Віктор Франкл

Повна «історія щастя», якби така була написана, мала б охопити різні проблеми: історію поглядів на щастя, оскільки вони змінювалися в різні епохи; історію відчуття щастя, тому і воно піддавалося змінам: у різні історичні періоди і в різних шарах суспільства люди відчували себе щасливими то менше, то більше; історію прагнення до щастя: бо від того, як високого цінувалося щастя, наскільки глибокою була віра в нього, залежало прагнення до його досягнення.У даному пункті простежується історія слова «щастя» і історія поняття щастя, які протягом століть також піддавалися глибоким змінам.

У пошуках витоків поняття щастя в Стародавній Греції ми натрапляємо там вже в дофілософскій період на близькі поняття. Перше з них - поняття сприятливої, вдалої долі, везіння - природне поняття, властиве простому, первісному способу мислення. У греків воно вживалося найчастіше під назвою «добра доля»,а в религійних творах, міфах - під назвою «евдемонія». Цей термін, що походить від εύ - добро і δαιμον - божество, дослівно означав долю людини, що знаходиться під захистом добрих богів, тобто вдалу долю.

Іншим раннім поняттям, близьким до щастя, було задоволення, поняття майже настільки ж природне для дофілософського періоду, як і удача. Воно означало позитивні внутрішні переживання, так само як поняття удачі -позитивні зовнішні умови життя. Основний термін для цього поняття - η̉δονή (насолода).

Однак до поняття щастя наближалося й не так загальне поняття задоволення, скільки окремі, більш конкретні його варіанти, і перш за все: χαρά, або тривалий стан задоволення, ευ̉φροσύνη, чи веселий, безтурботний настрій, що було для греків важливим чинником позитивного сприйняття життя, і, нарешті όλβος, тобто успіх людини і пов'язане з ним відчуття повноти і радості в житті. Найбільш близьким до щастя було поняття блаженства (μακαριότης), тобто задоволення його найвищого ступеня, яке не може бути долею людей на Землі, а доступно тільки богам і душам в Елізіумі. Це було не філософське поняття, а есхатологічне.

У понятті удачі рано відбулася зміна, яка наблизила його до поняття щастя. Це трапилося тоді, коли поняття життя, якому сприяє доля, перейшло в поняття вдалого, щасливого життя. Така еволюція поняття була природною, бо яке ж життя має бути вдалим, якщо не те, якому сприяє доля. Доказом виникнення поняття щастя з поняття вдалої долі є збереження його назви: надалі говорили про «щасливу долю» навіть тоді, коли людина була зобов'язана своїм щасливим життям не долі, а всупереч їй собі самому.

Те ж саме відбулося пізніше і в інших мовах. Від щасливої ​​події», «щасливої» або «сприятливої ​​долі» бере свій початок багато нових слів і виразів, що позначають щастя: французьке bonheur (від bon і heur; утворено від латинського augurium, що означає долю), німецьке Glück (від gelingen - вдатися), а також польське, російське, чеське і взагалі слов'янське «щастя».

Цим розширеним поняттям удачі, що охоплює всяку вдалу життя, греки оперували часто, але спочатку в невизначеному сенсі. Точніше визначили його філософи в V ст.

Демокріт був, очевидно, першим філософом, який поняття вдалого життя - щасливого, як сказали б ми сьогодні, - помістив в центр своїх міркувань. І одночасно першим, хто стверджував, що щасливе життя залежить не тільки від вдалої долі або взагалі від зовнішніх умов, але, і навіть більшою мірою, від внутрішнього стану людини. Щасливе життя - це таке, яке відчувається позитивно, яким людина задоволена. Головне в ньому не те, що людина має, а те, що вона відчуває при цьому. Оскільки доля - це не головне, то не має сенсу називати щастя «щасливою долею». А також і «евдемонією», бо воно не справа рук богів. Демокріт називав його просто «хорошим настроєм», «хорошим станом душі» (ευ̉εστώ, ευ̉θυμια). Такий стан виникає порівняно незалежно від умов життя: коли переживання людини знаходяться в згоді між собою, коли в його душі панує «гармонія» (α̉ρμονία) і відповідно «пропорція» (ευ̉ρυθμια), нічим не потривожений спокій; цей стан найкраще описати шляхом порівняння з морською гладдю: γαλήνη, νηνεμία (штиль, безвітря).

Демокрітовское поняття щастя відрізнялося як від задоволення, так і від везіння. А. Вдала доля, володіння зовнішніми благами, об'єктивно хороші умови життя дійсно сприяють щастю, проте недостатні для нього. Щастя - це дещо інше, ніж зовнішнє везіння; внутрішні умови значать для нього більше. «Не досконалість тіла і не багатство дають щастя, а рівний характер і багатство уяви». І легко обманеться той, хто очікує від зовнішніх умов занадто багато чого. Б. Отримання задоволення також ще не складає щастя. Не можна бути щасливим, не отримуючи задоволень, але не всякі приємні переживання наближають до щастя, а деякі в кінцевому рахунку віддаляють від нього, приносячи страждання. І всяке задоволення, одержуване з надлишком, стає стражданням. Демокрітовское розуміння щастя, по суті справи, вже ідентично сучасному.

Однак це поняття, настільки близьке і природне для нас, у Стародавній Греції не втрималося. Греки створили його, але швидко від нього відмовилися. Сталося це під впливом Сократа і Платона, давньогрецьких мислителів V ст., що зробили найбільш сильний вплив на свідомість своїх співвітчизників і направили його в іншу сторону. І вони замислювалися над тим, яке життя є найкращим, але розуміли йогог інакше, вважаючи, що не задоволення робить життя найкращим, а ті блага, які в ній містяться. Само задоволення не є щастя, воно лише наслідок володіння благами. Міра щастя була у Сократа, Платона та їх послідовників об'єктивної, а не суб'єктивної як у Демокріта. У цьому сенсі Платон називав щасливими тих, хто «володіє добрим і прекрасним». Це об'єктивне поняття щастя прийняв Арістотель і своїм авторитетом надовго зміцнив його. Він вважав, що щастя є володіння тим, що всього цінніше. Якщо найцінніше - знання, то щасливий той, у кого воно є, якщо ж найціннішим є діяльність, то щасливий людина діяльна. Щастя відрізняється від задоволення і везіння, але одночасно їх зіставляв. Інша річ, що щасливе життя зазвичай буває приємним і вдалим. Хто володіє найціннішим, той теж задоволений; але задоволення - тільки природний наслідок щастя, а не його сутність. Згідно аристотелевскому поняттю щастя, не тому людина щаслива, що задоволена, а задоволений тому, що щасливий. Аристотелівське поняття щастя, що означає наявність у людини найбільших з доступних йому благ, надовго стало головним поняттям етики під старою назвою евдемонія, яке втрималося за цим терміном, витіснивши синоніми, що вживаються Демокритом.

Спори про щастя, які вели греки за часів Аристотеля, мали своїм предметом щастя вже в цьому новому розумінні; насамперед суперечка йшла про те, які блага необхідні для щастя. Сам Аристотель вважав, що для нього необхідні різні блага; навіть найвищі, моральні та духовні, самі по собі для нього недостатні. Щоб бути щасливим, людина не може бути ні занадто потворним, ні низького походження, ні слабким і хворим, ні жебраком, ні самотнім, позбавленим сім'ї та друзів; тільки поєднання різних благ складає основу щастя людини. Але після арістотелевская епоха не поділяє цього погляду. Почалися пошуки єдиного найвищого блага, настільки важливого, що його одного достатньо для щастя. Найвищим благом, достатнім для щастя, стоїки вважали доброчесність, тобто те, що для Аристотеля було чи не одним з його чинників. Вони мали те ж саме поняття щастя як володіння найвищим благом, але вбачали найвище благо в іншому, і тому у них був інший погляд на щастя.

З цим пов'язаний інший спір епохи еллінізму: як можна досягти щастя? Аристотель був переконаний, що коли незабаром для щастя необхідно володіння різними благами, то слід розвивати всі людські здібності. Елліністи і тут були радикальніші і однобічні; тільки стоїки виступали за розвиток лише найкращих здібностей. Аристотель радив у всьому дотримуватися міри, вони ж не знали міри в найкращому. Однак з багатьох інших проблем Аристотель і філософи-елліністи були єдиної думки. Перш за все вони одностайно визнавали, що в самій людині, а не у зовнішних умовах знаходиться те, що становить щастя, і що від нього самого залежить, щоб він був щасливим. Чітко цю думку висловив Боецій, який сказав: «До чого поза себою шукати щастя, яке знаходиться в вас самих?»

Всі античні філософські школи були єдині також в тому, що тільки моральна і розумна поведінка веде до щастя. З цієї точки зору гедоністи були однієї думки з моралістами. «Не існує приємного життя, - писав гедоніст Епікур, - яке б не було б розумним, морально піднесеним і справедливим, так само як не може бути розумного, морально, піднесеного і справедливого життя, яке б не було б приємном». Такого ж погляду дотримувалися стоїки, платоніки, перипатетики.

Аристотель, який визначив поняття евдемонія, користувався також поняттям блаженства. Бажаючи висловити повне щастя, він доповнював евдемонія блаженством; тих, хто досягав його, він називав «щасливими і блаженними». Аристотель вважав, що коли людину переслідує зла доля і відбирає у нього зовнішні блага (якщо, наприклад, він буде хворим і одиноким), то, навіть володіючи іншими найвищими благами, він не пізнає блаженства; він пізнає тільки «перше», але не «друге». Формула «щасливий і блаженний» не була для нього плеоназмом.

Отже, греки користувалися всіма чотирма поняттями, які в даний час виступають під назвою «щастя»: сприятлива доля (ευ̉τυχία - поняття ще дофілософське), блаженство (μακαριότης - в міфології, а потім і в філософії), задоволення життя. (Ευ̉εστω - у Демокріта), володіння найціннішими благами (ευ̉δαιμονία - у Арістотеля і його послідовників). Але роль цих понять була однаковою; поняття, яке ми сьогодні вважаємо найважливішим, вживалося Демокритом, а в грецькій філософії протягом століть переважало поняття евдемонія.

Розуміючи щастя як сприятливу долю, стародавні греки вважали її даром богів. Потім Демокріт, Арістотель і їх послідовники прийшли до переконання, що щастя, по суті, справа рук людини. Але таке розуміння щастя вже означало, що блага (а найцінніші блага - духовні та моральні) знаходяться в самій людині і від нього головним чином і залежать. Еллінізм теж залишився при переконанні, що людина сама творить своє щастя незалежно від долі і богів.

Однак наприкінці епохи античності переконаність в незалежності людського щастя від богів знову втрачається і відбувається повернення - у зміненому вигляді - до теоцентричій концепції. Це сталося у зв'язку з загальним в той час поверненням мислення на релігійну основу. Гребель і багато менш відомі мислителі бачили щастя у володінні благами, але для неземного щастя повинні були бути і неземні блага; тих благ, які Аристотель або стоїки вважали джерелом щастя, було вже недостатньо. Щастя дарують боги, і досяжне воно тільки завдяки посвяченних всіх помислів і життя богу. Грецька ідея щастя, яка спочатку мала релігійний характер і орієнтувалася на елізійскій радості і долю, даровану богами, в класичному своєму варіанті відкинула трансцендентні ідеали, щоб потім, однак, знову повернутися до них.

Християнство, що виникло в період посилення релігійності, з самого початку розуміло щастя трансцендентно. У Євангелії говориться в основному про щастя в небесному царстві, заповідане Христом. Воно має схожість з поняттям блаженства у греків. Щасливі і в грецьких текстах Євангелія іменувалися завжди μακάριοι (блаженними). А пізніше в латинських текстах головним поняттям виступає felicitas, яке означає те ж саме, що і блаженство.

Християнство застосувало поняття неземного щастя і до земного життя. Воно проголосило, що стан блаженства можна досягти вже на землі, коли в душах людських відбудеться зміна і виникне царство боже на землі. Але й тепер люди можуть бути щасливими, якщо живуть по-божому.

Євангельське поняття щастя було не єдиним християнським поняттям: схоластична філософія теж його мала. Вони відрізнялися між собою, і це розходження проявлялось також і в термінології: латинські тексти у християнських філософів говорили про felicitas, а у схоластів - про beatitudo. Термін «beatitudo» походив від грецького і не означав нічого іншого, крім як «евдемонія», а саме володіння найвищими благами. Як і давньогрецькі філософи, схоласти стверджували, що задоволення не складає щастя, а, навпаки, випливає з щастя, є не основою, а наслідком щастя.

Схоласти тільки релігійне добро вважали джерелом щастя; всі інші блага занадто непостійні, мінливі і малі. Вони стверджували, як і древні, що на щастя веде життя розумне і доброчесне; але, вважаючи розум і доброчесність необхідними для щастя, не рахували їх достатніми. Потрібна, крім цього, допомога бога, його любов - любов же досягається не розумом, а вірою. І щастя пов'язано не стільки з чеснотою, з розумом і навіть з стражданнями і стражданнями, устремлінням до бога (це знали ще в античності), скільки з любов'ю і вірою, що було специфічним мотивом, введеним в поняття щастя християнською філософією.

Поняття щастя як володіння благами проіснувало всі середні століття. Більше того, і новий час не відразу порвало з ним. Видні філософи XVII в. - Декарт, Спіноза, Лейбніц - розуміли щастя як досконалість, як володіння є найвищими благами. Таким чином, з IV в. н.е. по XVII в. у філософії було жваво поняття, сьогодні вже далеке нам.

Однак новий час справив радикальний переворот в понятті щастя: воно перетворилося на поняття суб'єктивне. Щастя визначали вже не як володіння благами, а як почуття задоволення. Життя є щасливим, коли ми задоволені ним. Щасливою прийнято називати людину, задоволеною своїм життям, незалежно від того, чи має він блага і якими; важливо тільки, щоб він відчував себе задоволеним, тобто щасливим. Щастя і володіння благами, щастя і досконалість, які протягом стількох століть ототожнювалися, виявилися розділеними. Новий час не тільки перейшов до суб'єктивного поняттґ, але так засвоїло його і так до нього звикло, що здавалося вже дивним, що до цього протягом двадцяти століть поняття щастя могло бути зовсім іншим.

Суб'єктивне розуміння щастя було спочатку чисто гедоністичним: про щастя свідчить задоволення. Поняття щастя, яке утвердилось у XVIII ст., не виходило за рамки задоволення. Воно істотно віддалилося від античної евдемонії і було вже ближче до блаженства, але сприйнятим більш вузько. Дж. Болдуін небезпідставно писав в своєму «Філософському словнику», що мова нового часу не розрізняє понять евдемонізму і гедонізму. В епоху Просвітництва, коли перестали розрізняти щастя і задоволення, співвідношення цих понять ще більше спростилося, особливо поширився тоді в емпіризмі. В Англії Дж. Локк визначав щастя як задоволення, точніше, як найвище задоволення, доступне людині. А під кінець століття Єремія Бентам все ще розумів щастя як задоволення. У Франції, іншому центрі філософської думки, найбільш впливові і типові мислителі того часу зводили щастя до задоволення або задоволення до щастя. «... Швидкоплинне або короткотриваюче щастя називається задоволенням», - писав Гольбах у «Системі природи». Це поняття настільки поширилося, що перестало бути надбанням лише емпіриків і гедоністів. Навіть Кант, що мав зовсім інші переконання, по суті, не відділяв щастя від задоволення і, не надаючи великої цінності задоволень, що не цінував і щастя.

Незважаючи на таку істотну зміну поняття щастя, деякі традиційні положення теорії щастя зберегли свою значимість. Ламетрі, прихильник вкрай гедоністичних поглядів, писав: «Яка це велика розкіш - творити добро, відчувати радість від хороших вчинків: хто доброчесний, шляхетний, людяний, чуйний, милосердний, великодушний, той відчуває таке задоволення, що, я вважаю, той, хто не мав щастя народитися доброчесним, достатньо покараний вже одним цим».

Розуміння щастя як приємного життя вже близько до розуміння його як відчуття позитивного балансу життя, що має своїм наслідком загальну задоволеність життям. Однак це розуміння, яке сьогодні займає головне місце, утвердилася тільки в XIX ст. У свій час його поділяв Демокріт.

Перехід до нового поняття важко пов'язати з певною назвою або строком; швидше за все, воно поширювалося поступово, поки не взяло гору над попередніми. Думка про баланс життя, позитивним або негативним, настільки природна, що вона повинна була з'явитися у свідомості людей, але ще не проникла в літературу, ще не отримала назви щастя і нещастя. Довгий час у філософії панували більш прості поняття, такі, як евдемонія і задоволення. У XIX в. і це складне і не цілком ясне поняття, яке, однак, завойовувало все більш широке поширення, також стало предметом роздумів.

З новим поняттям виникли нові проблеми і по-новому вирішувалися старі. Якщо в питанні про те, як досягти щастя, європейська думка виявляла досі рідкісне єдність думок, то тепер і тут проявилися розбіжності: бо, не маючи точно визначеного поняття (а нове якраз і було таким), кожен міг виступити з власною думкою, поруч з традиційними виникали нові, поруч із загальновизнаними індивідуальні, що звучать парадоксально і цинічно для тих, хто по-старому вважав розумне і добродійне життя самої вірної дорогою до щастя.

Відмежування щастя в цьому новому розумінні від прихильності долі і від евдемонії було достатньо простою справою, проте важко й важливо було відмежувати його від задоволення. На початку XX в, ці спроби йшли в основному в чотирьох напрямках.

Перше вбачало основу для поділу щастя і задоволення в цілісності щастя; на противагу окремим задоволень, частковому задоволенню воно є задоволеність життям в цілому. Так, наприклад, визначав щастя англійська етик Решдолл.

Друге розділяло їх за принципом тривалості: на противагу ефемерним задоволенням щастя є тривале задоволення. Така differentia specifica щастя, проведена вже Аристотелем, а потім і Лейбніцем, знову з'являється в XX ст.

Третій напрям виділяло щастя на основі самої якості задоволення, яке в ньому міститься. Не тільки цілісність і тривалість відрізняють щастя від інших переживань людини, але навіть сам вигляд задоволення в ньому інший, більш глибокий і повний. Радість якісного відрізняється від задоволення, а щастя - від радості: так розуміли це питання М. Шелер і Мак-Дугалл.

Четвертий напрямок намагалося відмежувати щастя від задоволення на тій підставі, що щастя - не тільки почуття, а й об'єкт позитивної оцінки, схвалення. Щасливим є людина, яка не тільки радіє життю, але радіє не без підстав.

Мабуть, жодне з чотирьох зазначених напрямків не достатньо само по собі, їх треба об'єднати, щоб дефинировать щастя.

Історія поняття щастя, що налічує майже два тисячоліття, не була простою. На перших порах щастям називали удачу, везіння. Потім протягом довгого часу, включаючи значну частину епохи античності і середньовіччі, воно означало лише хороший стан людини, або володіння найвищими достоїнствами і благами. У новий час поняття щастя звелося до поняття задоволення. Сьогодні ж, не відмовляючись від старих його значень, ми, однак, найчастіше користуємося іншим поняттям щастя.

Історія поняття щастя коливалася між двома крайнощами: між розумінням щастя як досконалого стану і розумінням його як задоволення. А в сучасному вигляді це поняття містить як елементи досконалості, так і задоволення. Тенденція зводити поняття щастя або до досконалості, або до задоволення, що збереглася з давніх часів зрозуміла; адже легше і зручніше оперувати двома простими поняттями, ніж складним поняттям щастя. Однак воно необхідно, бо кожна людина відчуває себе задоволеним або незадоволеним своїм життям і висловлює це почуття. А бути задоволеним життям - це щось інше, ніж досягти в ній досконалості або пізнати в ній багато задоволень.

Будь-яке загальне поняття, при вживанні звужується, тобто в кожному конкретному випадку береться певне його значення, і в силу цього утворюються різні варіанти. Головні різновиди поняття щастя наступні.

1. Щастя в значенні конкретному і в значенні абстрактному. Говорячи про щастя, ми часто маємо на увазі щастя певної людини, конкретне щасливе життя з її мінливістю і переживаннями. Але абстрактне щастя розуміється інакше - як сукупність рис, загальних всім щасливим людям. У першому значенні щастя однієї людини може дуже відрізнятися від щастя іншого, тоді як, згідно з другим, існує єдине щастя, бо слово «щастя» охоплює тільки риси, загальні всім щасливим людям.

Більшість мов має в своєму розпорядженні оперує абсолютно різними словама для позначення абстрактних і конкретних понять. Однак, коли мова йде про «щастя», ми використовуємо одне і те ж слово. Наявність абстрактного значення у слові «щастя» підтверджується тим фактом, що ми неохоче вживаємо його у множині числа, а так буває саме з абстрактними термінами. Подібна особливість властива і деяким іншим поняттям, наприклад, поняттям добра чи істини: під істиною може матися на увазі істинне речення, але може - і істинність пропозиції. Ця двозначність - формальна, однак вона впливає на розуміння щастя, оскільки створює враження, що існує нібито тільки один спосіб досягнення і переживання щастя.

2. Щастя в значенні об'єктивному і суб'єктивному. У розмовній мові зміст слова «щастя» зводиться або до чисто об'єктивного значення (удачі), або до чисто суб'єктивного (інтенсивної радості); в понятті ж, диференірованому вище, обидва його значення з'єднані: немає щастя без почуття задоволення, але немає його і тоді, коли задоволення необгрунтовано. Але серед тих, хто користується цим поняттям, одні роблять упор на суб'єктивні елементи, інші - на об'єктивні. І це створює два варіанти поняття.

Можна вживати слово «щастя» і в тому, і в іншому значенні, проте потрібно уникати їх вживання в одному реченні, бо, коли одне і те ж слово береться в різних значеннях, можуть виникнути парадокси: так буває, наприклад, коли ми стверджуємо, що «не в тому щастя, що комусь «пощасливилось»» («пощастило»).

Ця подвійність поняття щастя йде глибше, аж до розриву обох елементів, об'єктивного і суб'єктивного: в одному випадку для щастя достатньо його усвідомлення, а в іншому - усвідомлення щастя не потрібно. У власному розумінні слова «щастя» усвідомлення щастя є завжди його необхідною умовою. Щоб бути щасливим, потрібно знати це, відчувати, бути в цьому впевненим. Цю думку висловив Сенека: «Нещасливий той, хто щасливим себе не вважає». У новий час те ж саме підтвердив С. Джонсон: «Ніхто не може насолоджуватися щастям, не усвідомлюючи, що він їм насолоджується». А серед польських авторів XVIII в, так про це сказав Грущіньскій: «Щасливий той, хто розуміє своє щастя».

Ту ж саму думку, але тільки в екзистенціалістській термінології, висловлює сучасний автор: «Щастя дає повне задоволення, тільки якщо відображає себе в дзеркалі рефлексії, тобто коли воно не тільки «в собі», але також і «для себе»». Часом єдиним критерієм щастя вважали впевненість у ньому.

Зовсім інакше міркував Ларошфуко. Він стверджував, що «людина ніколи не буває так щаслива або так нещаслива, як це здається йому самому». Те ж знаходимо у Шекспіра: «Якби я міг висловити, як я щасливий, я не був би щасливий». У цьому випадку переконаність у щастя не є його доказом, і навіть може свідчити про протилежне.

Цитуючи давньоанглійського автора Товернера (Taverner), який, поділяючи дану точку зору, йшов ще далі в своєму твердженні: «Щасливий той, хто не знає про це». Отже, усвідомлення щастя виключає щастя. Подібну думку в корені протилежно поглядам Сенеки. Один із сучасних письменників А. Суарес говорить: «Людина не усвідомлює себе в щасті». Проте думка його, мабуть, означає щось інше: щастя супроводжується його усвідомленням, але сама людина не усвідомлює себе щасливим. Але і тут ми не наблизилися до Сенеки і Джонсона.

Обидві настільки різні точки зору мають певне обгрунтування. Щаслива людина усвідомлює власне щастя тільки тоді, коли замислюється про нього. Якщо так розуміти Сенеку, то він правий. Однак постійні розмірковування про своє щастя і про самого себе не тільки не потрібні щасливому, але діють руйнівно на щастя, як це правильно зауважив Товернер.

Такий стан речей веде до двох різних тлумачень слова щастя: відповідно до одного, щастя є визначеним станом свідомості людини (незалежно від того, чи має цей стан реальну основу в його житті); згідно з другим, воно є певним способом життя людини (незалежно від його усвідомлення).

3. Щастя як момент і як тривалий стан.

Людина, задоволена своїм життям, відчуває задоволення у певні моменти значно сильніше, ніж в інші. І називає «щастям» як своє життя, так і моменти сильного задоволення. Але одна справа щасливі моменти, інше - щасливе життя. На тлі цієї двозначності виникають парадокси, як скажімо у Вольтера: «Можна пізнати щастя, не будучи щасливим».

4. Щастя реальне і щастя ідеальне. Щоб можна було назвати життя щасливим, в ній повинні переважати позитивні сторони; але таке життя, в якому поряд з позитивними сторонами не існувало б негативних, важко знайти. Однак природній процес ідеалізації, що відбувається в людському мисленні, створює ідеал щасливого життя, сокладається з одних лише позитивних сторін. А змайструвавши такий ідеал, ми схильні давати назву щастя вже тільки йому одному. «Щасливими я вважаю тих, хто користується всіма видами добра без домішки зла» - писав Цицерон. Тоді поряд з широким значенням щастя виникає друге, більш ексклюзивне. Одні говорять про щастя в широкому, інші - у вузькому значенні, але більшість складають ті, хто має на увазі то одне, то інше.

Щастя в першому значенні не є щастям у друром. Бо в першому значенні щастя - це життя, де переважають позитивні сторони, а в другому - таке, яке складається виключно з позитивних сторін. Перше - щастя реальне, дійсно досягається деякими людьми, друге - уявна конструкція. Перше - недосконале, друге-досконале. Перше розрізняють за ступенями, - друге - ні. Перше є «людське щастя», а друге - «щастям богів», як його називав Епікур. Перше людина іноді знаходить, а другого вона бажає. Іншими словами: перше є щастям справжнім або минулим, друге - майбутнім, перше відомо з досвіду, друге - головним чином з мрій і надій на майбутнє.

Навіть ті, хто згоден, що щастя - це задоволенність життям, можуть коливатися між різними інтерпретаціями цієї задоволеності, конкретною і абстрактною, об'єктивною і суб'єктивною, реальною і ідеальною, широкою і вузькою. Ці коливання - джерело розбіжностей у поглядах на щастя. А коли поняття багатозначне, інакше бути не може. Люди вживають загальне слово, але кажуть про різні речі. Наприклад, що вірно щодо щасливої хвилини, невірно по відношенню до щасливого життя. І до тих пір, поки слово «щастя» вживається в декількох значеннях одночасно, про щастя можна висловлювати найпарадоксальніші думки типу: «не самі нещасні - щасливі», до тих пір можна в питаннях щастя доводити, хто що забажає. Коли ж, навпаки, зникне багатозначність терміну, тоді зникне значна частина розбіжностей у поглядах людей на щастя.

Розглянемо це на кількох основних проблемах, що стосуються щастя.

1. Чи існує щастя? Відповідь на це питання залежить насамперед від того, як розуміється щастя, емпірично або ідеально: емпіричне щастя існує, ідеальне - ні.

До песимістичної відповіді призводить також і інша подвійність в понятті щастя: щастя хвилинне і тривале. Деякі, розглядаючи своє життя послідовно, момент за моментом, не знаходять щастя ні в одному з них і роблять висновок, що не були щасливі. Умовою щастя в даному випадку була також і тривалість, тому, природно, його не вдалося виявити ні одному з окремих моментів. Тобто шукають щастя там, де його не може бути, і, не знайшовши, кажуть, що його не існує.

І нарешті, свій вплив надає подвійність поняття «повнота щастя»: не можна бути задоволеним життям повністю, так як воно завжди має ті чи інші недоліки. Тим часом при іншому розумінні недоліки ці не стають перешкодою для щастя, про нього свідчить тільки задоволення, які знахрдяться в глибині свідомості.

2. Чи є щастя благом? Евдемоністи стверджують, що воно - найвище благо. Але вони користуються багатозначним поняттям «благо», і тому їх теорія правдива не у всіх його значеннях; найлегше її відстояти при об'єктивному розумінні щастя, використаному в давнину. Якщо щастя - це володіння найціннішим у житті, то воно, звичайно, найвище благо. Але не є таким, якщо воно - тільки задоволення.

Якщо Шпенглер ототожнював щастя з спокоєм, то він і повинен був затверджувати, що щастя не відноситься до найвищих людських потреб. Якщо Стендаль вважав щастя спокоєм і ситістю, то він міг і повинен був затверджувати, що є люди, які зневажають щастя - таке щастя. Якщо щастя, як писала Дж. Еліот, можливе лише для егоїстів, якщо воно є «небезпечною байдужічстю до чужих прикрощів», то, звичайно, воно є чимось морально негативним. Але це стосується не всякого щастя, не відноситься до щастя в звичайному, широкому розумінні.

Точно так само йде справа з конкретним запитанням: як же співвідноситься щастя і моральне добро? Чи повинен рахуватися з мораллю той, хто хоче жити щасливо? І чи повинен той, хто хоче жити морально, відректися від щастя або йому слід якраз боротися за нього? Відповідь на дане питання залежить від того, як розуміти щастя. Все сказане повною мірою відноситься і до питання, чи повинно щастя бути кінцевою метою виховання? Якщо щастя розуміється як щаслива доля, то абсурдно робити з нього педагогічну ідею, бо доля від нас не залежить. У той же час питання набуває сенс, якщо щастя розуміється як стан, якого ми самі можемо досягти. Сумнівно, чи можуть щасливі хвилини бути метою виховання, Але ці сумніви зникають, якщо розуміти щастя як щасливе життя. Щастя не є метою виховання, якщо воно полягає в задоволенні тільки матеріальних потреб, а не духовних.

3. Як можна досягти щастя? Серед існуючих теорій одна каже, що найвірніший спосіб його досягнення - відмова від самого бажаного: задоволень, гідності, зовнішніх благ. Ця теорія не є відокремленою, вона проголошувалася мудрецями різних часів і народів. У той же час більшість людей вважають її явною брехнею, так як хотіли б щастя, яке дістається без зусиль, завдяки щасливій долі; мудреці ж вишукують способи його досягнення, бо знають, що на випадок сподіватися не можна.

Природно, не можна розраховувати на те, що з багатозначності терміна «щастя» затихнуть всі суперечки і згладяться всі відмінності в думках. Але багато розбіжностей кореняться саме в ній, і їх стало б менше, якби було прийнято одне значення, наприклад те, яке запропоновано в даній книзі.

Розбіжності в думках про щастя великі. Одні наприклад, бачать щастя у володінні владою, інші - в житті далеко від людей; одні вважають щастям матеріальний достаток, інші - відмова від минущих благ. Але ці розбіжності відносяться не до поняття щастя, а до способів його досягнення. Ті, хто знаходить щастя у володінні владою або в накопиченні багатства, мають іншу «теорію» щастя, інший погляд на способи його досягнення, ніж ті, хто знаходить його в самотності; але це не означає, що у них разні поняття щастя. Всі вони розуміють щастя як задоволення життям.

Не тільки окремі люди, але цілі суспільства та епохи мали свої теорії щастя, які звужували поняття щастя. У певні періоди особливо поширеною в деяких класах і шарах суспільства була теорія, згідно з якою щастя полягає в хороших умовах життя, в спокої, безтурботності, а для цього потрібні насамперед матеріальний добробут і здоров'я. Дана теорія особливо характерна для XIX ст.: Звичайний європеєць так і розумів щастя, це було нормально, звично. Добробут, здоров'я, спокій нерозривно пов'язано у свідомості людей зі щастям. І в той час щастям вважалася задоволеність життям, але здавалося, що не може бути задоволення без добробуту, здоров'я та спокою, їх вважали необхідними умовами щастя, а необхідні умови щастя ототожнювали з самим щастям. Хто жив в достатку і безтурботно, вважав себе щасливим. Але міг сказати про себе, повторивши слова А. Фредро: «Як я нещасливий тим, що щасливий». Бо добробут і безтурботність в дійсності не кожному приносили щастя. Вони могли якраз зробити людину нещасною.

Отже,щоб зрозуміти що таке щастя треба насамперед визначитись з своїм щастям, і зовсім необов'язково, щоб щастя кожного було таким, яким його взагалі уявляють і схоже на чиєсь інше: деякі люди знаходять щастя саме в неспокої, труднощах, боротьбі; їх щастя - не ідилія спокою і благополуччя, а життя, повне драматизму, небезпек, напруги сил і ризику,тоді як інші в протилежному. Проте головне полягає в наступному: щастя залежить не тільки від умов життя, а набагато більше - від ставлення до них людини.