Тенденції інтернаціоналізації національних продуктивних сил

Тема 9. НАЦІОНАЛЬНА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Глобалізація і національні економіки. Основні форми та

тенденції інтернаціоналізації національних продуктивних сил

Термін “ глобалізація ” (globalisation) походить від французького “global” – всесвітній і вживається для характеристики сучасних планетарних процесів. Уперше його було вжито у 1981 році Дж. Макліном, а визначення категорії запропонував американський соціолог Р. Робертсон у 1985 р. Під глобалізацією він розумів серію емпірично фіксованих вимірів, різнорідних, але об’єднаних логікою перетворення світу на єдине ціле. Першою фундаментальною зарубіжною працею щодо досліджуваної теми була книга М. Уотерса “Глобалізація” (1995 р.).

Головні відмінності цієї стадії від попередніх ступенів інтернаціоналізації господарського життя обумовлені тим, що взаємозалежність країн в економічній, науково-технічній, правовій та інформаційній галузі досягла такої стадії, коли стали можливими три нових явища.

1. Світове співтовариство перетворюється на цілісну економічну систему, в якій держави стають складовими елементами єдиного всесвітнього господарського механізму, а їх долі все більше визначаються ходом розвитку цього організму як цілого. Прикладом може бути функціонування регіональних блоків, які виступають як суб’єкти міжнародних відносин і набувають все більш широкого розповсюдження на планеті.

2. Змінюються ролі національних і міжнародних економічних відносин. Якщо у минулому домінуючими були національні економіки, які впливали на хід світового розвитку (Голландія ХVІІІ ст., Англія ХІХ ст., США ХХ ст.). В умовах глобалізації визначальними стають всесвітні економічні відносини, коли національні суб’єкти господарського життя змушені все більше пристосовуватись до правил, встановлених у межах певного економічного союзу.

3. Глобалізація скорочує економічні функції держави, яка вже не може суттєво впливати на соціально-економічні й політичні процеси, які вийшли за національні межі. Міжнародні економічні процеси переросли з міждержавних, що регулювались на двосторонньому або багатосторонньому рівні, на наддержавні, тобто глобальні. Отже, із наростанням економічної глобалізації повноваження регулювання економічної сфери переміщаються з державного на планетарний рівень.

Глобалізація є вищим рівнем процесу інтернаціоналізації (лат. inter – між і natio – народ). Це процес еволюції міжнародних економічних зв’язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвитку міжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності як основи переходу до вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у глибокій давнині і розвинутих форм набуває на межі XІX – ХХ ст. Вона охоплює всі сфери суспільного відтворення і конкретизується у всіх складових економічної системи: продуктивних силах, техніко-економічних, організаційно-економічних відносинах і відносинах економічної власності, а також базисних елементах господарського механізму.

Світовий ринок формується до початку ХІХ ст., коли інтернаціоналізація проявляється у формі міжнародної торгівлі. Це перший етап розвитку світового господарства і, відповідно, перший етап розвитку інтернаціоналізації.

Розвинена форма світового господарства утворюється на межі ХІХ – ХХ ст. у результаті інтернаціоналізації процесів виробництва й відтворення (вивіз капіталу, міграції робочої сили, інтеграційні утворення). Інтернаціоналізація виробництва передбачає ввіз капіталу у підприємницькій формі, коли за національними кордонами створюються нові підприємства, або придбаваються вже діючі. Це вже другий етап розвитку інтернаціоналізації.

Інтернаціоналізація капіталу пов’язується з відносинами власності. Мова йде про те, що власниками капіталу стають громадяни різних країн (на основі покупки акцій). Результатом інтернаціоналізації капіталу стає створення міжнародних капіталів у формі ТНК і БНК. Процеси інтернаціоналізації виробництва й капіталу йдуть паралельно і закріплюються міжнародним поділом праці.

Інтернаціоналізація виробничих процесів, це відносно нове явище, що пов’язане з взаємопроникненням національних економік. Для цього необхідний не тільки масовий двосторонній вивіз капіталу з країни в країну, але й певні інституційні зміни у вигляді угод, уніфікованих правових норм, однакові умови функціонування іноземного капіталу в різних країнах тощо. Історично цей процес проявився в середині ХХ ст. у формі інтеграції.

Інтернаціоналізація продуктивних сил охоплює інтернаціоналізацію кожного їх елементу: засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. Найрозвинутіших форм ці процеси набули в межах ЄС, а найдинамічнішим серед них є інтернаціоналізація процесу відтворення робочої сили. Це виражається в утворенні спільного ринку робочої сили – вільному переміщенні працівників в межах цього об'єднання, певному вирівнюванні заробітної плати, проведенні єдиної соціальної політики тощо.

Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки необхідно визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів послуг і темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами зростання валового продукту в світі;

2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);

3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і поглинання);

4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних

проектів (проектне фінансування) у порівнянні із загальними масштабами подібних проектів (внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє статистика, що існує;

5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин значно вище, ніж у сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних установ порівняно із загальними обсягами і динамікою усіх їх операцій;

8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти основні сегменти цих ринків: облігації та інші боргові зобов'язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф'ючерси, опціони), операції своп і репо;

9) обсяги і динаміка валютних ринків порівняно із загальними масштабами грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому доцільно придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш динамічній, але у той же час і дуже незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки. На основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна визначити загальний індекс інтернаціоналізації у сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції.

На базі таких же показників можна розрахувати індекс інтернаціоналізації щодо окремих країн і регіонів, ступеня їх інтеграції у світову економіку. Що вищий рівень інтеграції національної економіки у міжнародні економічні відносини, то більший вплив на неї мають процеси, що відбуваються в світовій економіці. При цьому, однак, потрібно враховувати деякі істотні обставини і обмеження. Процеси інтеграції розгортаються передусім і в найбільшій мірі у середовищі промислово розвинутих країн, що входять в Організацію економічної співробітництва і розвитку (ОЕСР), і разом з ними в групі нових індустріальних країн.