 2005 року Аграрна партія) Володимира Литвина, Комуністична пртія України, Соціал-демократична партія (об'єднана), Соціалістична партія України. Протягом часу втратили свє значення Народно-демократична партія, Партія зелених, обидва Рухи.

Решта політичних партій нечисленні, мало користуються широкою підтримкою населення і не справляють відчутного впливу на політику держави. Більшість із них виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх засновників і натхненників.

Якщо говорти про виборчі системи, то на сьогодні у більшості країн світу діють мажоритарна, пропорційна і змішана виборчі системи.

Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів, отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант багатомандатності, коли виборець має стільки голосів, скільки вибирається депутатів від округу.

Мажоритарна система поділяється на абсолютної, відносної більшості та преференційну. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості передбачає обрання кандидата депутатом, якщо він набрав понад 50% загальної кількості поданих в окрузі голосів. При мажоритарній виборчій системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який набере більшість голосів. Тут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25%). Така виборча система зберігається у США, Великій Британії, Канаді. Преференційна виборча система застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден кандидат не отримує абсолютної більшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто набрав найменше перших місць. Мажоритарна виборча система сприяє успіхові великих впливових партій, які мають розгалужену структуру в більшості виборчих округів. Вважається, що вона забезпечує стабільність парламентів і урядів. Недоліком мажоритарної виборчої системи є те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають.

Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподілом мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу. Характерним для пропорційної виборчої системи є те, що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-друге, здійснюється умовна передача голосів. Виборчий метр - це найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Умовна передача голосів означає, що голоси подані за кандидата понад ту кількість, яка відповідає виборчому метру, обов`язково зарахуються іншому кандидатові, який не набрав необхідної кількості голосів.

Пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної, по-перше, краще вираховує відповідність між кількістю голосів і мандатів; по-друге, виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак при цій системі отримують мандати малочисельні позасистемні партії. Для подолання цього недоліку застосовується загороджувальний "пункт", тобто відповідний відсоток голосів, який повинна отримати партія, щоб здобути мандат депутатів. У випадку недолання цього бар'єра партія не одержує жодного мандата.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів вибирається за пропорційним, а частина - за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частина можуть мати різні величини. Так, у ФРН, Росії, Литві, Грузії ці величини становлять половину, а в Угорщині - дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий - за один із списків. Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня - за мажоритарним принципами.

Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р. замість мажоритарної виборчої системи була введена змішана - мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом з 450 народних депутатів України 225 депутатів обирались в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а ще 225 депутатів - за списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Партії, що отримали менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мали права на участь у розподілі депутатських мандатів.

Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р. зберіг змішану виборчу систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це означає, що 225 народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний мандат, і надалі не знали у Верховній Раді ні партійної, ні фракційної дисципліни і обстоювали там не стільки суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематичним залишалось формування у Верховній Раді стабільної більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не могли ефективно працювати.

Закон Украіни "Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України" (Відомості Верховної Ради, 2005, № 38-39, ст. 449 Документ 2777-15, редакцiя вiд 07.07.2005) внесить зміни до Закону України "Про вибори народних депутатів України" за 2004 р. За новим законом, який набрав чинності з 1 жовтня 2005 року, вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій і виборчих блоків політичних партій.

У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Кожний виборець на виборах депутатів має один голос.

Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше ніж за триста шістдесят п'ять днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що всі партії, які входять до його складу, зареєстровані не пізніш як за триста шістдесят п'ять днів до дня виборів.

Вибори змінюють партійну систему України з атомізованої на систему поляризованого плюралізму. Цю систему будуть складати лише ті політичні партії, котрі увійдуть до Верховної Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення державної влади. Решта політичних партій не будуть відігравати більш-менш помітної ролі в українській політиці.

ЛЕКЦІЯ №16(12)