Основні регулятори (засоби) грошово-кредитної політики:
1) засоби прямого впливу: грошова емісія; встановлення межі кредиту НБУ, який надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків; операції з ОВДП (тут як засіб прямого впливу на стан грошового обігу) тощо;
2) засоби опосередкованого впливу: ставка міжбанківського кредиту, рефінансування комерційних банків, відсоткова політика; норма обов'язкових резервів; операції Нацбанку з держоблігаціями на ринку цінних паперів (тут як засіб опосередкованого впливу на інвестиційний попит через зміну пропозиції грошей і % ставки); дисконтна валютна політика, валютні інтервенції.
Грошова емісія становить комплекс заходів Національного банку стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що призводить до збільшення грошової маси і підвищення ділової активності в економіці. Але надмірна емісія здатна породити інфляцію. Через емісію держава в особі НБ безпосередньо втручається у ринок грошей.
До заходів прямого регулювання позичкових операцій банків можна віднести: визначення (встановлення) маржі; визначення вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки (наприклад, для АПК); кількісні обмеження кредитів комерційними банками клієнтам, у т. ч. обмеження споживчого кредиту, валютні обмеження тощо.
Ставка міжбанківського кредиту, облікова ставка (% за кредит, який НБ надає всім іншим банкам для поповнення їх надлишкових резервів) застосовується для регулювання інфляційного процесу, сповільнення приросту обсягу грошової маси та для впливу на курс акцій і рівень інвестиційної та ділової активності за такою схемою: якщо прискорюється інфляційний процес, то НБУ зобов'язаний йому протидіяти, піднімаючи облікову ставку, що веде до скорочення попиту на гроші з боку фінансових активів і, таким чином, до більш повільного нарощування обсягів грошової маси.
Норма обов'язкових резервів. Відповідно до неї розраховується грошова сума, яку комерційній банк не має права давати у борг і зобов'язаний тримати на своєму рахунку в НБ для забезпечення ліквідності своїх боргових зобов'язань. Для різних видів зобов'язань встановлюються різні норми обов'язкових резервів. Диференціація ставок залежить від виду валюти, виду залучених коштів (джерел їх формування): кошти державних і позабюджетних фондів, кошти місцевих бюджетів і державних страхових організацій, кошти розрахункових і поточних рахунків юридичних осіб, вклади населення й депозити, залучені на строк до 6 місяців (подано в порядку зменшення розміру ставки обов'язкових мінімальних резервів).
Операції з державними борговими зобов'язаннями, облігаціями внутрішньої державної позики (ОВДП), емітованими урядом в умовах дефіцитного фінансування держаних витрат - ще один регулятор грошової маси і рівня ділової активності. Купівля НБУ ОВДП є засобом збільшення обсягу грошей в обігу і пожвавлення інвестиційного попиту та ділової активності. Продаж - зменшення обсягу грошей в обігу та гальмування інфляційних тенденцій. Крім інструменту монетарної політики, операції з ОВДП виконують функцію обслуговування державного боргу, пов'язаного з дефіцитним фінансуванням державних витрат. Власне, регулювання грошового обігу через операції з ОВДП на відкритому ринку є продовженням функції фінансування державних витрат та обслуговування державного боргу.
Окрім ОВДП, НБУ на відкритому ринку може здійснювати операції з іншими ЦП: казначейськими зобов'язаннями, власними зобов'язаннями (депозитними сертифікатами), комерційними векселями, визнаними Правлінням НБУ, іншими ЦП та борговими зобов'язаннями, регламентованими чинним законодавством і визнаними НБУ.
Такі основні регулятори, які використовуються НБ для контролю над грошовою масою. Причому перший і другий запускають механізм непрямої дії, в роботі яких беруть участь як НБ, так і інші елементи банківської системи. Змінюючи облікову ставку і норму обов'язкових резервів, НБ визначає банківській системі лінію поведінки, залучаючи її до вирішення макроекономічних проблем, насамперед інфляції, інвестиційної та ділової активності, зайнятості тощо і таким чином керує цими процесами.
Використовуючи третій регулятор, НБ безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Він має найбільшу силу впливу на грошову масу.
Особливе місце в контексті грошово-кредитної політики займає валютне регулювання, зміст якого полягає у відповідній корекції курсу національної грошової одиниці.
Поряд з НБУ валютне регулювання здійснює КМ України: визначає ліміт зовнішнього боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування і розпоряджається Державним валютним фондом.
Слід зазначити, що курсова політика в Україні грунтується на застосуванні плаваючого валютного курсу. Офіційний курс національної валюти визначається на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). А для впливу на валютний курс з боку НБУ, залежно від моделі валютної політики, застосовують методи девальвації та ревальвації національної валюти.
Девальвація стосується дій, спрямованих на зниження обмінних курсів національної країни щодо іноземних валют. Ревальвація пов'язана з діями щодо підвищенням курсу національної валюти щодо іноземних валют. Девальвацією стимулюється експорт та споживчий попит на внутрішньому ринку. Ревальвацією стимулюється імпорт і приплив іноземних інвестицій.
Для регулювання курсу національної валюти у бік девальвації чи ревальвації (найоптимальніший варіант валютної політики передбачає підтримку стабільного курсу національної валюти) застосовують засоби дисконтної валютної політики, девізної валютної політики та адміністративні засоби валютних обмежень.
Дисконтна валютна політика (це опосередкований метод впливу на валютний курс) полягає у зміні Н В % ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Підвищення % ставок завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту зумовлює зростання її курсу; зниження % ставок веде до зменшення курсу іноземних валют завдяки збільшенню попиту на позичковий капітал.
Девізна валютна політика (прямий метод економічного впливу на валютний курс) полягає у регулюванні валютного курсу національної валюти через купівлю та продаж власної або іноземної валюти (валютну інтервенцію) на фінансових ринках, що впливає на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.
Валютна інтервенція здійснюється за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ: банківського золота, іноземної валюти або коштів на рахунках за кордоном, цінних паперів в іноземній валюті, спеціальних прав запозичення, резервної позиції тощо.
Вплив на валютні курси НБУ може здійснювати і за допомогою адміністративного запровадження валютних обмежень, що регламентують порядок й умови здійснення валютних операцій фізичними та юридичними особами з метою контролю за рухом капіталу, формування валютних резервів, блокування валютного виторгу, регламентації вивезення валюти за кордон тощо.
51. Функції ринку. Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, збалансовує попит і пропозицію. Крім сказаного вище, економісти виділяють такі основні функції-ринку: регулювальну, стимуляційну, розподільчу, інтеграційну та ціноутворювальну.
Регулювальна функція полягає в тому, що ринок забезпечує постійні зв'язки між різними галузями виробництва, виробництвом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та забезпечує безперервність процесу відтворення. Через конкуренцію ринок впливає на рівень витрат виробництва різних товарів, на науково-технічний прогрес, забезпечує задоволення платоспроможного попиту населення.
Стимуляційну функцію ринок виконує тим, що спонукає раціонально використовувати ресурси, упроваджувати науково-технічний прогрес для здобуття високих результатів виробництва. Якщо суб'єкти господарської діяльності не впроваджуватимуть НТП, то вони будуть неконкурентоспроможними і збанкрутують.
Розподільча функція проявляється в тому, що через ринок розподіляються засоби виробництва і предмети споживання, а коливання цін зумовлює перерозподіл доходів підприємств і населення.
Інтеграційна функція полягає в тому, що ринок об'єднує економіку в єдиний організм, розвиваючи систему горизонтальних і вертикальних зв'язків між різними галузями виробництва та регіонами країни. Через ринок здійснюються і міжнародні інтеграційні процеси. Деякі економісти виділяють також інформаційну, посередницьку, ціноутворювальну і санаційну функції.
Ціноутворювальна. Суть даної функції в тому, що внаслідок взаємодії попиту і пропозиції на ринку в умовах досконалої конкуренції визначається ціна, встановлюється вартісна оцінка продукту, тобто сума грошей, яку потрібно заплатити за товар. Вона повинна задовольняти продавця і покупця, і на цій основі відбувається обмін товарів.
52. Рівновага ринку заощаджень та інвестицій У розвиненому товарному господарстві, коли здійснення заощаджень домогосподарствами є умовою їх раціональної поведінки, виникає проблема створення такого ринкового попиту на кінцеву продукцію, який здатний компенсувати величину заощаджень домогосподарств. У неокласичній концепції ця проблема розв'язується шляхом уведення до аналізу ринку заощаджень-інвестицій. На цьому ринку домогосподарства вкладають кошти на рахунки у банківську систему, яка пропонує ці заощадження інвесторам у вигляді банківських позик підприємцям, які спрямовуються на закупівлю інвестиційних товарів. Таким чином, на ринку заощаджень-інвестицій відбувається перетворення заощаджень домогосподарств на інвестиції. Зрозуміло, що зміна відсоткової ставки впливає на процес формування заощаджень, тому що будь-який фінансовий посередник, який відкриває депозитні рахунки домогосподарствам або продає їм державні чи корпоративні облігації, забезпечує домогосподарствам доход у вигляді відсотка. Оскільки домогосподарства є раціонально суб'єктами господарювання, вони відкладають поточне споживання і заощаджують тоді, коли зростаюча відсоткова ставка створює для цього достатні стимули у вигляді зростаючого доходу. Фірми створюють попит на заощадження домогосподарств, які зберігаються на банківських рахунках, перетворюючи їх на інвестиції. Оскільки всі витрати в економіці є альтернативними з точки зору їх доходності, фірми завжди порівнюють очікувану норму прибутку з відсотковою ставкою. Вони будуть інвестувати, якщо норма прибутку є привабливою для них. Це, в першу чергу, залежить від співвідношення величини норми прибутку і ставки відсотка ціни, яку фірма повинна сплатити, щоб запозичити кошти, необхідні для закупівлі реального капіталу.
53. Державний бюджет та державний дефіцит. Державний бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланснадходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць. Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні податки; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень. Державні видатки — це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування: виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт; заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення; загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення; загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження; утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури. Бюдже́тний дефіци́т — перевищення видаткової частини державного бюджету над дохідною[1]. Є однією з основних причин інфляції, спричиняється економічною нестабільністю, скороченням надходжень до бюджету, зростанням видатків з бюджету. Покриття бюджетного дефіциту може здійснюватися шляхом отримання державних позик та емісією грошей (в Україні згідно зі ст. 15 п.2 Бюджетного кодексу України «Джерелом фінансування бюджету не можуть бути емісійні кошти Національного банку України»).
Дефіцит бюджету — це сума, на яку рівень видатків бюджету перевищує рівень надходжень. Причини виникнення дефіциту: спад виробництва;зниження ефективності функціонування окремих галузей;несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення;великі воєнні витрати;інші фактори, що впливають на соціально-економічне становище країни.Бюджетний дефіцит — явище майже постійне в економіці кожної держави. Для населення наявність дефіциту має опосередковане значення, але воно бере участь у поверненні залучених для покриття дефіциту коштів шляхом сплати податків.Бюджети в Україні можуть затверджуватись з дефіцитом лише при наявності обґрунтованих джерел його фінансування. Граничний розмір державного боргу не повинен перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП. У разі перевищення зазначеної межі уряд має вжити негайних заходів до приведення цієї величини у відповідність з необхідною нормативною.Профіцит бюджету — це перевищення доходів бюджету над його видатками. Законодавством передбачено, що профіцит затверджується з метою погашення основної суми боргу.
54. Дискреційна фіскальна політика. Фіскальна політика – це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, сгладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний доход за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Складовими частинами фіскальної політики держави є: дискреційна політика, що розглядає регулювання державою своїх витрат і оподаткування. Ріст/зниження державних витрат збільшує/зменшує сукупний попит. Зайнятість зростає/падає – випуск продукту зростає/падає. Ріст/зниження податків зменшує/збільшує прибуток, що веде до зниження/збільшення сукупного попиту, зайнятості, і випуск продукту падає/зростає; недискреційна політика (політика автоматичних стабілізаторів), що регулює доходи і витрати незалежно від оперативних дій держави.Дискреційна фіскальна (бюджетно-податкова) політика передбачає проведення заходів уряду, що спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництва неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.Державні видатки являють собою витрати, що пов'язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП. Дискреційна фіскальна політика поділяється на: стимулюючу, що збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків; обмежувальну, що стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків. Дискреційна політика ґрунтується на регулюванні державою своїх витрат та зміні рівня податкових ставок.Збільшення (зменшення) державних витрат збільшує (зменшує) сукупний попит. Зайнятість зростає (спадає) – випуск продукту зростає (спадає), підвищення (зниження) податків зменшує (збільшує) доход, що знижує (підвищує) сукупний попит, зайнятість і випуск продукту спадають (зростають).Розширююча дискреційна політика збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків.Обмежувальна політика стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків. Обмежувальна політика застосовується для боротьби з інфляцією, розширююча – для циклічності розвитку економіки і забезпечення економічного зростання.Дискреційна фіскальна політика – це політика, при якій уряд свідомо маніпулює податковими та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання.Фіскальна (податково-бюджетна) політика щільно взаємодіє з грошово-кредитною політикою з метою стабілізації економіки.
55. ВНП та суспільний добробут. Важливим атрибутом добробуту суспільства є вільний час. Його тривалість зростає постійно і це, природно, позитивно впливає на добробут народу. Таким чином, існуюча система суспільного підрахунку повністю не відображає суспільного добробуту, оскільки не враховує цієї обставини, як і не бере до уваги того доходу, який люди отримують від своєї роботи.ВВП неповністю відображає поліпшення якості товарів. На економічний добробут можуть впливати зміни складу і розподілу сукупної продукції між окремими домашніми господарствами. Однак ВВП відображає тільки обсяг виготовленої продукції, але нічого нам не говорить про те, наскільки такий набір товарів відповідає суспільним запитам. Сприяє підвищенню життєвого рівня і справедливий розподіл сукупного обсягу виробництва. Отже, ВВП є вимірником обсягу сукупного виробництва, але не відображає змін у складі і розподілі продукції, які, у свою чергу, можуть вплинути на життєвий рівень народу. Так, якщо суспільство виробляє великий обсяг ВВП, але в ньому значну частку займає продукція воєнного призначення, то це, безперечно, значно знижує потенційні можливості забезпечення економічного добробуту суспільства.З багатьох причин найґрунтовнішу характеристику життєвого рівня народу дає випуск продукції на душу населення. Так, якщо ВВП збільшується швидкими темпами" але при цьому і населення зростає швидкими темпами, то рівень життя в розрахунку на душу населення може бути відносно стабільним або й зменшуватися. Таке співвідношення, до речі, має місце у багатьох країнах, що розвиваються.Розширення виробництва часто супроводжується забрудненням довкілля, посиленням шуму тощо. Зрозуміло, що витрати, пов'язані із забрудненням навколишнього середовища, мають негативний вплив на добробут суспільства. Ці побічні витрати, пов'язані з виробництвом ВВП, не вираховуються нині з обсягу сукупного виробництва, і, таким чином, ВВП завищує рівень матеріального добробуту суспільства. Підсумки1. Валовий внутрішній продукт (ВВП) — основний показник економічного стану країни, характеризує ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці фактори належать — резидентам чи іноземцям. Він відрізняється від валового національного продукту (ВНП) на величину чистих іноземних факторних доходів, зароблених у цій країні.2. Для об'єктивного обчислення сукупного обсягу виробництва треба, щоб усі продукти й послуги, вироблені цього року, були враховані лише один раз. Тому проміжні товари, невиробничі операції і продаж уживаних товарів вираховуються при обчисленні ВВП.3. Валовий внутрішній продукт вимірюється двома способами: додаванням сукупних видатків на придбання товарів і послуг або додаванням доходів, створених у процесі виробництва товарів і послуг.4. Для вимірювання ВВП за видатками підсумовують споживчі видатки на товари і послуги, валові інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів та послуг і чистий експорт:ВВП = С + І + Д+ЧК5. За доходами ВВП обчислюють як суму заробітної плати, ренти, відсотка і прибутку та двох не пов'язаних з виплатою доходів платежів (відрахування на заміщення спожитого капіталу і непрямих податків на бізнес), плюс чисті іноземні факторні доходи, зароблені у цій країні.6. На основі ВВП розраховують інші показники національних рахунків. Чистий внутрішній продукт (ЧВП) визначається шляхом вирахування із ВВП відрахувань на споживання капіталу (амортизація). Національний дохід (НД) є сукупним доходом, заробленим національними постачальниками ресурсів; його обчислюють також шляхом вирахування із ЧВП чистих іноземних факторних доходів, зароблених у країні, і непрямих податків на бізнес. Особистий дохід (ОД) є сукупним доходом домогосподарств до сплати особистих податків. Використовуваний дохід (ВД) — це особистий дохід за вирахуванням особистих податків.7. Номінальний ВВП розраховують у цінах, що існують на момент виробництва, тобто в поточних цінах. Реальний ВВП — це обсяг продукції цього року, який вимірюється в сталих цінах базового року.8. Індекси цін використовують для коригування грошових (номінальних) змінних у реальні. Дефлятор ВВП — це індекс цін, який застосовують для зведення номінального ВВП до реального шляхом дефлювання (якщо дефлятор ВВП більший за одиницю) або інфлювання (якщо дефлятор ВВП менший за одиницю).9. Національні рахунки не враховують неринкові операції, зміни в часі дозвілля, якості товарів у складі і розподілі продукції, вплив розширення виробництва на довкілля, результатів діяльності виробництва у тіньовому секторі економіки.
56. Податки та їх роль в економіці Зміст державного апарату управління і примусу потребує фінансових ресурсів, тому історично перша функція податків - фіскальна: вона створює умови для функціонування держави і обєктивні передумови для його втручання в економічні відносини, тобто обумовлює регулюючу функцію податків. Адже податки, як активний учасник перерозподільних процесів, роблять серйозний вплив на відтворення, стимулюючи або стримуючи його темпи, розширюючи або зменшуючи платоспроможний попит населення. Податки й їх функції відображають базисні відносини, які використовуються державою у податковій політиці. Держава надає сукупності організаційно-правових норм і методів керування оподаткуванням, що утворює податковий механізм, юридичну форму за допомогою податкового законодавства і регулює його, змінює співвідношення між двома названими функціями в залежності від конкретних соціально-економічних та політичних умов розвитку суспільства.Крім фінансової ролі податки мають і велике соціальне значення. При цьому мається на увазі не лише використання податків як інструменту впливу на певні суспільні процеси. Податки, особливо прямі, має значення в якості контрольного інституту, інституту конституційного права. необхідність податкової реформи диктується не лише економічними змінами, але і ламкої політичних відносин, становленням демократичної системи.Нерозривний звязок держави з податками та її значення озвучено у відомій фразі Бенджаміна Франкліна: "Платити податки і померти повинен кожний". Саме навколо права вводити нові податки складалися громадянські права, розвивався парламентаризм. Сучасні конституційні системи в боротьбі складалися за здійснення повноважень парламенту у галузі фінансів. Після цього парламенти стали розглядатися як законодавчі органи, що є однією з основ демократичного ладу. Право представників народу погоджуватися чи не погоджуватися на стягнення податків - основне у фінансових повноваження парламенту. Таким чином, сама поява і розвиток податкового права повязано з демократизацією суспільства, ідеєю правової держави. Право парламенту як представника всього народу стверджувати податок не узгоджується з кожним конкретним членом суспільства, з його інтересами. Більш того, у багатьох країнах (в тому числі і в Російській Федерації) існує конституційна заборона на вирішення питань про оподаткування шляхом референдуму. Звідси - головна юридична риса податку: односторонній характер його встановлення. Стягнення податку для здійснення фінансової діяльність держави не повязано з індивідуальних потреб конкретного платника податків і не породжує зустрічного обовязку держави зробити що-небудь на його користь після сплати податку, тому податок є індивідуально безоплатним.Податок стягується на умовах безповоротно. Принципу безповоротність не суперечить повернення податку у разі його переплати або як пільги, тому що держава визначає всі ці випадки в односторонньому порядку і вони не впливають на характер платежу в цілому. Податок виступає засобом впорядкування фінансових відносин платника податків податок - це обовязковий індивідуальний безоплатний платіж, що стягується з організацій і фізичних осіб у формі відчуження приналежних їм на праві власності, господарського відання або оперативного управління грошових коштів з метою фінансового забезпечення діяльності держави і (або) муніципальних утворень.Довгий відсутність в російському законодавстві чіткого розмежування понять "податок", "мито", "збір" призвело до встановлення традиції, за якою платіж, що є податком, може бути названо митом, збором, і навпаки. Ця обставина затушовує справжню природу того чи іншого платежу, ускладнює його аналіз платником податку (іноді це робиться навмисно), створює загрозу порушення встановлених правил налоготворчества.
57. Як банки створюють гроші? Банки (банківська система) мають здатність створювати гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей. В основі здатності банків створювати гроші лежать їхні надлишкові резерви і принцип мультиплікатора.Центральний банк встановлює певний мінімальний відсоток від величини певних категорій депозитів, який фіксує розмір грошових коштів, обов'язкових для зберігання кожним комерційним банком у формі резервних вкладів в Центральному банку.Норми обов'язкових резервів (r) встановлюються у відсотках від обсягу депозитів. Їх величина розрізняється залежно від видів вкладів. Наприклад, за строковими вкладами r нижче, ніж за вкладами до запитання. На основі встановленої норми обов'язкових резервів визначається їх величина.Обов'язкові резерви являють собою частину суми депозитів, яку комерційні банки зобов'язані зберігати у вигляді безпроцентних вкладів в Центральному банку. Обов'язкові резервні вимоги використовуються Центральним банком для страхування вкладів, для здійснення міжбанківських розрахунків та для регулювання діяльності кредитно-банківської системи.Розмір кредитних ресурсів кожного окремого комерційного банку визначається величиною його надлишкових резервів, які представляють собою різницю між загальною величиною резервів і обов'язковими резервами.Система комерційних банків у цілому здатна надавати позики, що перевищують її надлишкові резерви завдяки дії ефекту банківського мультиплікатора.Банківський мультиплікатор (b) або мультиплікатор пропозиції грошей являє собою величину, зворотну нормі обов'язкових резервів, і висловлює максимальну кількість кредитних грошей, який може бути створено однією грошовою одиницею надлишкових резервів при даній нормі обов'язкових резервів:b=1 / r. Діяльність банків спрямована на отримання прибутку, і вони прагнуть до того, щоб всі їх фінансові ресурси приносили процентний дохід. Тому практично всі свої надлишкові резерви банки використовують для надання позик або придбання цінних паперів.Комерційна банківська система може надавати кредити, тобто створювати гроші, примножуючи свої надлишкові резерви. Банківська система може давати позику, в кілька разів перевищує її надлишкові резерви, тоді як кожен окремий комерційний банк може позичати рубль на рубль по відношенню до своїх надлишковим резервам.Резерви, які втрачає окремий банк, не втрачає банківська система в цілому.Коротко описаний процес створення грошей банками отримав назву кредитно-банківської мультиплікації. Банківський мультиплікатор, як і будь мультиплікатор в економіці, працює як на збільшення, так і на зменшення.Чим вище Центральний банк встановлює норму обов'язкових резервів, тим менша частка коштів може бути використана комерційними банками для кредитних операцій. Збільшення норми обов'язкових резервів зменшує грошовий мультиплікатор і веде до скорочення грошової маси. Отже, змінюючи норму обов'язкових резервів, Центробанк може змінювати величину пропозиції грошей в економіці.
58. Типи економічних систем. Економічна (господарська) система — це особливим чином упорядкована, скоординована система зв'язку між суб'єктами національної економіки.Виділяють такі основні типи економічних систем:традиційна (натуральне господарство);ринкова, адміністративно-командна (АКС);змішана (ринкова економіка змішаного типу);перехідна.
Кожен з них має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, АКС — планово-державний (адміністративно-командна система управління), ринкової економіки змішаного типу — змішана система регулювання. Ринковий механізм — спосіб (форма) організації та функціонування відносин між суб'єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції. Планово-державний механізм (адміністративно-командна система управління) — це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану. Змішане управління національною економікою — система управління, яка базується на плюралізмі (різноманітності) форм власності та органічно поєднує переваги ринкових і державних регуляторів. Основним регулятором економічних процесів виступає ринковий механізм. Державне регулювання економіки доповнює ринкові важелі.Система поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, можливість задоволення численних і швидкоплинних особистих потреб і стійкість державного управління, необхідного для задоволення соціальних потреб суспільства.Забезпечується реалізація вищих макроекономічних цілей: макроекономічна ефективність і конкурентноздатність, соціальна справедливість, стабільне економічне зростання.
Поряд з ринковими і державними макроекономічними регуляторами формується (насамперед у західноєвропейських та скандинавських країнах) ще один елемент управління — інститут соціального партнерства.У сучасних умовах управління розвитком національної економіки передбачає врахування рішень наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління.Механізм макроекономічного регулювання ринкової економіки змішаного типу — система макроекономічних регуляторів, що складається з таких основних елементів:ринкові регулятори;важелі державного впливу на економіку (державне регулювання);корпоративне управління;інститут соціального партнерства.Інститут соціального партнерства виконує функцію узгодження (пошуку консенсусу — лат. згода, одностайність) загальнодержавних і групових інтересів у соціально-економічній сфері (доходів, зайнятості, умов праці тощо) шляхом переговорів, консультацій і досягнення домовленостей за участю представників цих груп.Трипартизм — соціальне партнерство, яке забезпечується завдяки взаємодії трьох суб'єктів: держави (в особі її органів чи уповноважених), роботодавців (їхніх спілок, асоціацій, гільдій) і робітників (в особі профспілок).
59. Методи розрахунку ВНП. МЕТОДИ РОЗРАХУНКУ ВНП ВНП можна розрахувати одним з двох методів. Метод кінцевого використання(по витратах). При розрахунку ВНП по витратах підсумовуються витрати усіх економічних агентів, що використовують ВНП, домашніх господарств, фірм, держави і іноземців(витрати на наш експорт). Фактично йдеться про сукупний попит на зроблений ВНП.Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:ВНП = C + I + G + NE де C - споживання; I - інвестиції; G - державні закупівлі; NE - чистий експорт. Споживання - це сукупність товарів і послуг, що придбавалися домашніми господарствами.У інвестиції включається вартість товарів, що придбавалися для майбутнього використання. Інвестиції також діляться на три групи: інвестиції до основних виробничих фондів; інвестиції в житлове будівництво; інвестиції в запаси.Державні закупівлі - це загальна вартість товарів і послуг, що придбавалися державними органами(військове спорядження, будівництво і зміст шкіл, доріг, утримування армії і державного апарату управління і ін.).Проте це лише частина державних витрат, які включаються до держбюджету. Сюди не входять, наприклад, трансфертні платежі, такі як виплати по лінії соціального страхування, і інші посібники. Оскільки ці виплати робляться безоплатно, вони враховуються у складі ВНП.Чистий експорт відбиває результати торгівлі з іншими країнами, різниця вартісних об'ємів експорту і імпорту товарів і послуг. При рівновазі у сфері зовнішньої торгівлі вартісні об'єми експорту і імпорту рівні, і величина чистого експорту дорівнює нулю; в цьому випадку ВНП дорівнює сумі внутрішніх витрат: C+ I + G. Якщо експорт перевищує імпорт, то на світовому ринку країна виступає в якості «нетто-экспор-тера», і ВНП перевищує об'єм внутрішніх витрат.Якщо імпорт більший, ніж експорт, то на світовому ринку країна є «нетто-імпортером», величина чистого експорту є негативною, і об'єм витрат перевищує обсяг виробництва.Це рівняння ВНП називається основною макроекономічною тотожністю.Розподільний метод(по доходах)При розрахунку ВНП по доходах підсумовуються усі види факторних доходів, а також амортизаційні відрахування і чисті непрямі податки на бізнес, т. е. податки мінус субсидії. У складі ВНП зазвичай виділяють наступні види факторних доходів(критерієм служить спосіб отримання доходу):–оплата праці(заробітна плата, премії та ін.);–доходи власників(доходи некорпоративних підприємств, дрібних магазинів, ферм, товариств та ін.);–рентні доходи;–прибуток корпорацій(що залишається після плати праці і відсотків за кредит);–чистий відсоток(як різниця між процентними платежами фірм іншим секторам економіки і процентними платежами, отриманими фірмами від інших секторів - домашніх господарств, держави, виключаючи виплати відсотків за державним боргом).Як і при інших способах підрахунку, в даному випадку існує зв'язок між показниками ВВП і ВНП: ВНП = ВВП + чисті факторні доходи із-за рубе-жа. Чисті факторні доходи з-за кордону дорівнюють різниці між доходами, отриманими громадянами цієї країни за кордоном, і доходами іноземців, отриманими на території цієї країни.
60. Економічна система - об'єкт дослідження макроекономіки. Макроекономіка – складова економічної наукиВ економічній теорії розділяють макро- та мікроаналіз, при цьому макроаналіз виходить із необхідності обґрунтування закономірності функціонування національної економіки в цілому. Мікроаналіз вивчає поведінку окремого підприємства. В макроаналізі виділяють макроекономічну систему, яка включає зовнішні і внутрішні фактори. До зовнішніх факторів суспільного відтворення відносять природні та демографічні; до внутрішніх – процеси виробництва, реалізації і споживання.Регулювання макроекономічної системи здійснюється через ринкові важелі та апарат державної економічної політики. Макроекономіка виступає як розділ сучасної економічної теорії, яка вивчає поведінку економіки, як єдиного цілого.Наукове з’ясування суті макроекономічних процесів і явищ – необхідна умова розробки економічної політики держави. Не випадково питання макроекономіки стають головним об’єктом політичних дискусій у галузі економіки будь-якої країни світу. Прем’єр-міністр, міністри економіки і фінансів в уряді, як правило, повинні бути спеціалістами з макроекономіки. Рядові члени суспільства також повинні знати і розуміти макроекономічні проблеми.Подолати кризу, забезпечити стабілізацію економіки та її економічне зростання можна лише на основі виваженої та науково обґрунтованої макроекономічної політики. Без макроекономіки неможливо сформувати оптимальну й ефективну модель української національної економіки. Як знайти найраціональніші форми поєднання національного механізму конкуренції та гнучкого державного регулювання виробництва? Відповідь на це фундаментальне питання повинна дати макроекономічна теорія..Макроекономіка вивчає загальні основи функціонування на-родного господарства і відповідно систематизує знання, які стосують-ся національного господарства з метою вироблення практичних рекомендацій. Макропідхід у вивченні економіки передає аналіз по-ведінки таких трьох укрупнених суб’єктів:1) макроекономічного господарства;2) макроекономічного ринку;3) держави, як учасника господарського процесу.Об’єктом макроекономіки є історично визначена економічна система в цілому. Загальною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва.Характер економічного механізму та інститутів, які його реалізують, залежить від форми власності на виробничі ресурси. Тому форма власності і є головною ознакою, яка відрізняє одну економічну систему від іншої.Існують такі типи економічних систем:1) ринкова економіка характеризується приватною власністю на економічні ресурси й виконанням ринкового механізму для регулювання економіки;2) командно-адміністративна (планова) економіка засно-вана на суспільній (державній) власності, а регулювання економічними процесами здійснюється за допомогою централізованого державного планування. Вона регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і використання ресурсів, ціноутворення та витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання, нагромадження. Тут основним інстру-ментом державного регулювання виступає державне планування. Держава заздалегідь планує ціни, заробітну плату та інші ринкові інструменти;3) змішана економіка – це така економічна система, яка по-єднує в собі різні форми власності (приватну, кооперативну, державну) і ринковий та державний механізми макроекономічного регулювання.
