ВИСНОВКИ. Укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів

Укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору. Тому мирову угоду можна визначити як договір, що укладається сторонами спору з метою захисту своїх прав, в силу якого вони зобов’язуються надати зустрічне задоволення для недопущення виникнення або для врегулювання вже початого спору між ними.

Екскурс в історію права різних часів дає можливість констатувати, що на ранніх етапах його розвитку мирову угоду можна було укласти або лише до владного вирішення спору, або під час розгляду справи, або до початку процесу і протягом його перебігу. Відповідно і роль суду спочатку була незначною і зводилася до з’ясування добровільності укладення мирової угоди, і тільки з часом суд було наділено контролюючими повноваженнями, що полягали у перевірці законності мирової угоди та перевірці того, чи не порушує вона права осіб.

Вивчення історії мирової угоди у цивільному процесі сприятиме вирішенню актуальних проблем правозастосовної практики і може стати історико-теоретичною основою удосконалення сучасного цивільного процесуального законодавства.

Мирова угода за своїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судового рішення. Мирова угода – цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Вона втілюється у певній процесуальній формі – ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

Правове значення визнання мирової угоди судом полягає у преклюзивності (сторони вже не можуть повернутися до тотожного спору, до застосування заходів державного примусу).

Мирова угода може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права.

Цікавими є можливість, правомірність та доцільність укладення мирової угоди у процесі примусового виконання. Все провадження у справі відбувається з волі сторін, які звернулися до суду з метою врегулювання спору, поновлення прав, що і є основним завданням цивільного процесу, тому сторони мають право відмовитися від подальшої процедури, закінчивши справу миром. Тому, виходячи з принципу диспозитивності, в цій ситуації некоректно робити акцент на руйнуванні попередньої діяльності суду, порушенні вимог загальнообов’язковості судового рішення.

При регулюванні мирової угоди як на початковій, так і на завершальній стадії процесу законодавцем не повністю взято до уваги правову природу цього феномена та не враховано її особливостей на стадії виконавчого провадження. Саме тому у правозастосовній діяльності виникають численні проблеми під час укладення, визнання і примусового виконання мирових угод. Часто цей інститут плутають з іншими, такими як відмова стягувача від стягнення, добровільне виконання рішень, незважаючи на різну природу та функції цих інститутів, тощо.

Таким чином, мирова угода має напрочуд багатогранний, комплексний та надзвичайно складний правозастосовний характер, зумовлений, як одночасним її регулюванням нормами матеріального та процесуального права, так і не до кінця опрацьованими можливостями та моментами її застосування.