Виконавче провадження

Одним із шляхів розпорядження правом на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів є співпраця суду і сторін у процесі, в результаті якої спір про право врегульовується сторонами з допомогою визнання судом згідно з передбаченою процедурою укладеної між сторонами мирової угоди. Мирова угода в процесі примусового виконання існує як передбачена законом можливість сторін відмовитися від подальшого застосування процедури примусу і врегулювання спору самостійно.

Інститут мирової угоди, зокрема на стадії виконавчого провадження, вигідний для двох сторін, оскільки на відміну від ухваленого судом рішення у справі, яке може і не задовольняти якусь із сторін або обидві, при укладенні мирової угоди зберігаються партнерські відносини, ділові зв’язки, економляться час та кошти на судову тяганину і на примусове виконання рішення, у стягувача з’являється надія отримати хоча б частину своєї вимоги.

Проблема укладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження полягає в тому, що на цей момент спір між сторонами вже вирішено, існує ухвалене судове рішення, яке набрало законної сили, а сторони по-іншому врегульовують спір.

Окремі фахівці у галузі права вважають існування інституту мирової угоди (яка укладається в процесі виконавчого провадження) неконституційним принципово. Так, їх позиція обґрунтовується тим, що відповідно до норм Конституції України рішення суду ухвалюються іменем України та є обов'язковими для виконання на всій території України всіма суб'єктами. Мирова ж угода, на перший погляд, робить можливим відміну (або зміну чи скасування) обома сторонами рішення суду, яке в цьому випадку є необов'язковим і не виконуватиметься, що протирічить конституційному принципу обов'язковості рішення.

Така позиція видається дещо хибною, хоча б тому, що мирова угода набирає чинності з моменту її затвердження судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення (підписавши мирову угоду), а його змінює суд, який постановив його раніше (виносячи ухвалу про затвердження мирової угоди). Як бачимо, з цих позицій принципи, встановлені Конституцією України, не порушуються [14, с. 81].

Ще однією особливістю укладення мирової угоди під час виконавчого провадження є те, що вона може мати вплив на процесуальні відносини тільки у тому випадку, коли її зміст переданий через державного виконавця до суду, який повинен перевірити відповідність цього правочину положенням чинного законодавства.

Отже, суб’єктом звернення до суду у такому випадку є державний виконавець. Сторонам у випадку укладення мирової угоди слід подати належним чином оформлені документи до органу державної виконавчої служби за місцем виконання рішення.

Для державного виконавця встановлюється триденний строк, протягом якого він повинен звернутися до суду щодо вирішення питання про визнання мирової угоди. Оскільки цей строк фактично є службовим, до нього не можуть застосовуватися наслідки, передбачені ст. 72 ЦПК України для цивільних процесуальних строків. Тобто пропуск державним виконавцем зазначеного строку не звільняє від обов’язку звернутися до суду, а суду не дає підстав для залишення заяви державного виконавця без розгляду чи, тим паче, відмови у її задоволенні лише з підстав пропуску встановленого законом строку [22, с. 715].

Процедура проведення судового засідання про визнання мирової угоди, укладеної на стадії виконавчого провадження, не конкретизована у ЦПК України, тому є підстави вважати, що діють загальні положення про звичайне судове засідання з врахуванням особливостей стадії, предмета судового розгляду, суб’єктів (зокрема, державного виконавця). Суд зобов’язаний повідомити сторони виконавчого провадження та інших заінтересованих осіб про час і місце проведення судового засідання, щоб мати можливість роз’яснити сторонам усі процесуальні та матеріальні наслідки визнання мирової угоди.

Ще одним недоліком процедури розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання є відсутність строку, протягом якого суд зобов’язаний її розглянути. На практиці така прогалина у законі призводить до зниження ефективності виконання. За аналогією з іншими категоріями питань, які вирішуються судом на стадії виконання, для розгляду заяви про визнання мирової угоди пропонуємо встановити 10-денний строк її розгляду і постановлення відповідної ухвали. Вважаємо, що такий строк є оптимальним для розгляду такої категорії процесуальних питань.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» мирова угода, затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зауважити, що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а не ухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконанню шляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль: затвердити мирову угоду або відхилити її, на відміну від активної ролі сторін. Саме це наближає судочинство до його реальності, справедливості, підпорядкованості інтересам сторін, певної «народності» та «доступності». Обставина «відкритого» та «народного» судочинства є знаковою та надзвичайно позитивною з точки зору докорінного реформування поглядів щодо зростаючої ролі суб'єктів правовідносин у державотворчому процесі.

Сторони, таким чином, самі розробляють та приймають виконавчий документ.

Іноді поза увагою залишається істотна відмінність двох самостійних та різнотипних видів мирових угод: мирової угоди, яка укладається до винесення рішення, та мирової угоди, що укладається в процесі виконавчого провадження. В процесі ж виконавчого провадження мирова угода та можливості її застосування досить багатогранні.

Умови і можливості укладання мирової угоди в процесі розгляду справи по суті та в процесі виконавчого провадження істотно відрізняються як правовими наслідками, так і можливостями використання.

Так, укладення і затвердження мирової угоди в процесі виконавчого провадження можливе лише на стадії відкритого виконавчого провадження, коли рішення набрало законної сили, по ньому видано виконавчий документ і стягувач подав відповідну заяву про відкриття виконавчого провадження.

Затвердження мирової угоди в даному випадку не є підставою для припинення позовного провадження у справі [14, с. 81-82]. Ухвала суду про визнання мирової угоди або відмови від примусового виконання після набрання нею законної сили направляється до відповідного органу державної виконавчої служби для проведення виконавчих дій, спрямованих на закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» при надходженні до державного виконавця ухвали суду про визнання мирової угоди він виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Така постанова затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований цей державний виконавець. Вона може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного органу державної виконавчої служби або до суду у 10-денний строк.

Копія постанови про закінчення виконавчого провадження у 3-денний строк надсилається сторонам та суду, який видав виконавчий документ [22, с. 716].

З аналізу наведених вище законодавчих положень випливає, що мирова угода, укладена, наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадії виконавчого провадження мають однакове юридичне значення, не зважаючи на те, що в останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всі процесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому – примирилися відразу після звернення до суду.

Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору [8, с. 87].

Інститут мирової угоди, особливо на стадії виконавчого провадження, є надзвичайно важливим для врегулювання протилежних інтересів обох сторін процесу. Можливість сторін по-іншому узгодити свої інтереси після формальної реалізації права на звернення до юрисдикційного органу – суду, який вже вирішив спір, і є тією законодавчою гарантією, втіленням у життя принципу диспозитивності, який є основним принципом побудови цивільних та цивільно-процесуальних правовідносин.