Навіщо референдуми політикам?

 

Не намагатимемося оспорити точність наведеного вище визначення референдуму. Проте дозволимо собі дещо розширити тлумачення цього поняття. Історія (причому не лише вітчизняна) переконливо довела, що референдум є ще й найбільш дійовим і найбезпечнішим способом експлуатації населення можновладцями.

 

Референдум — майже безвідмовний інструмент політичної волі конкретного діяча. Але необхідний ефект досягається, як правило, за дотримання двох умов. По-перше, якщо на цьому інструменті грає перша особа держави. По-друге, якщо ця особа має високий ступінь довіри і (або) цілком контролює ситуацію в країні.

 

Популярний лідер може підкинути народонаселенню практично будь-яку ідею, близьку його серцю. А потім (прикриваючись його волею) — безболісно втілити її в життя.

 

Авторитарний лідер найчастіше не схильний довіряти народу таку цінну річ, як народовладдя. Тому, при потребі, може підкоректувати волевиявлення. Деколи дуже суттєво. Наявність армії сумлінних і відданих придворних істотно полегшує таке заняття.

 

Безумовно, керманичу нації набагато простіше втілити задумане в життя, коли він і авторитарний, і популярний. Подібних прикладів в історії, у тому числі й у новітній, — безліч.

 

Відомий Наполеон Бонапарт завдяки референдуму 1800 року удостоївся статусу Першого Консула, що відчутно розширило його владні повноваження. Через два роки інший референдум закріпив за ним це звання довічно, заодно наділивши його правом призначити спадкоємця. Отримавши у свої руки практично необмежену владу, Наполеон I, по суті, відновив у Франції монархію, здавалося б, поховану під стінами Бастилії. За безпосередньої участі майбутнього імператора було розроблено (як сказали б тепер) нову редакцію конституції, яка уміло камуфлювала встановлення диктатури. При цьому прийняли найголовніший закон цілком демократичним способом — шляхом усенародного схвалення. Щоправда, законотворчі новації Наполеона підтримала лише десята частина населення, але цього виявилося цілком достатньо.

 

Племінник великого корсиканця Наполеон III помітно поступався своєму родичу у величі, хоча так само любив абсолютну владу. Але, здається, мав перевагу у дотепності. Колишній артилерійський капітан (котрий прийшов до влади внаслідок змови) теж виніс писану під нього Конституцію на плебісцит і теж заробив необхідний вотум довіри. Внаслідок чого здобув усю повноту виконавчої влади в країні, а понад те — виключне право законодавчої ініціативи. Якби цей історичний персонаж жив у наші дні, то напевно потрапив би до списку найлютіших ворогів преси. А стосовно нелюбові до громадських організацій він дав би сто очок фори Путіну і Лукашенку разом узятим. Але у всесвітній історії всенародних обговорень він славиться не цим — на референдумі, який відбувся у листопаді 1852 року, 7,8 мільйона французів проголосували за відновлення імперської форми правління. Через кілька днів Шарль Луї Наполеон Бонапарт був проголошений імператором Наполеоном III.

 

За допомогою інституту прямої демократії прокладав собі шлях до влади (а державі — шлях до авторитаризму) ще один відомий диктатор. 19 серпня 1934 року на референдумі 89,9% німецьких виборців схвалили передачу президентських обов’язків канцлеру Адольфу Гітлеру, наділивши останнього колосальною владою. До речі, глава Третього рейху неодноразово звертався до населення по підтримку і незмінно нею заручався. Успіх п’яти всенародних плебісцитів дозволив фюреру наплювати на міжнародні домовленості і приєднати до Німеччини Рейнську область, Сілезію, Рур, Судети, а заодно й Австрію. Воля переважної більшості виборців (від 92% до 95%) перетворилася в руках кровожерливого завойовника на грізну зброю. Аналогічним способом приймалися і рішення про вихід з Ліги Націй.

 

Гідний згадування і ще один хрестоматійний референдум. У вересні 1958 року Шарль де Голль виніс на суд французів проект нової Конституції. Народна підтримка виявилася більш ніж вагомою. Близько 80% тих, хто сказав «так» ідеї генерала, поставили хрест на історії парламентської Четвертої республіки і відкрили шлях республіці П’ятій. Де головною дійовою особою виявлявся президент. 1962 року, завдяки ще одному референдуму, де Голль домігся прямих загальних виборів президента.

 

Ми зовсім не збираємося проводити чіткі історичні і політичні паралелі між зазначеними подіями. Але, придивившись уважніше, ми знайдемо очевидні подібності в усіх зазначених епізодах.

 

Усі фігуранти наших розповідей свого часу серед своїх народів були людьми дуже популярними. В усіх випадках населення практично беззастережно підтримувало починання своїх керманичів, які дозволили їм у результаті істотно зміцнити владу. І щоразу народ, який давав лідерам серйозний вотум довіри, просто не міг передбачати наслідків.

 

Було б смішно зіставляти правління реформатора Наполеона I і консерватора Наполеона III. Хоча історія обох імперій закінчилася дуже швидко і досить безславно, а імператори залишили цей світ у засланні й у вигнанні відповідно. Але диктаторство ріднить їх безумовно.

 

Ще більш безглуздо було б порівнювати Гітлера і де Голля. Людиноненависницький авторитаризм єфрейтора увергнув світ у найжахливішу війну, перетворивши Німеччину на руїни. Розумний (як писали історики) авторитаризм генерала допоміг повоєнній Франції звестися на ноги і водночас оговтатися після невдалої спроби прищепити парламентаризм. Проте не вберіг ні країну від потрясінь 68-го, ні його самого — від вотуму недовіри 1969-го і (як наслідок) від відставки.

 

Настільки глибокий історичний екскурс знадобився для того, щоб дати читачам (у тому числі і читачам-політикам) можливість усвідомити одну нескладну істину. Референдум — не тільки «звучний», але і вельми делікатний інструмент. Він не терпить брутальних лап. Недаремно навчені гірким досвідом нацистських часів німці відмовилися від безпосередньої форми здійснення народовладдя...

 

Референдум як механізм набуття додаткових повноважень (або як інструмент збереження влади) активно використовувався і на пострадянському просторі. Зачинателем (як і годиться старшому за званням) виступив Борис Єльцин у 1993-му. Пізніше його підтримали колеги з Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Вірменії…

Україна у цьому ряду стоїть осібно.