Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) – основний вид покарання, який полягає у виконанні засудженим протягом строку, встановленого вироком суду, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид та характер яких визначають органи місцевого самоврядування (наприклад, прибирання вулиць, благоустрій території, ремонт доріг, будинків, споруд, комунікацій тощо). Оскільки обов'язок виконання громадських робіт покладається на особу вироком суду за вчинення злочину, вони завжди мають примусовий характер і здійснюються без оплати праці засудженого.

Громадські роботи встановлюються на строк у межах від 60 до 240 годин і відбуваються засудженим у вільний від роботи чи навчання час, але не більше 4-х годин на день. Вони призначаються у випадках, коли прямо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Громадські роботи не застосовуються до осіб, визнаних інвалідами 1 або 2 групи, вагітних жінок, осіб, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби. Неповнолітнім це покарання призначається з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 та ст. 103 КК.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) – основний вид покарання, який встановлюється на строк від 6-ти місяців до 2-х років і полягає в обов’язку засудженого працювати за місцем його роботи. Із суми заробітку засудженого здійснюються відрахування в доход держави в межах від 10% до 20%. Крім цього, на засудженого покладається ще ряд обов’язків та встановлюється заборон – періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції (КВІ), забороняється звільнення з роботи за власним бажанням та виїзд за межі України без дозволу КВІ

Згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. ”Про практику призначення судами кримінального покарання” виправні роботи застосовуються тільки до працюючих осіб і відбуваються за місцем роботи засудженого. Засудженим до цього виду покарання у процесі здійснення ними своєї трудової діяльності надається щорічна відпустка, але час останньої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Якщо ж поведінка засудженого була зразковою, а ставлення до праці – сумлінним, час щорічної відпустки може бути зараховано у строк покарання (ст. 46 КВК).

Виправні роботи призначаються у випадках, коли вони безпосередньо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Виправні роботи не застосовуються: до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які після постановлення вироку втратили працездатність і у зв'язку з цим не можуть відбувати дане покарання, суд може замінити виправні роботи покаранням у виді штрафу із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Неповнолітнім у віці від 16 до 18 років виправні роботи можуть бути призначені з додержанням вимог частин 2 і 3 ст. 100 та ст. 103 КК.

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) – основний вид покарання, який застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від 6 місяців до 2-х років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше 2-х років призначити службове обмеження на той самий строк. Покарання відбувається за місцем служби.

Із усієї суми грошового забезпечення засудженого, в дохід держави здійснюються обов'язкові щомісячні відрахування в межах від 10% до 20% цього забезпечення. Під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений у посаді та військовому званні. Строк відбування покарання не зараховується засудженому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання. Це покарання призначається:

а) якщо безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 402, ч. 2 ст. 407 КК та ін.);

б) якщо, враховуючи обставини справи та особу винного, суд вважатиме за можливе замінити обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років службовими обмеженнями на той самий строк;

в) якщо службові обмеження застосовуються до військовослужбовців на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

4. Арешт (ст. 60 КК) – основний вид покарання, який призначається судом у межах від 1 до 6 місяців і відбувається засудженим у спеціальних установах виконання покарання – арештних домах. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Засуджені до арешту тримаються в умовах ізоляції і на них поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Арешт призначається у випадках, коли це покарання безпосередньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до семи років.

Неповнолітні у віці від 16 до 18 років можуть бути засуджені до арешту з додержанням вимог статей 101 та 103 КК.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) – основний вид покарання, який полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу – виправному центрі без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов'язкового залучення до праці.

Обмеження волі призначається у межах від 1 до 5 років у випадках, коли воно безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Відбування цього покарання завжди пов'язане з обов'язковим залученням засудженого до праці, тому в ч. 3 ст. 61 КК встановлено, що обмеження волі не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що досягли пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та інвалідам першої та другої груп.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) – основний вид покарання, який застосовується лише до військовослужбовців строкової служби і полягає у примусовому направленні засудженого на строк від 6-ти місяців до 2-х років в спеціальну військову частину – дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби.

Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, виконують обов'язки та користуються правами, встановленими законодавством для військовослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у статтях 71-85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у військові частини для подальшого проходження служби, але час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується.

Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається:

а) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК та ін.);

б) якщо, враховуючи обставини справи та особу засудженого, суд вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК);

в) якщо це покарання застосовується до військовослужбовця строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Закон (ч. 2 ст. 62 КК) встановлює заборону на застосування заміни позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні щодо військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Такими визнаються лише ті особи: а) які раніше були засуджені до позбавлення волі за вироком суду; б) реально відбували хоча б частину призначеного їм строку позбавлення волі; в) судимість у яких не погашено чи не знято у встановленому законом порядку.

Пленум Верховного Суду в постанові від 28 грудня 1996 р. (із змінами від 26 грудня 2003 р.) ”Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні” роз'яснив, що особи, яким призначено це покарання, є військовослужбовцями строкової служби, тому їх втеча з гауптвахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання кваліфікується залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за статтями 407, 408 або 409 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) – основний вид покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Вид такої установи та відповідний режим відбування позбавлення волі визначаються Державною пенітенціарною службою України. Повнолітні засуджені відбувають позбавлення волі у виправних колоніях, а неповнолітні – у виховних колоніях.

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого, який не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, у спілкуванні з родичами та близькими йому особами тощо. На засудженого до позбавлення волі справляється певний карально-виховний вплив: він ізолюється від суспільства; перебуває в умовах відповідного режиму; залучається до праці, а у разі необхідності – до професійного та загальноосвітнього навчання; з ним ведеться систематична виховна та психологічна робота.

Позбавлення волі – це строковий вид покарання, яке встановлюється у межах від 1-го до 15-ти років (ч. 2 ст. 63 КК) за винятком його призначення за особливо тяжкі злочини за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК), а також при заміні довічного позбавлення волі актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК), коли строк цього покарання може дорівнювати двадцяти п'яти рокам.

Позбавлення волі призначається судом лише за умови, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо санкція є альтернативною і поряд із позбавленням волі передбачає інші, менш суворі види покарань, призначення саме позбавлення волі має бути вмотивоване судом (ч. 2 ст. 334 КПК) і припустиме лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення цілей покарання (ч. 2 ст. 65 КК). До неповнолітніх позбавлення волі призначається з додержанням вимог статей 102 та 103 КК.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) – найбільш суворий вид основного покарання, який полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його до спеціальної кримінально-виконавчої установи - виправної колонії максимального рівня безпеки, де він тримається безстроково.

Довічне позбавлення волі замінило смертну кару, застосування якої Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. було визнано таким, що суперечить Конституції України. На підставі цього рішення Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. ухвалила закон, згідно з яким смертну кару було виключено із КК 1960 р. (ст. 24) і замінено покаранням у виді довічного позбавлення волі¹.

Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені в ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів, застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК, тобто тоді, коли це покарання прямо передбачене в санкціях статей його Особливої частини (статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК та ін.) і призначається лише за умови, якщо суд не вважатиме за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі завжди передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк (ч. 2 ст. 115,ч. 3 ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК та ін.), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свідчили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується: а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років; б) до осіб у віці понад 65 років; в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Відповідно до ч. З ст. 43 КК це покарання не може призначатися й особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років. При цьому клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 20 років призначеного покарання.